Свідомість як форма відображення дійсності

Зміст

Розділ І. Свідомість як функція мозку і відображення

дійсності

Розділ П. Свідомість як специфічно суспільна форма відображення

§1. Практика і суспільна свідомість

§2. Свідомість як діяльне відображення

Розділ Ш. Свідомість, самосвідомість

§1. Структура і форми самосвідомості

§2. Предметність і рефлективність самосвідомості

§3. Свідоме і несвідоме

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Розділ І. Свідомість як функція мозку і відображення дійсності

В останні роки проблема свідомості і мозку привертала до себе увагу вчених різних профілів — психіатрів, фізіологів, психологів. Досягнення експериментального вивчення дії різних відділів мозку, використання нових методів дослідження все з більшою необхідністю висуває відповіді на запитання про зв'язок свідомості з фізіологічною діяльністю мозку.

Людський мозок — надзвичайно складне утворення, дуже тонкий нервовий апарат. Це самостійна система і разом з цим підсистема, яка включається у склад цілого організму і функціонує в єдності з ним, а також регулює його внутрішні процеси і взаємовідносини з зовнішнім світом [2,37]. Постає питання: які ж фактори доводять, що саме мозок є органом свідомості, а свідомість — функцією людського мозку. Цих факторів багато.

Свідомість як специфічно людська форма відображення дійсності пов'язана з специфічними особливостями будови головного мозку людини. Еволюційний підхід до вивчення структури і функцій, взаємовідносин між ними, широко використовується в науці, дозволяє правильно зрозуміти складну діалектику кількісних і якісних змін у процесі розвитку мозку.

Так, мозок первісної, стадної людини був слаборозвиненим і міг служити органом тільки примітивної свідомості. Мозок сучасної людини, який сформувався в результаті безмежно довгої біосоціальної еволюції, являє собою складний орган. Свідомість могла виникнути лише як функція складнопобудованого мозку, який сформувався під впливом праці і мови. Перші ознаки праці є характерними для австралопітеків, пітекантропів і сінантропів — перших людей на землі, які поклали початок виготовлення знарядь праці і підкорення вогню [8,18]. Неандертальська людини значною мірою просунулась у розвитку виготовлення і використання знарядь, збільшила їх асортимент і включила у виробництво новий природний матеріал: навчилась виготовляти кам’яні ножі, кістяні голки, будувати житло, шити одяг із шкір звірів. І нарешті, людина сучасного типу (кроманйонець або Ното sаріeпs — розумна людина) підняла рівень техніки на ще більшу висоту. Основні рівні в становленні праці відобразились у збільшенні мозкового тіла: у шимпанзе об'єм мозку складає 400 см, у австралопітеків — 600, у пітекантропів і синантропів — 800-1225, у неандертальців — 1100-1600, у людини сучасного типу — 1400 см.[8,20] Паралельно з ростом мозкової речовини збільшувалась і площа поверхні мозку, яка є другим еволюційним показником. Відбулося збільшення тім'яних, лобових і вискових частин мозку, тобто, тих частин мозкової кори, які зв'язані з життям людини як суспільної особи і виконують роль внутрішніх гальм її тваринних інстинктів, створюючи тим самим необхідні передумови для узгодженого життя в суспільстві.

Як бачимо, в процесі еволюції організму поряд з виникненням нових мозкових структур здійснюється перебудова і тих структур, які мають місце і у тварин, що стоять на нижчій сходинці еволюції. Проходить відомий зсув функцій. Найвища для даного виду тварин пристосувальницька функція здійснюється найбільш складноорганізованими мозковими структурами. Процес розвитку мозку полягає не просто у додаванні нових структур, а у зміні діяльності мозку в цілому. Це особливо наочно видно при порівнянні мозку людини з мозком ссавців, навіть з найбільш розвинутими із них — мавпами. У порівнянні з мозком мавпи в мозку людини всі кіркові поля більш розвинені і диференційовані. Кількісні зміни в об'ємі, поверхні, масі головного мозку людини в порівнянні з головним мозком ссавців тісно пов’язані із змінами клітинної будови: з’являються складні зіркоподібні клітини, проходить велика пірамідизація форм клітин, більш різноманітними стають типи нервових відростків[14,34].

