Поняття «приватне сільськогосподарське підприємство» та його організаційно-правова форма

 

Одним з важливих методологічних принципів будь-якого наукового дослідження є докорінне з’ясування сутності всіх ключових термінів, за допомогою яких описують проблему. Процес з’ясування суті кожного широкого поняття, що визначається складною лексичною конструкцією, доцільно здійснювати за такими напрямками. Насамперед необхідно визначити суть кожної зі складових цієї конструкції, починаючи з основної, утворюючої. Розуміння окремих базових понять дасть можливість спрямувати увагу на з’ясування суті загального синтетичного поняття, утвореного взаємодією його складових. Результати сучасних філологічних досліджень загального масиву юридичної термінології свідчать, що переважна більшість юридичних термінів (97 %) похідні, з яких близько 80 % – терміни-словосполучення [191, с. 67]. Не є винятком і категорія «приватне сільськогосподарське підприємство» як складне ієрархічне поняття, в якому на основі базового поняття «підприємство» надбудовуються інші, аж до появи остаточного. Тому дослідження сутності приватного сільськогосподарського підприємства варто починати саме з аналізу соціальної суті і значення системоутворюючого терміна «підприємство».

У юридичній літературі існує точка зору, що поняття «підприємство» має економічне походження, а його визначення базуються на відомій теорії факторів виробництва, відповідно до якої підприємство є місцем поєднання праці і капіталу [144, с. 36–38]. Підхід до розуміння підприємства як економічного поняття потребує його розглядати його з боку економічної доктрини. Як зарубіжні, зокрема німецькі вчені-економісти [192, с. 24–25], так і вітчизняні економісти-аграрники [193, с. 4] розглядають підприємство як організаційне об’єднання персональних матеріальних та нематеріальних засобів для тривалої реалізації технічної мети, що виходить за межі задоволення власного попиту, як самостійну господарську одиницю, створену для виробництва товарів і послуг, використовуваних у подальшому для задоволення зовнішнього попиту, і діючу в умовах ринкового ризику. Підприємство являє собою організовану і відносно відокремлену самостійно функціонуючу ланку суспільного виробництва, яка характеризуються технологічною й організаційною єдністю, економічними зв’язками, де здійснюється процес індивідуального відтворення для забезпечення системи загальнонародних, колективних і особистих економічних інтересів. Отже, підприємство як економічна категорія опосередковує процес оптимального поєднання матеріального, нематеріального і людського субстрату для участі у виробничо-господарському процесі та індивідуалізації цього колективного утворення як учасника майнового обороту.

Напрошується висновок: поняття підприємства, маючи економічне походження, є виключно економічним. Проте це не відповідає загальній тенденції виникнення та формування правових термінів. З цього приводу цілком логічною є думка Г. Т. Чернобеля про те, що «поняття, не будучи юридичним, набуває даної властивості, якщо законодавець (наприклад, через дефінування) виклав до нього своє ставлення. Багато юридичних понять виникають на основі ширших соціальних понять і, підлягаючи законодавчому дефінуванню, позначаються загальновживаними термінами, які набувають юридичної значимості» [194, с. 107]. По суті в наведеному висловлюванні розкрито методологічні засади формування юридичної термінології, в основі якої лежать соціальні, економічні, технічні терміни тощо. Будь-яке суспільне явище, процес, окремі об’єкти соціального буття у разі фіксування у межах правової матерії, розкриття їхньої сутності, змісту та порядку взаємодії з іншими правовими поняттями у відповідних нормативно-правових актах стають правовими. При цьому юридичні наслідки матиме при застосуванні тільки тлумачення певного поняття, що випливає з легального його визначення. Поняття «підприємство» також набуло значення правового в результаті його легалізації у чинних кодифікованих правових актах цивільного та господарського законодавства.

