ТОП 10:

Безсмертна не сама по собі душа, не інформаційна оболонка духу, безсмертний дух, закладений в душі людини.



Отже, людська душа – вмістилище духу, “Божеського в людині”. Дух і душа – не одне і теж. Дух вічний і неосяжний. Душа ж – інформаційно виражена ( охоплююча ) частина Духу, представлена в помислах, почуттях, вчинках, справах людини, тобто в різних “знаках”. Ця частина Духу, яку людина утримує у своїй свідомості, а отже, і в душі, коливається в дуже великих межах, “неомірно”, як говорить Ф.Затворник [5: 47 – 48].

Структура душі людини і суспільства, механізм її функціонування в науковому плані фактично ніким не розроблялася. Образно кажучи, вчені не могли підступитися до душі, оскільки вона є інформаційним феноменом,а теорія інформації визначилась тільки в середині XX ст. Лише інформаційний підхід дає змогу структуризувати внутрішній світ людини і соціуму, зрозуміти механізм його функціонування і навіть застосувати тут кількісні оцінки основані на факторному аналізі.

Людська ( духовна ) душа включає чотири елементи: розум, волю, емоції, житєві установки ( цінності, інтереси ). Елемент “Розум”, у свою чергу поділяється на три компоненти: підсвідомість ( інстинкт ), власний розум і надсвідомість ( яснобаченя,”откровення” ). Перший з них становить інфраструктуру розуму, другий – його основну структуру, третій – супер структуру. Основна структура ( власне розум ) включає два елементи: розум та інтуїцію[5: 50].

В плані переосмислення поняття “ духовність “як характеристики діяльності людини, а не тільки як визначеної якості стану свідомості є стаття Федотової В.Г. “Душевное и духовное” в якій духовність розглядається як “ценностное содержание сознания”. Саме цей методологічний принцип приводить автора до виділення чотирьох типів духовності: естецизму, етизму, теоретизму і релігійності. Принципове значення має її думка, що “.духовное – это характеристика практики, а не только сознания”.[12: 58 ].

В свою чергу автори роботи “ Духовность и рациональность“ Бурбулис Г.Є, и Кемеров В.Е. одноголосно визначають духовність як здібності людини. Ними була використана спроба дослідити духовністьчерез аналіз предметного змісту діяльності людини. Висновком даного аналізу було наступне: ”Духовность… может определятся как способность обнаруживать в предметах социальные качества, открывать человеческое назначение вечей и устанавливать их связь с действиями людей, удовлетворяющих определенные потребности и интересы “.[2: 28].

Слід сказати, що особливості проблеми духовності заключається в поєднанні її гострої актуальності і багатовікової стійкої культурної значущості. Дійсно, слово “дух” і його похідні – понятійні символи стародавніх культур світу. Дослідження духовності, як однієї із здібностей людини, природньо вплетено в загальний проблемний вузол сучасної філософії. В умовах кризового становища нашого суспільства проблема духовності людини є рівноцінною проблемам власності, організації демократичних форм влади. Оволодіння людиною своєю волею і свободою на основі усвідомленння гуманних цінностей і ідеалів – процес безпосередньо зв’язаний з проблемою духовності [9: 100 – 101].

 

3. Суспільна свідомість.

Суспільна свідомість - це не емпірично існуюче самостійне духовне утворення, а філософська категорія, що позначає фундаментальну особливість соціальних суб'єктів відображати соціальну та природну дійсність при визначальному впливі суспільного буття, а суспільне буття - це реальний процес життя людей. Суспільна свідомість та суспільне буття - найбільш загальні категорії, які використовують для виявлення того, що є переважно визначальним, а що таким, яке визначається в суспільному житті, за цими межами їх протиставлення не має змісту. Ідеальні, духовні компоненти невідривно вплетені, пронизують суспільне життя. Суспільна свідомість - частка суспільного буття, а саме буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість - не пуста абстракція. Суспільна свідомість - сукупність ідеальних образів - понять, ідей, поглядів, уявлень, почуття, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб'єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей індивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення. Суб'єктом суспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певної соціальної спільності.

