ТОП 10:

ГНОСЕОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ЗАКОНІВ НАУКИ



 

Розділ l. Закони науки як ідеальна модель.

Методи пізнання об`єктивних законів.

Розділ 2. Науковий закон і наукова теорія.

Пояснювальна функція наукових законів.

Розділ 3. Науковий закон і наукове передбачення.

Висновки.

Література.

РОЗДІЛ l. ЗАКОНИ НАУКИ ЯК ІДЕАЛЬНА МОДЕЛЬ. МЕТОДИ ПІЗНАННЯ ОБ'ЄКТИВНИХ ЗАКОНІВ.

Закони матеріального світу об'єктивні, тому не залежать від свідомості людей. Закони науки, на відміну від цього, являють собою відображення об'єктивних законів природи і суспільства у людській свідомості. Вони створюються цією свідомістю, формулюються нею, виражаються за допомогою людської або ж штучної мови. В цьому значенні вони суб'єктивні. Закони науки відображають наші знання про об'єктивні закони матеріального світу з більшою або меншою точністю і повнотою.

Проте, наукові закони – це не прості копії, не механічний відбиток або дзеркальне відображення об'єктивних законів. Вони швидше можуть бути названі моделями цих законів. Наукові закони є ніби перекладом об'єктивних законів з мови природи на людську мову. Це об'єктивні відносини, що виражаються у вигляді відносин між поняттями, які матеріалізовані за допомогою природньої або штучної мови.

Наукові закони, проте, є суб'єктивними по своїй формі. По змісту, джерелу з якого вони взяті, ці закони об'єктивні. Отже, людина не створює наукові закони на свій розсуд. Вона їх пізнає, відкриває, а потім вже відповідним чином формулює.

Розвиток наукового знання, вдосконалення пізнавальних прийомів і процедур дає вченим можливість будувати все більш адекватні моделі об'єктивних законів.

Що це означає, розглянемо на прикладі. Закон всесвітнього тяжіння відкритий і сформульований Ньютоном, для сили що діє між двома тілами з масами Ml і М2 має такий вигляд:

Закон Ньютона являє собою типовий взірець наукового закону.

Його формула виражає суттєво необхідний зв'язок, який заключається в тому, що всі тіла в світі притягуються один до одного з силою, яка прямопропорційна добутку мас цих тіл і обернено пропорційна квадрату відстані між ними.

В цьому і полягає об'єктивний зміст закону. Його суб'єктивна форма – це словесне або математичне вираження, що відображає зв'язок поняттями (маси, сили, відстані), в яких наша свідомість відображає об'єктивні властивості речей. Буквально те ж саме можна було б сказати про любий інший науковий закон: закон Бойля-Маріотта, закон Ома, закон додаткової вартості, відкритий Марксом і т. д.

Оскільки наукові закони – це не самі об'єктивно існуючі загальні відносини (зв'язки) дійсності, а лише їх відображення в нашій свідомості, чи адекватні наукові закони відповідним об'єктивним законам, які вони відображають.

Як засвідчує багатовікова історія науки, зміст об'єктивного закону на кожному етапі розвитку науки розкривається не до кінця, не в цілому, не зразу і тому є неповним, відносним, приблизним. Ця неповна відповідність між науковим і об'єктивним законом обумовлена перш за все складною структурою самих об'єктивних законів. Закон не носить зовнішнього характеру і тому не може бути осягнений безпосередньо сприйняттям. Крім того, на кожному етапі розвитку науки, методи наукового пізнання обмежені і не досконалі. Однак те, що не досягнуто одним поколінням людей, в певну епоху, осягається наступними поколіннями, на слідуючому етапі наукового розвитку. Наукові закони мають властивість розвиватись і вдосконалюватись, в результаті чого відповідність, адекватність між ними і об'єктивними законами стають ще більшими.

Так, розкриваючи закон тяжіння Ньютона, А.Енштейн зумів пояснити ті факти, які закон тяжіння Ньютона не міг пояснити. (Наприклад, причини зміщення перигелія Меркурія).

А. Енштейн дав своє формулювання закону тяжіння, що стало вдосконаленням закону тяжіння Ньютона. Проте, і цей закон не останнє слово науки. Дальший її прогрес, вдосконалення наукових методів і знань, безперечно, приведе до більш глибокого пізнання природи гравітації і ще більш досконалого визначення закону тяжіння. Слід відмітити, що старі закони, які є завоюванням науки, не відміняються, не відкидаються з виникненням нових, більш загальних законів, а включаються в останні в якості їх крайнього випадку, як було, наприклад, із законом класичної механіки після виникнення теорії відносності і квантової механіки. Це положення випливає із важливого методологічного принципу сформульованого Н.Бором. Старі закони отримують границі використання, які до того часу не були відомі.