За загальним правилом, підприємство не відповідає за особистими зобов’язаннями його власників. Поряд з цим М. І. Кулагін відзначає, що майнова відокремленість у майні підприємця–власника досить умовна [144, с. 36, 42]. Останнє твердження досить спірне, адже власник, передаючи певне майно підприємству тим самим наділяє його повноваженнями власника, залишаючи у себе тільки майнове право вимоги. Дана тенденція варіюється залежно від організаційно-правової форми підприємства, посилюючись у підприємствах з великою кількістю засновників (учасників). Так, у корпоративних підприємствах майно, передане засновниками (учасниками) до статутного фонду, стає власністю самого підприємства. При виході зі складу такого підприємства особа-носій майнових прав одержує власне майно тільки з дозволу інших учасників. Можливість заміни майна грошовим еквівалентом додатково підтверджує відокремленість майна підприємства від майна його первісних власників.

Наведене досить чітко визначає підприємство як самостійний суб’єкт правовідносин. Таким чином, потреби економічного обороту визначають суспільну необхідність створення і функціонування підприємств саме як учасників, носіїв суб’єктивних прав і обов’язків. Визначальною рисою об’єднання персональних матеріальних і нематеріальних засобів є саме організаційне поєднання виробничих факторів у межах певного підприємства, яке як суб’єкт права і здійснює підприємство від свого імені. У разі визнання підприємства тільки об’єктом права, особливо діючого підприємства, одержимо логічно розірване первісне організаційне об’єднання матеріального і людського субстратів, бо останній відчуженню не підлягає. Як наслідок залишається технологічне поєднання матеріальних чинників виробництва, тобто цілісний майновий комплекс підприємства. Саме він і є істинним об’єктом права.

Якщо виходити виключно з розуміння підприємства як об’єкта права, досить важко пояснити наявність в майновому обороті унітарних державних підприємств. У разі сприйняття останніх як об’єктів права виникає неузгодженість з наданим їм правовим статусом юридичної особи як суб’єкта права. Наділяючи унітарні підприємства відокремленим майном і надаючи їм прав юридичної особи, держава тим самим включає їх у майновий оборот з юридично забезпеченою можливістю виступати в ньому від імені саме підприємства. Отже утворюється правовий нонсенс: підприємство, будучи в загальному розумінні об’єктом права, водночас є як суб’єкт права в угодах щодо себе як об’єкта. Інакше кажучи, об’єкт права сам вирішує свою подальшу фактичну і юридичну частку. Всі докази, викладені у вищезазначених наукових працях на користь обгрунтування правової конструкції «юридична особа» – суб’єкт, «підприємство» – об’єкт права не дають змоги розв’язати цю суперечність. Її можна розв’язати, лише визнавши підприємство суб’єктом права.

Латинське слово «subject» включає «sub» – під, до і «ject» – акт, акція, дія. І якщо «ject» має точкове, далі не подільне значення, то у слові «sub» можна виявити, щонайменше два сполучені смисли: перший – ще «до» дії і «поза» дією – передбачає деяку енергію, джерело, основу тільки можливої і ще не визначеної дії. Доцільно назвати цей смисл «ресурс» потенційно можливих дій (або як сукупність цих ресурсів). Другий смисл можна визначити як «потужність» можливої дії або точніше – як його «потенціал». Відповідно формула суб’єкта матиме такий вигляд: S = Ресурс – Потенціал – Дія, де ресурси – різного роду джерела можливої дії, а потенціал – структурований ресурс певної потужності [77, с. 53]. Виходячи з лінгвістичного і філософського наведеного розуміння поняття «суб’єкт», можна зробити висновок, що суб’єкт завжди пов’язаний з діяльністю. Це дає підстави визначити суб’єкт діяльності як здатність, схильність особи до певної діяльності та можливість її здійснення. Потенціал підприємства випливає з наявних ресурсів, є їхнім максимально можливим виявом у конкретних обставинах. Водночас потенціал являє собою певні межі ресурсу діяльності, що їх встановлює реальне середовище, у якому й реалізується через можливі дії ресурсний потенціал підприємства. Взагалі застосування понять ресурсу та потенціалу завжди передбачає існування певних обмежень діяльності, насамперед за рахунок природних і соціальних факторів. Серед останніх найефективнішим обмеженням діяльності є правова матерія.