Суспільне буття врешті-решт визначає суспільну свідомість. Які б критичні зауваження не висловлювались з суспільної свідомості, не можна заперечувати, що суспільна свідомість - частка тієї реальності, яку вона відображує і вже цим обумовлена нею. Крім того, джерелом походження ідей, поглядів, емоцій, настроїв висту­пає суспільна практика. Погляди, теорії, ідеї, що заперечуються практикою, витискуються із сфери суспільної свідомості. Рівень розвитку практики визначає і глибину проникнення у дійсність. Людина, коли залучається до суспільного буття, засвоює певні розумові форми, поняття, систему знань, певний спосіб та засіб мислення і відчування. Але суспільна свідомість має і певну самостійність стосовно до суспільного буття, суспільна свідомість може випереджувати чи відставати від буття в процесі власного розвитку. Це відбувається тому, що суспільній свідомості властива безперервність та спадкоємність у розвитку. Через традиції, звичаї, звички, настрої, суспільну думку, через науку та ідеологію суспільна свідомість здійснює зворотний вплив на суспільне буття, спрямовує його по одному з можливих шляхів розвитку, прискорює чи гальмує його. Роль суспільної свідомості особливо зростає в епохи переломні, перехідні, коли у межах суспільного буття тільки починають формуватися дальші тенденції розвитку[13: 521 – 522].

Проблема походження суспільної свідомості, як і свідомості взагалі, залишається відкритою. Теологія пояснює її апеляцією до Бога; Г.Гегель – до абсолютної ідеї; матеріалістична філософія ( від Демокріта до К.Маркса і В.Леніна ) – до вілображення як результату діяння зовнішнього світу на людину, “перетворення енергії єовнішнього подразнення в факт свідомості” ( В.Ленін ).Незалежно від походження суспільна свідомість охоплює суспільне буття, пояснює, відтворює його суперечливий плин в ідеальних формах – поняттях, судженнях, гіпотезах, теоріях, тощо. Зазначений фактне заперечує жоден з означених підходів. У теології він одержує форму розуміння світу через пізнання Бога і його творінь; в філософії Г.Гегеля – освоєння світу через самопізнання абсолютної ідеї; в марксизмі – усвідомлення буття на основі його відображення.

Розуміння – сутнісна характеристика суспільної свідомості. Незалежно від того, чи виникла вона раніше за суспільне буття, чи є його відображенням, тобто вторинним елементом, розмову про суспільну свідомість можна розпочинати лише з моменту, коли в свідомості виникає розуміння сутності того предмета, який свідомістю охоплюється. Суспільна свідомість є своєрідним “розуміючим охопленням” буття, його поясненням, узагальненням до рівня ідеального уявлення про майбутнє. Ідеальне майбутнє передує реальному буттю. У цьому плані “розуміюча свідомість” передує діяльності, цілеспрямовує її, визначає горизонти розвитку суспільства.

Суспільну свідомість можна вивчати в різних аспектах:

в гносеологічному – вчені дискутують про співвідношення свідомості з буттям через призму первинності – вторинності;

в історичному – йдеться про рівні розвитку свідомості в плані більш – менш грунтовного розуміння дійсності;

в психологічному – досліджуються психічні процеси, що лежать в основі свідомості;

в соціологічному – вчені розмірковують про роль свідомості в житті суспільства, його специфічних формоутворень ( типів, видів, форм ) [1: 298-299].

Функції суспільної свідомості різноманітні. Їх неможна звести до відображення суспільного буття, адже свідомість не лише відображає світ, а й творить його. Різнобарвність функціональних проявів свідомості досить тривалий час у вітчизняній літературі замовчувалася.

Західна соціально-філософська література репрезентує більш широку палітру поглядів на функцірнальні особливості суспільної свідомості.

Вивчення різноманітних підходів і поглядів дає можливість розглядати суспільну свідомість як поліфункціональний феномен, найбільш фундаментальними проявами якого є пізнавальна, комунікативна, прогностична, оціночно – імперативна, інтегративно – мобілізуюча, мотиваційна, регулятивна і виховна функція.

Пізнавальна функція суспільної свідомості здійснюється здебільшого у двох основних формах: як безпосередній процес масового усвідомлення світу шляхом узагальнення і систематизації емпірично набутих досвіду і знань; як процес цілеспрямованого, спеціалізованого, професійного здобуття знань, підпорядкованих потребам суспільно – історичної практики. Сумарним результатом побутово – масового освоєння світу є побутова свідомість, здоровий глузд, суспільна психологія. Професійне усвідомлення дійсності репрезентує такий суспільний інститут, як наука.

На рівні побутової ( масової ) свідомості пізнавальна функція багато в чому має випадковий характер. Процес пізнання здійснюється не відповідно до загальних закономірностей, а найчастіше шляхом спроб і помилок. Він набуває емоційного забарвлення й підпорядковується задоволенню безпосередніх життєвих проблем.

