ТОП 10:

Зміст поняття людського фактора



Необхідно відзначити, що у літературі, проблема сутності та змісту поняття людського фактора розглядається у багатьох аспектах. Вона притягує до себе увагу не тільки філософів, але й економістів, психологів. Так, психологи, обґрунтовуючи свій інтерес до проблеми людського фактора та шляхів його активізації, відзначають, що свідомість людини включає у свій зміст як знання явищ дійсності, так і відношення до них. Останнє виступає своєрідним сплавом раціонального, емоціонального та вольового моментів свідомості і може бути позитивним або негативним, активним або пасивним.

Психологічна перебудова – це і є зміна внутрішнього світу людини, її орієнтація і мотивація поведінки, здатності до дії [11, 20]. Таким чином, психологічна наука акцентує увагу на дослідження внутрішнього світу окремої людини. Можна допустити, що вирішення проблеми сутності людського фактора можливе на шляху співвідношення особистих властивостей людини з його діяльним відношенням до дійсності, на шляху дослідження механізму прояву суспільно-значимого на індивідуальному рівні, рушійних сил та джерел людської активності, тобто філософський аналіз, що дозволяє зняти однобічність вузькоспеціального підходу.

Слід відзначити і те, що у розумінні процесів об’єктивної детермінації діяльності людини, її свідомості та поведінки ще не достатньо подолані елементи “механіцизму”. Вони виражаються в тому, що активне творче начало у людині інтерпретується, по суті, як дзеркальне відображення наявних об’єктивних умов і пояснюється виключно впливом зовнішніх факторів і обставин.

Друга крайність – гіпертрофування індивідуального аспекту особистості, її відомої автономності, відрив її суб’єктивного світу від об’єктивних суспільних обставин. При цьому відносна “автономність” розвитку особи у суспільстві починає виглядати як абсолютна.

У роботах деяких дослідників поняття “людський фактор” і “суб’єктивний фактор” ототожнюється. Такої точки зору дотримується, наприклад Б.Г.Григор’ян. Він вказує на те, що ключовою силою у творчості історії є людина, вірніше суб’єктивно-людський фактор соціально-історичного розвитку, діючий на самих різноманітних рівнях і представлений такими суб’єктами історії, як народ, клас, соціальна група, окрема особистість [3, 120].

Але можна констатувати, що точка зору про тотожність понять “суб’єктивний фактор” і “людський фактор” не знаходить широкого поширення. Дослідників все більше приваблює людський фактор, розглянутий у діяльному аспекті. такий підхід, зокрема у М.В.Дьоміна. Він вказує, що поняття людський фактор близьке суб’єктивному факторові. Подібно до того, як функцію суб’єктивного фактора виконують не всі, а лише ті елементи суб’єктивних явищ, які необхідні для певного акту діяльності, так у якості людського фактора виступають не просто люди, як статистичні одиниці тої чи іншої спільності, а люди активно діючі, ініціативні, непримиримі до недоліків. Такі люди на думку М.В. Дьоміна і є рушійною силою суспільного прогресу [4, c.70].

Схожу позицію у визначенні поняття людського фактора на основі соціально-активної діяльності займає А.К.Уледов. Він вказує, що якщо поняття “суб’єктивний фактор” використовується при аналізі великих соціальних груп та спільностей людей як суб’єктів історичної дії, то поняття “людський фактор” застосовується при характеристиці переважно особистості як соціального суб’єкта. Поняття людського фактора виражає соціальну активність особистості. Вказуючи на специфічність цього поняття, автор акцентує увагу на особистому аспекті даної категорії [11, c.28].

Розуміння суті людського фактора як об’єктивної сили прогресивного розвитку суспільства вимагає, що в його реальному змісті проявляються і протилежні (не творчі, а руйнівні; не прогресивні, а регресивні) сили. При розгляді змісту поняття особистості необхідні конкретно-історичний підхід, врахування діалектики соціальних і особистих сил. Такий підхід забезпечує вияв і врахування специфіки різних видів діяльності та відносин, а також виникаючих у процесі діяльності протиріч.

Слід також відзначити, що у літературі зустрічаються і уявлення про людину як засіб досягнення яких-небудь цілей. Так, у збірнику “Соціальна активність і людський фактор” вказується, що поняття “людський фактор” означає засіб, використовуючи і вдосконалюючи який можна здійснити прискорення соціально-економічного розвитку суспільства [1, 10]. Але людину не можна розглядати як лише засіб досягнення навіть самих благородних цілей.

