Концепція систематизації законодавства, що врегульовує аграрні майнові відносини приватних сільськогосподарських підприємств

 

 

Аграрне законодавство є підсистемою системи законодавства України і, в свою чергу, системою, структура якої об’єднує відповідні нормативно-правові акти, що врегульовують аграрні відносини. Визначальною характеристикою системи аграрного законодавства є те, що це відкрита і штучна система. Відкритість дозволяє поповнювати її новими нормативно-правовими актами і вилучати застарілі, які втратили чинність або не відповідають цілям, що ставилися перед ними під час розробки і прийняття. Штучність передбачає можливість суб’єктивного впливу. У загальнонауковому значенні процедура удосконалення будь-якої штучної системи полягає у наближенні її до певного ідеалу, створенні найбільшої відповідності між ними. Щодо системи аграрного законодавства процес її удосконалення полягає у створенні найвідповіднішого механізму законодавчого регулювання стану і особливостям системи діючих аграрних відносин. Аграрні майнові відносини як динамічніші, гнучкіші у своєму розвитку вимагають постійного пристосування до них приписів аграрного законодавства. Тому процес удосконалення полягає у взаємному узгодженні параметрів цих двох систем.

Найоптимальнішим напрямом удосконалення аграрного законодавства, що врегульовує аграрні майнові відносини, є його систематизація. Водночас така систематизація визначається трьома чинниками: існуванням системи об’єктивних аграрних майнових відносин приватних сільськогосподарських підприємств; наявністю системи аграрного законодавства, що врегульовує ці відносини; наявністю органів держави, до компетенції яких входить можливість прийняття відповідних нормативно-правових актів. За цими складовими диференціюються і підстави, що викликають необхідність систематизації аграрного законодавства:

а) щодо системи аграрних майнових відносин це:

1) перманентний процес виникнення принципово нових аграрних майнових відносин, ще не врегульованих нормативними приписами;

2) існування аграрних майнових відносин, не охоплених чинним законодавчим врегулюванням;

б) щодо системи аграрного законодавства, спрямованого на врегулювання аграрних майнових відносин:

3) існування застарілих норм, що не врегульовують жодний різновид аграрних майнових відносин;

4) наявність норм, які не охоплюють регулюванням усю сукупність різноманітних аграрних майнових відносин;

5) наявність норм, що не відповідають вимогам, які висувають існуючі аграрні майнові відносини;

6) суперечність між самими нормативними приписами щодо врегулювання певних аграрних майнових відносин;

7) об’єктивна необхідність оптимізації структури системи чинного аграрного законодавства, спрямованого на врегулювання аграрних майнових відносин;

8) необхідність оптимізації приватноправових і публічно-правових засад у встановленні механізму правового регулювання аграрних майнових відносин;

9) необхідність узгодження режиму використання земель сільськогосподарського призначення з іншими майновими факторами сільськогосподарського виробництва;

10) надмірна комплексність аграрного законодавства, спрямованого на врегулювання аграрних майнових відносин;

11) складності щодо доступності користування відповідним аграрним законодавством сільськогосподарськими підприємствами;

в) щодо компетенції органів державної влади:

12) необхідність удосконалення нормотворчої техніки при розробці нормативно-правових актів, завданням яких є регулювання відповідних аграрних майнових відносин.

Систематизація аграрного законодавства повинна спрямовуватися на усунення вищезазначених недоліків. Підпункти 1–4, які є взаємно визначальними, окреслюють коло можливих прогалин у механізмі законодавчого регулювання аграрних майнових відносин. Ліквідація прогалин повинна здійснюватися шляхом вилучення застарілих нормативних приписів з системи чинного аграрного законодавства, а також прийняттям нових норм, які враховували б не тільки сучасний стан аграрних майнових відносин, але й передбачали можливу їхню динаміку.