Які ж способи, методи пізнання об'єктивних законів?

Для створення наукового закону необхідні багатогранні методи абстрагуючої діяльності мислення, а також продуктивна уява, інтуїція, фантазія, що служать відправною точкою для побудови гіпотез, які являються попередниками достовірного знання про закони.

B.I. Ленін писав: "Дарма думають, що фантазія потрібна тільки поету. Навіть у математиці вона потрібна. Навіть відкриття диференціального і інтегрального обчислення неможливе було б без фантазії". (6)

Хоча закон науки не створюють, а відкривають, справедливим буде сказати, що людина в певній мірі – якщо брати до уваги форму, в якій визначається закон – є творцем наукових законів. В їх формуванні велику роль відіграє творче мислення, без якого створення наукових законів було б неможливим.

Одним з важливих прийомів розумової діяльності, з допомогою яких відкриваються і формулюються наукові закони є абстрагування.

У процесі абстрагування проходить виділення загальних, суттєвих властивостей об'єктів від несуттєвих. Завдяки абстрагуванню здійснюється підняття поодинокого в особливе, а потім і в загальне, що і веде до відкриття закону.

Створення абстракцій, які ведуть до відкриття закону починається з так званої конструктивізації. Суть її полягає у встановленні суворих границь між предметами, які змінюються, класами цих предметів, їх відношеннями і властивостями. Цей прийом нерозривно пов'язаний з різними типами абстракцій абстракцією утотожнення, ізолюючою абстракцією, абстракцією актуальної безмежності і потенційного здійснення.

Суть абстракції утотожнення полягає у встановленні загальних суттєвих ознак у різних явищах і їх утотожнення по виявленній ознаці. На основі цього прийому, при формуванні закону, ми позбавляємося необхідності, вивчати велику кількість явищ, ідентичність яких встановлюється і отримуєм можливість говорити про всі подібні об'єкти, як про один і той же об'єкт.

Ізолююча абстракція дає можливість виділити із речей деякі ознаки і розглядати їх як самостійні об'єкти. Мислення, в результаті цього, починає оперувати так званими абстрактними об'єктами, що дозволяє формулювати наукові закони. На основі ізолюючої абстракції були сформульовані закони збереження і перетворення енергії, закон вартості і інш.

Заключною процедурою створення абстрактної властивості є позначення виділеної властивості або ознаки за допомогою певного слова. Взяте слово само по собі ніякої схожості з даною властивістю не має і служить лише його умовним законом, що приймається для позначення цього об'єкта колективом людей, котрі користуються цією мовою.

Особливо важливу роль в процесі побудови наукових законів належить методу ідеалізації. Суть цього методу полягає у слідуючому.

Для науки важливі не всі, а лише ті властивості і особливості об'єктів, які носять суттєвий характер. Щоб їх відобразити в думках і виникає необхідність спростити реальний об'єкт і побудувати в уяві так званий ідеальний об'єкт. Цей науковий прийом побудови ідеалізованих об'єктів, яких немає у дійсності і які існують лише в уяві, називається ідеалізацією.

Ідеалізація зв'язана, як правило, з так званим мисленним експериментом, суть якого полягає в тому, що вчені теоретично здійснюють деякі операції, які в реальному досліді провести неможливо. Експерименти уявного мислення відіграють значну роль в розвитку науки. Одним з перших, в період становлення класичної механіки, такий експеримент провів Галілей, завдяки чому був відкритий закон інерції.

До цього відкриття на протязі двох тисячоліть панувала точка зору Арістотеля, згідно якої тіло, що рухається, зупиняється, якщо сила, що штовхає його, перестає діяти. Галілей спростував цей погляд Арістотеля.

Галілей висунув припущення, якщо сила, яка штовхає тіло перестане на нього діяти, то тіло, пройшовши певний відрізок, зупиняється внаслідок дії сил тертя, опору і т. д. Якщо ж уявити собі, що дія усіх цих сил якимось чином буде рівна "О", тоді очевидно тіло буде рухатись рівномірно, або знаходитись у стані покою. Цей висновок, отриманий Галілеєм в результаті уявного експерименту, являє собою закон інерції, який пізніше був покладений Ньютоном в основу механіки в якості першого із його принципів. Закон інерції, як підкреслював Енштейн, було б неможливо найти шляхом виконання яких-небудь реальних експериментів. Він міг бути (і був ) знайдений лише шляхом уявного експерименту. (5)

Всяка ідеалізація являє собою спрощення, схематизацію дійсності це означає, що і наукові закони, які створені у такий спосіб, являються ідеальними моделями об'єктивних законів природи і суспільства.

