Майно сiльськогосподарського призначення як системоутворюючий об’єкт аграрних майнових правовiдносин

Аграрні майновi вiдносини є стрижнем системи аграрних вiдносин. Їх визначальне мiсце пояснюється тiєю роллю, яку вони вiдiграють у процесi виробництва, закрiплення за власниками, споживання та розподiлу виробленої сільськогосподарської продукції. При цьому сама сільськогосподарська продукція також є одним з об’єктів аграрних майнових правовідносин. Це відповідає загальній концепції віднесення до об’єктів правовідносин поряд з нематеріальними матеріальних благ [76, с. 313]. Будь-яке майно визначається комплексом загальних кваліфікаційних ознак [129 с. 255 – 258]. Наведенi ознаки майна мають комплексний, iнтегруючий характер, що дає можливiсть вважати майном будь-який об’єкт, якому належить вся їх сукупнiсть.

Поряд з iснуванням значного масиву i рiзновидiв майна, є досить велика його частка, яка має вузьку сферу призначення – сiльськогосподарське виробництво. Повнiстю вiдповiдаючи наведеним загальним квалiфiкацiйним ознакам майна, майно сiльськогосподарського призначення, у свою чергу, набуває таких специфiчних ознак: 1) застосовується тiльки в сiльськогосподарському виробничому процесi; 2) його неможливо перепрофiлювати для iнших видiв господарської дiяльностi в первiсному, незмiнному виглядi; 3) проектують таке майно спецiалiзованi конструкторськi бюро та проектно-кошториснi вiддiли; 4) випускають його спецiалiзованi виробники і воно становить їх основну продукцiю; 5) таке майно пiдлягає обов’язковiй сертифiкацiї чи експертизi як сiльськогосподарське; 6) застосовується самовідтворювальне майно білогічного походження (ґрунти, культурні рослини та тварини), яке потребує відповідно особливого режиму ідентифікації, державного і біологічного контролю та охорони.

1. Для виокремлення ознаки застосування виключно у сiльськогосподарському виробничому процесi уявляється необхiдним класифiкувати майно за родовими та видовими критерiями, згрупувавши його за двома секторами застосування сiльськогосподарської працi, якими є рослинництво i тваринництво.

Для галузi рослинництва визначальне значення має таке родове об’єднання, як машини для пiдготовки i обробiтку ґрунту, якi в свою чергу розподiляють за видовими ознаками: культиватори суцiльного обробiтку, лущильники та борони дисковi, культиватори для обробiтку посiвiв, процiджувачi, електрофрези для приготування тепличного ґрунту, машини ґрунтообробнi комбiнованi унiверсальнi. Ще однiєю групою є машини для посiву i садiння: сiвалки тракторнi, саджалки. При доглядi за посiвами i насадженнями важливого значення набувають засоби застосування пестицидiв i агрохiмiкатiв, до яких належать сiвалки зернотуковi i туковi, розкидачi добрив, обприскувачi й обпилювачi, машини для зрошування ґрунту. Нарештi, для завершення рослинницького циклу виробництва призначаються машини для збирання врожаю i пiслязбиральної обробки зерна. До цiєї групи входять жниварки рядковi кукурудзянi, комбайни зернозбиральнi, очисники качанiв кукурудзи, комбайни кукурудзозбиральнi, комбайни картоплезбиральнi, машини гичкозбиральнi, комбайни бурякозбиральнi, навантажувачi коренiв, вiялки зерновi, очисники та машини для сушiння зерна тощо.

