ТОП 10:

Статична та динамічна концепції



1.4. Субстанційна і реляційна концепції

2. ВЛАСТИВОСТІ ЧАСУ

2.1. Об’єктивність та суб’єктивність

2.2. Односпрямованість та незворотність

2.3. Абсолютність та відносність

2.4. Неперервність та дискретність

3. МОДУСИ ЧАСУ

3.1. Минуле – теперішнє – майбутнє

3.2. Час як вічність і час як минущість

3.3. Спроби подолати час

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Еволюція уявлень про час. Основні концепції часу

1.1. Важкість осягнення часу

Традиційно час розуміють як “атрибут, загальну форму буття матерії, яка виражає тривалість буття та послідовну зміну станів всіх матеріальних систем і процесів у світі”. Здавалося б: час – це щось настільки очевидне, наскільки тісно пов’язане з повсякденністю, оскільки годинник та календар – звичні “ознаки” нашого життя. Та разом з тим, час залишається практично нерозгаданою загадкою. Інтуїтивне розуміння часу і спроби його висловити породжують безліч невирішених запитань, доводить до парадоксів.

“Что же такое время? Кто смог бы объяснить это просто и кратко? О чем, однако, упоминаем мы в разговоре как о совсем привычном и знакомом, как не о времени? И когда мы говорим о нем, мы, конечно понимаем, что это такое, и когда о нем говорит кто-то другой, мы тоже понимаем его слова. Что же такое время? Если никто меня об этом не спрашивает, я знаю, что такое время: если бы я захотел объяснить спрашивающему – нет, не знаю”, – писав Аврелій Августин у “Сповіді”.

Слід також пам’ятати застереження Епікура: “Надобно твердо держаться вот такого положения: время не поддается такому расследованию, как все остальные свойства предметов…”. Про це говорять і сучасні філософи: “Что же касается времени, то над ним человек, как и в древнейшие времена, никакой власти не имеет… Время и многие его свойства представляют для нас загадку не только в сферах, доступных лишь тонкому научному исследованию, не только в области микро- и мегамира, но и на уровне нашего обыденного опыта… У нас нет ни достаточных знаний о времени и его свойствах, ни достаточного его понимания”. Таким чином, час – сповнений протиріч та однин з найскладніших об’єктів, відомих науці.

 

1.2. Моделі часу в історії культури

Розглянемо проблему часу в аспекті суб’єктивного ставлення до нього людей. Так як ставлення до нього та усвідомлення його історично мінливі, проблема часу постає в якості філософської та історико-культурної проблеми.

Відомо, що час у свідомості людей первісного суспільства виступав не у вигляді нейтральної координати, а в образі таємничої сили, що керує всіма речами та життям людей. Тому він виступає емоційно насиченим: час може бути добрим та злим, сприяти одним видам діяльності та заважати іншим. Існує сакральний час, час для жертвоприношень і т.д. Час в первісному суспільстві – це не звичний для нас векторний час: він не тече лінійно з минулого в майбутнє, він або не рухається, або плине по колу.

Античність вважається колискою європейської цивілізації. Однак, на думку А.Гуревич, ніщо не розкривае так чітко відмінності між античною та новою культурою, як інтерпретація ними часу. Якщо в сучасній свідомості панує векторний час, то в свідомості елліна він відігравав роль підлеглого. У греків часове сприйняття залишалось під сильним впливом міфологічного осмислення дійсності. Світ сприймався ними не в категоріях зміни та розвитку, а як перебування в спокої або обертання у “великому колі”.

Римські історики набагато більше схилялись до лінійного плину часу, і хід історії вони осмислюють уже не в міфопоетичних категоріях, а спираються на певні моменти справжньої історії (заснування Риму та інші).

Сприйняття часу як обертання по колу, постійного повернення було характерним і для європейських народів. Дане уявлення не було цілком викорінене і в середні віки: свідомість селян не могла подолати вплив природніх ритмів. Проте значною мірою часова орієнтація трансформувалась під впливос Християнства.

По-перше, в християнському світосприйнятті поняття часу було відмежоване від поняття вічності. Вічність не можливо виміряти часовими відрізками. Вічність – атрибут Бога, земний час – це “тінь вічності”, “зміна речей”. Він створений і має початок та кінець, які обмежують тривалість людської історії. Християнин прагне перейти з часу у вічність.