Дійсно, якщо для прикладу ми візьмемо інший закон, у даному випадку закон Бойля-Маріотта, то відомо, що він отриманий на основі уявлення про ідеальний газ. При використанні його до реальних газів він діє не як абсолютний, а як приблизний закон.

Із приведеного прикладу випливає, що всякий науковий закон – це не точний, приблизний закон. Для використання його в реальних умовах до нього необхідно вносити відповідні поправки. З прогресом техніки, вимірювання і експерименту, з розширенням сфери явищ, в яких цей експеримент виконується (а для соціальних законів нагромадження історичного досвіду), формулювання законів уточнюються, постачаються відомими поправками, що конкретизуються в різних умовах.

Поряд з процедурами узагальнення і граничного переходу, велику роль в науці відіграє створення особливих понять, які носять назву теоретичних конструктів. До таких конструктів відносяться такі поняття: "електромагнітне поле", "квант", "електрон", "гравітаційний потенціал" і багато інших.

Для прикладу розглянемо як виникло поняття (конструкт) "електромагнітне поле".

Фарадей в одному із своїх дослідів встановив, що навколо провідника по якому рухається постійний струм, проявляються магнітні властивості (металева стружка розміщується по силових лініях). При цьому ніякої видимої механічної взаємодії між названими предметами виявити не вдалось.

Щоб пояснити явище, яке спостерігалось, необхідно було припустити наявність об'єкту, який безпосередньо не сприймається, але здатного впливати на певні фізичні процеси і викликати магнетизм. Цей об'єкт -"невидимку" Максвел, який дав в своїх працях глибоке теоретичне обгрунтування поглядів Фарадея і виразивши їх в математичній формулі, назвав електромагнітним полем.

Поняття введене Максвеллом, виявилось досить продуктивним для науки, тому що відображає ряд реальних властивостей електромагнітних процесів, дійсно існуючих в реальному світі. Поняття електромагнітного поля немогло бути створене ні шляхом узагальнення чуттєвих образів ( тому що від електромагнітного поля ми їх не отримуємо), ні шляхом граничного переходу. Конструювання цього поняття – створення теоретичного констукта. Та обставина що поняття "електромагнітне поле" так добре працює в науці і відіграє немалу роль в її розвитку, свідчить, що йому відповідає в дійсності реальний об'єкт з властивим даному поняттю відповідними властивостями. Поняття "електромагнітне поле", "квант", "електрон" і багато інших, були винайдені з метою вирішення певних пізнавальних задач і сприяло відкриттю ряду наукових законів.

У відкритті законів велику роль відіграє наукова гіпотеза. Гіпотеза -це припущення, яке дозволяє натрапити на якусь нову, поки ще невідому, але напевно існуючу закономірність. При цьому припущення ,може бути або вірним (гіпотеза стає науковим законом), або повністю чи частково не вірними (гіпотеза відкидається і починається пошук нової).

Як правило, потреба в гіпотезі виникає тоді, коли в ході експериментальної діяльності виявляються факти, які не можна пояснити існуючими науковими законами.

Стає зрозумілим, що існуючі наукові закони обмежені, неповні і тому потребують доповнення, розширення, а можливо навіть заміни на нові більш загальні закони.

Отже, гіпотеза часто народжується із протиріч між існуючими законами і новими даними, які виявились в ході експерименту. Необхідність вирішення цього протиріччя і приводить до створення гіпотези. Гіпотеза висувається вченим і базується на нових фактах. Однак, нерідко, наукові факти, які здавались раніше достовірними і пояснювались на основі старих поглядів, повинні бути переглянуті в світлі нової гіпотези.

Ламаючи уявлення, що склалися раніше, гіпотеза – і в цьому заключається її друга важлива особливість – в той же час повинна в якійсь мірі їх і зберігати. Тому що в науці будь-яке нове достовірне знання визначається попередніми знаннями і зв'язане з ними.