Висловлюються у літературі також критичні зауваження, що поняття людського фактора визначається дещо схематично [7, 113]. Поза зором загальнотеоретичних узагальнень залишаються і деякі реалії, про які давно вже інформує прикладна соціологія, наприклад, значне розмежування соціальних вартісних орієнтацій, поява так званих анти цінностей. У цьому зв’язку стає все більш актуальним дослідження того, якими соціально-економічними процесами детерміновані розбіжності у системах вартісних орієнтацій людей, негативи нашого духовного життя.

Таким чином, огляд літератури з проблем людського фактора дозволяє зробити висновок про існуючі тенденції у розумінні цього поняття.

Так, одними дослідниками людина розуміється тільки функціонально, при цьому людина виступає у ролі агента виробництва, як засіб досягнення частіше всього виробничих цілей. У цьому випадку залишаються невикористаними особисті сили людини, створюється гальмо для їх творчого розвитку, а відповідно, і для розвитку соціальних сил. У підсумку – сповільнення суспільного розвитку в цілому. Якщо людина по суті усунута від управління виробництвом, не чітко уявляє собі своє місце і значення у суспільному процесі і не розпоряджається виробничим продуктом, вона перестає бути суб’єктом.

Іншими дослідниками людський фактор характеризується як інтегральний вираз ідейно-моральних, аксіологічних, психологічних характеристик та орієнтацій особистості. Шлях перерахування позитивних характеристик людського фактора без ґрунтовного аналізу шляхів і рушійних сил втілення їх у реальному процесі перебудови уявляється мало перспективним. Адже, у людині, поряд з позитивними її характеристиками, існують і негативні, і без врахування та аналізу умов, що їх породжують, зміни цих умов, апеляція до моральних та аксіологічних залишається тільки теоретизуванням. Підкреслюючи важливість і значення особистих сил людини, її моралі та духовності, разом із тим необхідно виходити із конкретно-історичних реалій.

Аналіз існуючих тенденцій у розумінні людського фактора дозволяє припустити, що його необхідно розглядати у єдності з аналізом характеристик людини та гуманістичним осмисленням цілей і результатів його діяльності. Така позиція найбільш продуктивна у методичному плані, оскільки відкриває можливість багатостороннього теоретичного осмислення шляхів активізації людського фактора, вирішення соціально-практичних завдань.

Можна припустити, що ступінь участі людини у різних сферах суспільного життя, ступінь прояву соціальних сил людини у загально значимих вчинках, діях, міра реалізації творчого потенціалу людини, є однією з якісних характеристик поняття людського фактора. А ступінь соціальної активності неможливо становити без аналізу суттєвих сил особистості. Ймовірно, питання про природу соціальної активності може бути науково поставлене і вирішене лише в тому випадку, якщо воно буде розглядатися як результат розвитку тих чи інших соціальних сил. Соціальна активність – це міра розвитку суттєвих сил соціального суб’єкта.

Отже, для вивчення проблеми людського фактора необхідно більш поглиблено дослідити філософські та соціально-психологічні закономірності перетворення індивідів з об’єктів суспільних впливів у активних суб’єктів філософської творчості. У всякому випадку, творча активність людини і соціальна детермінація його суб’єктивного світу, соціальні сили є не зовнішнім з’єднанням самостійних процесів, а швидше взаємо проникаючими і взаємодіючими сторонами єдиного процесу утвердження людини та суспільних форм його активності.

Людський спосіб життєдіяльності здійснюється у двох формах - формі колективного і у формі індивідуального буття. Усвідомлення індивідом самого себе як суб’єкта пов’язане перш за все з його включенням у безпосередньо колективний спосіб життєдіяльності. Зв’язок індивіда з цілим реалізується у формі праці і свідомого спілкування. Колективне (об’єктивне) переходить у форму індивідуального (суб’єктивного).

Особистість, що глибоко засвоїла і зробила мотивом поведінки ідеали свободи і самостійності індивіда, настоює на праві самій визначати свої інтереси та засоби їх реалізації, на особистій відповідальності за свою долю, достаток і соціальне положення, на кінець, особистість, що володіє почуттям своєї значимості і своєї гідності, часто проявляє і велику здатність до колективно організованих дій [5,13].