По-друге, історичний час набуває певної структури, поділяючись на дві головні епохи: до народження Христа та після нього. Історія рухається від акту божественного творення до Страшного суду. Час стає векторним, лінійним та незворотним.

Специфічна риса християнського розуміння часу, що бере свої витоки у Аврелія Августина, – психологізм. Час не стільки мислиться як чисте поняття, як абстрактна мірка, скільки сприймається в якості психологічного факту, внутрішнього досвіду людської душі.

На межі XIII і XIV столть європейці отримали засіб точного виміру часу, послідовного його відліку через однакові проміжки. У середньовічній свідомості “час купця” переважав над “часом церкви”.

Механічні годинники, встановлені на вежах соборів, припинили церковну “монополію” на час. Вперше час остаточно “витягнувся” у пряму лінію, що прямує з минулого в майбутнє через точку, яку називають теперішнім. Якщо раніше відмінності між минулим, теперішнім та майбутнім були відносними, а межа, що їх розділяла, – рухомою (наприклад в релігійному ритуалі), то з пануванням лінійного часу ці відмінності набули чітких форм.

Місто стало володарем власного часу в тому сенсі, що воно вийшло з-під контролю церкви. Але людина перестає бути володарем часу, оскільки, отримавши можливість плинути незалежно від людей та подій, час встановлює свою тиранію, якій люди змушені підкрятись. Всі ці трансформації призвели до виникнення того розуміння часу, котре існує й по сьогоднішній день.

 

1.3. Статистична та динамічна концепції

Звернемось до однієї сторони уявлень про час, що були напрацьовані представниками елейської школи. Історики філософії вважають, що у них вперше заявила про себе статична концепція часу.

Вона зводиться до того, що всі моменти минулого, теперішнього та майбутнього завжди існували та будуть існувати. Дану картину світу можна порівняти з кіноплівкою: кожний її кадр існує наперед, до того як збільшеним попадає на екран; але глядач бачить його саме в цей момент і тільки в цей момент.

Але якщо події дійсно лише знаходяться на довічно зайнятих ними місцях, ми ж їх лише перетинаємо, то незрозуміло, чому і як люди набувають ілюзію про існування часу. З статичної концепції часу вилучене те, що в філософії називають становленням, переходом можливості в процес розвитку.

Гегель в “Енциклопедії філософських наук” сам час прирівнював до розвитку, становлення. Дане твердження неодноразово підкреслювалось і у філософії ХХ століття: “Ответить на вопрос, что такое время, – это то же, что ответить на вопрос, что такое изменение. Изменение, во всяком случае, составляет корень или сущность времени…”, – писав С. Аскольдов.

В нашій свідомості динамічна концепція часу відверто переважає. Кожний з нас виходить з того, що минулого вже немає (хоча воно і приховане у теперішньому, що виникло на його основі), а майбутнього ще немає (хоча воно до певної міри заложене в теперішньому).

Статична та динамічна моделі часу співіснували багато віків. Ще Платон поєднував дві концепції, вважаючи, що статичний час панує в єдиному реальному та вічному “світі ідей”, час же динамічний – в “світі речей”, де все “виникає та гине, але ніколи не існує насправді”.

Середньовічні схоласти приписували вищому буттю властивості статичної моделі, до реальності ж застосовували динамічну концепцію.

Свої невирішені проблеми має як статична, так і динамічна концепції, проте у кожної з них є і сильні аргументи. Деякі сучасні філософи вважають, що розвиток обидвох моделей може призвести до їх синтезу.

 

1.4. Субстанційна та реляційна концепції

Дані концепції розглядають питання про природу часу, відношення категорій часу та матерії. Доречним буде згадати відомий вірш Г.Державіна, який він написав в 1816р. за два дні до смерті:

Река времен в своем стремленьи

Уносит все дела людей

И топит в пропасти забвенья

Народы, царства и царей.

Даний твір примушує нас задуматись не лише над проблемою людського житя. Річка часу відносить справи людей, тобто для Державіна час неначе існує сам по собі, незалежно від людських справ та подій. Він сам є діючою особою – самостійною та ні від кого не залежною.

