Філософські погляди Пантелеймона Куліша

План

Розділ І. Позитивізм у творчості Пантелеймона Куліша.

РозділІІ. Історіософія П. Куліша.

Розділ III. Хуторянська філософія Пантелеймона Куліша.

Висновки.

Література.

Позитивізм у творчості Пантелеймона Куліша.

Європейський романтизм кінця XVIII – XIX століть виник і розвивався в опозиції до епохи Просвітництва, насамперед просвітительського раціоналізму, механістично-раціоналістичного розуміння природи і суспільства, зокрема мистецтва. Тим часом у середині ХЗХ століття на новому витку спіралі суспільного розвитку в Європі зародився позитивізм – як реакція на романтичне світобачення з його абсолютизацією чуттєвого, інтуїтивного пізнання, увагою до трансцидентного, ідеалізацією народу та національної історії. Прийшовши на зміну "добі романтизму", що "ставила силу чуття і запалу понад силу розуму та досвіду" [11, 314]. Позитивістську філософію в середовищі української творчої та наукової інтелігенції активно засвоювали вже з середини 70-х років, коли розгорнув свою діяльність М. Драгоманов, коли дебютували І. Франко, M. Павлик, О. Терлецький [9, 122]. Це була нова хвиля панування раціоналізму та соціалістичних і космополітичних ідей.

Тієї ж доби Пантелеймон Куліш усупереч провідним тенденціям обстоював національно-культурну автономію України в політиці, романтизм у поєднанні з реалізмом – у літературі, а також християнську віру поряд з толерантним ставленням до різних конфесій і навіть із зародками ойкуменічних ідей – у релігії. При цьому він сприймав і позитивістські уявлення, що пронизали усі напрямки його філософських, історіософських, суспільно-політичних, релігійних, етичних та естетичних поглядах, художньо-літературній і публіцистичній творчості, історичних та філософсько-історичних дослідженнях.

Хоч ідеологія романтизму формувалася у протиборстві із світоглядною спадщиною Просвітництва, все ж у творчості цілого ряду письменників-романтиків – і західних (В. Гюго, П. Шеллі, Ж. де Сталь), й особливо словенських – відбувалося своєрідне поєднання романтичних і просвітницьких ідей. Такий симбіоз спостерігаємо і в літературно-художньому світі Куліша 40–60-х років. У наступні десятиріччя, коли в європейській філософській думці панівними стали позитивістські погляди, цей письменник цілком закономірно зацікавився ними – адже вони були не тільки типологічне близькі до просвітницьких, а й генетичне похідні.

Куліш був обізнаний з працями Спенсера "Основи соціології", "Основи психології", "Виховання розумового, морального і фізичного", які читав у російських перекладах, з Ренановим "Життям Ісуса Христа", а також, очевидно, з його "Історією народу Ізраїля перед Ісусом Христом". 1882 року він навіть почав перекладати українську монографію американського природознавця і філософа–позитивіста Дж. Дрепера "Боротьба науки з релігією", маючи намір відкрити нею серію перекладів кращих літературних і наукових праць західних авторів, які задумав видавати у Львові, сподіваючись, що йому вдасться тут заснувати власну друкарню. Задум не вдалось реалізувати, але на підставі наведеного Дрепером переказу про Магомета, його дружину Хадизу і молоду красуню Аешу Куліш написав поему "Магомет і Хадиза", епіграфом до якої подав той–таки переказ у викладі американського філософа. Оселившись у 1882 році на хуторі Мотронівка, він до кінця життя продовжував студіювати різну літературу, в тому числі й позитивістів Ренана і Тена [9, 121-125].

Позитивістська філософія сприяла, як відомо, формуванню двох різних типів світосприймання. Один з них обгрунтував Г. Спенсер, котрий поділив світ на Пізнаване і Непізнаване. Матерію, рух і силу він вважав тільки символом невідомого реального. Наука може пізнати лише подібності, відмінності та інші відношення між чуттєвим сприйманням, а все, що лежить поза ними – то Непізнаване – "першопочаткова причина", яку визнають і наука, і релігія. Об'єкти пізнання та релігійного культу розокремлюються, тож наукові знання і релігійні символи, функціонуючі незалежно, не суперечать одні одним.

Але з позитивістичного підходу випливав й інший світоглядний висновок: існує тільки реальність, дана людині у відчуттях, тобто матерія, породженням якої є свідомість, людський дух.