Виконуючи той чи інший вид діяльності, людина переслідує мету, продиктовану своєрідністю цієї діяльності, але при цьому вона повинна отримувати задоволення від самого процесу діяльності. Це відбувається. коли у діяльності людина реалізує й свої власні цілі, задовольняє потреби та інтереси.

Внутрішня, “своя” мета, яку переслідує людина, здійснюючи деякі вищі цілі, і від якої вона отримує задоволення і є самореалізація.

Вище сказане дозволяє зробити висновок, що зміст поняття людського фактора нерозривно пов’язане з процесом самореалізації. Самореалізація – це реалізація усіх основних рис особистості, найбільш яскраво відкриваючи як її соціальну сутність, так і індивідуальну своєрідність. Процес самореалізації був би дуже легким, якби зводився тільки до реалізації ніби даних природою здібностей. Розвиток здібностей – тривалий і складний процес, що вимагає від людини постійної праці, роботи над собою протягом усього життя. При цьому слід враховувати, що найбільша самореалізація людини в одній із сфер діяльності не носить характеру соціальної, професіональної закріпленості. Адже людські здібності навряд чи можуть бути однаково продуктивно реалізовані одразу в декількох областях, якась одна з них повинна стати головною для особистості.

Коли ми говоримо, про людський фактор, то безсумнівно підкреслюємо той момент, що людина виступає як діяч, як свідомий творець свого суспільства. Своєю діяльністю вона перетворює навколишній світ, соціальні відносини. Але у цьому випадку її не можна розглядати лише як засіб досягнення певних, навіть нехай благородних цілей.

Аналізуючи людину, особистість, ми повинні розглядати потенції реально існуючої людини як члена трудового колективу, представника соціальної групи, класу. Якраз діяльно перетворюючі характеристики людини у їх конкретно-філософському змісті розкриваються у даному понятті. У категорії “людський фактор” акцентується увага на все більшому значенні, якого набуває діяльна сторона конкретної особистості. При цьому мається на увазі діяльність, обумовлена перш за все її внутрішніми мотивами і виступаюча як засіб задоволення потреб, що не вступають у протиріччя потребам суспільства.

Може виникнути питання, що ж нового принесло нам поняття “людський фактор”. Цим новим є ряд характеристик людської активності. Перш за все мова йде про орієнтацію у своїй діяльності на загальнолюдські цінності. Для того, щоб отримав імпульс процес формування цілісного світу, треба по-новому подивитися на пріоритети загальнолюдських цінностей свободи, демократії, прав людини по відношенню до класового і національного розуміння змісту цих ідей.

Отже, зробивши спробу проаналізувати зміст поняття людського фактора, можна зробити наступні висновки.

По-перше, сутність означає деяку своєрідність предмета, його відмінність від інших предметів. Аналіз існуючих точок зору з проблеми людського фактора показав, що ототожнювати поняття “людський фактор” і “суб’єктивний фактор” неправомірно . У понятті людського фактора акцентується увага на індивідуальному аспекті людини у її конкретно-історичному вимірі.

По-друге, сутність означає якісну визначеність предмету, його головні властивості. У понятті людського фактора виділяється як визначаюча властивість людини бути суб’єктом філософського процесу, єдиним діяльним началом , бути включеним у систему суспільних відносин у якості діяча, а також орієнтуватися у своїй діяльності на загальнолюдські цінності.

По-третє, сутність означає внутрішню основу зміни, суть цієї основи полягає в гармонізації відносин соціальних та індивідуальних сил.

Таким чином, людський фактор у самому загальному розумінні – це конкретна, постійна діюча реалізація соціальних та індивідуальних (особистих) сил людини, можливостей суспільства, соціальних груп і особистості до універсальної творчо перетворюючої діяльності, спрямованої

на гуманізацію умов існування, олюднення самої людини як самоцінності суспільного розвитку.

2. Об’єктивні та суб’єктивні умови детермінації
людського фактора

Проблема об’єктивних та суб’єктивних умов детермінації людського фактора набуває актуальності в сучасних умовах суспільного розвитку, бо мова йде про переоцінку цінностей у відношенні людини, про підвищення її ролі у суспільному творенні. Необхідні дослідження природи соціального впливу на людину, його механізмів, форм і методів. Актуальна також проблема дослідження місця і ролі людини як суб’єкта суспільних відносин, її діяльності, діалектики соціальних та індивідуальних сил як вираз співвідношення об’єктивних та суб’єктивних умов; тобто суспільного і людського факторів розвитку.