Дане сприйняття світу бере свій початок у системі Ісаака Ньютона. Англійський фізик зображує світ .що складається з простору і часу та рухомих по відношенню до них матеріальних точок (з них утворені всі матеріальні тіла). Простір та час виступають тут в ролі велетенської “сцени”, на якій “розгортаються” явища. Навіть якщо ці явища зникнуть, “сцена” збережеться. Простір та час являюь собою незалежні від матерії сутності – субстанції (звідси назва концепції). Ньютонівському погляду на час як на особливу сутність протиставлялось уявлення німецького філософа Лейбніца. Згідно його точки зору, час є не окремою самостійною сутністю, а лише прохідною. В ньому для Лейбніца знаходять своє вираження певні відносини речей та явищ між собою. Від латинського relativus (відносний) дану концепцію називають реляційною. Про час як особливу сутність говорив ще Демокріт, реляційна модель, у свою чергу, розроблялася Аристотелем.

Як бачимо, концепції часу досить відміні між собою, проте вони відображають один і той же реальний час. Однак протягом віків філософія не спроможна остаточно виключити жодну з моделей, категорично визнавши її абсолютно неприйнятною.

 

2. Властивсті часу

2.1. Об’єктивність та субєктивність

Розглядаючи сутність часу та його основні властивості, перш за все слід встановити, чи відноситься час до сфери об’єктивного чи лише до сфери суб’єктивного, визначається він певним духовним началом чи природою самого матеріального світу.

Для діалектичного матеріалізму переконання в об’єктивності існуючого світу виступає основою для матеріалістичного трактування часу. Час (як і простір) існуєть об’єктивно, тобто незалежно від чиєїсь свідомості.

Сучасна філософія і психологія окрім об’єктивного реального часу розрізняють перцептуальний та концептуальний час. Під перцептуальним часом розуміють відображення реального часу в чуттєвому сприйнятті суб’єкта. Тоді як концептуальний час – це наші знання, уявлення, які виявляються більш або менш адекватним відображенням реального часу. Ще С.Аскольдов розглядав час як онтологічне (“мінливість буття”), фізичне та психологічне (в якому наявна власна індивідуальність і суб’єктивність.

Протягом усього періоду розвитку філософської думки багатьма мислителями заперечувалась об’єктивність часу (або існування часу взагалі). Так, згідно теорії Канта, час і простір – форми нашої чуттєвості, наша вродженна здатність впорядковувати розташування речей та подій. У сфері речей, що існують незалежно від людини, часу немає, він існує лише у феноменальній сфері, в сфері того, що Кант називав явищами і що він відносив до сфери суб’єктивного.

Першовідкривачем “внутрішнього часу” на початку ХХ століття виступає французький філософ А.Бергсон. У працях “Творча еволюція” та “Тривалість і одночасність” він виступає проти тогочасного наукового сприйняття часу. Час пов’язується з тривалістю, яка складає сутність часу. Чиста тривалість в даному випадку трактується як неперервність внутрішнього часу людини. Суб’єкт виступає фактично єдиним носієм часу. Час зовнішнього світу створює причетність оточуючого нас матеріального світу, яку ми переживаємо та відчуваємо, до цієї внутрішньої тривалості.

Своєрідна концепція часу існує і у феноменологічній філософії. Е.Гуссерль ставив перед собою мету проаналізувати час з феноменологічної точки зору, тобто дати аналіз “часу – свідомості”, його цікавив “іманентний час потоку пізнання”. Виключення об’єктивного часу відіграло вирішальну роль в його дослідженні.

Але якщо для Гуссерля поворот від об’єктивного часу до тимчасовості свідомості дає можливість осягнути сам потік свідомості, то для М.Хайдеггера це поворот від об’єктивного часу до екзистенційної тимчасовості. Тимчасовість, за Хайдеггером, завжди “наша”, “ми самі” розкриваємось у тимчасовості, і “в нас” завдяки тимчасовості розкривається буття.

Загальновизнаною є думка, що саме екзистенціалізм, стверджуючи, що буття – це перш за все існування людини, зробив категорію часу центральною. Екзистенціалісти говорять про тимчасовість людського існування. “Тимчасовість” – це переживання людиною часу, розфарбоване у трагічні, емоційні тони, оскільки існування простягається між народженням та смертю. Час в них носить конкретний, його особистісний характер неможна абстрагувати від таких екзистенційних понять, як “надія”, “рішучість”, від почуття любіві, очікування, розкаяння та ін. Тому екзистенціалісти відрізняють звичайний – фізичний час, як чисто кількісний, від якісного відмінного конечного та неповторного часу, котрий виступає як доля людини.