Залежність рівня свідомості від ступеня організації мозку підтверджується ще й тим, що свідомість дитини формується, як відомо з розвитком його мозку, а коли мозок людини старіє, то згасають і функції свідомості. Нормальна психіка неможлива поза нормально функціонуючим мозком. Як тільки порушується витончена структура організації матерії мозку, тим більше руйнуються і структура свідомості. Коли порушуються лобові долі, хворі не можуть продукувати і здійснювати складні програми поведінки: вони не мають стійких намірів і легко відволікаються побічними подразниками, не вміють потрібним чином здійснювати самоконтроль. При пошкодженні потилично-тім'яних відділів кори лівої півкулі порушується орієнтація в просторі, оперування геометричними співвідношеннями (порушується сприйняття правого і лівого), виконання простих арифметичних операцій, аналіз деяких граматичних конструкцій. Паталогічна "буйність" підкірних може проявлятися у вигляді приступів гніву, страху.

Експериментальні дані різних наук — психофізіології, фізіології вищої нервової діяльності беззаперечно свідчать про те, що свідомість невіддільна від мозку: неможливо відділити думку від матерії, яка мислить. Мозок з його складними біохімічними, фізіологічними нервовими процесами є матеріальним субстратом свідомості. Свідомість завжди зв'язана з цими процесами, які протікають в мозку і не існують поза ними, але не вони складають сутність свідомості.

Фізіологічні механізми психічних явищ не тотожні змісту психіки, яка є відображенням дійсності у формі суб'єктивних образів. Діалектико-матеріалістична концепція свідомості несумісна ні з ідеалістичними поглядами, які відривають психічні явища від мозку, ні з поглядами так званих вульгарних матеріалістів, які заперечують специфіку психічного. Останнім належить положення, що думка знаходиться майже в такому ж відношенні до людського мозку, як жовч і печінка. Неістинність цього положення у невірному трактуванні мозку як причини і джерела, із самого себе породжуючого психічні явища. При такому підході свідомість виявляється не суб'єктивним образом зовнішніх впливів, а лише пасивним відголоском матеріальних мозкових процесів.

В чому суть цих процесів? І.М.Сєчєнов, І.П.Павлов, Н.І.Введенський, А.А.Утомський і їх послідовники розкрили рефлекторну природу психічних процесів і дали можливість зрозуміти психіку, як систему активної діяльності, яка формується під впливом зовнішнього світу. Рефлекторний процес починається із сприйняття подразника, продовжується нервовими процесами кори мозку і закінчується зворотньою дією організму. Поняття рефлексу відображає взаємозв'язок і взаємодію організму із зовнішнім світом, причинну залежність роботи мозку від об'єктивного світу через посередність практичних дій людини. Суттєвою функцією умовного рефлексу є " попереджуваність", "сигналізація" про події зовнішнього світу, які мають відбутися. У людини часові зв'язки утворюються як від впливу реальних предметів оточуючого середовища, так і від словесних подразників. Роль нервових мозкових механізмів заключається перш за все в аналізі і синтезі подразнень. Вплив того чи іншого умовного подразника, попадаючи в кору мозку, включається в складну систему зв'язків, які утворилися у результаті минулого досвіду. Тому поведінка організму зумовлена не тільки даним впливом, але і всією системою вже існуючих зв'язків [1,104].

Важливим принципом здійснення рефлекторної діяльності мозку є принцип підкріплення — закріпляється та рефлекторна діяльність, яка підкріплюється досягненням результату. Підкріплення рефлексу здійснюється ефектом самих дій з допомогою механізму зворотнього зв'язку: коли яким-небудь рефлексом приводиться в дію відповідний ефекторний апарат (м'язи, залози, ціла система органів), то імпульси, які виникають в ньому в результаті його роботи, повертаються в центральну ланку рефлексу. Вони сигналізують при цьому не тільки про роботу органу, але і про результати тієї роботи, яка дає можливість вносити корективи в хід подій і добиватися адекватного виконання намірів. Завдання зворотнього зв'язку полягає в тому, щоб постійно ставити до відома мозок про те, що відбувається в системі, якою він керує. Неможливість вчасно координувати і контролювати дії така ж пагубна для організму, як і параліч.

