Відображення і розвиток ідей Просвітництва києво-могилянської академії ((друга половина хуіі– перша половина хуііі ст. )

 

Зміст

Розділ 1. Натурфілософія. орієнтація на науку нового часу

Розділ 2. Проблема теорії пізнання

Висновки

Список використаної літератури

Розділ 1. Натурфілософія. Орієнтація на науку нового часу.

Вітчизняна натурфілософія, виникнувши в межах схоластичного методу і середньовічної картини світу, довгий час була основною формою теоретичного осмислення природи. Узагальнюючи знання про світ і Всесвіт, пояснюючи різноманітність явищ природи, вона "заміняла невідомі ще їй дійсні зв`язки явищ ідеальними, фантастичними зв'язками і надолужувала невідомі ще факти вигадками, поповнюючи дійсні прогалини лише в уяві. При цьому вона висловила багато геніальних думок і передбачила багато пізніших відкриттів, але немало також наговорила і нісенітниць. Інакше тоді і бути не могло" [4, с.291].

Саме натурфілософія, проникаючи в закономірності виникнення і розвитку Всесвіту, поступово приводила вітчизняну філософську думку до усвідомлення необхідності реабілітувати природу, "визнати" її самостійність, чим значно посилила розмежування філософії і теології. Цей процес особливо бурхливо розвивався у ХУІІ – першій половині ХУІІІ ст., коли відбувалася переорієнтація філософської думки на зв'язок з природознавством, наукою Нового часу.

Особливий інтерес до вивчення природи виникав у період ломки звичних уявлень про Всесвіт і зародження нового світогляду. Подібно до того, як у середньовічному світі розквіт натурфілософії був зумовлений прагненням замінити міфологічні уявлення про природу поняттями загальнолюдського досвіду і природничої науки, що пояснювалося впливом розвитку суспільства, так поява інтересу до вивчення натурфілософських проблем у ХУІІ ст. на Україні була викликана соціально-історичними потребами. Цей інтерес засвідчив початок звільнення вітчизняної філософської та наукової думки з тенет середньовічного релігійно-ідеалістичного мислення. Елементи нового світогляду, які не вкладались у систему теологічного світорозуміння, сприяли руйнуванню релігійно-схоластичної картини світу і створювали грунт для утвердження і розвитку філософських ідей та наукового погляду Нового часу.

Складний та суперечливий процес розвитку вітчизняної філософської думки ХVІІ – першої половини ХУІІІ ст. глибоко проаналізований і узагальнений у працях В.М.Нічик; окремі проблеми висвітлені у дослідженнях І.С.Захари, М.В.Кашуби, В.Д.Литвинова, М.Д.Роговича та ін., цілісний аналіз натурфілософських концепцій першої половини ХVІІ ст. дається у працях Я.М.Стратій [13, с.82].

Розділ натурфілософії вже в останній чверті ХVІІ ст. став однією з основних частин філософських курсів професорів Києво-Могилянської колегії. Йоасаф Крюковський, і Стефан Яворський розглядали цей розділ як головний у своєму курсі філософії і викладали в ньому своє розуміння Всесвіту, його

будову, пояснювали природу земних і небесних явищ, а також природу і відчуття людини, її відносини з богом.

Феофан Прокопович, який викладав філософію в Академії 1707–1709 pp., був одним із перших професорів, хто всупереч програмним вимогам надав розділові натурфілософії практичного спрямування. Саме від нього починається у вітчизняній філософській думці цілком нове розуміння натурфілософії як філософії природи, що використовує природній, "натуральний" підхід до пізнання законів світобудови, всупереч книжному знанню схоластики і теологічним мудруванням. Це розуміння передбачає тлумачення натурфілософії не лише як філософії природи, пояснення з неї самої, а й як провідної тенденції філософської думки цілого періоду, що ознаменувала відрив філософії від теології, забезпечила розвиток філософії в тісному зв'язку з природознавчими науками.