Таким чином, підприємство виступає родовим поняттям, яке у правовому сенсі являє собою закріплене у законодавстві поєднання матеріальних і нематеріальних виробничих ресурсів. Насамперед, це кількісне поняття, що містить об’єднання певної кількості майна, немайнових цінностей і людської праці, спрямованих на досягнення статутних цілей. На основі родового поняття формуються видові, які відбивають вид підприємства залежно від сфери його діяльності: промислові, транспортні, сільськогосподарські тощо. Тому уточнююча категорія «сільськогосподарське» виступає конкретнішою – типологічною ознакою різних окремих проявів загального поняття підприємства. Таким чином, категорія «сільськогосподарське» є передусім якісною ознакою, що засвідчує сферу діяльності, участі підприємства у суспільному розподілі праці, спрямованих на виробництво сільськогосподарської продукції. Так, за аналогією до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. [196] сільськогосподарським визнається підприємство, що здійснює виробництво сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва.

Водночас податкове законодавство надає інше визначення. У п. 8–1.1 ст. 8 Закону України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р. [197] сільськогосподарським підприємством визнається будь-яка юридична або фізична особа, яка провадить підприємницьку діяльність у сфері сільського господарства, лісового господарства, рибальства, з обробки чи переробки такої виробленої нею продукції, а також з надання супутніх послуг. Подібне дефінування викликає певні заперечення. По-перше, фізична особа може бути підприємцем, але в жодному разі – не підприємством, що є очевидним і не потребує додаткових доказів. Можливо такий підхід виправданий з боку оподаткування, але він вносить додаткову плутанину у формування єдиного категоріального апарату законодавчої бази і практики правозастосування. По-друге, продукція лісового господарства не належить до сільськогосподарської [33, с. 58].

Такі спроби утворення категорії «сільськогосподарське підприємство» прямо вступають у колізію з пізнішими за часом прийняття нормативно-правовими актами «виробничого» аграрного законодавства, у якому знімаються вищенаведені суперечності. Так, у ст. 1 Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років» сільськогосподарським підприємством визнається виключно юридична особа, основним видом діяльності якої є вирощування та переробка сільськогосподарської продукції. Поряд з цим і це визначення не позбавлено методологічних недоліків. Розповсюдження режиму сільськогосподарського підприємства на підприємства, що переробляють сільськогосподарську продукцію, безпідставно розширює їх перелік. Досить суперечливим з боку формальної логіки є віднесення до складу сільськогосподарських промислових підприємств, які, наприклад, переробляють технічні культури, зокрема льоно-тресту, цукрові буряки чи картоплю. Це безсумнівно підприємства, що належать до галузі легкої або харчової промисловості. Тому до сільськогосподарських доцільно віднести підприємства, що крім виробництва здійснюють первісну обробку чи переробку власновиробленої сільськогосподарської продукції.

Так само не можна вважати сільськогосподарськими підприємствами рибницькі, рибальські та риболовецькі господарства. За формальними ознаками риба належить до сільськогосподарської продукції [33, с. 58], проте за природними технологічними і економічними ознаками (про що йшлося вище) діяльність, пов’язана з розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах не підпадає під визначення сільськогосподарської. Визнання таких господарств сільськогосподарськими підприємствами можливо є виправданим з боку поширення на них пільгового режиму оподаткування чи державної підтримки, але виробництво риби у сільськогосподарському підприємстві повинне становити лише певну частку поряд з продукцією традиційних галузей рослинництва і тваринництва.

Поряд з цим якісна ознака, що окреслює сферу діяльності підприємства, формуючи його як сільськогосподарське, потребує свого кількісного визначення, перетворюючись таким чином на якісно–кількісну. Без визначення певної нижньої межі участі саме у сільськогосподарському виробництві не можна з усією впевненістю ідентифікувати підприємство з сільськогосподарським. Наприклад, у разі здійснення промисловим підприємством сільськогосподарської діяльності з метою забезпечення потреб своїх працівників у сільськогосподарській продукції, якщо ця продукція становить 10 % у структурі валової продукції, неясно, чи можна вважати таке підприємство сільськогосподарським. Саме це і вимагає детальної правової регламентації якісної характеристики сільськогосподарського підприємства за рахунок встановлення певних кількісних меж.