Це близке до розуміння О.Шпенглера, котрий писав у книзі “Закат Европы”: “Только исходя из мирочувствования тоскующего стремления и его прояснения в идее судьбы, мы можем приступить к проблеме времени… Словом “время” обозначается нечто в высшей степени личное, нечто такое, что мы вначале упоминаем как собственное, поскольку оно ощущается с внутренней достоверностью, как противоположность тому чужому, которое вмешивается в жизнь... “Собственное”, “судьба”, “время” – суть заменяющие друг друга вещи”.

При такому трактуванні час втрачає свій звичний зміст, він перестає бути тим, що “тече”, що “триває”, а історія перестає бути послідовністю подій, що відбуваються в часі. Істория стає сферою здійснення часів. Кожна культура, з такої точки зору, має свою долю, свій міф, свій час. Час належить до сфери безпосереднього переживання та інтуіції.

 

2.2. Односпрямованість та неповоротність

У філософії розрізняють час поворотний та неповоротний (односпрямований), перший по-іншому називається міфологічним, другий – історичним. Згідно звичного для нас сприйняття, час завжди тече у напрямку від минулого через теперішнє до майбутнього так, що його інверсія не можлива (у цьому неповоротність часу). Події, що відбувались раніше, безповоротно залишаються в минулому. Згідно міфологічного сприйняття, хід часу циклічний.

У сучасній свідомості односпрямованість та неповоротність здаються найбільш очевидними властивостями часу. Але вони повинні – з цим погоджуються майже всі вчені – мати якесь підгрунтя в самій природі речей, у тому, як влаштовано наш світ.

Фізики нерідко схильні виводити неповоротність часу з глобальних процесів, що проходять у нашій Галактиці, таких, як її розширення. Неповоротність часу намагались пояснити й термодинамічною, й електромагнітною “стрілами часу”. Однак вони, швидше, не причина, а наслідок неповоротності часу. Усі спроби дати теоретичне обгрунтування природи та властивостей нашого часу наштовхуються на серйозні труднощі.

 

2.3. Абсолютність та відносність

Абсолютність часу виражається в тому, що матеріальні об’єкти рухаються не інакше, як у просторі та часі (це формулювання є у філософії загальноприйнятим, воно не протиставляється положенню, згідно якого, час – атрибутивна властивість матерії).

Час є відносним, тому що об’єктам якісно відмінної природи властиві свої часові особливості. Такі особливості є у мікросвіті, де елементарні частинки мають корпускулярно-хвильову природу та інші своєрідні властивості і у сфері живоі матерії, де доводиться розрізняти “біологічні години”, життєві ритми организму і т.д.

Наприклад, для хворого з підвищеною температурою час здається йде повільніше, так як в його організмі метаболічні процеси прискорюються. Навпаки, людині похилого віку, у якої ці процеси уповільнюються, час здається протікає швидше. Властивість відновності свідчить про необхідність користуватися так званим універсальним часом, загальним еталоном часу на планеті.

 

2.4. Неперервність та дискретність

Перервність часу полягає в тому, що матеріальним об’єктам властива відносна дискретність їх існування. Разом з тим здійснюваний у часі рух є й неперервним: він не зводиться до суми дискретних моментів, є зв’язаним, позбавленим будь-яких розривів.

Італійський художник та вчений Леонардо да Вінчі, півтисячоліття назад размірковуючи над цією проблемою, вказав що час відноситься і до неперервних і до перервних величин. Он робить висновок, що точка повинна буть в часі прирівнена до миті, а будь-який проміжок часу – до лінії. При цьому, миттєвості замикають з обох кінців кажен проміжок часу, як і точки – кожну лінію. І якщо лінія подільна до бесконечності, то так само повинен бути подільним на будь-яке велике число частин кожен проміжок часу.

 

3. Модуси часу

3.1. Минуле – теперішнє – майбутнє

Час розпадається на минуле, теперішнє та майбутнє. Минулого вже немає, а майбутнього ще немає... Що ж тоді є? Старий вислів стверджує: “Минуле – час, в якому ми нічого не можемо змінити, але відносно якого ми маємо ілюзію, що знаєм про нього все. Майбутнє – час, про який ми нічого не знаємо, проте переконані, що зможемо його змінити. Теперішнє – межа, де одна ілюзія змінюється іншою”.