Постійний зв'язок великих півкуль з нижче розташованими відділами головного мозку і вища функція великих півкуль, заключається в пов'язуванні організму з умовами його існування, забезпечує за великими півкулями роль постійного контролю виконавчих функцій організму: великі півкулі тримають наступні за ними відділи головного мозку з їх інстинктивними і простими рефлекторними діяннями під своїм постійним впливом. "Хоч життя тварин і нас, — вказує І.П.Павлов, - спрямовується основними тенденціями організму: харчовою, статевим не менш для повного узгодження і здійснення всіх цих тенденцій і необхідною в зв'язку з загальними умовами життя є спеціальна частина центральної нервової системи, яка всяку окрему тенденцію примирює, всіх їх узгоджує і забезпечує їх найвигідніше здійснення в зв'язку з оточуючими умовами зовнішнього середовища" [12,31]. Регулююча і контролююча функції великих півкуль здійснюється тому, що великі півкулі служать органом психічного відображення дійсності. Орієнтація в оточуючій дійсності через психічне відображення сприяє найкращому пристосуванню всіх органів і тканин організму до виконання ними життєвих функцій. За рахунок психічного відображення розширюється пристосувальна діяльність організму до оточуючого середовища.

Було б неправильно представляти, що у вченні про вищу нервову діяльність підкреслення ведучої ролі великих півкуль означає разом з цим применшення ролі підкіркових утворень. Умовна рефлекторна діяльність виникає лише на базі безумовних рефлексів. Останнє є функцією нервових структур, які лежать нижче у відношенні до кори нервових структур. Тому вже вивчення утворення умовних рефлексів вимагало врахування діяльності підкірки. І.П.Павлов вважає, що завдання фізіології вищої нервової діяльності зводиться до дослідження діяльності кори, вивченню умовних рефлексів і, нарешті, до дослідження взаємодії кори і підкіркових утворень. Формулювання цього завдання випливає із загальнометодологічного принципу павлівського фізіологічного вчення — вивчати умовно-рефлекторну діяльність нервової системи як діяльність, що забезпечує пристосування організму до умов існування. Крім забезпечення діяльності організму у відповідь на певні зовнішні дії, підкірка виконує функцію підтримки певного тонуса кори. "Отже, — писав І.П.Павлов, — підкіркові центри в більшій або меншій мірі визначають діяльний стан великих півкуль і тим різноманітне змінюють відношення організму до оточуючого середовища"[12,31]. Це представлення І.П.Павлова підтверджується в наш час експериментальними даними сучасних досліджень.

Суттєвим моментом у виробленні концепції про динаміку локалізації функцій мозку є погляди І.П.Павлова на будову аналізаторів, в особливості на структуру їх мозкових кінців. На думку вченого, аналізаторні клітини розміщені як в центральному ядрі аналізатора у відповідній частині кори, так і в інших частинах кори великих півкуль головного мозку. Саме представлення "центра" в павлівській фізіології дещо інше, ніж це має місце в класичній філософії [9,17].

Суттєвим для уявлення про динамічну локалізацію функцій мозку є положення про замикання тимчасового нервового зв'язку між будь-якими пунктами кори. Будь-які функції, особливо найскладніші з них, результатом яких є свідоме відображення дійсності, здійснюється при участі не якої-небудь однієї області кори, мозкового кінця одного аналізатора, а сукупністю кіркових полів, зв'язаних між собою складною системою міжкіркових зв'язків, а також зв'язаною з підкірковими утвореннями системою кірково-підкіркових зв'язків. В результаті існування складних кіркових і кірково-підкіркових зв'язків в структурі психічної діяльності забезпечується її початок, що заключається як відомо, в певних потребах організму (середина з образним відтворенням) і відповідна діяльність в формі тієї чи іншої діяльності організму.

Уявлення про аналізатори, будову і функції мозкових кінців узгоджується з поглядами про динамічну локалізацію, служать складовою частиною цих поглядів. З точки зору поглядів про динамічну локалізацію функцій, яка враховує відому спеціалізацію відділів і ділянок кори, все більш або менш складні функції є результатом складної взаємодії різних ділянок головного мозку. У зв'язку з цим пошкодження однієї ділянки кори не тягне за собою випадання якось однієї певної функції. Порушення функцій може бути результатом пошкодження різних ділянок мозку. Чим складніша функція, тим складніша її мозкова забезпеченість. Це особливо наочно демонструється складною діяльністю головного мозку.

Специфічні особливості в діяльності людського мозку є не тільки результатом діяльності мозкових структур, які є лише у людини, але і ускладнення, перебудова тих відділів, які є спільними у людини і організмів менш складної організації.