Гіпотеза повинна відповідати попередньому знанню в основному, але не повністю, не абсолютно. Тому що, виростаючи з існуючих наукових поглядів і не заперечуючи їх основних принципів, гіпотеза є породженням кризи цих поглядів, спробою знайти вихід із кризи і саме тому веде до відкриття нових законів.

Достовірне знання кожної нової епохи, що виникло з гіпотези, не повинно розглядатися як абсолютне і завершене. Практична діяльність і, зокрема, науковий експеримент, постійно дають нові факти, внаслідок чого знайдений науковий закон повинен за щораз підтверджуватись знову, що веде до виникнення нових наукових гіпотез, модифікації попередніх уявлень, уточнення (відповідно судження або ж розширення кругу дій) існуючих наукових законів (теорій) і т.д. Отже, і ті нові знання, що ведуть до розширення (узагальнення) і удосконалення наукового закону, також забуваються дякуючи практиці.

Розділ 2. Науковий закон і наукова теорія, пояснювальна функція наукових законів.

Науковий закон є важливим елементом наукової теоретичної системи (теорії), отже, може функціонувати лише у її складі.

У розвитку наукових знань, як генетичному, так і в структурному аспектах, можна виділити два специфічних, суттєво відмінних один від другого і в той же час нерозривно зв'язаних, рівня або етапи – емпіричний і теоретичний. Ці рівні відрізняються, як степінь глибини відображення об'єкту, що пізнається, так і формою значення отриманих знань.

На емпіричному рівні наукою відображені зовнішні сторони і зв'язки об'єктів, які безпосередньо сприймаються органами чуття. Емпіричну ступінь у своєму розвитку проходять, як окремі науки так і наукові знання суспільства.

Природознавчі науки в XVII–XVIII століттях в цілому знаходились на емпіричному рівні розвитку і лише у другій половині XIX століття, накопичивши велику кількість дослідного матеріалу, вони змогли перейти до теоретичного узагальнення цих фактів, до формулювання наукових законів і наукових теорій.

На емпіричному рівні розвиток наукових знань виражається в емпіричних законах, що фіксують залежність між науковими фактами, які відкриті за допомогою спостережень і експерименту. До таких законів можна віднести: в астрономії – закон Кеплера; у фізиці – закон вільного падіння Галілея, закон Ома, закон Фарадея і інші; в хімії – закон Ломоносова-Лавуазьє, закон Менделєєва; в генетиці – закон Менделя і т.д.

Емпіричний закон – це науковий закон, який розвиває зв'язок між об'єктами на основному рівні, які можуть носити як якісний, так і кількісний характер.

При цьому як і будь-який закон, він відображає суттєвий зв'язок між об'єктами. Однак, це ще не достатньо глибокий або не повністю виражений зв'язок. Емпіричний закон не розкриває загальність і необхідність даного відношення, а лише фіксує його можливість повторюватись при спостереженнях або експерименті.

Існують емпіричні закони різної степені спільності. Розрізняють слідуючі їх типи: індуктивне узагальнення деякої реальності називається елементарним емпіричним законом; закон, який отримують в результаті встановлення зв'язку між такими елементарними законами, – інтегральний емпіричний закон; закони, які виражають зв'язки між інтегральними законами,- фундаментальними емпіричними законами.

Прикладом фундаментального емпіричного закону може бути рівняння стану ідеального газу: PV=RT, з якого можуть бути отримані емпіричні закони: Бойля-Маріотта, Шарля, Гей-Люсака.

Емпіричні закони, як і всі наукові положення, в процесі вдосконалення експериментальної техніки і накопичення нових даних, постійно вдосконалюються, уточнюються, стають більш конкретними.

Розглядаючи емпіричні закони, як рівноправні наукові твердження, такі що мають властивості наукових законів, слід відмітити, що це так би мовити, закони "низького рангу", а особливо, коли мова йде про елементарні емпіричні закони. Емпіричний рівень науки являє собою першу, початкову ступінь її розвитку.

Однак пізнання не зупиняється в цьому рівні, тому що мета полягає в максимально повному відображенні об'єкту. Ця мета досягається на теоретичному рівні розвитку науки, коли формується наукова теорія і об'єкт пізнається більш конкретно і повно.

Теоретичні знання виходять за межі вузького горизонту досліду. Вони, хоча і опираються на емпіричні знання, однак виступають в порівнянні з ними як новий, якісно специфічний етап пізнавальної діяльності. Перехід від емпіричного до теоретичного знання являє собою діалектичний стрибок, який означає виникнення нового етапу пізнання. Стрибком можна вважати перехід від механіки доньютонівського періоду до механіки Ньютона, від емпіричних законів Кулона, Фарадея і інших до електродинамічної теорії Максвелла і т.д.