Підпункти 4–6 визначають колізії у законодавчому регулюванні аграрних майнових відносин. Усунення цих колізій доцільно здійснювати через вироблення механізму відповідності нормативних приписів характеру аграрних майнових відносин, які вони покликані регулювати. Як наслідок необхідно доповнити чинні нормативно-правові акти новими приписами для охоплення всієї сукупності аграрних майнових відносин, вилучити або удосконалити норми, що не відповідають вимогам, які висувають існуючі аграрні майнові відносини, а також припинити чинність норм, які суперечать системі аграрних майнових відносин, що склалася. Усунення негативних наслідків суперечності між чинними нормативними приписами щодо врегулювання певного виду аграрних майнових відносин вимагає надання пріоритету одній найвідповіднішій нормі з вилученням інших або керуватися принципом ліквідації темпоральних колізій, за яким перевага надається пізнішій за датою набрання чинності нормі.

Підпункти 7–10 стосуються удосконалення структури чинного аграрного законодавства щодо врегулювання аграрних майнових відносин. Нині прийнято значну кількість правових актів у формі законів, декретів, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України тощо. Станом на 1 липня 2006 р. у системі законодавства України за наближеними підрахунками автора налічувалося понад 3,4 тис. законів і декретів КМ України, понад 3,6 тис. указів і розпоряджень Президента України, майже 15,8 тис. постанов і розпоряджень КМУ (дані стосуються офіційно опублікованих нормативно-правових актів). Співвідношення навіть названих актів, не враховуючи інших їх різновидів (близько 80 тис.), свідчить, що основних підзаконних актів прийнято у 5,1 рази, а всього майже у 30 разів більше, ніж законів. Існують певні технічні труднощі щодо визначення співвідношення законів і підзаконних нормативних актів системи аграрного законодавства, адже через його комплексний характер досить тяжко ідентифікувати належність певного нормативно-правового акта (в цілому, а не окремих нормативних приписів) до аграрного законодавства. Тому умовно можна перенести кількісний вираз наведеного загального співвідношення між законами і підзаконними актами на систему аграрного законодавства. Наведений факт свідчить про «захаращеність» аграрного законодавства підзаконними правовими актами. Одним із шляхів вирішення наведеної проблеми є оптимізація структури аграрного законодавства за рахунок зменшення кількості підзаконних актів. Цей процес стримується відсутністю теоретичного обгрунтування наявності оптимального коефіцієнту співвідношення між законодавчими та підзаконними актами. Об’єктивно досить складно визначити такий коефіцієнт. Адже призначення підзаконних актів аграрного законодавства полягає в деталізації механізму правового регулювання, встановленого аграрними законами, а також оперативнішому реагуванні на зміну майнових відносин у аграрному секторі економіки (наприклад, укази Президента України щодо реформування аграрних майнових відносин).

Недоліки, наведені у підпунктах 11–12, доцільно усунути шляхом кодифікації відповідного аграрного законодавства.

Одним з ефективним кроків удосконалення аграрного законодавства у сфері регулювання аграрних майнових відносин є оптимізація приватноправових і публічно-правових засад у встановленні механізму правового регулювання. Світовий досвід переконливо засвідчує дотаційність сільськогосподарського виробництва, тому безперечним є факт необхідності державної підтримки аграрного товаровиробника, спрямованої на підтримку і поповнення майнової частини ресурсного потенціалу останніх. Наступним напрямом державного впливу є встановлення «правил гри» на ринку сільськогосподарської продукції. Крім визначення граничної межі цін на найважливіші продукти харчування, від чого залежить загальний рівень «споживчого кошика», держава повинна забезпечити прозорість сільськогосподарського ринку, встановивши відповідний механізм ринкового врегулювання аграрних майнових відносин сільськогосподарських товаровиробників. Інтеграція такого механізму реалізується за допомогою розробки модельних синаллагматичних аграрно-правових договорів, спрямованих на встановлення взаємних суб’єктивних майнових прав і обов’язків учасників ринкових відносин з приводу відповідних майнових благ сільськогосподарського призначення.