Розвиток суспільства представляє собою процес перетворення суб’єктом об’єкта, процес об’єктивного виразу суб’єктивної творчої сутності людини.

Здійснення людиною свого статусу – бути суб’єктом суспільного процесу, тобто людським фактором визначається об’єктивними і суб’єктивними умовами та їх діалектичною єдністю – діяльністю.

Через суспільні зв’язки, що складаються, тобто соціальну структуру суспільства забезпечується реалізація індивідуальних сил людини як індивідуального буття соціальних сил і здійснюється суспільно необхідна діяльність. У залежності від конкретно-визначених характеристик цих зв’язків суспільно-необхідна діяльність здійснюється у специфічних формах, які, наповнюючись реальним змістом, визначають механізм реалізації суспільних законів і конкретної людської діяльності. Конкретно-історичний спосіб зв’язку індивідів визначає міру здатності людини бути рушійною силою реалізації суспільних законів і відповідно – розвитку та відтворення всього суспільного життя.

У результаті цього історія суспільства постає як процес, що підкорюється у своєму русі об’єктивним законам і разом з тим здійснюється через історичну творчість людей; процес, що має причини і рушійні сили свого руху в самому собі і реалізується як практично-діяльна, предметно-творча і конкретно-визначена сутність людини.

Закони проявляються в людській діяльності як її сутнісні, стійкі та необхідні моменти. Реальна проблема полягає в тому, щоб розкрити суть законів та механізми діяльності людського фактора, яка протікає у рамках цих стійких зв’язків і регулюється ними, - діяльності, що стверджує або заперечує дану систему відносин, здійснюється у відповідності із законами або навпаки ім. Якраз тоді й виникає проблема співвідношення об’єктивного і суб’єктивного. Але вже не як співвідношення об’єктивного закону і суб’єктивного механізму його дії, а як взаємозв’язок об’єктивних і суб’єктивних умов детермінації людського фактора.

Об’єкт соціально-історичної практики у самому загальному вигляді – це способи життєдіяльності людей. Останні залежать не від біологічної природи індивідів і навіть не від здібностей і якостей найбільш видатних їх представників. Змінюються численні покоління людей, а способи їх життєдіяльності, тобто конкретно-історичні форми власності, обміну діяльності, розподілу і привласнення продуктів, соціальності, політичних зв’язків і тому подібне надовго зберігають свою стійкість. Тому розвиток суспільства – це завжди зміна тієї системи відносин, у яку включені люди і яка, будучи створена їх власною діяльністю, виступає разом з тим регулятором цієї діяльності. Якраз ці суспільні відносини і є об’єктом соціально-історичної практики.

У наявній літературі з проблем детермінації розвитку людського фактора нерідко зустрічаються крайні позиції, у яких протиставляються процеси об’єктивної суспільної детермінації свідомості та діяльності людини, з одного боку, і свобода, активність, відносна самостійність формування свідомості людини – з другого.

Прихильники однієї позиції представляють процес формування людини як простий зліпок з форм навчання і виховання, ігноруючи по суті яку-небудь специфіку “внутрішніх” характеристик її особистості, - наявність відповідних

задатків, звичок, сприятливих суб’єктивних можливостей для оволодіння різними формами діяльності. такий примітивно-зрівняйлівний підхід до різних за своїми біологічними і соціальними даними індивідів по суті розглядає людину лише як об’єкт різного роду соціальних впливів.

Друга крайність полягає у гіпертрофуванні індивідуальних форм буття людини, зведення відносної автономності розвитку індивідів у абсолют і по суті позбавленні об’єктивної обумовленості процесу формування суб’єктивного світу людини.

Першої позиції дотримується А.М.Мосоров. У своїй роботі “Суспільні відносини і людина” він пише, що у духовному обличчі людини осідають і закріплюються ті фрагменти суспільної свідомості, які містяться у виробничих, ідеологічних відносинах, що входять у життєдіяльність даного індивіда. Вони нав’язуються індивіду не силою своєї гносеологічної ваги, не тому, що стали глибше і змістовніше, а тому, що індивід – особа практично діюча, він живе разом з усіма людьми матеріально-практичною діяльністю [9, 141].