Своє релігійно-позитивістське світобачення Куліш красномовно висловив у медитації "Молитва". Ось характерні строфи:

Всевишній! Я тобі молюся

Молекул космоса Твого

Де Ти, хто Ти, – даремно б'юся,

Ні, не збагну вовік сього!

Вовік науці не обняти Всього, що Ти создав єси...

Даремно розум наш крилатий Шукає краю небеси!...

Молюсь, не дай мені з розпуки

Зректися розуму мого:

Нехай не гасне світ науки

В проміннях сяєва твого.

У 70–90-ті роки Куліш схилявся до переосмислення релігії у науково-історичному та філософсько-етичному сенсах. Уявлення про це нам дають його нотатники, де він пише: "Релігії заявляють про себе, як про факти, і повинні бути обговорені як факти, тобто шляхом історичної критики". Показовим є витяг із праці (найвірогідніше, з "Біблії деїзму") англійського філософа-просвітника, деїста М. Тіндаля: "Ми повинні признати в релігії силу стримуючу, коли вона прагне підпорядкувати собі область науки, але корисну, коли вона надає людині, в області поезії і почуття, внутрішню єдність і спокій... Дати релігійному почуттю розумне задоволення – означає вирішити проблему із проблем новітнього часу" [9, 128].

Коли Костомаров доводив Кулішеві, що "дійсний християнин не повинен прив'язуватися до яких будь звичаїв народніх... до того, що зветься народністю". Куліш рішуче зв'язував українську національність з християнством – "наш українець тільки до того часу і християнин, поки усі його звичаї і вірування (народні) з ним." – І доля національного руху зв'язується з релігійним відродженням – прийде час будови храму, що в нім поклоняться і чужі народи; надійде час і для пророків, визвольників багатьох" [12, 111].

Формуванню специфічного поетико-філософського стилю сприяли, зокрема, й ідейні засади Кирило-Мефодіївського братства. З цього приводу Куліш писав, що віра Христова та історія слов'ян була братчикам світлом і теплом до "великого подвигу". Святе письмо всі вони добре знали і з великою увагою перечитували [1, 114].

Важливо наголосити: поза контекстом Святого Письма Куліш не мислив становлення національно-культурної самосвідомості як такої.

Цим великою мірою була зумовлена його праця над перекладом Біблії живою українською мовою.

Усвідомлена потреби мати Святе Письмо рідною мовою у кризовий період розвитку засвідчує важливий етап національно-культурного піднесення – пригадаймо, наприклад, за яких історичних обставин і в якій духовній атмосфері були здійснені Мартіном Лютером німецький переклад Біблії і Джоном Мільтоном англійський переклад Псалтира.

Куліш не просто сприймав позитивістські настановлення, а й виражав через поезію відповідні власні погляди, хоча визначити, де в його творчості образ чи думка є запозичені, а де самостійні, доволі важко. Чим, скажімо, є ота суто позитивістська поетизація "релігії думки" у вірші "Промова науки до русина" – лише відтворенням духу доби чи своєрідним внеском у його творення:

Я наука, мов той космос,

Широка – висока,

Безустанна дослідниця Міліоноока.

Розгорнула кодекс правди,

Вічне слово Боже,

І ніхто його не скривдить,

І не переможе.

Мою думку регулюють

Невсипущі зорі...

Через усе життя проніс Куліш сприйняту в юності ідею Гедера про цінність національної самобутності й неповторності історичного шляху кожного народу. Додержуючись думки про існування універсальних законів розвитку природи і суспільства, український мислитель був переконаний, що збереження і вияскравлення національного розмаїття людства має свою всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту [4, 126–127].

З його робіт ми робимо висновок про те, що його найбільше хвилював національний аспект вияву всезагальних законів Всесвіту, "закони природи в жизні нації". З позитивістської точки літератор патріот обґрунтовував невід'ємне право української нації на вільний саморозвиток, доказував доцільність і природність такого саморозвитку з погляду всесвітньої історії та космічної еволюції: "Наш мізерний, знівечений і незгідний нарід український має таке ж велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою" [9, 130]. Цю ж думку розвинуто в "Зазивному листі до української інтелігенції": "Дійшовши, з прогресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй безмірний космос, у величезних і найменших творивах Божих, дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання української національності і духовної свободи"[9,130].