Чинне податкове законодавство у ст. 2 Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17 грудня 1998 р. (із змінами станом на 23 грудня 2004 р.) [198] визначає сільськогосподарським підприємство, у якого яких сума від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75 відсотків загальних грошових надходжень. Водночас такий підхід прямо входить у колізію з нормативно-правовими актами «виробничого» аграрного законодавства. Вже згадувана ст. 1 Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років», визначаючи поняття сільськогосподарського підприємства, визнає таким підприємством, коли частка від реалізації сільськогосподарської продукції становить не менше як 50 відсотків загальної суми виручки. Аналогічна дефініція міститься в п. 1 ст. 44 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. [199].

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

З наведеного випливає, що комерцiйнi юридичнi особи неможливо утворити простим об’єднанням осiб без одночасного створення майнового пiдґрунтя їхньої дiяльностi. Випинати одну ознаку, зокрема щодо складу осiб-учасникiв, доцiльно тiльки в рамках окремого наукового дослiдження для виокремлення прiоритетних особливостей вiдповiдної органiзацiйно-правової форми. Такою ознакою для фермерського господарства є родинний склад його членiв.

Будь-який нормативно-правовий припис, що стосується делiктоздатностi юридичної особи, незалежно вiд її органiзацiйно-правової форми, передбачає наявнiсть вiдокремленого майна. Отже, неможливо створити юридичну особу тiльки об’єднанням осiб без передачi певного майна у власнiсть останньої. Тому для створення фермерського господарства є недостатнiм лише об’єднання осiб за родинно-трудовою ознакою. Між тим, практика свiдчить про здiйснення державної реєстрацiї фермерських господарств, якi не мали жодного iншого майна, крiм земельних дiлянок, хоч закон не передбачає внесення земельних дiлянок членiв господарства до складеного капiталу. Але це тi винятки, якi, суперечачи законодавству, лише пiдкреслюють загальне правило. Таким чином, фермерське господарство завжди створюється виключно об’єднанням осiб та майна (капiталiв).

Нова редакцiя Закону України «Про фермерське господарство» дає двi моделi створення господарства щодо особового складу його членiв. Фермерське господарство може утворюватися як кiлькома особами, так i одним засновником, який водночас є його єдиним членом. Якщо п. 2 ст. 2 попередньої редакцiї закону давав можливiсть створювати селянське (фермерське) господарство однiєю особою в iндикативно–iнформацiйнiй формi, то п. 2 ст. 1 Закону України «Про фермерське господарство» викладає це у формi прямого твердження, точнiше – вказiвки. Наслiдком такого пiдходу стала невелика чисельнiсть складу членiв фермерського господарства. З даними Держкомстату України, станом на 1 липня 2007 р. середня кiлькiсть членiв в одному фермерському господарствi в цiлому по Українi становила 1,35 в абсолютному виразi, що свiдчить про переважання господарств з одним засновником (членом). Це не дуже втiшна тенденцiя. На думку М. С. Долинської, з наданням дозволу створювати i вести фермерське господарство однiй особi родинно-трудова ознака втрачає значення [221, с. 11, 15]. За наявностi єдиного учасника (члена) фермерське господарство губить свою специфiку як суб’єкта аграрного права. У цьому випадку господарство набуває рис унiтарного приватного пiдприємства. Така модель фермерського господарства принципово змiнює правовий режим його майна.

За наявностi єдиного члена фермерського господарства воно не вiдповiдатиме такiй важливiй ознацi юридичної особи як органiзацiйна форма (органiзацiйна єднiсть) через вiдсутнiсть постiйного колективу працiвникiв. Водночас наявнiсть кiлькох членiв господарства дає змогу утворити певну органiзацiйну структуру виробництва. Родинно-трудова специфiка – це по сутi ознака органiзацiйної форми фермерського господарства.