 

На нашу думку, гносеологічно глибокі та змістовні ідеї можуть і не стати надбанням людської свідомості по двох причинах. Коли суспільний розвиток не поставив ще ці ідеї на порядок денний, коли самі люди не готові їх сприйняти – це по-перше. І друга причина, коли самі змістовні ідеї живуть своїм автономним життям, майже виключно на книжкових полицях. Вони ніби і є, але фактично їх і нема. У той же час у суспільстві масовано насаджуються ілюзорні ціннісні установки.

Безсумнівно, суспільна свідомість є відображенням суспільного буття, а не навпаки. У приведеному уривку прослідковується абсолютизація цієї детермінованості. Життєвий шлях індивіда суперечливий і неоднозначний, не позбавлений і деяких компромісів. Поняття ж об’єктивних і суб’єктивних умов є важливим інструментом аналізу активного соціально-перетворюючого характеру людської діяльності, її направленості, змісту, співвідношення умов діяльності з її процесом та результатом.

Аналіз діалектичного співвідношення об’єктивного і суб’єктивного дозволяє розкрити різнобарвність форм відносин людини і світу. Їх діалектика виражається в тому, що сукупна діяльність людей, їх суспільна практика, багато разів повторюючись, набуває таких стійких та універсальних форм, які для окремих індивідів виступають як форми об’єктивності, як природна приналежність сутнього. Іншими словами, те, що у суспільній практиці виникає як форма практичної взаємодії двох сторін – суб’єкта і об’єкта, те суспільному індивіду задане як цілком об’єктивна умова його власної життєдіяльності, з якою він повинен узгодитися, щоб стати людиною і діяти по-людськи. Індивід у повному розумінні знаходить власний аналог у зовнішньому світі, здатний споглядати у ньому самого себе, так, якби сама по собі предметна здатність примушувала його до людських проявів. Насправді таємниця ховається в тому, що об’єктивно-предметні властивості та відносини, що проявляються у діяльності, поєднуються, справляються із суб’єктивними, між індивідуальними відносинами суспільства, утворюючи загальну “формулу”, закон, принцип відносин “людина – світ”. У цьому зв’язку стають зрозумілими причини непорозумінь, виникаючих при абстрактно-носеологічному протиставленні понять “об’єктивний світ” і “суб’єктивний світ”, коли зміст першого зводиться до суми матеріальних предметів, а другого – до сукупності ідеальних образів і уявлень свідомості. “Світ втілює не тільки “буття поза свідомістю”, але перш за все “буття для людини”.

 

Сукупність предметів, які людина свідомо використовує, застосовує у цілях свого саморозвитку, і складають об’єктивний світ, детермінуючий форми його діяльності. Об’єктивні умови діяльності людей – це не просто все те, що існує незалежно від їх суб’єктивної волі, в се те у об’єктивному світі, що має сенс і значення для людини і що людина використовує у даний час і в даних умовах з метою само творення, само породження.

Усе суспільство в цілому і всяке суспільне явище зокрема, будучи результатом діяльності людей, об’єктивно існують по відношенню до даного покоління людей і визначають напрям, характер, цілі діяльності людей. Всяке суспільне явище, що розглядається як результат діяльності, існує об’єктивно, тобто має об’єктивний характер. Однак суспільство – це не тільки результати діяльності усіх попередніх поколінь людей. Суспільне життя у кожний даний момент – це перш за все діяльність нинішнього покоління. Коли говориться про об’єктивний характер розвитку суспільства, то мова йде перш за все про об’єктивний характер людей, про детермінованість дій людей об’єктивними умовами їх життя. Але діяльність – завжди діяльність суб’єкта. Об’єктивні умови існування визначають плани, бажання, цілі людей. Врахування людського фактора особливо необхідне при дослідженні дійсності, конкретних суспільних відносин.

Розглядаючи особистість у її детермінованості суспільними відносинами, не можна не враховувати спільність взаємозв’язку особистості та суспільства. Як самі суспільні відносини, так і визначені ними умови життя індивіда є об’єктом його діяльності, тому проблема людського фактора – це проблема особистості як суб’єкта суспільних відносин. Головне її питання полягає в тому, як особистість включена у суспільну діяльність, наскільки реалізуються її індивідуальні сили. Воно зв’язане з іншим, не менш важливим питанням: як соціальні сили впливають на спосіб і міру реалізації індивідуальних сил людини.