Таким чином, вся еволюція Куліша відбувалася в межах однієї ідеї, яка була наскрізною ідеєю всього його життя – це була ідея України. Все в світі розпадалося для Куліша на дві групи в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руйнівники, своє й чуже. Шукання провідної, основної лінії поділу на те, що за Україну і що проти неї було ніби основною темою "хитань" Куліша.

Історіософія Пантелеймона Куліша

Багатогранна творча діяльність Пантелеймона Куліша в історії української культури здобула оцінки настільки взаємонесумісні, що поставлені поряд, вони, може здатися, характеризують різних осіб. Якщо для С. Томашівського, котрий акумулював украй негативну опінію. Куліш "в історії – ідеолог без синтезу, у філософії – фантаст без ідеї, в суспільному житті – народник без демократизму, в національному –культурник без розуміння ходу культури, в політичному – український патріот, що ненавидить Україну з любові до неї, а ненавидячи, шкодить їй", то для Б. Лепкого він "поет, ідеаліст, дещо пантеїст, душа релігійна, шукаюча притоку у високих ідеалах, у великих словах пророків і філософів" [1,110-111].

У дослідженнях останніх років він постає передусім як письменник-мислитель, котрий порушив кардинальне питання людської історії – про співвідношення гуманістичної моралі й національних та особистих інтересів, наголосивши при цьому на пріоритеті загальнолюдських цінностей [8, 4–5]. До сказаного слід додати, що в контексті сьогодення особливо увиразнюється роль Куліша у становленні національно-культурної самосвідомості.

Та незалежно від загальної – позитивної чи негативної – оцінки творчості Куліша для кожного дослідника є очевидним її філософський характер. Зокрема, виразне філософське спрямування має передусім поезія митця-інтелектуала.

Специфічно філософський тип художнього мислення визначав саму природу Кулішевого поетичного обдарування. Дійсно, вся творчість Куліша-поета, починаючи з поеми "Україна" і закінчуючи збіркою

перекладів європейської поезії "Позичена кобза", незалежно від суто художнього балансу надбань і прорахунків, у певному розумінні є патетично-натхненне й філософськи осмислене поетичне дійство, настійно адресоване українському народові й продиктоване палким уболіванням за його історичну долю. Рушійною силою цього дійства було усвідомлення чільної ролі культури в процесі етногенезу взагалі й формування національної самосвідомості зокрема [l, 112].

Специфіка філософської поезії Куліша виявляється починаючи з другої його збірки "Хуторна поезія". В арсеналі питомо Кулішевих тем та мотивів – звернення до Шевченка, панегірики Петру І і Катерині II, інвективи українському козацтву і козацьким історіографам, усьому українському народові тощо, загалом же філософічність "Хуторної поезії" має виразне тенденційно-публіцистичне забарвлення.

Проблематика поезії Куліша постає як історіософська, тісно пов'язана з нею культурософська та власне філософсько-світоглядна, причому перші дві істотно переважають третю. Художнє втілення цієї проблематики характерне для філософської поезії як такої. Це і піднесення ліричних переживань на рівень світорозуміння, і наявність індивідуальної гіпотези буття (яка час від часу набувала нових обрисів залежно від зміни соціально-політичних та культурно-історичних ідеалів автора), і параболічно-притчева структура багатьох творів тощо.

В своїх творах Куліш демонструє нам своєрідний філософський підхід до вітчизняної історії. Слід відзначити, що в середині 70-х років багато що змінилось у погляді на національну історію. Поряд із розвитком історичної науки почали зникати старі міфи, ґрунтовані більше на переказах, а не перевірених історичних фактах.

Поряд з переходом до об'єктивнішого пізнання козацької історії під кутом зору правди факту. Куліш намагався осмислити українську старовину у світовому контексті, з погляду вселюдських духовних і культурних цінностей. Така орієнтація його поглядів характерна для багатьох наукових і художніх творів автора.

"Мальована гайдамащина", вперше опублікована у львівському журналі "Правда" (1876р.) є твором насамперед філософсько-історичним. Ця праця виявляє історіософські погляди пізнього Куліша: його відхід від романтичного козакофільства і критичний перегляд козацької історії з філософської точки зору.