За своєю матеріальною природою нервово-фізіологічні процеси — електрохімічні. Без фізіологічних, біофізіологічних, біоелектричних, біохімічних процесів в мозку неможливе виникнення ні одного відчуття, ні одного самого примітивного почуття і подразнення. Всі ці процеси — необхідні механізми психічної діяльності. Але психічна діяльність характеризується не тільки її фізіологічними механізмами, але і її змістом, тобто тим, що мозок відображає в реальній дійсності.

Відображення речей, їх властивостей і відношень в мозку, зрозуміло, не означає їх переміщення в мозок або утворення їх фізичних відбитків у ньому. Коли, наприклад, ми бачимо дерево, то в нашому мозку не має ні самого дерева, ні його фізичних відбитків. Пережитий нами образ зовнішнього предмету є щось суб'єктивне, ідеальне, але не зводиться ні до самого матеріального об'єкту, що знаходиться поза нами, ні до тих фізіологічних процесів, які проходять в мозку і утворюють цей образ. "Ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній". Слово "перетворене" потрібно розуміти не буквально, бо це образний вираз, який характеризує факт відображення предмету в мозку, причому активного відображення, зв'язаного з переробкою, перетворенням зовнішніх вражень.

Духовний світ людини неможливо ні бачити, ні виявити яким-небудь приладом або хімічними реактивами. В мозку людини ніхто ще не "знайшов" ні однієї самої сірої, ні самої яскравої думки: думка, як ідеальне, не має існування в фізичному і фізіологічному розумінні того слова [6,23]. Разом з цим думки, ідеї реальні. Вони існують. Тому не можна стверджувати ідею чимось "недійсним". Проте її дійсність, реальність не матеріальна, а ідеальна. Це наш внутрішній світ, наша особиста, індивідуальна свідомість, а також весь світ "надособистої" духовної культури людини. Тому не можна сказати, що реальніше — матерія чи свідомість. Мова іде не про міру, а про типи реальності. Матерія — об'єктивна, а свідомість — суб'єктивна реальність.

Свідомість і об'єктивний світ — протилежності, які утворюють єдність. Основою цієї єдності є практика і предметна діяльність людей. Саме вони і породжують необхідність психічного, свідомого відображення дійсності. Необхідність свідомості, і при цьому свідомість, яка дає вірне відображення дійсності, лежить в умовах і вимогах самого життя [6,212].

 

Розділ II. Свідомість як специфічно суспільна форма відображення

§1. Практика і суспільна свідомість,

Рушійні і визначні фактори виникнення і розвитку форм відображення слід шукати в специфічних типах взаємовідносин, взаємодії матеріальних систем з навколишнім середовищем. Який тип буття в світі цих систем, такі і форми відображення, що виступають в якості необхідного засобу і умови вписування цих систем в світі. Інформаційне відображення виникає в живих організмів, які здатні до самозбереження і самовідтворення, психічне відображення — у живих організмів, які можуть здійснювати орієнтацію у зовнішньому світі і активно вирішувати завдання, що виникають в зв'язку з цим. Цей принципово філософсько-методологічний підхід до аналізу форм відображення розповсюджується і на людську свідомість, не дивлячись на відмінність від форм, які генетично передували.

Згідно з матеріалістичним розумінням природи, людина на відміну тваринного світу, з якого вона походить, не має предметом своєї потреби наявні, дійсні предмети навколишнього середовища, як вони безпосередньо в цьому середовищі існують. Предметами людської потреби елементи навколишнього середовища стають після того, як проходять процес перетворення і набувають форми, якої вони у самій природі в ході її власних змін і перетворень набути не можуть. Так у вигляді їжі людина споживає не натуральний предмет (сире м'ясо, зерна або плоди рослин), а перетворений продукт (варене або смажене м'ясо, перемелене на борошно, а потім спечене зерно тощо).

Людину відрізняє від природи (зокрема біологічної природи) не та або інша анатомічна чи фізіологічна відмінність, але принципово інший спосіб буття в світі. Способом збереження твариною її специфічного буття у світі, який постійно змінюється, є зміна її тілесної будови і пристосування у такий спосіб до мінливих умов зовнішнього середовища. Щодо людини, то вже з перших кроків своєї історії вона чинить принципово відмінним способом. У відповідь на зміни середовища людина активною дією змінює саме середовище, пристосовуючи його до потреб свого організму.