Завдяки тому, що статут Академії дозволяв і навіть певним чином зобов'язував кожного професора складати свій власний філософський курс, дотримуючись відповідної його смакам і уподобанням чи рівнем філософської освіти системи, ми маємо різноманітні курси і розділи натурфілософії. У другій половині ХVІІ ст. професори дотримувалися скотистської інтерпретації вчення Аристотеля (Й.Крюковський) чи тяжіли до другої схоластики (С.Яворський). Феофан Прокопович, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський та Георгій Кониський виразно прагнуть зрозуміти картезіанську філософію, намагають тлумачити основні питання натурфілософії в дусі науки Нового часу, а Амвросій Дубневич називає Декарта фальсифікатором філософії Арістотеля, Фоми Аквінського та інших великих учених, не визначає його авторитету в галузі філософії.

Такі суперечливі орієнтації поглядів професорів Киево-Могилянської академії свідчать про постійну боротьбу думок, різкі контрасти й пошуки істини, відображаючи суть вітчизняної натурфілософії того періоду. Незважаючи на окремі різко суперечливі одна одній філософські системи, можна виділити і прослідкувати панівну тенденцію в розвитку натурфілософії, яка визначила її місце в системі філософських знань, роль у формуванні світорозуміння своєї епохи і дальший розвиток вітчизняної філософії як науки.

Становлення такої панівної тенденції та її розвиток зумовлюється насамперед суттєвими потребами тогочасного суспільства. Сильна централізована Російська держава часів Петра 1 відчула загальну потребу наукових знань. Дуже в пригоду тут стали вчені з України, зокрема професори Києво-Могилянської академії. Створювані швидкими темпами гірничорудна та військова техніка, мореплавство і будівельна справа вимагали наукових теорій і стимулювали їх розвиток.

Загальну кризу релігії, що наступила у зв'язку з розвитком науки, значно поглиблювали успіхи природознавства. В Росії це особливо помітно в працях Ломоносова, Татищева, Вольфа, Бернуллі та інших членів Академії наук. Ці вчені відкрито стали на шлях чіткого розмежування, достеменної ізоляції науки від релігії. М.В.Ломоносов запропонував розмежувати дві сфери впливу: весь "видимий світ цей" віддати науці, Св.письмо – церкві. [14, с.15]. M.В. Ломоносов та його сподвижники в Академії знайшли шлях примирения науки і релігії, без чого наука в Росії не могла б розвиватися, – це шлях розмежування двох сфер. Перша сфера – ділянка науки – являла собою природу, світ, це книга, в якій бог показав свою велич, і люди повинні її пізнавати. Друга сфера – світ соціально-етичних цінностей, світ людської поведінки -це галузь втілення божої волі. Церква погодилась на таке розмежування, але обмежувала науку заборонами та перешкодами, хоч і не вступала в теоретичні суперечки. Таке становище зумовило те, що у вітчизняній філософії ХVІІІ ст. вкоренилась деїстична система світу. Її дотримувалися не лише вчені-природознавці, які проводили наукові експерименти, а й ті, хто під егідою високого духовного сану проявляв неабиякий інтерес до тогочасної науки. – це сподвижник Петра 1 в його реформах Феофан Прокопович, палкі проповідники Просвітництва Ілля Копієвич та Михайло Козачинський. пристрасний прихильник нововведень Ф.Прокоповича Георгій Кониський та інші.

Отже, у ХVІІІ ст. вітчизняні вчені у своїх природно-наукових та філософських узагальненнях спираються на конкретні знання про природу. Наукова істина ставиться вище авторитету Арістотеля. Ф.Прокопович, Г.Кониський рішуче заявляють, що вони «йдуть за істиною, а не за Арістотелем» [15, с.211].

Домінуючою тенденцією у розумінні й тлумаченні світобудови професорами Києво-Могилянської академії кінця ХVІІ-першої половини ХVІІІ ст. було визнання вчення М.Коперніка і Г.Галілея. Ф.Прокопович і М.Козачинський обмежуються лише широким описом системи світу М.Коперніка, а Г.Кониський вже відверто визначає, що крім Св.письма, яке суперечить ученню Коперніка, він не бачить інших причин ігнорувати це питання. "В основному – твердить професор, – від цієї системи відштовхують людський розум дані Святого письма, з яких випливає, здається, що Земля стоїть, а Сонце рухається. Та послідовники Коперніка написали дуже значні і вагомі твори-відповіді, які тут немає місця наводити, адже деякі виберемо, коли говоритимемо про небо і елементи зокрема. Про інші розкажу в усній бесіді" [15, с. 215].