Хоча зміст соціальної детермінації визначається тим, що застає людина, тобто наявними обставинами, її природа і функція полягають у тому, що вона залучає людину в процес активної взаємодії з обставинами. Так В.М. Межуєв справедливо підкреслює, що залежність людей від уже створених умов і обставин, що визначають характер їх власної діяльності, в такій же мірі складають природу суб’єкта, як їх властивість створювати нові обставини. Наслідуючи, зберігаючи результати минулої праці, включаючи їх у незмінному або перетвореному вигляді у склад власної діяльності, люди тим самим надають створюваній ним культурі характеру об’єктивного необхідного процесу [8, 69].

 

Практика все більш переконливо підтверджує, що сама людина є тією активною силою, яка здатна створювати й змінювати умови реального буття, формуючи одночасно і свою соціальну сутність.

Умови – це не тільки речові, матеріальні утворення, якась предметність, що складє основу, фундамент практичної діяльності. Умовами є ідеальні утворення, продукти духовної діяльності суб’єкта, виконуючи функцію внутрішніх джерел і детермінант людської діяльності.

Об’єктивні умови можна визначити як таку філософську абстракцію, яка відображає властивості, відносини матеріальних речових утворень, виступаючих передумовою процесу людської життєдіяльності. Це гранично широке визначення конкретизується перш за все шляхом вияву змісту категорії “ об’єктивне”, яка фіксує властивість незалежності від свідомості та волі людини. Дослідження об’єктивних і суб’єктивних умов детермінації людського фактора показує, що об’єктивне по відношенню до нього виступає у двох формах – природних і суспільних відносин. Природні умови не дають необхідних людині як соціальному суб’єкту предметів, речей, засобів праці, але вони виступають у якості реальної основи для їх створення і забезпечують можливість існування самої людини як природного організму.

Суспільні умови є продукти людської діяльності, які в цьому процесі набувають необхідних людині властивостей і тим самим здатність задовольняти її потреби. Розбіжність природних і суспільних умов дає підставу стверджувати, що тільки у єдності вони складають передумову розвитку як процесу діяльності людей.

Отже, можна констатувати, що об’єктивні умови (предмети природи, матеріальна культура, інші індивіди, суспільна форма, певна спеціальна структура, у якій існує суб’єкт) є “зовнішніми умовами людської життєдіяльності, соціальними силами. Формування потреб, здібностей людини, її життєвої позиції є процесом переведення “зовнішніх” умов у “внутрішні”, процесом становлення його індивідуальних сил. Ці сили, свідомо й діяльно включені у процес розвитку суспільних сил, тобто у процес “олюднення” суспільства і людини, є людським фактором. Ці ж сили, що замикаються на вузько класових, групових, індивідуалістичних інтересах, тобто егоїзовані, можуть стати і “анти людським фактором”.

 

Таким чином, аналіз об’єктивних і суб’єктивних умов детермінації людського фактора передбачає врахування його якісної визначеності, що послужить основою у дослідженні проблем активізації .

У якості найважливішої умови свободи людини, її гармонійного розвитку висувається вимога зміни навколишнього світу, такого його устрою, щоб людина отримувала з цього світу гідні її уявлення, щоб вона звикла до справжніх людських відносин, щоб відчувала себе людиною. І з другої сторони, у якості досить важливого висувається завдання пізнання людиною самої себе для того, щоб зробити себе саму мірилом життєвих відносин, дати їм оцінку відповідно своїй сутності, влаштувати світ якраз по-людськи згідно з вимогами власної природи.

Висновки

 

Послідовно проведений діяльний та індивідуально-особистий підхід до аналізу людини дозволили сформулювати основу визначення поняття людського фактора, яка полягає у діалектиці соціальних і особистих сил. Досягнутий у даний момент ступінь гармонійності у відносинах – суспільство – людина – фіксує категорія “соціальна якість”, яка визначається через такі критерії як культура, творчість, гуманістичний потенціал, філософський тип особистості.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства назріла необхідність у подоланні як однобокого технократичного підходу до людини лише як до засобу досягнення конкретних цілей, так і абстрактно-гуманістичних декларацій по відношенню до людини як вищої мети суспільного розвитку.

Аналіз співвідношень понять: “людина” – “індивід” – “людський фактор” – дозволяє уточнити поняття людського фактора. Термін “людина “ означає рівень розвитку родових, соціальних сил. У поняття “індивід” розкриваються особисті сили. Людський фактор відображає реальне діяльне буття людини у єдності усіх його сторін – соціальних і особистих сил і представляє людину як саму мету і одночасно умову і засіб розвитку суспільства.