"Мальована гайдамащина" – оригінальний за жанром твір, де ознаки філософсько-історичного трактату і публіцистичної статті поєдналися з елементами літературної повісті (епічними та драматичними сценами). Куліш удався до літературної фікції: мовляв один хуторянин надіслав йому рукописну книжечку, де на кожному аркуші був малюнок на теми гайдамаччини, а під ними написано монолог, діалог чи полілог зображених осіб. Цю "мальовану гайдамащину" Куліш нібито підготував до друку, написавши до неї "Заздалегідне слово" (передмову), післямову, описав зображене на малюнках, присвятивши кожному окремий розділ та зробивши власні коментарі [7, 146–147].

В епічній та драматичній частинах "Мальованої гайдамащини" зображено епізоди розправи гайдамаків над панами, католицьким та уніатським духовенством, єврейськими лихварями, висловлено устами козаків мрії народу про загальну рівність та винищення усієї шляхти. Осмислюючи гайдамаччину, проводить Куліш паралелі і з більш ранніми народними повстаннями, в тому числі й війною Хмельницького: "Руїна була результатом Хмельниччини; руїна була єдиним ідеалом і гайдамаччини. Нічого людського не знаходимо про гайдамак ні в архівах того часу, ні в піснях гайдамацьких, ні в переказах старих дідів українських" [7, 159].

У вже згадуваній "Мальованій гайдамащині", а також у тритомномних дослідженнях "История воссоединения Руси" (l 874,1877), "Отпадение Малороссии от Польши" (1888–1889) та статті "Казаки по отношению к государству и обществу" (1876) він негативно оцінив козацькі та селянські повстання як такі, що руйнували культуру, початки української державності, піднісши натомість культурницьку місію українського міщанства, української та польської шляхти, а також російського "освіченого" абсолютизму. На жаль, як деідеологізатор козаччини. Куліш не уник нових крайнощів – категоричного осудження й навіть злісного знеславлення запорозької вольниці та гайдамаччини, генералізації "руїнництва", що було тільки негативним боком великої історичної місії козацтва. В осмисленні "руїнницької" теми відбилася Кулішева негація стихійного козацького елементу, що поставило поета в різку опозицію до багатьох сучасників, насамперед до Т. Шевченка. Водночас поет мав певні ілюзії щодо російської автократії й реформаторсько-культурницької діяльності української інтелігенції. Настійним нагадуванням про Велику Руїну (у віршах "До рідного народу", "Національний ідеал", "Руїноманам" та ін.), яка відкинула Україну назад у культурному й державному становленні, поет застерігав від кровопролиття, вважаючи, що вина за це як у минулому, так і в майбутньому лягатиме на всіх, хто прагнутиме здобути свободу й незалежність своєму народу кровлю і силою, а не культурою й просвітою. Таким чином, негація козацько-руїнницької сторінки історії України не є в поезії Куліша самодостатньою. На її виразному тлі поет декларує першочергові завдання всебічного культурного поступу нації. Щодо цих завдань програмовим є "Заспів", що відкриває збірку "Дзвін":

У дзвона дзвоню я, до церкви скликаю,

До церкви вселенської правди...

У щирих душ, чистих, високих шукаю

Против гайдамацтва поради.

Зберімось, порадьмось, що маєм робити

З ордою, що нас облягає,

Тіснить, не дає нам культурі служити,

Руїнної слави жадає.

Порадьмося вічем, як правда свободним

Руїнні гріхи з себе змиймо,

І духом незлобним, умом благородним

Культурі спасенній служімо [5, 201].

Можна, звичайно, дорікати Кулішеві, що він недооцінював революцію як спосіб суспільного прогресу. Адже без революційного піднесення неможливо було повалити царську імперію. Та крім цього історико-політичного аспекту є ще й філософсько-історичний: можна по різному ставитись до революцій, але неможливо відмінити діалектику еволюційного й революційного поступу людства, скасувавши один з компонентів цієї діалектичної пари.

У системі історіософських поглядів Куліша критична оцінка козаччини випливала із його уявлень про перспективні і неперспективні шляхи боротьби за національне визволення й обумовлювалася неприйняттям революційної ідеології як руйнівної, що спекулювала на народних рухах в минулому й загрожувала антисуспільними і руїнницькими акціями в майбутньому. Передбачаючи, що сваволя темної озлобленої юрби занапастить і культуру, і волю. Куліш жахався охлократії більше, ніж утисків царського самодержавства.

Куліш добре усвідомлював, що уславлення "св'ячених ножів" і кривавих заграв може призвести до національної катастрофи. В сучасному цивілізованому світі можливий лише один шлях розвитку – шлях поступової генези і культурного просвітництва.