Що являє собою, з точки зору філософії, межа між минулим та майбутнім, яку ми називаємо теперішнім? Важкість даного визначення і стала однією з причин, яка дозволила засумніватися в реальності часу.

Ще Арістотель в IV розділі “Фізики” писав: “Час зовсім не існує. Одна його частина вже була, і її вже немає, інша буде, і її ще нема. З цих частин складається і безкінечний час, і кожен окремий проміжок часу. А те, що складається з неіснуючого, не може існувати”.

Дане твердження намагався заперечити Аврелій Августин: “Де б вони (минуле та майбутнє) не були, вони існують лише як теперішнє. І правдиво розповідаючи про минуле, люди піднімають з пам’яті не самі події – вони минули, – а слова, підказані їх образами.” Блаженный Августин прийшов до того, що існує три часи – теперішнє минулого, теперішнє теперішнього і теперішнє майбутнього.

Минулого вже немає, але все, що в ньому було реальним, входить в теперішнє. Уся минула історія нашого життя, вся минула історія людства входить в наше теперішнє та існує лише в цій якості. Про це писав Н.Бердяєв: “… моя доля здійснюється в часі, розбитому на минуле і майбутнє, час є реалізацією долі, і разом з тим минуле і майбутнє без яких немає реалізації моєї долі, існують лише в моєму теперішньому”.

Що стосується теперішнього, то основна складність для людини пережити всю повноту та радість моменту. Практично неможливо в цьому моменті теперішнього звільнитися від “отрути минулого та майбутнього” (Бердяєв), від смутку за минулим та від страху перед майбутнім.

Майбутнє, як і минуле, присутнє в теперішньому. Воно відкривається не як фатум, по відношенню до нього виявляється свобода людини, воно може активно творитися.

Трьом модусам часу (минулому, теперішньому, майбутньому) відповідають три стани свідомості: пам’ять (або спогад), спостереження, очікування (або творчість).

Є люди минулого, люди теперішнього, люди майбутнього. Небагато людей – люди вічного, оскільки більшість живе в тих чи інших розірваних частинах часу, і лише деякі прориваються у вічність, тобто долають хворобу часу.

О.Блок в одному з листів у 1912р. висловив світоглядну позицію, яка була достатньо важливою не лише для його власної художньої філософії. Блок писав: “То чудесное сплетение противоречивых чувств, мыслей и воль, которое носит имя человеческой души, именно оттого носит это… имя, что оно все обращено более к будущему, чем к прошлому… Человек есть будущее. Когда же начинает преобладать прошедшее, хотя бы в чистейших и благороднейших своих формах, … то человеку… грозит опасность быть перенесенным в елисейские поля… Одно непоправимо: нет будущего. Значит, нет человека”.

Всупереч загальноприйнятому уявленню, висловим думку про те, що жити теперішнім найважче, практично неможливо. Зі слів М.Бердяєва, “переживание божественной полноты мгновения есть величайшая мечта человека и величайшее его достижение”. Пригадаймо “carpe diem” (“лови мить”) Горація. З захоплення М.Бердяєв пише про мудрість Гете: “… вся значительность его жизненной судьбы связана с его даром переживать полноту мгновения, с этой его способностью видеть божественное целое в самой малой части космической жизни. Так преодолевал он по-своему болезнь времени”.

 

3.2. Час як вічність і час як минущість

Вперше проблема розрізнення часу як вічності або "безконечного часу" та часу як хроноса або історичного часу виникає у грецькій філософії. Часові уявлення ще перебувають під виразним впливом міфології: стародавні греки сприймають і переживають світ переважно не у категоріях зміни або розвитку, а у категоріях одвічного виникнення та зникнення, становлення, здійснюваного в окреслених межах упорядкованого космосу.

Прагнення співвіднести царини одвічного та мінливого породили у грецькій філософи взаємовиключні концепції часу Геракліта та Парменіда. Для Парменіда єдиною реальністю є постійне й незмінне, вічність, для якої не існує минулого та майбутнього, позаяк те й те присутнє у сучасному як єдине й неподільне. Темпоральна модель космосу Геракліта, навпаки, підкреслює унікальну цінність миті у плинному процесі: космос тут – не існуючий і спостережуваний у просторі одвічний речовинний світ, а опановувана на ґрунті Логосу безконечно-вибухова подія.