Пізнавальну функцію виконує кожна форма суспільної свідомості, хоча реалізується вона в них не однаково.

Суспільна свідомість вказує, чого слід прагнути людині в практичній діяльності, щоб дійсність відповідала її природі і високому покликанню. Суспільна свідомість формулює мету суспільної діяльності. У цьому відношенні пізнавальна функція суспільної свідомості набуває дещо іншої якості – прогностичної і постає як процес передбачення суспільного розвитку. Це є необхідною умовою планування суспільних процесів і суспільної діяльності народу.

Формування уявлення про майбутнє – так можна визначити головну мету прогностичної функції суспільної свідомості. Цю функцію вона виконувала завжди, починаючи з предміфологічного і міфологічного стану і закінчуючи сьогоденними формами розвитку наукової прогностики.

Усвідомлюючи дійсність, історію і майбутнє, власні потреби й інтереси, люди обєднуються навколо тих чи інших ідей, поглядів, переконань, створюють певні соціальні спільності, спілкуються між собою. У даному випадку суспільна свідомість виконує інтегративну ( ідейне обєднання людей ) і комунікативну ( їх спілкування між собою ) функції, що мають такий же рівень загальності, як пізнавальна і прогностична.

Комунікативність ( спілкування ) є основою формування суспільної свідомості, як і діяльність. Без спілкування людей одне з одним не може бути й мови про появу суспільної свідомості. Вона виникає як відповідь на потребу спілкування, обміну інформацією, узгодження дій, взаємопідтримки людей у боротьбі із зовнішніми обставинами. Саме тому комунікативний аспект не є випадковістю. Сформувавшись на підвалинах комунікації, свідомість забезпечує взаємозвязок людей в процесі їхньої взаємодії, життєдіяльності, праці. Засоби спілкування згуртовують або розєднують людей, доносять до них фрагменти людського досвіду, результати усвідомлення дійсності, забезпечують спілкування як індивідів, так і соціальних спільностей – класів і націй, народів і держав. У Т.Шевченка є такі рядки:

“Ну що б, здавалося слова…

Слова та голос - більш нічого

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!…”

Суспільна свідомість є ціннісно – нормативною системою і тому виконує функцію ціннісної орієнтації та регуляції поведінки і діяльності людей у соціумі. Свідомість викристалізовує норми та цінності, мотиви й орієнтації, погляди і переконання, зберігає ( історична память ) і охороняє ( соціальний контроль) їх, пропонує, а не рідко нав’язує індивідам як шаблони та еталони, чим зумовлює формування певної системи цінностей і орієнтацій, регуляцію поведінки людей в соціумі. Ціннісно – орієнтаційна функція притаманна майже однаковою мірою всім формам суспільної свідомості, регулятивна – більше моралі та релігії, естетичній та політичній свідомості, правосвідомості.

Суспільна свідомість є невичерпною скарбницею ідей, поглядів, уявлень, гіпотез і теорій. Вона виконує функцію соціальної пам’яті народу, завдяки якій люди зберігають життєвий досвід і користуються ним.

Суспільна свідомість є скарбницею пам’яті, де накопичуються і закріплюються інтелектуальні надбання людства, система цінностей і норм, а головне притаманний лише людині логіко -–гносеологічний апарат їх здобуття – мислення. Знання та досвід передаються з одного покоління до іншого не лише завдяки свідомості, а й через предметні форми буття. Археологи відтворюють їхній зміст, інтерпретуючи знайдені предмети – залишки минулого – знаряддя праці, побутові речі, прикраси тощо. Історичну пам’ять поколінь утримують в собі також книги, а нині – і магнітофонні записи, кінофільми, дискети тощо. Їхнє значення як соціально – історичних ппам’яток важко переоцінити. І всеж, “живе знання” – функуціонуюча пам’ять суспільної свідомості – має суттєву перевагу: розом із знанням та досвідом вона розкриває шляхи їхнього здобуття та реалізації, що значно скорочує час і одночпсно поповнює можливості впровадження в практику [1: 298; 303 – 306].

Найбільш активною і дієвою є класова свідомість. Оволодіваючи масами, ідеї стають матеріальними силами, втілюються в їхню діяльність, поведінку, суспільно – історичну практику.