Хуторянська філософія П. Куліша.

Художньо-публіцистичний цикл "Листи з хутора" (1861) прикметний критичною оцінкою кожної цивілізації з погляду моральних і національних критеріїв: письменник-культорософ із русоїстською далекоглядністю застеріг від захоплення урбанізацією і розриву зв'язків із природою, вказав на небезпеку денаціоналізації через нівеляційний науково-технічний прогрес, звеличив хутір як осередок національної самобутності, опоетизував патріархальні мораль і побут, протиставивши їх новим "цивілізаторам", у яких "усе тілько сбит і потребленіє на умі", високу етику простих хуторян.

Як філософ-русоїст. Куліш водночас бачив і певні суперечності між поступом цивілізації і станом моральності – цим самим, на його думку, найвищим критерієм суспільного прогресу. В "Листах з хутора" було піддано сумніву уявлення про те, ніби "цивілізація... веде чоловіка до всякого щастя", і протиставлено "нову селянську філософію" – "городянській". Хутір як осередок національних традицій, "простих звичаїв", живої народної мови покладався альтернативою русифікованим "городам і їх порядкам", де "затуманюють" "святу нашу істину". Автор підносив "українських хуторян" з їх "простим, свіжим розумом сільським" над "городянами" – тими "прогресистами", що хизуються прогресом ("ми тому прогресу ціну знаємо") [6, 249-254].

Куліш відомий своїм негативним ставленням до козацтва. Проте своєрідною антитезою йому він вважав український хутір, ідеалізацію хутора й хуторянина він протиставляє ідеалізації козацтва. Антитеза хутір – козацтво тягне за собою низку інших: праця протиставляється розбишацтву, порядок – анархії, освіта – неуцтву. Куліш витворює позитивну хутірську філософію на противагу філософії козацької волі, яка у його свідомості межує із вседозволеністю і має суто негативний характер.

Саме з хутором на його думку, пов'язаний і той тип цивілізації й культури, що його пропагує П. Куліш. Ця цивілізація і ця культура має оборонний характер, тому є ретроградською, консервативною. Письменник проти прогресу, бо переконаний: "Коли треба на щось, щоб одні люде, як-то ангеляне, попереду всіх ішли, то, мабуть, і те треба, щоб інші, як-от ми, українські хуторяни, позаду оставалися" [6, 249].

У такій констатації, одначе, вчувається не лише зневіра у спроможність власної нації, а й здоровий глузд, бо "як же нам, удавшись не по своєму розуму і не по своїй розумній волі у цивілізацію, та тим тілько зробити з себе ні Богу свічку, ні чорту книжечку, то лучче нам у своїй жорсткій корі ще років з сотню прожити та тоді вже її з себе злущити, як не стане в нас на Україні всякої погані, котра у всяке добре діло мішається і всяке добре діло псує і нівечить" [6, 251].

Наївним видається бажання П. Куліша творити ідеальну націю, в якій не було б "погані". Наївним є його протест проти цивілізації і вимога залишити українців зосібна для майбутнього відродження людської породи: "Цивілізація, кажуть, веде чоловіка до всякого щастя... А як же ні?... Що тоді, панове? Де тоді возьмете людей, свіжих душею і міцних здоровім, щоб іншим робом зопсовану по всій землі жизнь поправити?... Так покиньте ж хоч нас, будьте ласкаві, по хуторах про запас: може, ми вашим правнукам згодимося" [6, 250].

З цього огляду Куліш протиставляє хутір як осередок життя людини, не зіпсованої ворожою її душі цивілізацією, де вона може здійснювати безпосереднє спілкування з природою, з вічним й сталим, і чужому українській культурі місту.

Справжнім охоронцем українського народного духу є селянин, хуторянин. "Це не чорнороб-пахарь, а людина в повнім значенні слова. Його не вдосконалила сучасна освіченість. Він нічого не бачив, крім свого села. Він не знає грамоти, зайнятий лише польовими й хатніми роботами. Слово Божіє, яке він чує в церкві, укорінюється в ньому одними лише явищами природи, які він любить несвідомо, як немовля свою годувальницю. Але в усіх його поняттях і діях від погляду на самого себе до поводження з сусідами, вражає нас саме якась велич, в якій відчуваєш природне благородство натури людської" [6, 252].