Загальні напрями розв’язання зазначеної проблеми полягають у такому: 1) вдосконалення нормотворчої техніки при підготовці відповідного закону, що врегульовує певні аграрні майнові відносини приватних сільськогосподарських підприємств, через побудову моделі аграрних майнових правовідносин, яка найповніше відповідає умовам ведення сільськогосподарського виробництва з урахуванням перспективи їх розвитку (пріоритетність застосування терміна «нормотворча техніка» перед термінами «правотворча техніка» і «законодавча техніка» обґрунтовано сучасною теорією права [343, с. 219–222]); 2) зменшення загальної кількості підзаконних актів за рахунок підвищення їх якості; 3) встановлення механізму припинення чинності підзаконних правових шляхом зазначення конкретного терміна у самому акті або в наступному за часом прийняття, або вироблення загальної процедури їх припинення у відповідному законі. Наприклад, щорічні квоти державної підтримки сільськогосподарським товаровиробникам детермінуються відповідними постановами Кабінету Міністрів України. На наступний рік приймається новий порядок, але при цьому попередня постанова не втрачає своєї чинності. Це призводить до надлишкової «засміченості» системи аграрного законодавства темпоральними колізійними правовими актами, які не втратили чинності.

Аграрне законодавство повинне забезпечити нормальне функціонування і розвиток галузі сільського господарства, зокрема основи його функціонування – аграрні майнові відносини. Цей шлях удосконалення аграрного законодавства повинен здійснюватися за такими напрямами. Будь-який нормативно-правовий акт аграрного законодавства є конгломератом, який поєднує природні властивості об’єктів аграрних майнових правовідносин, технологічні особливості їх виробництва, економічні засади функціонування таких аграрних майнових відносин, організаційно-управлінські аспекти встановлення, зміни та припинення відповідних аграрних майнових правовідносин. Так само модель певних аграрних майнових правовідносин повинна включати в себе зусилля галузевих фахівців за цими напрямами. У завдання галузевих фахівців входить описування соціально-економічних та технологічних особливостей моделі відповідних аграрних майнових правовідносин, що становитиме їх матеріальний базис. Наступним кроком є координація і акомодація (пристосування) зусиль фахівців юридичного профілю, які володіють навиками нормотворчої роботи. Таким чином, ідеальна з погляду законодавця матеріальна модель аграрних майнових правовідносин, створена галузевими фахівцями, одержить юридичне наповнення шляхом надання їй відповідної правової форми. Істотним недоліком сучасної системи аграрного законодавства щодо встановлення певної моделі аграрних майнових правовідносин є те, що функції нормотворення перебирають на себе саме галузеві спеціалісти, які не володіють навиками нормотворчої діяльності. Негативні наслідки непрофесійного втручання у створення нормативно-правових актів аграрного законодавства посилює процес «лобіювання» інтересів окремих осіб чи їх об’єднань при прийнятті цих актів у кількох читаннях, що розмиває межі відповідності моделі аграрних майнових правовідносин реальному їхньому стану. При цьому виникає не тільки викривлення первісної моделі аграрних майнових правовідносин, започаткованої непрофесійними діями фахівців не юридичного профілю, але й спостерігається подальше її спотворення внаслідок переважання майнових інтересів окремих осіб чи їх об’єднань при прийнятті такого правового акта. Загальновідомим результатом цієї діяльності є охоплення новоприйнятим правовим актом аграрного законодавства тільки часткової сфери аграрних майнових відносин, які передбачалося врегулювати. Виходом з цієї проблеми крім вищезазначених факторів розроблення проектів нормативно-правових актів, що врегульовують певне коло аграрних майнових відносин, є визначення чіткої безальтернативної процедури їх прийняття і внесення поправок.

Залежно від розвитку аграрних відносин і політичного становища в Україні формувалися різні підходи до бачення напрямів систематизації аграрного законодавства. Так, В. З. Янчук у 60-х роках минулого століття зробив висновок, що застосування у колгоспному праві такої форми кодифікації, як кодекс непридатне у зв’язку з тим, що колгоспні відносини за своєю природою неоднорідні (організаційні, управлінські, майнові, трудові), кожному з їх видів властиві конкретні особливості. Крім того, що кодекс регулює певні суспільні відносини безпосередньо і у повному обсязі, Статут же чи Закон про колгоспи лише регулює їх, головним чином, через систему колгоспно-правових норм. При цьому внутрішньоколгоспні акти самі містять загальне правило (норми), а не є актами застосування права [344, с. 168–169]. Наслідком такого підходу стала пропозиція прийняти Закон про колгоспи та нового Примірного статуту колгоспу як рекомендаційного правового акта [344, с. 175–179].