Основними аргументами на захист вчення Коперніка служать у Кониського дані з діалога Галілея "про рух Землі", а також результати досліджень Декарта, Гюйгенса, Бойля та інших тогочасних фізиків і астрономів.

Проте, як би професор не намагався довести свою "лояльність" і непричетність до суперечки своїх сучасників, наведені в його філософському курсі висловлювання свідчать, що ця суперечка для нього не далека, не чужа. Хоч він зберігає велику обережність – що було викликано об'єктивними обставинами, – виклад космології свідчить, що Кониський мав свою точку зору щодо руху Землі, інших планет Сонячної системи, а також щодо вірогідності даних Св.письма. "Земля рухається здебільшого поступальним рухом, тому вона ніяк не може бути в центрі світу. Про те, що вона в центрі, немає переконливих доказів" [15, с. 223] -категорично заявляє професор.

Трактування матерії у натурфілософії першої половини ХVІІІ ст. внутрішньо суперечливе, проте чітко помітна тенденція до її картезіанського розуміння, і саме це зближує професорів Києво-Могилянської академії з прогресивними діячами вітчизняної науки. Уже в розумінні і Гізеля матерія – це щось постійне в матеріальному світі і, що дуже важливо з точки зору зародження її нового розуміння, – в ній відбуваються процеси виникнення і знищення речей [13,с.35].

Матерія реально існує – це визначають всі прогресивні професори. Реальність буття матерії обґрунтовується спостереженнями над природніми речами, процесами, явищами. Повсякденний досвід може показати кожному зміни буття речей, але змінюються речі не цілком, щось у них залишається спільним, незмінним, "бо коли одні речі кінчаються, тоді інші необхідно почуваються, і те, з чого вони починаються і з чого складаються, оте саме і буде першоосновою" [9,с.26-29].

Співвідношення матерії і форми було дуже складним питанням для натурфілософії першої половини ХVІІІ ст. Схоластична традиція різко відокремлювала ці два принципи природнього тіла, а Декарт ототожнював матерію з природнім тілом, відкидаючи всю схоластичну систему субстанцій них та акцидентальних форм. Професори Київської академії в основному поділяють декартівське розуміння матерії.

Прагнення пояснити природу, виходячи з неї самої, вело до радикального перегляду відношень бога і світу, бога і природи, бога і матерії. Натурфілософи прагнуть подати картину світу як здобуток тогочасної астрономії, спираючись на вчення Коперніка і Галілея. Деїстична позиція вчених, що знаменує відмову від зовнішніх джерел руху і від "першодвигуна", визначила пошуки джерела руху в самій природі, висунула надзвичайно плідний для подальшого розвитку філософії і природознавства принцип саморуху матерії-природи. Цей принцип найперше позначився у новому трактуванні співвідношення матерії і форми, простору та часу. Чи не якнайбільшим завоюванням натурфілософії згаданого періоду треба вважати сенсуалістичну теорію пізнання.

Дальший розвиток вітчизняної філософської думки та природничих наук вимагав відмови від натурфілософії як системи поглядів на природу і Всесвіт. Однак ні природничі науки, ні філософія не могли обійтися без її великих досягнень: прагнення до досвідного знання і вчення про автономію природи.

 

2. Проблеми теорії пізнання

У ХVІІ–ХVІІІ ст. головна увага вітчизняних мислителів все більше починає зосереджуватись на загальних проблемах гносеології, на шляхах та методах осягнення істини. Характерною особливістю тогочасної вітчизняної філософської думки, що мала визначальний вплив на гносеологічну проблематику, був раціоналізм. Звичайно, він мав свою специфіку і дещо відрізнявся від раціоналізму західноєвропейської філософії епохи ранніх буржуазних революцій, хоч мав з ним дуже багато спільного. У філософських творах вітчизняних мислителів вже виразно постає віра у невичерпні можливості людського розуму, намагання підпорядкувати розумові майже всі галузі природного і соціального буття.