Наприклад, у відповідь на різке похолодання, яке сталося у період становлення людського роду, людина не відрощувала густу шерсть, не відкладала товстий шар підшкірного жиру, як чинила б тварина, пристосовуючись до нових умов, а обгортала своє тіло шкірою забитої тварини з густою шерстю. Тим самим людина штучно створювала між зовнішнім холодним повітрям і своєю шкірою тонкий шар повітря, температура якого її повністю задовільняла. Розпалювала людина і вогнище, штучно створюючи таким чином простір з нормальною для неї температурою.

Такий специфічно людський спосіб буття в світі, який полягає у цілеспрямованій дії на зовнішній світ з метою його перетворення, результатом чого є пристосування світу до інтересів людини, і є практика. Будучи специфічно людським способом буття (а людське буття є буття суспільне), практика тим самим виявляє себе як специфічну форму руху, властиву суспільному буттю — якісно вищому рівню матерії.

Практика як специфічна форма руху і є джерелом суспільної якості, якої набувають предмети і процеси природи під дією людини. Так, у процесі праці людина не просто перерозподіляє елементи природної речовини, не просто змінює форму природної речі. Оброблена працею природна річ набуває нової — суспільної — якості, якої вона не мала до цього. Суспільні властивості, що їх набуває в процесі трудової обробки речовина природи, постають опредметненою в них людською діяльністю, працею. Речовина природи (дерево, метал, камінь і т.д.), пройшовши через трудовий процес, стає столом, верстатом, будівлею.

Як це зрозуміти? Наприклад, стіл має безліч властивостей і ознак, спільних із звичайними речами і предметами, з якими ми зустрічаємось у природі. Він має певну форму, вагу, колір, хімічний склад тощо. Але найдетальніший аналіз цієї сторони існування стола не дасть нам відповідь на запитання, чому саме даний предмет є столом. Наявність певної форми? Але ж існує безліч конкретних форм, властивих певним столам. Матеріал, з якого стіл було зроблено? Але столи бувають не тільки дерев'яними, але пластмасовими, металевими тощо. Колір, вага? Аналіз жодної з цих чуттєвих або матеріальних характеристик стола не дасть нам відповіді на запитання: що є "стіл"?

Проте всі ми досить легко орієнтуємося серед численних продуктів людської діяльності, чітко розрізняємо "столи", "стільці", "будинки" тощо. Але дізнаємося про всі ці речі не з аналізу їх "речовини", природного "субстрату", а з того, як використовується зазначені речі в процесі суспільної життєдіяльності людини. Тобто, фактично, ми відповідаємо не на запитання "що є дана річ", а на запитання "що можна робити з нею". Проста відповідь на дане запитання пояснюється тим, що ми говорили досі про звичайні речі людського побуту, способи користування якими ми "автоматично" засвоюємо для себе з дитинства, опановуючи необхідний мінімум навичок на тому загальному рівні культури, який ми застаємо в даному суспільстві при своєму народженні. Але згадаймо, якої "таємничості" набувають речі, коли ми зустрічаємося з незнайомими нам сферами діяльності (коли вперше у своєму житті, наприклад, потрапляємо до сучасної хімічної лабораторії чи навіть просто вперше заглядаємо в "нутрощі" телевізора).

Причина неможливості з'ясування суспільних властивостей, набутих природною речовиною в процесі праці за допомогою вивчення самої речовини, полягає в тому, що ці властивості, хоча вони й існують в якомусь з "чуттєвому" субстраті, безпосередньо не зв'язані своїм змістом з "чуттєвим" субстратом, існують інакше, ніж цей субстрат, існують не матеріально, а ідеально.

Орієнтована способом свого буття (практикою) не на наявний стан навколишнього середовища (він не задовільняє людину і до нього, на відміну від тварини, людина не повинна пристосовуватись), а на стан, змінений у напрямі його пристосування до потреб людини, остання для успішної реалізації такої зміни повинна мати уявлення про цей майбутній, наявний зараз неіснуючий стан середовища. Інакше кажучи, для того, щоб людський спосіб буття (практика) взагалі міг реалізуватися, суспільне відображення повинне виходити за межі наявного стану речей, за межі дійсності в сферу можливостей. Суспільне відображення, отже, повинно бути здатним відображати можливості і вже через зміст цих можливостей — дійсність [7,152].