Письменник не нехтує міста і цивілізацію, як такі. Він за етичну цивілізацію, засновану на тисячолітній науці – праведному Божому слові, християнстві і за власний український цивілізаційний розвиток проти накиненого зовні, поневолюючого: "Европейская цивилизация не представляет для нас чего-то ненавистного, как для московских славянофилов, которые объявили Запад гнилым и изобрели какое-то русское воззрение на науки и искусства. Мы изучаем дружески все, что выработано другими обществами и народностями, но благ для нашего народа ожидаем только от своеобразного развития его собственных нравственных сил и от увеличения средств к жизни на его родной почве" [6,531].

"Листи з хутора" П. Куліша – це чи не перші памфлети в українській літературі, в яких автор з філософської точки зору підносить вимогу своєрідного цивілізаційного й культурного розвитку українства, на шляху якого широка освіта і знання чужого мають

поєднуватись із збереженням власної традиції. Саме за такої умови хуторянство, тобто українство, не зазнає виродження і, за П. Кулішем, складатиметься таки з людей, а не паненят.

Висновки

Куліш прожив довго і пройшов довгий шлях змін світогляду ніби аж до повного противенства вихідному його світоглядові. Від романтизму він еволюціонував до позитивізму, від релігійного світогляду – до культу науки, від православ'я до ідеї природної релігії, спільної для усіх людей і народів, від козакофільства до козакофобства. Часто "західництво" та гостра критика західної культури змінювали одне одного, так само змінювалися вибухи "полонофільства", "русофільства", "австрофільства", які ліквідовувалися лише обставинами.

Доля Куліша – це типова доля романтика – "людини природи", що прагне еволюціонувати, змінюватись, спробувати власними зусиллями поєднати протилежне, суперечливе [12, 120].

Лейтмотивом Кулішевих змагань упродовж усього життя було двоєдине прагнення: зберегти національне обличчя українського народу, його мову й культуру, звичаї і традиції, закласти основи національно-самобутньої української літератури – і водночас європеїзувати українців. Орієнтуючи співвітчизників на засвоєння здобутків західної і світової цивілізації, він ревно жадав вивести рідний народ, українське письменство й науку на широку дорогу світового поступу.

На основі опрацьованих джерел і літератури ми можемо зробити висновок про злиття романтичного і позитивістського філософських напрямків у творчій спадщині Куліша. Спираючись на них він прагнув досягти своєї високої мети. Позитивістські позиції були тим грунтом, на

якому виросло прагнення нести освіту й культуру своєму народу, що стане гарантом його майбутнього добробуту й державної незалежності.

В історіософії письменник спирався на думку, що розвиток суспільства можливий лише шляхом природного генезису і заперечував значення революційних рухів як таких, що вели до руйнування всіх культурних надбань людства.

Романтизм у синкретичній світоглядній системі Куліша виявився в українізації русоїзму (хутір, як осередок національної самобутності, "простих звичаїв", живої народної мови автор "Листів з хутора протиставляв русифікованим "городам і їх порядкам", де "затуманюють" "святу нашу істину").

Література

1. Бетко Ірина. Філософська поезія Куліша.// Філософська і соціологічна думка, 1994, – № 11-12. – с. 110-120.

Горський B.C. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1996. – 285 с.

Жулинський М. "У праці каторжній, в трагічній самоті" // Куліш П.0. Твори: у 2 т. – К., 1989. – т.1. – с. 5–30.

Історія української літератури. XIX століття: у 3 кн. – Кн.2: Навч. Посібник / За ред. М.Т. Яценка. – К., 1996. – 384 с.

Куліш П.0. Твори: у 2 т. – К., 1989. – т. 1. – 654 с.

Куліш П.0. Твори: у 2 т. – К., 1989. – т.2. – 586 с.

Куліш П.0. Мальована гайдамаччина. Словесний забуток незнаного автора. Подав письменній громаді П. Куліш.// Філософська і соціологічна думка, 1994. – № 11–12. – С. 143–161.

Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: До 170-річчя від дня народження. – К., 1989. – 253 с.

Нахлік Є. Позитивізм у рецепції Пантелеймона Куліша. // Філософська і соціологічна думка, 1994. – №11–12. – с. 121–142.

10.Філософія: навчальний посібник/ І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; за ред. І.Ф. Надольного. – К., 1997. – 584 с.

Франко I., Адам Міцкевич. До галицьких приятелів. // Зібрання творів в 50‑ти т. – К., 1981. – т. 47. – 447с.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992. – 352 с.