Істотною рисою вітчизняного раціоналізму було те, що він існував у межах академічної філософії. Зважмо на те, що філософська думка на Україні найбільше розвинулась у Києво-Могилянській академії. У всіх дисциплінах, які там вивчались, ідея бога була наскрізною. Однак ця ідея вже якісно відрізняється від середньовічної ідеї бога. На зміну його містифікуючої функції, характерної для середньовіччя, приходить інтелектизуюча функція, що вже була властива філософії епохи ранніх буржуазних революцій [16,с.374-375].

У середньовічній філософії розум, як відомо, відігравав службову роль щодо віри, та у часи Відродження і пізніше він відіграє вже визначальну роль. У цьому плані філософія в Києво-Могилянській академії типологічне близька до філософської думки доби Відродження та Нового часу. У ній проблема пізнаванності світу знайшла своє відображення і в понятті бога. Бог, обдарувавши людину розумом, сприяє тому, щоб вона пізнавала і підкорювала світ для власних потреб.

Ця думка дуже добре виражена в одній із проповідей Стефана Яворського: "Отец непостижным любением рода человеческого, сицовую краснейшую паче всего создания тварь разумную от последнейшого блата в первейшую произведе доброту, яко человеку от персти и брения созданному, всем даде господствовати миром, и не токмо птицы небесные, звери и скоты земные, рыбы, преходящия стези сморские, но и самая стихии мира сего разуму покорил человескому, иже де по своей оными владельствует. Весть он, яко же хощет, на свою потребу воздухом обпадати, умет огненное ествество хотению своему подчиняти, землю и из нея рождаемая паче же и в сокровищах ея содержимая знает на своя пожитки располагати, плоды и богатства» [15,с.244]. І хоча думка про розумність людини, її перевагу над живою природою була не новою і, між іншим, започаткована ще в біблійних оповідях, а також у різних інтерпретаціях у християнській літературі, то в новому часі, в нових для України соціальне – економічних умовах вона отримувала нову спрямованість, нове, властиве буржуазному світосприйманню, звучання.

Процес інтенсивного поширення раціоналізму у вітчизняній філософській думці сприяв різкому розмежуванню філософії та теології. На передній план почала висуватись концепція двох істин, яку в свій час розвивали Аль Фарабі, Ібн Рушд та латинські авверроісти. Теорія подвійної істини починає відігравати у вітчизняній філософії наступальну роль проти авторитаризму та догматизму. Спираючись на неї, професори Києво-Могилянської академії і зберігали лояльність до релігійної ідеології, і водночас, помимо своєї волі, звільняли філософську думку від настирливої теологічної опіки.

Однією з характерних особливостей філософії доби Відродження була критика схоластики. Говорячи про філософію в Києво-Могилянській академії, треба зауважити, що у ній, як зрештою в подібних навчальних закладах Західної Європи, метод викладання залишався схоластичним. Крім того, Києво-Могилянська академія була покликана давати не тільки філософську освіту, а й вести ідеологічну боротьбу проти католицької експансії. Боротьба проти католицизму та його філософських засад давала свої відчутні результати. Самі єзуїти були змушені визнати, що, коли "...козаки відстоювали свою незалежність варварськими методами, то діячі Києво-Могилянської академії не менш успішно боролись за неї на ниві науки й освіти" [16, с.374-379].

Коли ж зіставити філософські курси, що читались у Києво-Могилянській академії, з аналогічним курсами західно­європейських навчальних закладів, то впадає в око певна подібність. Майже однакова побудова курсів, практично однакова філософська термінологія. Філософська система Аристотеля береться за основу при складанні курсів, використовуються також твори Фоми Аквінського Дунст Скота, Вільяма Окраса, а найбільше таких посилань на твори представників так званої другої схоластики: Арріаги, Овіедо, Гурта до, Суареса, Моліні та ін. і, рідше, на мислителів доби Відродження та Нового часу.