Логічною формою, в якій виражаються теоретичні знання, є наукова теорія, яка являє собою більш менш злагоджену систему абстракцій, вихідних принципів, фундаментальних понять, теоретичних законів, що дають найбільш повне, на даному етапі розвитку, відображення об'єкта.

Теорія будується на основі ідеалізованої моделі об'єкту у відповідності з певними логічними принципами, згідно певного плану. Специфіка наукової теорії залежить від системи абстрактних об'єктів, яка лежить в основі її побудови. Цю систему абстрактних об'єктів називають концептуальним ядром теорії, її базисом або теоретичною схемою. (8)

Логічними організованими теоретичними системами є теорії сучасних, найбільш розвинутих наук, таких, як фізика, математика.

Теоретичному рівню знань відповідають і свої особливості, теоретичні закони, які відображають існуючі зв'язки об'єктів, глибше, ніж емпіричні закономірності. На відміну від останніх, теоретичні закони виражають суттєві зв'язки між ідеальними об'єктами і тому зв'язують величини, які не піддаються безпосередньому спостереженню. При цьому відношення теоретичних законів до емпіричних, в якійсь мірі аналогічні відношенню останніх до фактів. Подібно до того, як емпіричні закони пояснюють відомі і передбачають існування нових фактів, теоретичні закони відповідно пояснюють і передбачають емпіричні закони.

Теоретичні закони є важливими елементами з яких будуються наукові теорії. Суттєву роль, серед них, відіграють фундаментальні теоретичні закони, які часто називають принципами фундаментальної науки. Прикладом теоретичних законів можуть бути закон тяжіння Ньютона, закон електродинаміки Максвелла і т.п.

Теоретичні закони науки, на відміну від емпіричних законів, володіють всезагальністю і необхідністю. Проте цю всезагальність і необхідність слід розуміти не в тій суті, що вони існують завжди і скрізь, а в тому, що вони існують і проявляють себе завжди з необхідністю в таких межах, які визначені відповідною теоретичною системою, в рамках якої вони сконструйовані. (1)

Важлива особливість теоретичних законів заключається в тому, що вони містять у собі емпіричні закономірності, які можуть бути з них виведені, а також в тому що із теоретичних законів можуть бути отримані нові емпіричні закони, які раніше не були відомі. Кожний новий стрибок в науці означає виникнення нової теорії, з якої можуть бути виведені нові емпіричні закони. Нерідко при цьому відбувається уточнення самих емпіричних законів, не говорячи вже про те, що межі використання емпіричних законів тепер можуть бути встановленні в складі теорії.

Проте для виведення емпіричних законів із законів теоретичного рівня необхідні певні правила – правила відповідності, які зв'язують теоретичні терміни з дослідними емпіричними термінами. Правила відповідності служать певним перехідним мостом, який зв'язує теорію з безпосередніми емпіричними даними. Інтерпритація теоретичних термінів і теоретичних законів, переклад їх на наглядну емпіричну мову завжди неповні і потребують постійного вдосконалення, розвитку і доповнення.

П.Б. Баженов писав: "В теретичних термінах завжди є "залишок", який не покривається емпіричною інтерпритацією".(2)

Таким чином, наукові теорії і органічно включені в їх тканини теоретичні закони найбільш глибоко відображають характеристики об'єктивного світу. Це проявляється в тому, що невелика кількість фундаментальних законів, які складають ядро теорії, в концентрованій формі знаходять відображення великої кількості часткових емпіричних закономірностей. Тому період до більш фундаментальних наукових теорій, при якій йде поглинання часткових теорій більш загальними і глибокими теоретичними системами, являють собою прогресивну тенденцію в розвитку науки, тому що характеризує тягу людства до більш нового пізнання світу.

Важливу роль у пізнавальному процесі відіграє наукове пояснення. Наукове пояснення нерозривно зв'язане з описом. Під описом розуміють фіксацію об'єктивних фактів за допомогою позначень, що вироблені в даній області знань. Результатом опису є отримання наукових фактів, які являють собою відображення об'єктивних фактів у людській свідомості. Іншими словами, науковий факт – це суб'єктивний образ об'єктивного факту, який включений в певну систему наукових знань і вираження в термінах певної наукової мови.

Факти, які отримані в результаті опису, являють собою той будівельний матеріал, із якого потім збирається складна і багатопланова будівля науки.