І. Ф. Казьмін на початку 80-х років минулого століття надавав перевагу інкорпоративному способу систематизації сільськогосподарського законодавства. Поряд з цим він запропонував поступово здійснювати курс на досягнення загальної кодифікації сільськогосподарського законодавства [345, с. 7–8]. Пізніше Г. Є. Бистров запропонував систематизацію галузевих нормативних актів аграрного законодавства здійснити шляхом групування у п’ять підгалузей: законодавство про радгоспи, колгоспне законодавство, законодавство про міжгосподарську кооперацію і агропромислову інтеграцію, законодавство про підсобні сільські господарства підприємств, організацій, установ, законодавство про особисті підсобні господарства громадян. У основу такої диференціації покладено фактор формування сільськогосподарського законодавства за суб’єктним складом аграрних відносин [346, с. 13, 22]. У результаті такого підходу виникла пропозиція здійснити загальну кодифікацію аграрного законодавства у формі прийняття Основ сільськогосподарського законодавства Союзу РСР і союзних республік та часткову кодифікацію у формі Закону про колгоспи, Положення про державні сільськогосподарські підприємства, Статутів та інших звідних актів, що об’єднують галузеві норми за окремими інститутами сільськогосподарського законодавства [346, с. 40–41].

Наведені підходи і пропозиції кодифікації аграрного законодавства зроблено за різних соціально-економічних умов функціонування і розвитку сільськогосподарського виробництва, що яскраво ілюструє похідний характер механізму законодавчого регулювання від особливостей аграрних відносин. Різний за часом існування рівень стану і розвитку аграрних відносин, що є частиною суспільних відносин певної суспільно-економічної формації, спричинив різні пропозиції щодо форм кодифікації аграрного законодавства: прийняття Закону про колгоспи та нового Примірного статуту колгоспу, запропонований В. З. Янчуком, та Основ сільськогосподарського законодавства Союзу РСР і союзних республік і часткову кодифікацію у формі Закону про колгоспи, Положень, Статутів та інших звідних актів, визначених Г. Є. Бистровим. Нині ж у основу кодифікації аграрного законодавства необхідно покласти саме ознаку диференційованої сукупності аграрних відносин, незважаючи на їхню зовнішню неоднорідність. Суб’єктний склад як кодифікуюча ознака втратив своє значення, адже зараз усі сільськогосподарські товаровиробники, не дивлячись на відмінностях у організаційній структурі і формі власності, є рівними у своїй аграрній правосуб’єктності.

На нинішньому етапі у аграрній сфері економіки України об’єктивно склалися принципово інші, ніж раніше, аграрні майнові відносини, що відповідно викликає необхідність звернення до зовсім іншої форми кодифікації аграрного законодавства – розробки і прийняття Аграрного кодексу України. Необхідність кодифікації тільки посилилась після вступу аграрної реформи у завершальну стадію – побудову стабільного сільського господарства. Об’єктивні передумови розробки і прийняття цього кодексу полягають у такому. Існування Аграрного кодексу дасть змогу усунути основні недоліки, характерні для нинішнього аграрного законодавства. Аграрний кодекс як єдиний кодифікований акт дозволить уніфікувати механізм правового регулювання аграрних майнових відносин, роздроблений різноієрархічними нормативно-правовими актами чинного аграрного законодавства, що призводить до виникнення непотрібного дублювання, розбіжностей, суперечностей, неврегульованості єдиного органічного масиву майнових відносин. При цьому виникає унікальна можливість побудувати цілісну систему законодавчого регулювання аграрних майнових відносин, які виступають основою інших видів аграрних відносин, оптимізувати їх взаємодію, врахувавши особливості пласту всіх аграрних відносин. Позитивним наслідком буде також припинення своєї чинності застарілими нормативними приписами і актами аграрного законодавства, що дасть змогу ліквідувати темпоральні колізії у регулюванні майнових відносин у аграрному секторі економіки, а також оптимізувати співвідношення між законами і підзаконними актами, що підвищить наочність, доступність, інформаційність і загальний рівень законодавчого врегулювання цілісного конгломерату аграрних майнових відносин.