Класова свідомість охоплює широкий спектр уявлень і міркувань про становище класу в системі суспільних відносин, його інтереси і потреби, мету і засоби її досягнення. Вона має декілька відносно самостійних і разом з тим органічно взаємопов’язаних шарів. Перший з них включає питання про умови життя та праці, прибутки або заробітну плату, соціальні обставини та можливості їх покращення, виховання дітей тощо. Другий шар класової свідомості починає формуватися, коли клас не знаходить адекватного вирішення питань першого рівня – осови основ його безпосередніх інтересів. Саме незадоволеність інтересів врешті – решт підвотить соціального суб’єкта до необхідності усвідомлення відносин власності і влади [1: 308].

 

4.Аналіз основних структурних елементів свідомості.

Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються її багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін.), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну психологію (формується у ході оціночного відображення дійсності). Теоретична свідомість має відповідно форми: наука та суспільна ідеологія. Суспільна психологія також має складну структуру - психічний склад, до якого належить соціальний характер, соціальні звички. Звичаї та психічні стани: соціальні настрої, відчуття, розумонастрої. Усі форми та види суспільної свідомості мають величезне значення у духовному та суспільному житті [13: 522].

Андрущенко В.П., в свою чергу виділяє таку структуру суспільної свідомості: індивідуальна ( суспільна ) свідомість і безпосередньо суспільна свідомість; емпірична ( здоровий глузд ) і теоретична суспільна відомість; суспільна психологія та ідеологія. Виділення зазначених елементів має умовний характер, що припустимо лише на рівні теоретичного аналізу цього суперечливого феномену.

Індивідуальна свідомість – це духовний світ кожної особистості. В ньому індивідуальним чином виявляються найбільш суттєві особливості дуовного життя суспільсв, риси, пов’язані з своєрідністю життєвого шляху, пізнання, культури та виховання даної особистості. Індивідуальна свідомість формується на основі засвоєння сукупності знань, культури, цінностей норм, здобутих людством у процесі історичної еволюції.

Емпіричну свідомість часто називають повсякденною свідомістю або здоровим глуздом. Вона включає накопичений за віки емпіричний досвід та знання; норми та уявлення, що складаються в повсякденному житті; усну народну творчість, зафіксовану в приказках, казках, анекдотах тощо. Здоровий глузд, як правило, вдовольняється оціколю і узагальненям фктів повсякденного житя, концентрує знання в судженях, забезпечує успішну поведінку і діяльність людей у межах відносно сталих, стандартних обстави.

Теоретична свідомість – сукупність поглядів, щро узагальнюють широкий спектр явищ і фактів дійсності узгоджених між собою певним рівнем систематизації, послідовності, логіки та пов’язаних з філософсько – світоглядними принципами і настановами. Вона забезпечує орієнтацію діяльності людини, грунтується на суспільно – історичній практиці, узагальнює її досвід, розвиває його, моделює нове знання, що випереджає розвиток дійсності і постає чинником її формоутворення.[1: 300 – 301].

Своєрідні характеристики притаманні і таким відносно самостійним елементам суспільної свідомості, як суспільна психологія та ідеологія. Суспільну психологію часто називають ще масовою свідомістю [11: 161]

Суспільна психологія – сфера емоційної свідомості. Почуття в ній передують розуму, пристрасті переживання ( задоволеня, незадоволення, страх, гнів, радість, здивування, любов, сором тощо ) підміняють раціонально обгрунтовані доводи здорового глузду чи науки.

Інша доля в ідеології. Якщо ще в недавньому минулому її роль гіпертрофувалась, то в сучасних умовах явно недооцінюється. Ідеологія - це система поглядів, ідей, теорій, принципів, що відображають суспільне буття крізь призму інтересів, ідеалів, мети соціальних груп, класів, нації, суспільства. Безумовно згубне для духовного життя людини та суспільства устремління підмінити ідеологією усі інші форми суспільної свідомості або безумовно підкорити їх їй. Але не менш згубно устремління взагалі відмовитись від ідеології. в суспільному житті. Ідеологія слугує своєрідним механізмом приведення ідей в дію, активізації людей. Відмова, від такого механізму перешкоджає нормальному суспільному розвитку, консолідації зусиль людей. Недостатньо виробити ефективну програму виходу суспільства з кризи, потрібно, щоб вона відбивала реальні інтереси соціальних суб'єктів, оволоділа розумом людей [13: 522 – 523].

 

5. Духовне життя суспільства і духовний світ особистості.