Поняття “фактор” фіксує діяльне буття людини. Тому людський фактор – це перш за все діяльність людини, тобто її активне включення в суспільне життя в якості суб’єкта, діяча, що орієнтується у своїй діяльності на загальнолюдські цінності.

Людський фактор виступає як результат дії об’єктивних і суб’єктивних детермінант його розвитку. До об’єктивних умов відносяться предмети природи, матеріальна культура, другі індивіди, суспільна форма, певна соціальна структура, у якій існує суб’єкт, власні об’єктивні можливості людини (фізичні, духовні). Суб’єктивні умови включають потреби суб’єкта (те, чого він хоче), його можливості (здібності, знання, вміння – те, що він хоче), його життєву позицію, фактичну готовність до певного типу поведінки (те, чим людина є).

Процес переведення “зовнішніх” (об’єктивних) факторів людської життєдіяльності у внутрішні (суб’єктивні) – є процесом становлення суб’єкта, залучення до загальнолюдських цінностей, культури. Здійснення людиною свого статусу – бути суб’єктом суспільного процесу, людським фактором визначається об’єктивними і суб’єктивними умовами та їх діалектичною єдністю – діяльністю.

Формування нового типу індивідуальності людини, процес становлення людського фактора, спрямованої особистої активності є процесом руху від посередності до справжньої духовності, цінності особистості. Важливе значення у зв’язку з цим набуває поняття духовного як внутрішньої само детермінанти і само орієнтації людини, пов’язаної з її творчим відношенням до дійсності.

З метою активізації людського фактора, гуманізації суспільства, включаючи як один з важливих моментів розвиток особистих сил, свідомо і детально включених у розвиток соціальних сил представляється доцільним активно здійснювати рух від “анти праці” до праці як подолання соціальної пасивності, байдужості, до праці як діяльності, не заснованої на зовнішньому примусі. Філософська розробка поняття людського фактора, проблеми його активізації, буде сприяти процесу гармонізації у відносинах суспільства і людини, становленню нового типу індивідуальності, обґрунтуванню шляхів і способів формування цілісної особистості як носія діяльних характеристик.

Література

 

1. Агафонов В.А. О соотношении понятий субъективный фактор и человеческий фактор // Социальная активность и человеческий фактор: сборник научных трудов. – Краснодар, 1987. – 123с.

2. Воронович Б.А. Созидательный потенциал человека. – М.: Мысль, 1988. – 190с.

3. Григорьян Б.Т. Человек, его положение и призвание в современном мире. – М.: Мысль, 1986. – 223с.

4. Демин М.В. Анализ понятий «объективность» и «субъективное» и их взаимосвязи // Вестник МГУ. – 1986. - №4. – 207с.

5. Замошкин Ю.А. За новый подход к проблеме индивидуализма // Вопросы философии. – 1989. - №6. – С.3-16.

6. Лукъянчук Е.А. Человеческий фактор – объект социальной политики. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 168с.

7. Марченко Т.А. Показатели человеческих качеств // Побудительные силы социального обновления. – М., 1989. – С.49-70.

8. Межуев В.М. Культура и история. – М.: Политиздат, 1977. – 199с.

9. Мосоров А.М. Общественные отношения и человек. – Красноярск : Изд-во Красн. у н-та, 1987. – 240с.

10. Развитие личности: проблемы, поиски, решения. – Свердловск: Изд-во Уральс.ун-та, 1989. – 124с.

11. Уледов А.К. Психологическая перестройка как условие совершенствования социалистического общества // Вопросы философии. – 1986. - №12. – С. 16-29.

12. Яновский Р.Г. Человек в условиях ускорения социально-экономического и духовного развития страны // Вопросы философии. – 1987. - №3. – С.3-10.

БУТТЯ ЛЮДИНИ В СУСПІЛЬСТВІ

 

ПЛАН

І. Поняття людини у філософії

ІІ. Буття людини та його цінності

ІІІ. Суспільний характер людського буття

Висновки

Список використаної літератури

 

І. Поняття людини у філософії

Поняття „людина” означає у біологічній класифікації вид, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот [5; 288].

Досвід осмислення людини з боку її позитивних засад, достотного ґрунту її буття надзвичайно розмаїтий і навіть суперечливий. У цьому неважко пересвідчитися, достатньо лишень ознайомитися з наступними найвідомішими визначеннями людини:

Людина — мірило всіх речей (Протагор).