Паралельно виникає проблема щодо структури будови Аграрного кодексу, взаємного розміщення аграрно-правових інститутів та внутрішнього об’єднання нормативних приписів, що визначають ці інститути. Уявляється доцільним застосувати для Аграрного кодексу традиційну для кодексів України, яка виправдала себе часом, структуру з об’єднання інститутів у загальну і особливу частину. Норми, що виступають основою всіх аграрних майнових відносин необхідно об’єднати у «Загальній частині», а норми, що врегульовують специфічні аспекти окремих майнових правовідносин – у «Особливій частині». Водночас виникають певні складнощі, адже обґрунтування механізму законодавчого врегулювання всього органічного комплексу аграрних відносин виходить за межі монографічного дослідження. У зв’язку з цим постає досить складна проблема виокремлення часткового (майнових відносин) із загального масиву аграрних відносин. Структурне розміщення окремих положень та інститутів аграрного права, наприклад, визначення кола приватних сільськогосподарських підприємств як суб’єктів аграрних майнових правовідносин у однойменному розділі Загальної частини спричинюватиме непотрібне дублювання, адже такі суб’єкти є спільними для всіх інших, крім майнових, видів аграрних відносин (трудових, членських, організаційно-управлінських, трудових, земельних). Виходом з цієї ситуації є умовне розміщення таких загальних інститутів у розділі, що окреслює загальне коло аграрних майнових правовідносин.

При розробці концепції аграрних майнових правовідносин у Аграрному кодексі необхідно виходити з таких передумов. Аграрний кодекс є логічним продовженням процесу кодифікації приватного права. Спеціальне аграрне законодавство, актом якого буде Аграрний кодекс, за своєю природою і спрямуванням виступає не альтернативою загальному, а спрямовується на його розвиток, зокрема шляхом деталізації положень ЦК України щодо виокремлення і висвітлення особливостей правового регулювання системи аграрних майнових відносин. Поряд з цим разом з приватноправовими засадами у механізмі регулювання аграрних майнових відносин об’єктивно присутні публічно-правові засади. Разом з тим Аграрний кодекс є переважно актом приватного права, тому в концепції побудови системи аграрних майнових відносин повинні переважати не ієрархічні (вертикальні), а горизонтальні зв’язки між юридично рівними суб’єктами. Роль держави повинна зводитися лише до встановлення режиму державної підтримки і загальних «правил гри» щодо встановлення механізму аграрних майнових правовідносин, «змащування» ринкового механізму (цінова політика), визначення організаційно-правових форм приватних сільськогосподарських підприємств тощо.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Договір позики передбачає право позикодавця на одержання від позичальника відсотків від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1048 ЦК України). Наведена норма має диспозитивний характер, адже сторони договору мають право вибирати факт встановлення плати за користування позикою, її розмір і порядок одержання відсотків, фіксуючи ці умови в договорі. Якщо договором не встановлений розмір відсотків, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Із змісту наведеної норми випливає, що зазначені умови діють по відношенню до грошової позики. Відповідно до ч. 2 ст. 1048 ЦК України, якщо предметом договору позики виступають речі, визначені родовими ознаками, договір позики вважається безвідсотковим. Отже, стосовно позики речей (крім грошей) наведена норма носить імперативний характер. По відношенню до позики грошей договір є оплатним, а до речової позики – безоплатним. Безоплатність договору речової позики вступає в колізію з указом Президента України «Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки» від 29 січня 2001 р. [369] в частині встановлення гарантованого мінімального рівня оплати за користування майновими паями. У цьому разі указ виступає на захист прав селян власників майнових часток. Для розв’язання колізії в наведеній ситуації повинні застосовуватися норми спеціального правового акта, тобто зазначеного указу Президента України. Але ж тоді позика речей буде оплатною. Це ще раз свідчить про неможливість застосування договору позики до переданих в користування іншій особі майнових паїв. Наступним свідченням проти позики є те, що власники майнових паїв до їх виділення в натурі, тобто персоніфікації, володіють по суті лише майновими правами. Майнове право не може бути предметом договору позики, хоча закон дозволяє передавати майнові права в оренду (ч. 2 ст. 760 ЦК України). Передача аграрним підприємствам для користування майнових паїв в частині оборотних засобів у вигляді товарного кредиту, позики або продажу товару в кредит прямо суперечить законодавству. Єдиним правильним є передача майнових часток шляхом викупу.