Духовне життя людини йде на індивідуальному, суспільному та загальнолюдському рівнях. Індивідуальне духовне життя зв'язане з глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети, вищого блага, виробленням та реалізацією свідомого та творчого ставлення до світу (внутрішнього та зовнішнього). Духовне життя суспільства - це творче творення, збереження та засвоєння духовних цінностей та змісту. Духовність є основоположним принципом самобудови та існування особи, суспільства. Фундаментальність духу означає не те, що об'єктивні, матеріальні, зокрема, економічні, фактори мають другорядне значення, а те, що усі прояви соціального - суспільного та індивідуального життя мають визначені духовні виміри, що й надають їм, власне, людський характер. Безумовно, значення духовних факторів у різних сферах суспільного життя на різних етапах суспільно-історичного розвитку відрізняється. Але в перехідні епохи, коли йде пошук нових духовних підвалин та джерел буття, необхідність виявлення, усвідомлення та розвитку духовних вимірів людського життя має першорядне значення.

Виникнення та загострення глобальних проблем, суперечності між розвитком духовної культури та сучасною цивілізацією вказують на неспроможність духовних орієнтирів людини - ціннісних, пізнавальних, діяльнісних, що склались та панували на протязі багатьох століть. Стає самоочевидним, що людина новоєвропейського типу, з її раціоналізово-експансіоністським та технократично-речовинним світоглядом та світовідносинами, взагалі не здатна вирішити увесь той комплекс глобальних проблем, які й сама і породила. Звідси й необхідність докорінних змін у цивілізаційних основах суспільного буття, пошук нових підвалин суспільного розвитку, оновлення духовності. З втратою універсальної системи цінностей, її традиційних загальнозначимих підвалин відбувається поступове витиснення офіційно визнаних, усвідомлених цінностей зі сфери реального суспільного та індивідуального буття.

Постає проблема відродження духовності, тобто відновлення актуальної рекомендованої універсальної системи цінностей у свідомості та життєдіяльності людини, соціуму. Проблема відродження та оновлення духовності нерозривно пов'язана з відновленням не тільки актуальності універсальних, загальнолюдських цінностей, але й національних. Бо світ цінностей є і в культурі. Саме в національній культурі універсальні цінності набувають конкретні форми існування. Звідси й нерозривний взаємозв'язок процесів національного та духовного відродження, їх взаємодоповнення та взаємозбагачення. Процес національного відродження дає додаткові джерела для розквіту духовної культури, про що свідчать усі етапи українського культурного відродження. Ідея національної незалежності може перетворитись у той провідний ідеал, навкруги якого формуватиметься уся ієрархія ціннісно-нормативної системи духовного світу соціуму. Незважаючи на тісний взаємозв'язок процесів духовного та національного відродження, їх не можна ототожнювати. Для національного відродження має статись піднесення не тільки духовної, але й матеріальної культури. Прагнення ж до національного відродження необов'язково призводить до відновлення та розквіту духовності. Ідея національної незалежності може мати різний і навіть протилежний зміст, розуміння засобів її реалізації. Обов'язково ідея національної незалежності повинна одержати справжній духовний вимір, який визначить її конкретний зміст, не дозволить перетворитися на ідею національної винятковості, збереже від зневаги до інших культур, екстремізму, агресивності, нерозважливості у засобах її реалізації.

Відродження духовності не може стати процесом копіювання тих форм та типів, що існували у минулому, бо в інших умовах будуть нежиттєздатні. Відродження духовності не може відбуватися без її оновлення. Проблема оновлення духовності пов'язана, насамперед, з актуалізацією в духовному житті тих цінностей, що відповідають потребам розвитку сучасної цивілізації, і орієнтація на які тільки і може забезпечити вихід із глобальної цивілізаційної кризи. До таких цінностей можна віднести принципи: єдність людини і природи, єдність людської цивілізації, ненасильництво, самоцінності особистості тощо. Оновлення духовності передбачає і переосмислення традиційних національних цінностей з точки зору їх сучасного значення. Українській ментальності притаманний кордоцентризм, з домінуванням цінностей добра, любові, поваги до індивідуального життя, прагнення до свободи, емоційного відчуття власної єдності з природою. Все це співзвучно сучасним загальнолюдським цінностям. У процесі переосмислення національних та загальнолюдських надбань можуть знову відкриватись чи інакше розкриватись певні грані духовного досвіду, що висвітлюють таємниці буття. З іншого боку, не все з духовного досвіду та традиційних ціннісних регуляторів слід некритично відтворити в сучасному духовному житті. Будь-яка національна культура, як і історія людства, має і негативний досвід, негативні стереотипи життєдіяльності, що слід долати, а не зберігати.