Вищі навчальні заклади, а духовні тим паче, відзначалися консервативністю в поданні філософських знань. Авторитет мислителя утверджувався там не одне століття. Не була винятком і Києво-Могилянська академія. Але це зовсім не означає, що професори навчальних закладів не знали чи ігнорували філософські погляди мислителів Нового часу. Аналіз філософських курсів, які читались і в католицьких, і в некатолицьких навчальних закладах, показує, що філософські твори Бекона, Локка та інших філософів Нового часу часто використовувалися в процесі навчання, причому не завжди в негативному плані. Філософські твори мислителів Відродження і Нового часу були широко відомі в Києво-Могилянській академії. Були вони і в багатьох особистих бібліотеках, зокрема в книгозбірнях таких видатних діячів академії, як Стефан Яворський та Феофан Прокопович [12, с.47].

Однією із основних рис філософії доби Відродження та Нового часу була критика консерватизму та авторитаризму в науці, все більша орієнтація на активну діяльність людського розуму, спрямованість на досвід та експеримент. Дуже чітко це виражено у філософських творах Феофана Прокоповича. В одному із вступів до своєї книжки він пише: " В цілому ця книжечка буде до деякої міри скороченим викладом вчення Аристотеля, але завдяки свободі філософа, нам дозволено, де підкаже розум, відступати від Аристотеля" [11,с.436]. Ф. Прокопович вже відкрито ставить питання про свободу філософа, про його насущну потребу не зв'язувати себе навіть з визнаними авторитетами та установленими філософськими системами. Філософ, на думку Ф.Прокоповича, повинен керуватись у всіх своїх діях і вчинках власним розумом, все більше вивчати природу та її закономірності.

Питанню про чудеса, чудовиська Феофан Прокопович присвячує спеціальний розділ. Появу чудовиськ він розуміє як "помилку" природи, як відхід від правильного протікання її процесів. Народження, скажімо, двоголових коней, дітей-калік без рук, ніг, власне, все те, що зберігалось у спеціально заснованому Петром І музеї, Прокопович пояснює стихійною дією матерії, її надлишком чи браком. "Цю справу, – пише Прокопович, – пояснює подібність, яка трапляється у ливарництві, чи карбуванні, коли наприклад, роблять статую із золота, то при наливанні золота більше, ніж містить форма, або менше (ніж потрібно), виникає певне чудовисько й помилка мистецтва. Проте це трапляється не внаслідок задуму майстра, який мав намір творити досконалий твір, але внаслідок браку, або надлишку матерії" [11,с.183]. В даному разі Ф.Прокопович, як і багато інших професорів академії, свідомо не веде розмову про всемогутність творця і, по суті, ставить його в залежність від створених ним законів, або, власне кажучи, виводить чудесне, надприродне, божественне природи. Подібне трактування чудес знаходимо і в курсі Г.Кониського.

Гуманістична культура як нова система цінностей вносила все більш важливі корективи до споглядальних засад схоластичної філософії. Людина все частіше проголошувалася ковалем власного щастя. Висловлюючи свої думки про долю та фатум, вітчизняні мислителів починають говорити про них як про явища людської фантазії. У їхніх творах є заклик не покладатися в своїх діях на долю чи фатум, як на щось неминуче, беззаперечне, як на те, що постійно чатує на людину і яке не можна відвернути. Не доля та фатум, а діяльність людини, її розум є запорукою людського щастя. У філософському курсі Стефана Яворського з цього приводу є такі висловлювання: " Поет сказав, що доля додає дурням багато турбот", "Сенека вчив, що доля минає розумних" [11.С.419]. У Прокоповича проводиться думка про те, що при дослідженні природи "... необхідно більше керуватись досвідом, ніж доказами лише самої матерії і що глибше помиляється той, хто йде за досвідом без теорії" [11, с.258].

Значну увагу вітчизняні мислителі приділяють питанням "природної магії". Це була проблема, що спрямовувалась проти схоластичного трактування природи, на глибше розуміння її закономірностей. Питання про природну магію розглядалося вже в добу Відродження. Питанням природної магії присвячували свої роботи Томазо Кампанелла, Афанасій Кірхер, Ян Батиста Порта. Праці цих дослідників використовував при складанні свого курсу Ф.Прокопович, а також інші професори Києво-Могилянської академії.