Згiдно з пiдпунктом а) п. 3 ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» для державної реєстрацiї фермерського господарства необхiдно подати до органу державної реєстрацiї засновницькi документи, до перелiку яких входить установчий договiр про створення фермерського господарства та Статут фермерського господарства. З тексту наведеної норми неясно, сприймати подання обох документiв як догму чи вона має диспозитивний характер. По-перше, не зрозумiло мiж ким укладати установчий договiр, якщо єдиним засновником i членом господарства є одна особа. Поняття договору передбачає наявнiсть щонайменше двох сторiн. За їх вiдсутностi укладання установчого договору є не лише недоцiльним, нелогiчним з правової точки зору, а й неможливим фiзично через брак сторiн, що домовляються про розподiл управлiнських повноважень, особливостi внутрiшнiх майнових вiдносин, трудової участi тощо. Наявнiсть цiєї норми побiчно свiдчить, що законодавець не узгодив окремi положення закону з їхньою спрямованiстю на специфiчний суб’єктний склад утворення фермерського господарства, який формується з кiлькох членiв, а не одного.

Сказане дає пiдстави стверджувати, що модель фермерського господарства з одним його засновником-членом не вiдповiдає ознакам юридичної особи. Як наслiдок необхiдно виключити дану дозвiльну норму iз Закону України «Про фермерське господарство» або диференцiювати сферу її застосування залежно вiд конкретних випадкiв виробничої практики.

Надання фермерському господарству повноцiнного статусу юридичної особи створило коло правових колiзiй, що потребують вiдповiдного розв’язання. Насамперед це стосується принципу незворотностi дiї нового закону в часi. На момент набрання законом чинностi в Українi було зареєстровано 43,0 тис. селянських (фермерських) господарств, державна реєстрацiя яких як суб’єктiв господарювання здiйснювалась за старим законодавством. Положення ж нового закону чиннi тiльки для фермерських господарств, зареєстрованих починаючи з липня 2003 року. В самому Законi України «Про фермерське господарство» не мiститься жодних пiдстав для поширення правового статусу юридичної особи на ранiше створенi господарства. Як наслiдок виникає бiнарна конструкцiя майнової вiдповiдальностi одного й того самого суб’єкта майнових вiдносин, матерiальна основа дiяльностi якого має рiзний правовий режим. Юридичний факт настання майнової вiдповiдальностi матиме нерiвноцiннi правовi наслiдки: новостворенi фермерськi господарства нестимуть вiдповiдальнiсть, обмежену належним їм на правi власностi майном, тодi як господарства, створенi ранiше, крiм спiльного сумiсного майна їхнiх членiв змушенi будуть вiдповiдати особистим майном останнiх. У порядку державної реєстрацiї, визначеному ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство», немає жодної вказiвки на можливiсть i необхiднiсть приведення створених ранiше господарств до нового статусу та не наводиться механiзм подiбної процедури, хоч це передбачає внесення змiн до статутних документiв. Враховуючи сказане, доцiльно здiйснити перереєстрацiю селянських (фермерських) господарств для надання їм статусу фермерського господарства.

Попередня редакцiя Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» визначала порядок, за яким державний акт на право постiйного користування землею видається на iм’я голови господарства. Це, по-перше, диференцiювало нерiвнiсть iндивiдуального майнового становища голови селянського (фермерського) господарства порiвняно з iншими його членами. По-друге, сьогоднi це право має бути переоформлене на саме фермерське господарство. Поки що зберiгається загальний порядок посвiдчення переходу права на землекористування за допомогою державного акта. Проте перехiд майнових прав паралельно має пройти процедуру державної реєстрацiї. Можливо зi становленням i розвитком системи органiв державної реєстрацiї нерухомостi державний акт автоматично буде замiнено на реєстрацiйний документ цiєї служби.