Платон спробував співвіднести одвічне з минущим, визначивши у діалозі “Тімей” час як рухливий образ вічності, як певну її подобу. Час створений разом із Всесвітом і разом з ним загине. Тлумачення часу як недосконалого відображення вічності породжувало недовірливе ставлення людини до часу, оскільки як щось, позбавлене самостійності, він нічого не вирішує у долях людських, хоча одвічно несе загрозу рівновазі сущого. На думку Платона, по-перше, час не протиставляється вічності, час є її “подобою”; по-друге, час є творінням і був не завжди; по-третє, вічний лише “образ”, “подоба”, тобто час не вічний і на відміну від нерухомої вічності час рухається за законом числа.

Систематичну розробку категорія часу як реальної риси мінливості світу дістає у Арістотеля. Час у Арістотеля – це число або міра руху, розглянутого через відношення “раніше – пізніше”. Аналіз зв’язку поняття часу з поняттям руху, розкриття змісту терміну “тепер” насичують концепцію Арістотеля не тільки глибоким філософським, але й фізичним сенсом, позаяк час розглядається у тісному зв’язку з фізичними процесами, передовсім процесами руху й зміни.

Нова сторінка у дослідженнях проблеми часу як вічності та як минущості вписана до історії культури християнством. Августин, котрому належить найбільш завершений виклад історії раннього християнства, дає інтерпретацію категорії часу крізь призму інтересів і цінностей людини. Абсолютна трансцендентна залежність творення від творця, земного світу людини від бога зумовила розтин часу на вічність як позачасне буття бога та тимчасове існування земного світу.

Отже, час у ранньому християнстві з реальної характеристики буття у Арістотеля перетворюється на мірило суб’єктивного досвіду людської душі, яка тільки одна здатна викликати з небуття минуле й передбачати майбутнє. Головною особливістю так витлумаченого часу є його лінійний характер, що зумовлене трьома космічними точками священної історії: “творення – втілення – друге пришестя”. Тільки лінійний, односпрямований час дозволяв віруючому досягти вічного життя у потойбічному світі. Та обставина, що кожне “сучасне” не тільки відокремлене від майбутнього, але й пронизане ним, позаяк майбутнє – “конечне майбутнє” (підкреслю!) – може настати будь-якої наступної миті, наповнює поняття часу екзистенційним сенсом, сенсом людського переживання кожної миті. Людська душа виявилася точкою перетну двох царин – вічності та минущості: будучи вміщеною у тимчасовому світі, вона прагне вічності.

У подальшому середньовічна думка переносить наголос з проблеми часу на проблему вічності. Бо якщо категорія часу сама по собі, без співвідношення з категорією вічності, позбавлена сенсу в християнстві, то зрозуміло, що думка про вічність стає визначальною.

Еталонним визначенням вічності у середньовічній теології стало визначення Боеція: “вічність – це досконале володіння одразу всією повнотою безконечного життя”.

Вічність – атрибут самого тільки бога; це – “totum simul”, цілісність, сфокусована у точці. Вона не піддатна раціональному осмисленню. Але як будь-яке ірраціональне поняття, вічність визначена переважно у термінах заперечення, через те, чим вона не є. Вічність не безконечність часу, а його заперечення; вічність – не слідування часові, а одночасність; вона не може бути вимірена ніякими часовими відрізками.

У ХШ сторіччі починає формуватися активне соціальне середовище, в якому чинник часу набуває вирішального значення, – місто. В європейському місті вперше в історії починає формуватися уявлення про час безвідносно до того, що відбувається у часі, як про чисту форму, чисту тривалість, “відчужену” від потоку буття. Створення механізму для точного виміру часу – годинника – породило умови для нового ставлення до нього як до одноманітного потоку, який можна поділити на рівновеликі безякісні одиниці.

У житті ж суспільства та окремої людини час набуває дедалі більшої вагомості, відбувається усвідомлення пов’язаності людського існування з кожною скороминущою миттю, його співпричетності плинові часу. Вже у добу Ренесансу відбувається формування концепцій історичного, екзистенційного часу, які усвідомлюють відмінність свого часу від “попередніх віків”, наявність історичної дистанції між історичними часами, яка визначає місце людини у спадкоємному слідуванні “ланцюга” часів.