Матеріальною магією пояснювали природні процеси, які на перший погляд є незрозумілими, позбавленими логічних зв'язків. Наприклад, ставилося питання, чому в підвалах взимку тепло, а влітку прохолодно, або чому гаряча вода на сонці холоне швидше, ніж у тіні. С.Яв Орський, наприклад, пояснює ці явища дією антиперистази, яку він розуміє як зміну одного протилежного явища внаслідок присутності другого протилежного явища, яке впливає на перше. "Справа в тому, – зазначає С.Яв Орський. – що взимку отвори землі щільно закриваються і тепло, яким дихає земля, не може вийти, і, накопичившись там, зігріває печеру або підвал" [15, с. 254].

До дій матеріальної магії зараховувались і властивості речей випромінювати приємні або неприємні для інших речей якості. Так, наслідком антипатії, вважалось те, що голодний кінь ніколи не буде їсти сіна, яке раніше знаходилось у лігві вовка, лев боїться співу півня, пір'я курей відганяє пір'я гусей, виноградний кущ не може рости поряд з капустою, а дуб не виросте в оливковому гаю. Вітчизняні мислителі звертають увага на явища природи, які протягом віків хвилювали природознавців. Ще двадцять п'ять століть тому учень Аристотеля Теофраст, якого називають батьком ботаніки, у своїх працях наводив приклади згубного впливу лободи на люцерну. Відомий римський природодослідник Пліній Старший у 1 ст. нашої ери у своїй "Природничій історії" детально описував випадок від близького сусідства з лавром, з редькою, з капустою. Можемо зазначити, що і сьогодні це питання не стоїть поза увагою біологів. Професори Києво-Могилянської академії добре розуміли важливість і практичне значення цього питання. Не випадково у свої філософські курси вони вводять спеціальний розділ про сільське господарство, де даються корисні для землеробів поради.

Крім питань, пов'язаних із так званою матеріальною магією, в філософських курсах розглядалась і "мистецька магія". Діячі Києво-Могилянської академії вважали, що людина може не тільки пізнавати дивні, або, як вони говорили, магічні речі, а й сама їх творити. Вони були переконані, що людина сама може значно продовжити своє життя, якщо впізнає і використає властивості цілющих вод, трав, рослин. Вона може побудувати "статуї, що говорять і рухаються" (щось на зразок сучасного робота). С.Яв Орський, наприклад, висловлює своє захоплення роботом, якого у свій час створив Альберт Великий. У нього знаходимо опис такого робота: "Це був механізм, що складався з різних коліщат та інших деталей, що знаходились в його середині. Цей механізм певним чином приводився в рух і вимовляв партикулярні слова, проте машина вимовляла тільки те, на що були настроєні коліщата машини" [11, с.156]. Ведучи мову про літальні апарати, професор не може надивуватися майстерності легендарного умільця античності Дедала.

Вітчизняні мислителі вітали науковий пошук природознавців. Вони не засуджували працю алхіміків щодо пошуків створення золота, а вбачали у цих пошуках можливість нових відкриттів. Наші учені вірили в силу людського розуму, в його можливості не тільки пізнавати, а й створювати дивні речі. Звичайно, їхні уявлення про природу та штучну магію ще наївні, ґрунтуються на спостереженні і позбавленні експериментальних досліджень. Правда, вже робляться певні кроки до цього. Уже в Ф.Прокоповича є різні прилади для проведення дослідів. Віра в силу людського розуму, в можливості не тільки пізнавати непізнані природні явища, а й заклик до нових наукових пошуків на благо людини – характерна ознака теорії пізнання на Україні наприкінці ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст.

Висновки

Пам'ятки літератури, мистецтва й архітектури, спадщина діячів культури й науки ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. свідчать в цілому, що суспільна свідомість на Україні в цей час вже досягла рівня, на якому стало можливим не лише засвоєння прогресивних ідей Відродження й Реформації, але й продукування більш чи менш оригінальних вітчизняних гуманістичних чи реформаційних концепцій.