Виникають питання і щодо використання амортизації орендованих основних засобів. Відповідно до пункту 4 загальних положень Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженого наказом Міністерства фінансів України 27 квітня 2000 р. за № 92 [137] амортизація– систематичний розподіл вартості, яка амортизується, необоротних активів протягом строку їх корисного використання (експлуатації). Сума амортизації щомісячно нараховується за встановленими нормами амортизаційних відрахувань і розподіляється на витрати виробництва.

Примірним положенням про фонд відтворення орендованих основних засобів, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики України від 1 липня 2003 р. за № 210 [370], для реконструкції та поліпшення орендованих основних засобів, а також для розширення виробництва, тобто придбання нових основних засобів чи модернізацію діючих запропоновано створити фонд відтворення орендованих основних засобів. Як джерело формування фонду передбачено задіяти частину орендної плати в межах суми амортизації орендованого майна, що повинні коригуватися за рішенням сторін протягом дії договору оренди залежно від зміни складу і вартості орендованого майна.

Назване Положення прийнято врозріз із нинішнім законодавством. Планом рахунків ведення бухгалтерського обліку, чинним до 30 листопада 1999 р., було передбачено рахунок 86 «Амортизаційний фонд», де накопичувались амортизаційні відрахування, які спрямовувалися на проведення капітального ремонту та відновлення основних засобів. Наказом Міністерства фінансів від 30 листопада 1999 р. за № 291 затверджено новий, адаптований до міжнародного обліку План рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань і господарських операцій підприємств і організацій, яким передбачено рахунок 83 «Амортизація», призначення якого змінилося. Тепер цей рахунок виконує транзитну роль для узагальнення інформації про суму нарахованої амортизації основних засобів, інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів. Амортизація свідчить тільки про суму зносу основних засобів і відноситься на витрати виробництва.

Капітальний ремонт та відновлення основних засобів здійснюється за рахунок коштів, які також відносяться на збільшення виробничих витрат і збільшення вартості основних засобів. Таким чином, амортизація не може виступати джерелом реконструкції та поліпшення орендованих основних засобів, а також придбання нових основних засобів чи модернізацію діючих, як продекларовано Примірним положенням про фонд відтворення орендованих основних засобів. Навіть якщо умовно допустити, що амортизація може виступати джерелом відтворення основних засобів, виникають такі суперечності. Амортизаційні відрахування за умов оперативної оренди повинні нараховуватися власником орендованих засобів, на балансі якого вони знаходяться. В абсолютній більшості випадків орендодавцями виступають фізичні особи, до яких взагалі не застосовуються вимоги законодавства про нарахування амортизації основних засобів, власниками яких вони перебувають. Відповідно до п. 7 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 14 «Оренда» амортизацію предмета оренди передбачено тільки для фінансової оренди. Для оперативної оренди нарахування амортизації орендованих основних засобів не передбачено.

Стаття 284 ГК України до істотних умов договору оренди відносить порядок використання амортизаційних відрахувань та відновлення орендованого майна. Проте проведений вище аналіз нормативно-правових актів, дозволяє зробити висновок про відсутність механізму використання амортизаційних відрахувань орендованого майна для проведення капітальних ремонтів та відновлення орендованих засобів.