Проте наука – це не просто механічна сума фактів. Факти виконують свою роль у пізнанні тоді і тільки тоді, коли вони включені в рамки відповідних наукових теорій, які їх пояснюють. В той же час теоретича система, для того щоб їх затвердити в науці, повинна опиратися на експериментальне отриману основу. Наука не може залишатись описовою, не перестаючи бути наукою. Обробка отриманих результатів лише констатує факти. Для того щоб іти вперед, наука повинна давати ім пояснення.

Виходячи з вище сказаного, опис і пояснення являють собою нерозривно зв'язані один з другим послідовні етапи наукового розвитку. Перехід від опису до пояснення відповідає переходу – вхід пізнання явищ до пізнання суті.

Пояснити, означає розкрити суть того, що пояснюється і таким чином, дати відповідь на питання, чому воно існує і чому воно таке, а не інакше.

Суть об'єкту, проявляється в його відношенні до інших об'єктів. Такі суттєві відношення знаходять адекватне відображення в наукових законах. Тому пояснити явище – означає показати, що воно є наслідком відповідного закону. При цьому об'єктом пояснення може бути як науковий факт, так і

науковий закон, який пояснюється законом більш загального типу.

Таким чином, пояснення здійснюється в науці за допомогою закону. Тому пізнання законів є головним завданням науки. Так, як тільки вони дають ключ до пояснення дійсності, до практичної реалізації знань, до їх безпосереднього використання.

При цьому коли мова йде про пояснення не окремих явищ, а певної, більш менш широкої області реальності, то подібні пояснення досягаються за допомогою наукової теорії, яка виконує свою пояснюючу функцію через наукові закони, які складають ядро цієї теорії.

Звідси випливає, що всяке пояснення за допомогою теорії є в той же час і поясненням, яке опирається на закони. Чим ширша область об'єктивних відношень, що відображається певними науковими законами, тим ширша його пояснююча властивість.

Слід розрізняти екстенсивні і інтенсивні пояснювальні властивості наукових законів. Перша характеризує широту предметної області, яку може пояснити закон; друга – глибину проникнення цього закону в суть явища, що відображається.

Ітак, задача пояснення полягає в тому, щоб показати, що даний науковий факт є виявленням певного закону або те, що закон, який пояснюється випливає із більш загального ( або ж теорії). Суть пояснення полягає в тому щоб шляхом відповідних логічних операцій встановити необхідний – зв'язок між положенням про відомий-об'єкт і законами науки, істинність яких доведенна. Необхідно підкреслити, що емпіричні закони мають пояснювальну функцію, таку ж як і теоретичний закон, хоча їх пояснювальна сила має нерозривно більш обмежений характер. Відповідно, різниця між поясненнями, отриманими на основі законів емпіричного і теоретичного типів – це різниця в рівні, глибині, силі пояснення, але не в-принципі. Емпіричний закон дає можливість здійснювати лише перший крок в науковому поясненні. Емпіричний закон, вказуючи на спільність, повноту, повторюваність явищ, і сам потребує пояснення, і таке пояснення

дає теоретичний закон. Наукове пояснення є, таким чином, нескінченим процесом, тому що фундаментальні закони концептуальних систем^ що нині існують, в процесі дальшого прогресу можуть бути розгорнуті в систему, яка розкриває більш глибокі і більш фундаментальні зв'язки дійсності.

Проте закони певних наук, які б широкі вони не були завжди відносяться лише до певного фрагменту природніх і соціальних явищ. Найбільш загальні закони формулює філософська наука. Це такі закони, як закон єдності і боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін у якісні, закон заперечення заперечення. Ці закони, в силу своєї граничної спільності і широти, володіють такою ж загальною і широкою пояснюючою функцією. Тому знання, найбільш загальних законів філософської науки, дозволяє правильно оцінювати природу і суспільство.

Розділ 3. Науковий закон і наукове передбачення.

Специфічною особливістю людської діяльності є навмисне висунення певних цілей – цілеполягання і їх практична реалізація. Досягненню цих задач служать знання, з допомогою яких здійснюється передбачення, а також проходить дослідження і оцінка шляхів, способів і можливостей досягнення поставленої мети.

Передбачення, як і пояснення, досягається з допомогою і на основі наукового закону. Знання закону явища дає науці можливість передбачити поведінку об'єкта в наявних або, відповідно, в умовах які змінилися (якщо закон залишається інваріантним по відношенню до цих змін), відкрити існування невідомих раніше об'єктів, вивчення якісно нових ситуацій і т. д.