Філософія Відродження на Україні зароджувалась й утверджувалась у гострій боротьбі проти феодального світобачення, проти догматизму й авторитаризму схоластичного стилю мислення, проти контрреформації взагалі. За своїми науковими інтересами діячі вітчизняного Відродження тяжіли головним чином до історії, філології, риторичного мистецтва, моралі, політичної теорії, проблем теології, що сприяло оновленню загальної культури епохи. З гуманістичним та реформаційним рухом на Україні пов'язана боротьба за освіту, за розвиток науки, за демократичні цілі книжного знання, за введення в книжну справу рідної мови. Ці прагнення дали поштовх для перегляду традиційних природничонаукових та філософських уявлень, сприяли розвиткові астрономічних, математичних, історичних, філологічних та філософських знань, торували дорогу вітчизняному книгодрукуванню, а також розвиткові точних наук.

Звертання діячів вітчизняного Відродження до здобутих та страчених культурних цінностей Київської Русі, античної спадщини та до основ первісного християнства не лише кількісно ширило фонд наукової та філософської літератури, на якому творилася нова культура, виростало нове світобачення, а й виробляло нове, з позицій гуманізму, ставлення до людської особи, нове розуміння природи.

На основі аналізу пам'яток окресленого періоду можна впевнено стверджувати, що у ХVІ- першій половині ХVІІІ ст. на Україні вкоренився "антропоцентричний раціоналістичний гуманізм, який здійснив революційний переворот у системі поглядів, ідеалів і цінностей: уставлення дихотомії душі і тіла змінилось оспівуванням цілісної й гармонійної особистості; проповідь аскези обернулася реабілітацією повнокровного життєлюбства; теза мізерності і нікчемності людини у світобудові – антитезою величі людини як єднаючої ланки Всесвіту; ідеал пасивної споглядальності був замінений принципом активної, раціонально організованої життєдіяльності; віра в авторитет – визнанням пріоритету знання, що є серцевиною світогляду Відродження" [1,с.103]. Яскраво поглядається у суспільній думці на Україні того періоду відхід від строго регламентованого феодально-схоластичного світогляду середньовіччя, "духовне закріпачення змінилося вільнодумством; наука – служниця богослів`я – була поставлена на службу практиці; площинне бачення світу витіснила просторова перспектива; символізм і алегоризм поступились місцем реалізмові; опора на схоластичну абстрактність – зверненості до світу, а теологізація знань про світ – раціоналізації його пізнання" [1.С.104], що особливо проявилося у філософських курсах професорів Києво-Могилянської академії.

 

Список використаної літератури

Арутюнян A.A. Відродження як європейський феномен // Філософ, думка. – 1988. №2. 220с.

Захара И.С. Борьба идей в философской мысли на Украине на рубеже ХVІІ-ХVІІІ вв. /Стефан Яворский/. – К., 1982.

Горфункель А.X. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрождения. – М., 1977. 120с.

Енгельс Ф. Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.21.

Кашуба M.B. Георгій Конисский. – M., 1979. – 145с.

Кашуба M.B. 3 історії боротьби проти унії ХVІІ–ХVІІІ ст. – К., 1976.

Литвинов В.Д. Ідеї раннього Просвітництва в філософській думці України. – К., 1984. – 215с.

Нитик В.М. Феофан Прокопович. – М., 1977.

Нитик В.М. Из истории отечественной философии конца ХVІІ – начала ХVІІІ в. – К., 1978.

Немилов А.Н. Немецкие гуманисты ХУ века. – Л., 1979.- 174с.

Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах. Т.2. – К., 1973.-215с.

Сотниченко П.ПА. Бібліотека Києво-Могилянської академії. Філософські джерела // Від Вишенського до Сковороди. – К., 1972.

Стратий Я.М. Проблема натурфилософии в философской мысли Украины ХVІІ в. – К., 1981.

Уткина Н.Ф. Естественнонаучный материализм в России ХVІІІ в. – М., 1971.

Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.

Философия эпохи ранних буржуазных революций. М.,1983.