Потреби людини (матеріальні в своїй основі) не можуть безпосередньо дати потрібний матеріальний результат (новий стан середовища). Тому реалізація потреб людини має своєю передумовою попереднє відображення сфери можливостей з метою виявлення серед них самих тих, які відповідають її потребам. Тільки за такої умови практична людська дія може спрямувати свою активність на природне середовище саме у гуманістичному напрямку.

Таким чином, у процесі своєї реалізації матеріальні потреби людини (суспільні потреби), перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну.

Отже, суспільні якості речей існують ідеально, як їх людський смисл, їх людське значення. Ідеальний спосіб існування суспільних якостей є цілком об'єктивною їх характеристикою. Ідеальність цього способу означає лише те, що він належить до сфери можливого, а не дійсного. Інакше кажучи, це постійна готовність речі задовольняти ту чи іншу потребу людини, готовність у будь-який момент перетворитися на дійсність. Останнє має місце тільки тоді, коли річ включається у відповідну дію людини, спрямовану на використання речі. Поза такою дією готовність завжди залишається можливістю.

Проте опредметненням людської дії, переходом, "з форми діяльності в форму буття, з форми руху в форму предметності" вказаний процес не завершується. Створені людською діяльністю продукти існують не для безглуздого їх накопичення, вони неодмінно включаються в процес наступної діяльності, процес їх використання. "Застигла" в ідеальній предметності суспільних властивостей речей праця з форми буття знову переходить у форму діяльності, з форми предметності у форму руху, з форми можливості у форму дійсності — розпредметнюється.

Отже, людська діяльність, практика створюють з природного матеріалу речі з суспільними властивостями. Але ж найголовніше полягає в тому, що сам процес надання речовині природи суспільних властивостей є реалізацією, здійсненням у практиці ідеальної мети, яка існує до початку акту діяльності. З цього видно, що акт людської діяльності спонукається певним ідеальним чинником — ідеальною метою діяння, яка передує цьому діянню і "як закон" визначає його спосіб і форму [9,24]. Сама ця мета і є відображенням певної матеріальної потреби, а також тієї можливості (чи групи можливостей), реалізація якої (перетворення в дійсність) цю потребу задовольняє.

Однак тут виникає парадоксальна ситуація, яка стає на заваді матеріалістичному поясненню даного феномена. Саме вона виявилась нездоланною перепоною для старого матеріалізму, який був змушений при поясненні суспільних явищ зраджувати своїм матеріалістичним вихідним принципам і ставати на ідеалістичні позиції. Адже виходило, що в суспільній сфері ідеальне передує матеріальному, відображення — відображуваному. Як уже зазначалось, це відбувалося тому, що відображувана людиною об'єктивна реальність ототожнювалась старим матеріалізмом лише з дійсним, безпосередньо "відчуваним" природним буттям.

Насправді ж об'єктивна реальність включає в себе не тільки безпосередньо "відчуване", дійсне буття, але і буття можливостей. З формуванням специфічного людського способу буття — практики, яка завдяки своїй специфічності виявляє здатність вступати у безпосередній контакт не тільки з дійсністю, але й з можливостями, вже на перших кроках своєї історії людина (первісний дикун) вступає в діяльний контакт не тільки з елементами навколишньої дійсності, які становлять безпосередній біологічний інтерес (які можна з’їсти, в яких можна сховатися від ворогів, врятуватися від холоду тощо), але й з біологічно "нейтральними", наприклад шматком кремнію.

 

§2. Свідомість як діяльне відображення

Відповідним чином і людське відображення, яке формується на базі матеріальної практичної дії на перших кроках історії "безпосередньо вплетене в матеріальну діяльність і в матеріальне спілкування людей", громади саме внаслідок свого походження з практики, виявляє як свою сутнісну рису здатність відображати можливості, які безпосередньо виявляє в процесі свого функціонування найпримітивніша практика. Отже, тим безпосереднім матеріальним чинником, що породжує специфіку людського відображення (свідомість), постає не сама по собі природна дійсність, а матеріальний процес практичного діяння на цю дійсність.