Таким чином характер наукового передбачення має такі логічні моделі, які відкривають нові елементи тієї сфери діяльності, основні закономірності^ якої вже зафіксовані існуючою системою теоретичного знання.

Функції наукового передбачення носять троякий характер. Вони складаються, по-перше, у передбаченні нових явищ, які повинні виникнути у майбутньому. Саме такі, наприклад, – прогнози про майбутнє нашої Сонячної системи або ж Землі, про шляхи розвитку суспільства, науки і інш. По-друге, у передбаченні явищ, які існували в минулому (ретросказання), але в певній мірі ще не відомі. З таким передбаченням має справу палеонтологія, історична географія, історія і інші області наукового знання.

Накінець, третя функція наукового передбачення полягає у передбаченні явищ, об'єктивно існуючих в дійсності і не доступних в даний момент науковому спостереженню і експериментальному дослідженню. Передбачення французького вченого Лаверьє, який відкрив планету Нептун; передбачення Д. І. Менделєєвим існування і властивості гелія, германія, скандія.

У основі передбачення лежать знання, які складаються з описання і пояснення. Відповідно пояснююча і передбачувана функції науки досить сильно пов'язані між собою. Пояснення служить передбачувальним функціям; передбачення в свою чергу, включає пояснення і спирається на нього. З цього випливає, що визначення і наповненість наукового передбачення обумовлюється перед усім, ступенем обліку властивих йому особливостей, а також його загальних і специфічних особливостей. Передбачення буде тим повніше, чим об'ємніше і глибше описання пояснення, яке лежить в його основі і складають його безпосередню передумову. Таким чином, наукове передбачення зв'язане з дійсністю і досвідом не небезпосередньо, а через пояснення. У силу сказаного, пояснення завжди об'ємніше, ніж передбачення, бо воно – ближче до описання і, відповідно, ближе до джерела безпосередньої інформації. Передбаченню ж, яке опосередковане поясненням, логічно властива певна неозначеність. Ця неозначвність обумовлена також і тим коли іде мова про передбачення майбутньго, – що дійсність не є стабільною.

В межах певної такої, що вже склалася, системи знань можна вільно орієнтуватися за допомогою специфічної ( що виражає якісну специфіку даної предметної галузі) "логіки" цієї системи можна навіть відкривати нове (нові, ще не відомі елементи, які належать до даної галузі). Проте неминуче настає момент, коли специфічна "логіка" даної предметної сфери виходить за її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником такої ситуації є поява ірраціональних залишків при спробах "включити" ці об'єкти в традиційну систему пояснення і тлумачення реальності. Нові факти вимагають для свого осягнення нових, нетрадиційних підходів і методів.

Для подолання опору кансервативного, традиційного мислення яке не приймає незвичайну дійсність, оскільки у світлі традиційних підходів вона видається безглуздою, ірраціональною, абсурдною, потрібний неупереджений погляд на невідоме, підхід, що витікає з гіпотези.

Підтвердження гіпотези експериментом перетворює її в достовірну наукову теорію. Прикладом служать гіпотези про існування невідкритих елементів Д. І. Менделєєва, гіпотези М.Планка про дискретний характер випромінювання світла і т.д.

Гіпотеза і прогноз ніби доповнюють один одного. Чим більший простір для прогнозів дає гіпотеза, тим швидше вона може бути підтверджена або відхилена. "Наука, яка не допускає прогнозів, є чистою, яка не базується ні на якій гіпотезі і не заслуговує назви науки".(9)

Прийнято ділити наукові прогнози на два типи: аналітичні і синтетичні або в іншому визначенні – на детерміновані і інтуїтивні.

Аналітичне передбачення – це передбачення, у яких йдеться про пізнання нових елементів вже пізнанних у своїх фундаментальних закономірностях сфери реальності, тут немає нічого незвичайного. Це -творче пізнання, оскільки пізнається щось нове, але детермінується воно вже відображеними в людській свідомості закономірностями реальності. Яскравим прикладом таких передбачень може служити передбачення конічної рефракції в кристалах Гамільтона і багато інших.

Синтетичне передбачення значно складніше. Воно робиться вченим без прямого досвідного обгрунтування, на базі інтуїції.