На основі вищевикладеного можна зробити наступні узагальнюючі висновки: 1) оренда приватними сільськогосподарськими підприємствами цілісного майнового комплексу колишнього КСП у формі спільного майнового паю селян-співвласників суперечить чинному законодавству; 2) предметом договорів оренди майнових паїв повинні виступати лише основні засоби; 3) майнові паї в частині оборотних засобів необхідно виключити з предмета договорів оренди, а передавати їх орендарям виключно на підставі договорів купівлі-продажу; 4) необхідно довести приватизацію в аграрному секторі до стадії персоніфікації майнових часток, що дозволить вирішити наведені вище протиріччя в орендно-договірних відносинах; 5) треба привести всі укладені договори оренди майнових паїв відповідно до вимог нового законодавства; 6) запропонована рекомендаціями Міністерства аграрної політики України модель довірчої власності щодо майнових паїв співвласників майнового комплексу не відповідає вимогам законодавства; 7) необхідно надати легітимності рекомендаціям Міністерства аграрної політики України шляхом їхньої реєстрації у відповідних органах Мін’юсту України.

Зазначені суперечності необхідно ліквідувати при побудові нової системи майнових відносин. Абсолютна їх більшість зникне внаслідок доведення процесу приватизації до стадії персоніфікації майна за кожним селянином-власником.

 

Висновки до розділу:

Вищевикладене дає змогу зробити такі висновки:

– найоптимальнішим напрямком удосконалення аграрного законодавства є його систематизація, що обмежується трьома чинниками: існуванням системи об’єктивних майнових відносин у аграрній сфері; наявністю системи аграрного законодавства, що врегульовує ці відносини; наявність органів держави, до компетенції яких входить можливість прийняття відповідних нормативно-правових актів. За цими складовими диференціюються і підстави, що викликають необхідність систематизації аграрного законодавства;

– на нинішньому етапі у аграрній сфері економіки України об’єктивно виникає необхідність такої форми кодифікації аграрного законодавства, як розробка і прийняття Аграрного кодексу України, що дасть змогу усунути основні недоліки нинішнього аграрного законодавства у сфері регулювання аграрних майнових відносин. Необхідність кодифікації тільки посилилась після вступу аграрної реформу у завершальну стадію – побудову стабільного сільського господарства;

– Аграрний кодекс як єдиний кодифікований акт дозволить уніфікувати механізм правового регулювання майнових відносин у аграрній сфері, роздроблений різноієрархічними нормативно-правовими актами чинного аграрного законодавства, що призводить до виникнення непотрібного дублювання, розбіжностей, суперечностей, неврегульованості єдиного органічного масиву аграрних майнових відносин;

– до прийняття Аграрного кодексу виникає необхідність врегулювання орендних відносин приватних сільськогосподарських підприємств, які є нині переважаючими в системі аграрних майнових правовідносин;

– треба привести всі договори оренди майнових паїв, укладені до 1 січня 2003 р., у відповідність з вимогами чинного законодавства;

– необхідно довести процес розпаювання до логічного завершення: стадії персоніфікації майна з іменем кожного власника та виділенням його в натурі.

 

ВИСНОВКИ

 

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляються у розробці цілісної концепції аграрних майнових правовідносин сучасних приватних сільськогосподарських підприємств в Україні. Створення цієї концепції викликано, насамперед, потребами практики розбудови ринкових відносин у сільському господарстві України. Одержані теоретичні узагальнення мають значення для подальшого розвитку теорії аграрного права у частині виокремлення аграрного права як самостійної галузі системи вітчизняного права, характеристики його предмета, поглиблення рівня дослідження структури аграрних відносин тощо. Як теоретичного, так і практичного значення набувають висновки щодо виокремлення кола об’єктів, складу суб’єктів аграрних майнових правовідносин, якими є приватні сільськогосподарські підприємства, а також удосконалення правового режиму майна цих підприємств. Важливе значення для правозастосовчої діяльності мають практичні рекомендації щодо усунення недоліків законодавства, що врегульовує досліджуваний пласт аграрних майнових відносин. У цілому результати дисертаційного дослідження містять ґрунтовні пропозиції для удосконалення механізму правового регулювання аграрних майнових відносин в Україні.