Становлення і розвиток специфічно людської діяльності, практики опредметнюється в людському тілі, надаючи йому нових, не притаманних від природи суспільних властивостей. Саме в процесі становлення практики, праці рука нашого далекого предка набуває такої важливої і вирішальної в процесі антропо- і соціогенезу властивості, як здатність до праці. Так само як в ході становлення і розвитку практики остання опредметнювалась в людському тілі, в руці, надаючи їй суспільної властивості органу праці, як сама практика опредметнюється і в нервовій тканині мозку, надаючи йому суспільної властивості органу мислення.

Будучи суспільною властивістю певного матеріального субстрату (руки, мозку), “здатність до мислення існує ідеально і не можуть бути змістовно розкрита "чуттєвим" аналізом матеріального носія” [13,102]. Проте натуралістична ілюзія про існування змістовного зв'язку між фізіологічним процесом, який відбувається у мислячому мозку, і самим процесом мислення тривалий час чітко трималася у головах природодослідників і натуралістично орієнтованих філософів, мовляв, якщо мозок є органом мислення, то можна, детально проаналізувавши фізіологічні процеси, які відбуваються в цьому органі, так би мовити, "прочитати" самі думки. Однак це все одно, що спробувати прочитати текст, який друкується на машинці, завдяки детальному аналізу механічних рухів усіх деталей машини, які відбуваються в процесі друкування тексту.

Будучи безпосереднім відображенням не самого реального світу, не природи як такої, а процесу "зміни світу людиною", громадою, тобто матеріальної практики, свідомість і сама є відображенням діяльним. Саме ця суттєва обставина випадала з поля зору старого матеріалізму, який тлумачив свідомість за типом форм відображення, притаманних природі (подібних відбитку печатки на воску або відображення предметів у дзеркалі). Дж. Локк, наприклад, говорив, що поняття трикутника є відображенням усіх реальних трикутників, оскільки "схоже" на них. Дж. Берклі досить слушно зауважив на те, що якби Локк був правий, то кожний реальний трикутник мав би бути одночасно і гострокутним, і прямокутним, і тупокутним (адже саме таким є поняття трикутника), оскільки ж такого реального трикутника не існує, то ні про яке відображення речей "ідеями" не може бути й мови.

Справа в тому, що відображення реальності свідомістю не є "дзеркальною" копією першої. Поняття трикутників, наприклад, не є копією реальних дійсно існуючих трикутників. Воно визначає трикутник як фігуру на площині, утворену взаємоперетином трьох прямих ліній (за умови, що вони не перетинаються в одній точці). Іншими словами, поняття трикутника вказує на ті дії, які необхідно зробити, щоб отримати будь-який трикутник, і такий, що дійсно побудований, і такий який ще ніким не побудований, але можна побудувати. Тобто, свідомість, по-перше, відображає не сам по собі предмет, а його так би мовити, "конструктивний принцип", спосіб творення, а по-друге вона відображає не лише дійсно існуючий предмет і явища, а й усі можливі, не тільки дійсність, але й можливість.

Отже, свідомість, безпосередньо відображаючи практику, є діяльним відображенням (не просто повторює те, що існує або існувало, але показує на те, чого не було і немає, але могло чи може бути).

Зазначена обставина вимагає додаткових міркувань: будучи специфічним (діяльним) відображенням, свідомість, як і сама практика, має здатність набувати предметних форм, опредметнюватися. Але практика опредметнюється у природній речовині, надаючи останній суспільних властивостей (ціннісних характеристик, людського значення, смислу). У свідомості в процесі її становлення і розвитку, по мірі того як вона звільняється від стану "безпосередньої вплетеності в матеріальну діяльність і матеріальне спілкування людей", з'являється своє власне матеріальне "тіло", в якому вона опредметнюється надаючи йому суспільних властивостей — значення, смислу. Таким специфічним матеріальним "тілом" свідомості є мова.

З виникненням мови свідомість набуває всезростаючої самостійності по відношенню до практики. Проте ця самостійність ніколи не може стати повною. Свідомість завжди зберігає, хай і надзвичайно далекий, опосередкований всезростаючою кількістю проміжних ланок, зв'язок з прак-тикою. Отже, свідомість набуває здатності самостійного опанування такими сторонами і сферами реального світу, яких практика ще не може (а часто ще й дуже довго не зможе) торкнутися безпосередньо, предметно-чуттєво.