Усвідомлення історичної дистанції по-новому порушило проблему співвідношення минущого та вічного. Бажання найбільш повно вичерпати наявні у часі можливості поєднане з розумінням вічності як сполучної нитки між різними історичними епохами. Вічність набула якості свого роду сцени, тла, на якому розігрується історична дія, з якою вона співвіднесена. Вічність стала визначати міру людських діянь, їхнє наближення до абсолютного, а минуще було формою здійснення вічного, тобто тією формою діяльності, за допомогою якої смертна людина могла здобути історичне безсмертя, з часового потоку буття перейти в одвічне буття за допомоги особистих зусиль.

Глибокий зв’язок між часом та вічністю був усвідомлений у філософії ХХ століття. Вічність та мить – це часові характеристики буття. Це два окремих полюси, єдність яких і утворює час. Вельми цікавою є точка зору М.Бердяєва, який вважав, що “время не есть замкнутый круг, в который ничто не может проникнуть из вечной действительности, а есть нечто размыкающееся… С другой стороны, эта точка зрения предполагает, что и самое время есть что-то внедренное в глубину вечности”, час є “какой-то внутренний период, какая-то внутренняя эпоха самой вечности”. Розрив між вічним та тимчасовим М.Бердяєв визначив як “найбільшу помилку свідомості”. В духовному переживанні людини час та вічність виступають в єдності – як відчуття того, що життя не вічне, і, разом з тим, віри в його абсолютний, першопочатковий сенс та призначення.

У XX сторіччі у термодинаміці проблема спрямованості й необоротності часу постала як проблема теплової смерті Всесвіту, його “кінця”. У релятивістській фізиці, у загальній теорії відносності та сама проблема постала як проблема “початку” Всесвіту. Фізики намагаються знайти фізичний розв’язок проблеми, філософи – перевести її з площини релігійних уявлень про божественне створення світу та його кінець як неминучу відплату до царини її раціонального філософського осмислення. Послаблення модусу вічності творить умови для його репрезентації у вигляді нашого Всесвіту як світу людини. Але вічність при цьому не відходить із Всесвіту: будучи передумовою часового становлення Всесвіту, вона випромінює з універсальної людської діяльності, яка охоплює і природний, і культурно-історичний світ людини.

Людина постійно звертається до вічності, намагаючися видертися з полону конечності, нацюхвилинності буття, знайти у ньому позачасове, вічне як виправдання й обгрунтування свого існування.

Таким чином, щоб зрозуміти зв’язок минущого й вічного, необхідно наголошувати не на їхній відмінності, а на їхньому збігові, на їхньому зв’язку. Час – не зовнішня оболонка вічності, а якась “внутрішня доба самої вічності” (М.О.Бсрдяєв).

 

3.3. Спроби подолати час

“Мы увидим, что последняя проблема, связанная с временем, есть проблема смерти, – писав М.Бердяєв. – Смерть несет с собой время и смерть происходит во времени”. Завжди розуміючи всю незаперечність підпорядкування свого життя невпинному плину часу і усвідомлюючи конечність свого буття, людина, тим не менш, прагне розірвати рамки часового існування, здолати владу часу і сам час.

Людське життя може мати сенс лише в тому випадку, якщо воно не закінчується фізичною смертю, а якимось чином входить в сферу безкінечного, вічного. “Моя жизнь, – писав С. Франк, – может быть осмысленна, только если она обладает вечностью”. Ніщо тлінне, що має свій початок і кінець, на його думку, не може надати сенсу людському життю. Все, охоплене потоком часу, – суєта. “Само время есть как бы выражение мировой бессмысленности, – продовжує С.Франк – Искомая нами объективно полная и обоснованная жизнь не может быть… этим суетливым переходом от одного к другому, той внутренней неудовлетворенностью, которая есть как бы существо мирового течения во времени. Она должна быть вечной жизнью”.

Справжню основу для життя можна знайти лише за межами часового світу, у вічній основі цього світу. Для християнства це, звичайно, розчинення в Богові. Відкинути логічними аргументами релігійний шлях злиття з вічністю і подолання через це часу неможливе.

Преодолевает время и человеческая память:

…ибо время, столкнувшись с памятью,

узнает о своем бесправии.

Але не тривиальний спогад, а, швидше, прапам’ять як якийсь духовно-біологічний зв’язок з основами буття, певний еквівалент вічності і бесконечності. Окрема людина конечна, але вона продовжується в інших людях, в живому “живе” те що померло, прапам’ять, “спадкова” пам’ять зберігає те, що минуло.