Досягнення мети і завдань, визначених темою дисертаційного дослідження, стало можливим внаслідок застосування цілісного, органічного поєднання філософського діалектичного методу, загальнонаукових методів і підходів (історичного, формально-логічного, методів аналізу і синтезу та системного, системно-структурного, функціонального і субстратного підходів), а також спеціальних юридичних методів (порівняльно-правового і формально-юридичного), що дало змогу дійти таких узагальнюючих висновків:

1. Застосування категорії «аграрні майнові відносини» замість існуючого поняття «майнові відносини у аграрній сфері» детермінується швидким розвитком суспільних відносин в Україні. Необхідність розширення аграрно-правового категоріального апарату пояснюється консервативнішим характером процесу розвитку мовних конструкцій порівняно з прогресивнішим розвитком суспільних відносин, який породжує нові поняття і категорії, а також сталим застосуванням поняття «аграрні відносини» поряд з розбивкою їх на види (майнові, земельні, трудові та організаційно-управлінські);

2. Аграрні майнові відносини належать до царини аграрного права. Ні цивільне, ні господарське право повністю не враховують і не охоплюють особливості суб’єктно-об’єктного складу аграрних майнових відносин. Норми наведених галузей права лише утворюють загальну основу, на якій вибудовується механізм аграрно-правового регулювання. При цьому аграрне право, складовою предмета якого є аграрні майнові відносини, є самостійною галуззю права. Критерій комплексності аграрного права відбиває особливості горизонтальних зв’язків, тобто наявність складної цілісної будови аграрних відносин як предмета аграрного права, складові яких перебувають у субординаційних зв’язках. Інтегрованість розкривається через необхідність обов’язкової наявності координаційних взаємозв’язків між складовими предмета аграрного права та їх доцільності, що забезпечується ієрархічно-структурною будовою аграрних відносин, тобто його вертикальністю;

3. Місце аграрних майнових відносин у сукупності аграрних відносин визначають субординаційні горизонтальні зв’язки. Ці зв’язки відображають взаємну первісність, наступність виникнення різних видів аграрних відносин у процесі створення загального комплексу таких відносин, тобто відбивають ознаку комплексності. Роль аграрних майнових відносин у структурі аграрних відносин визначається ознакою інтегрованості предмета аграрного права, взаємною вертикальною впорядкованістю аграрних відносин, тобто координаційними зв’язками між складовими останніх. При цьому аграрні відносини членства та участі розмежовуються за сукупністю статусних, функціональних та інституціональних критеріїв;

4. Принципи правового регулювання аграрних майнових відносин доцільно диференціювати на три групи організаційно-регулятивних принципів: загальноправові, галузеві та спеціальні принципи. Загальноправового характеру принципи агарних майнових відносин набувають через їхню уніфікацію із загальними засадами правового регулювання, які є методологічною основою для інших галузей права. Виокремлення групи галузевих принципів аграрних майнових відносин тісно пов’язано із принципами аграрного права, які виступають спільними для всіх аграрних відносин. Нарешті останньою групою є спеціальні принципи, властиві тільки аграрним майновим відносинам;

5. «Філософсько-економічна» концепція аграрних майнових відносин передбачає діалектичну єдність трьох складових: аграрні виробничі відносини є внутрішньою формою, аграрні майнові відносини – зовнішньою формою, а їхнім змістом виступає сільськогосподарська діяльність. Аграрні виробничі відносини як внутрішня форма є завжди структурою, способом організації елементів змісту, тобто сільськогосподарської діяльності, структуруючи останню в межах виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ. Аграрні виробничі відносини в силу своєї специфіки позбавлені однієї складової – стадії перерозподілу, яка належить до сфери правового регулювання інших галузей приватного права (цивільного та господарського). Стадія споживання також має свої особливості через відсутність особистого, не пов’язаного з виробничою сільськогосподарською діяльністю, споживання, яке відноситься до царини цивільних відносин. При цьому аграрні виробничі відносини з виробництва та їхнього виробничого споживання набувають зовнішньої форми аграрних майнових відносин власності (внутрішні відносини), а аграрні виробничі відносини розподілу у вигляді реалізації сільськогосподарської продукції – зовнішньої фо