Людина — це політична істота (Арістотель).

Людина — це образ Божий і вмістище гріха (загальна християнська традиція).

Людина — це істота, здатна на неможливе (Гете).

Людина — це істота, що соромиться (Соловйов).

Людина — це істота, укорінена в надлюдському грунті (Франк).

Розмаїтість і розбіжність набутих філософською думкою визначень людини є свідченням численності та інтенсивності спроб осягнути людину в її сутності. Й чим більше взнавали філософи про людину істотного, тим менш категоричними ставали їхні судження про неї, тим більш загадковою й гідною мисленого зусилля ставала для них людина.

Чим більше людина дізнається про себе, тим ясніше вона усвідомлює, що не хотіла б (а може і не здатна) знати про себе все. [4;146]

На користь ґрунтовності цієї ідеї говорить не тільки наявність взаємодоповнювальних мислених побудов, а й успішність практичного застосування похідних від неї ідей (в медицині, педагогіці, в організації пропаганди, в рекламній справі тощо).

Ідея про те, що людина є чимось більшим, ніж вона сама знає про себе, не виникла на порожньому місці. Її коріння можна віднайти у Августина, отців церкви VII-VIII сторіч, у західноєвропейських містиків пізнього середньовіччя. Але органічною ця ідея стала лише для так званої неокласичної філософії (К. Маркс, С. Кіркегор, А. Шопенгауер).

Маркс проголосив пріоритет матеріальних інтересів людей у життєвому процесі. При цьому він підкреслював, що в реальному житті матеріальні інтереси трансформуються й усіляко маскуються. Тому людина аж ніяк не збігається з тим, що вона про себе гадає, а тим паче говорить. Сутність людини залишається прихованою за різного роду ситуаціями. [4;146]

ХХ століття внесло багато нового в розуміння людини і її меж. Це й ідея цілісного знання про людину, що поєднує конкретно-наукове і філософське начала і що породила філософську антропологію, й ідея споконвічного існування сутності людини, що стала однією з основ філософії екзистенціалізму, й ідеї рівної цінності особистості та суспільства, а також співтворчої єдності людини і Бога, на основі яких розвивається персоналізм [10; 215].

Філософська антропологія ХХ століття грунтується на принципі, що все буття світу визначається через людське буття. Її представниками є:

Макс Шелер (розробка цілісного вчення про людину);

Гельмут Плеснер (вчення про людину як ексцентричну особу);

Ернст Кассірер (проблема людини як символічної тварини);

Хосе Ортега-і-Гассет (у своїх пошуках розуміння людини приходить до ідеї, що людину можна визначити лише осмисливши специфічну життєвість людини, людську відсталість, що лежить за межами культури) [11; 183].

У тому ж ХХ сторіччі ідея Маркса про „непрозорість” людини, про принципову хибність ідеологій була відроджена і продовжена в межах так званої Франкфуртської школи, передусім у працях Г. Маркізе та Т. Адорно. [4;147]

Екзистенціалізм – філософія існування людини – на відміну від філософської антропології, яка намагається визначити людину через її відмінність від тварини, трактує людину через її відмінність від самої себе. Представниками екзистенціалізму на початку ХХ століття були:

Мартін Гайдеггер;

Альбер Камю;

Карл Ясперс;

Габріель Марсель [6; 349].

Екзистенційне знання зробило досяжними для осмислення нові боки людської суб’єктивності.

Екзистенційне знання засвідчило неостаточність будь-якого осягнення людини. Й для усієї екзистенційної традиції у філософії це є принциповим. „Екзистенцій на філософія одразу ж загинула б, якби вирішила, ніби знає, що таке людина”. „Вона пробуджує те, чого не знає: прояснює і хвилює, але не фіксує.

Екзистенційна традиція підкреслено уникає предметного, фіксованого в знаннях розгляду людини.

Персоналізм є спосіб людського буття у світі, що утверджує головною цінністю буття – вільну особистість, яка творить. Представниками персоналізму на початку ХХ століття були:

Микола Бердяєв;

Лев Шестов;

Емманюель Муньє;

Мартін Бубур;

Віктор Франкл [10; 247].

Але, щоб до кінця з’ясувти сутність поняття „людина”, варто повернутися до античної філософії.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.226.244.70 (0.031 с.)