Свідомість все більше виявляє унікальну здатність опановувати, включати до "олюдненого" світу такі природні предмети, процеси і явища, як, наприклад, просторові відношення (геометрія, в тому числі і численні неевклідові геометрії), кількісні відношення (математика, як сьогодні вправно оперує навіть такими практично "незбагненними" відношеннями, які виражаються уявними, трансфінітними числами), далекі космічні тіла (вже у глибоку давнину людина "олюднила" зоряне небо, місяць, сонце), надавши їм суспільної властивості орієнтирів у просторі і часі. Так, Полярна зірка є одним з найдавніших орієнтирів людини на місцевості, а місячний і сонячний календарі були першими кроками людини в опануванні часовими характеристиками світу) тощо.

Набуваючи, завдяки мові, відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка, "як закон визначає спосіб і характер" самої практичної дії [13,104]. Народжуючись у практиці, свідомість успадковує здатність останньої вступати у безпосередній контакт з можливостями минулого, що надає історичному (в тому числі і історико-філософському) знанню характеру не тільки “відтворюючої", але й творчої науки. Йдеться про те, що осягаючи ці можливості, ми можемо багато які з них реалізувати сьогодні.

Виникнення мови як предметного буття свідомості постало одним з найсуттєвіших моментів у становленні специфічності людського, суспільного буття. Адже ідеально "освоюючи" можливості, свідомість опредметнює їх у мові. Внаслідок цього можливості вперше отримують дійсне, "чуття" існування, не втрачаючи одночасно свого статусу можливостей. Цими опредметненими можливостями можна оперувати, "експерементувати" (побудувати найрізноманітніші варіанти їх "поєднання", "роз'єднання", "програмування" варіанти їх як завгодно довгого "продовження" і на цій основі остаточно їх оцінювати, робити вибір найефективнішого шляху реалізації тих, які найповніше відповідають інтересам і цілям людини). Інакше кажучи — спрямовувати (через внесення відповідних цілей у практику) рух самої об'єктивної реальності в напрямі, що відповідає інтересам і цілям людини.

Слід тільки пам'ятати (і це особливо важливо сьогодні, коли здатність людини до визначення напряму руху самої реальності зросла до безпрецендентних розмірів), що свобода людини у виборі цього напряму є одночасно і відповідальністю. Сьогодні людство на гіркому досвіді переконалося в трагічності й навіть в катастрофічності для долі всього людства вибору негуманних шляхів розвитку (загроза ядерної смерті для людства, екологічна катастрофа тощо).

Так само як і практика, опредметнюючись у природному матеріалі, не "застигла" навіть в цій формі, а включаючись у подальшу діяльність, розпредметнюється в ній, опредметнена в мові свідомість через включення продуктів своєї опредметненої діяльності (понять, суджень, формул, правил, теорій і т.д.) в процесі свого подальшого функціонування розпредметнюється в ньому. Проте розпредметнення може (так само як і в практиці) реалізуватися по-різному. Характер розпредметнення практики значною мірою залежить від структури останньої.

Наша практична діяльність може обмежуватись здійсненням сукупності елементарних дій, які тільки "оживляють" (переводять з форми предметності у форму буття) "згаслу" в продуктах минулого діяльність. Для того, щоб телевізор працював, нам не обов'язково знати принцип його роботи чи розбиратися у схемі, ми просто підключаємо його до електричної мережі, далі вже "само собою" починає розпредметнюватися опредметнена в телевізорі праця людей, що його зробили — телевізор працює. Наша роль у подібному розпредметнені пасивна, ми лише відтворюємо минулу працю інших людей в тому самому змісті, в якому вона була в свій час опредметнена, при цьому нічого не даючи до неї від себе. Така практична діяльність є просто використовуюча, або утилітарна.

Використовуюча діяльність відіграє важливу роль у людській життєдіяльносі. За її допомогою люди з мінімальною затратою сил і енергії оволодівають уже створеними предметами, задовольняючи свої численні потреби. Адже, щоб користуватися численними благами сучасної квартири, людині досить оволодіти нескладними навичками: вмикати або вимикати численні електроприлади — лампочки, праски, холодильники тощо, відкривати і закривати водяні і газові крани, а не витрачати зусилля на вивчення електротехніки, гідродинаміки тощо. Внаслідок стандартності й повторюваності такого роду операцій їх сьогодні все більше і більше передають автоматам.

Попри всю важливіст