Отже вибір нової теорії, що повинна відображати якісно нову сферу реальності, є вибором напрямку пошуків, нових нетрадиційних ідей; тому цей вибір є вільним, оскільки він не детермінується тими чи іншими чинниками наявної (традиційної ) системи знання. Проте, будучи вільним, цей вибір не є довільним. Він завжди визначається цілком об'єктивними чинниками, які, щоправда, мають специфічний характер їхнє буття є майбутнім буттям, буттям можливостей. Важливу роль у цьому процесі відіграє математична гіпотеза. Прикладом синтетичного передбачення може служити передбачення К. Максвеллом існування так званого "струму зміщення"; створення А. Енштейном ВТВ і передбачення на її основі відхилення променя світла при його проходженні близько Сонця і інш.

Поскільки в основі передбачень лежить знання про закони, природньо, що типи передбачень співвідносяться типам законів, які складають його основу, точність передбачення залежить тому не від типу закону, а від рівня розвитку, від глибини пізнання дійсності, від об'ємності і точності вираження у науковому законі об'єктивного закону природи, а також, зрозуміло, і від степені наповненості і точності інформації про умови, у яких діє даний об'єктивний закон.

Висновок

Основна форма людського пізнання – наука, яка в наші дні стає все більше суттєвою складовою, яка нас оточує і в якій нам, так чи інакше, належить орієнтуватись, жити, діяти.

Наукові знання необхідні для того, щоб направляти і регулювати практику. Різні види пізнавальної діяльності по-різному виконують цю роль, і аналіз цієї відмінності є першою і необхідною умовою для виявлення особливостей наукового пізнання.

Орієнтація науки на вивчення об'єктів, які можуть бути включені в діяльність, як таких, що підпорядковуються об'єктивним законам функціонування і розвитку, складають одну із важливих особливостей наукового пізнання. Ця риса відрізняє його від інших форм пізнавальної діяльності людини. Другою відмінною рисою наукового пізнання є спрямованість науки на вивчення не тільки об'єктів, що перетворюються в сучасній практиці, але і тих, які можуть стати предметом масового практичного освоєння в майбутньому. Ця риса дозволяє розмежувати наукові і звичайні емпіричні пізнання, вивести ряд конкретних визначень, що характеризують природу наукового вивчення.

Наука має справу з об'єктами, які ще неосвоєнні в повсякденній практичній діяльності. Щоб описати явище, яке вивчається вона прагне більш чіткіше фіксувати свої поняття і визначення.

Системність і обгрунтованість наукового знання – ще одна суттєва ознака, яка відрізняє його від звичайної пізнавальної діяльності людей.

Таким чином, при характеристиці природи наукового пізнання, можна виділити систему ознак науки, серед яких головними є: а) предметність і об'єктивність наукового пізнання; б) вихід науки за рамки звичайного досліду і вивчення нею об'єктів відносно незалежних від сьогоднішніх можливостей їх практичного освоєння. Всі інші необхідні ознаки, які

відрізняють науку від інших форм пізнавальної діяльності, є похідним від вказаних головних характеристик і обумовлені ними.

Розвиток наук, як ми бачимо, нерозривно зв'язаний з філософією. Вчені, свідомо чи несвідомо, використовують у своїй роботі філософські ідеї і філософські категорії. У науці неможливо зробити кроку без філософського мислення. Про це свідчить творчість таких знаменитих вчених, як М. Планк, А. Енштейн, В. Гейзенберг і багато інших, які неодноразово виступали не тільки із спеціальними працями по теоретичній фізиці, але і з філософськими трактатами.

Бурхливий розвиток науки, на сучасному етапі, вимагає подальшого, більш глибокого, вивчення важливих категорій філософії, їх уточнення, розвитку і вдосконалення. Однією з таких категорій є закон. Вивчення історії поняття закону, його структури і функцій є однією з важливих задач філософської науки, вирішення якої буде сприяти прогресу науки.

Література.

Антипенко Л. Г. Границі фізичної реальності. M., Наука, 1975.

Баженов Л.Б. Будова і функції природознавчої теорії. М., Наука, 1978.

Бєлінський В. Г. Повне зібрання творів. Том 7.

Вступ до філософі ї . Підручник для вищих учбових закладів, ч 1,11, M.,1989.

Ейнштейн А. і Індедьф Л. Наукова теорія. М., Наука, 1975.

Ленін В. І. Повне зібрання творів. Том 45.

Маркс К., Енгельс Ф., Збірник творів, 2-е видання, том 23.

Рузавін Г. І. Наукова теорія. М. ,Мисль,1978.

Філософія і прогнозування. М. Прогрес., 1971.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.194.161 (0.028 с.)