Духовне життя несумісне з будь-яким насильством. Представники постмодернізму справедливо зазначають, що насильницьке утвердження певної системи цінностей як абсолютної та єдино можливої призводить до так званої карцерації соціокультурного і індивідуального життя, тобто до замкнення їх у карцер, дисциплінарно нав'язувальних норм, цінностей, ідеалів і в кінцевому підсумку до тоталітаризму. Відродження та оновлення духовності має відбуватися шляхом вільного та творчого розгортання і конкретизації універсальної, загальнолюдської системи цінностей у відносно по-ліваріантні ціннісні ієрархії, що, мали б національні культурні коріння, відповідали потребам сучасної епохи, конкретного суспільства і конкретної особистості, зберігаючи загальну орієнтацію на триєдність цінностей Істини, Добра, Краси [ 13: 523 - 525].

 

Висновки

Досвід суспільної історії на сьогоднішній день засвідчує: найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму ( сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя ), поєднані із постійною увагою з боку управлінських суспільних інститутів до процесів духовного життя, експертних оцінок її станів та певних заходів стимулювання розвитку її окремих ділянок. Найважливішою умовою таких заходів постає визначення та дотримання свободи думки, слова та інформації, виконання такої умови дозволяє характеризувати певне суспільство як “відкрите”.

Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою, але водночас і найважливішою для існування соціальних явищ і процесів виявляється сфера духовного життя суспільства, оскільки саме тут виробляються, закріплюються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління, від людини до людини ті предметні, смислові та ціннісні орієнтири, які, як ми зясували, необхідні і для життя суспільства, і для життя окремої людини. Духовне життя не підлягає чітким окресленням, однозначним фіксаціям та виправданому і прогнозованому регулюванню. По сьогоднішній день залишається під великим знаком запитання проблема стимулювання духовних процесів суспільства: як, наприклад, можна сприяти збільшенню кількості геніальних творців та творів? Яку систему освіти і виховання можна вважати оптимальною щодо збагачення духовного потенціалу суспільства? Не викликає сумніву те, що жорстка регламентація інтелектуальної діяльності приводить до її збіднення і виродження, проте і вседозволеність, нічим необмежена сваволя в цій сфері не йде їй на користь. Не можна робити відкриття “ за планом “, тим більше – геніальні, але навряд чи можна вважати виправданою політику пасивного очікування стихійних “ проривів “ в духовному житті, особливо, наприклад, у науковому пізнанні.

Отже, духовне життя суспільства функціонує як складна саморегульована система із її внутрішніми тенденціями та чинниками.

 

Список використаних джерел

Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. К.: Генеза, 1996. – 369с.

Бурбулис Г.Э., Кемеров В.Е. дузовность и рациональность. – М., 1986. – 434с.

Гегель Г. Энциклопедия философских наук. Ч.3. Философия духа // Гегель. Соч. – Т.3. – М.,1956.

Духовне оновлення суспільства / За ред. В.П.Андрущенка, Е.М. Бабасова. – К.: Лебідь, 1990. – 197с.

Канигін Ю. Душа та менталітет // Вісник АН України. - №5. – 1994. – С.44 – 53.

Крымский С.Б. Конторы духовности: новые контексты идентификации // Вопросы философии. - №8. – 1997. – С.21 – 25.

Никитин Е.П. Духовный мир: органический космос или разбегающаясь вселенная // Вопросы философии. - №8. – 1991. – С.3 – 12.

Пертушенко В.Л. Філософія: курс лекцій. Навчальний просібник для студентів вищих закладів освіти III – IV рівнів акредитації. 2 – е видання, виправлене і доповнене. – К.: Каравела., Львів: Новий світ – 2000, 2002. – 544с.

Силуянова И.В. Духовность как способ жизнедеятельности человека // Философские науки. - №12. – 1990. – С.100 – 104.

Уледов А.К. Духовное обновление общества. – М.: Мысль, 1990. – 334с.

Уледов А.К. Структура общественного сознания. – М., 1968. – 243с.

Федотова В.Г. Душевное и духовное // Философия науки. - № 7. – 1988. – С.50 – 60.

Філософія / За ред. М.І. Горлача, В.Г. Кременя, В.К. Рибалка. – Харків: Консум, 2000. – 672с.

Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 840с.

Хмелько И.С. Духовное общение – механизм взаэмосвязи духовних отношений и духовной деятельности // Философская и социальная мысль. №4. – 1991. – С. 113 – 115.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.167.166 (0.022 с.)