Словами Н.Бердяєва: “память есть знак, поданный из внутреннего существования о том, что ни одно существо и ни одно существование не принадлежит лишь к миру объектов, но принадлежит к иному порядку”[i][i]. Народження людини нияк не є її начало, начало – у тій неосяжній темряві, котра була до його народження, в його батькові, матері, дідах, прадідах…

І якщо “за каждым надгробием – история целого мира”, цей світ не може счезнути безслідно. Лише в цьому значенні й слід розуміти слова Гете: “Кто жил, в ничто не превратится, Повсюду вечность шевелится”.

Висновки

Час і людина… Ця тема вічна та невичерпна. Роздуми про природу та властивості часу вводять у сферу складних та хвилюючих проблем. Для рефлексуючої свідомості все зосереджено у часі, всі – його “згустки”:

Время больше пространства. Пространство – вещь.

Время же, в сущности, мысль о вещи.

Жизнь – форма времени. Карп и лещ –

сгустки его. И товар похлеще –

сгустки. Включая волну и твердь

суши. Включая смерть.

(І.Бродський).

Невипадково ми почали размову із складності пізнання часу. Немає нічого больш загадкового, сокровенного, дивного, ніж час, якщо почати про нього розмірковувати.

Час займає особливе місце в моделі світу, котра характеризує ту чи іншу культуру, поряд з такими компонентами цієї модели, як простір, причина, зміна і т.д. У сукупності ці категорії утворюють “сітку координат”, за допомогою якої люди сприймають світ та вибудовують його образ. Лише через ряд трансформацій, що відбулись в усвідомленні часу, виникло його сучасне розуміння. Перефразовуючи відомий вислів можна сказати: часи змінюються, і разом з ними змінюється наше уявлення про час.

З давніх часів мислителів хвилювало питання, чи реальною є “течія” часу чи це лише ілюзія людського розуму, чи має час первинну сутність чи він є чимось другорядним, похідним, залежним від чогось іншого, більш фундаментального? Статична та динамічна, субстанціальна та реляційна концепції часу – спроби відповісти на ці запитання.

Серед розглянутих властивостей часу слід відмітити ще одну важливу – його внутрішню суперечливість, перераховані властивості (об’єктивність та суб’єктивність, односпрямованість та неповоротність, абсолютність та відносність, неперервність та дискретність) є прикладами його прояву.

Усвідомлення себе в цьому світі робить кожного з нас подорожуючими у часі: з минулого через теперішнє до майбутнього. Трьом модусам часу відповідають певні стани свідомості: пам’ять, споглядання, творчість. З даної точки зору, у світосприйнятті людини переважає пасїезм або футуризм.

Час – це характеристика конечних утворень, вічність – це характеристика бескінечного, однак вони тісно пов’язані між собою. У всі часи людина буде перейматися питанням: чи можна уникнути руйнівної дії часу? Людина відчуває присутність бесконечності у всьому, в тому числі – в самій собі. Слова Б.Пастернака, звернені до поета: “Ты вечности заложник / У времени в плену”, – в певній мірі стосуються кожного з нас.

 

Список використаної літератури

Аронов Г.А., Терентьев В.В. Существуют ли нефизические формы пространства и времени? // Вопросы философии. – 1988. – № 11.

Вальковская В.В. Изменение представлений о пространстве и времени и развитие средст передвижения // Философия и общество.– 1999.№5.

Каган М.С. Время как философская проблема // Вопросы философии. – 1982. – № 10.

Лолаев Т.П. О "механизме течения" времени // Вопросы философии. – 1996. – № 1.

Людина і світ: Підручник / Л.В. Губерський, В.Г.Кремень, А.О.Приятельчук та ін. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 2001.–349с.

Новиков И.Д. Куда течет река времени? М.: Молодая гвардия, 1990.–238с.

Озадовська Л.В. Час як вічність і час як минущість: культурно-історичний і фізичний аспекти // Філософська і соціологічна думка 1995, № 3-4. с.219-243.

Подольный Р.Г. Освоение времени.– М.: Политиздат, 1989.–143с.

Пригожин И. Переоткрытие времени // Вопросы философии. – 1989. – № 8.

Філософія: Навчальний посібник / За ред. І.Ф.Надольного.– К.: Вікар, 19997.–584с.

Філософія: Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін. – К.: Либідь, 2001.– 408с.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.229.118.253 (0.026 с.)