Окрему групу становлять машини для заготiвлi i приготування кормiв: косарки, плющили тракторнi, прес-пiдбирачi, агрегати й обладнання для приготування кормiв, комбайни силосозбиральнi, змiшувачi кормiв, котли варочнi, мийки-коренерiзки та iншi. Для безпосереднього обслуговування тваринницької галузi застосовують роздавачi кормiв та води, установки для доїння й обробiтку молока, обладнання для видалення вiдходiв тваринництва, а також машини й обладнання для птахiвництва: iнкубатори, батареї клiтковi та роздавачi кормiв i води тощо. Виключно у сiльськогосподарськiй дiяльностi використовують такi будiвлi та споруди: корiвники, стайнi, свинарники, кошари, кiннi заводи, птахофабрики, зерносховища, склади та надвiрнi будiвлi, пiдвали, винокурнi, виннi ємностi, теплицi, сiльськогосподарськi споруди силоснi та сiнажнi тощо. Кожна з наведених видових класифiкацiй майна у свою чергу конкретизується вiдповiдною маркою та модифiкацiєю будiвель i споруд, а також машин, агрегатiв та обладнання.

Особливим видом майна та основним засобом, застосовуваним тiльки в сiльському господарствi, є землi сiльськогосподарського призначення [130, с. 43 – 46; 131, с. 124 – 127]. Ця категорiя земель України має особливий правовий режим i цiльове призначення, встановлене п. 1 ст. 22 ЗК України, що розкриваються через надання їх виключно для виробництва сiльськогосподарської продукцiї, здiйснення сiльськогосподарської науково-дослiдної та навчальної дiяльностi та розмiщення вiдповiдної виробничої iнфраструктури. Причому iснує пряма заборона змiнювати цiльове призначення земельної дiлянки i ландшафту, це за своєю природою є законодавчим обмеженням прав власника на земельну дiлянку.

Оборотнi засоби, використовуванi в сiльському господарствi, також позначенi специфiчнiстю. Продукцiю рослинництва у виглядi насiння та саджанцiв застосовують при сiвбi та висаджуваннi для наступного їх вiдтворення. Решту продукцiї, крiм товарної, використовують як корм для тваринницької галузi. Тварини на вiдгодiвлi як оборотнi засоби забезпечують пiдприємство високотоварною тваринницькою продукцiєю. Водночас органiчнi добрива, одержуванi вiд тварин, також застосовують тiльки для створення рослинницької продукцiї, замикаючи таким чином технологiчний кругообiг сiльськогосподарського виробничого процесу.

Лише у сiльськогосподарському виробництвi проявляється унiкальна здатнiсть оборотних засобiв перетворюватися на основнi. В iнших сферах господарювання оборотний засiб, наприклад, запасна частина, може стати тiльки частиною основного засобу. У процесi використання цей засiб фiзично i морально зношується. Сiльськогосподарськi тварини на вiдгодiвлi з часом не лише не втрачають своєї цiнностi, а й набирають її. Досягнувши вiдповiдних вiкових i вагових кондицiй та маючи певний екстер’єр, що вiдповiдає генетичним особливостям i вимогам до породи, тварини на вiдгодiвлi, як оборотнi засоби, набувають форми основних засобiв виробництва. Це проявляється у можливостях вiдтворення подiбних собi тварин з передачею потомству необхiдних породних властивостей;

2. З ознаки виключного застосування сiльськогосподарського майна в аграрному виробництвi випливає неможливiсть його перепрофiлювання для iнших видiв господарської дiяльностi в первiсному, незмiнному виглядi. Таке майно враховує тiльки специфiку сiльського господарства, розраховане на певний вид дiяльностi, тому його використання в iнших сферах виробництва потребує обов’язкового вдосконалення чи докоріної переробки (наприклад, переробки сільськогосподарської продукції підприємствами харчової промисловості). Первісна обробка власновиробленої сільськогосподарської продукції як різновиду майна сільськогосподарського призначення не належить до переробки. Окремi види майна сільськогосподарського призначення взагалi не пiдлягають iншому вжитку. Названi вище сiльськогосподарськi машини переробцi не пiдлягають внаслiдок особливостей конструкцiї. Виробничi будiвлi можна використовувати для iнших цiлей, але без внутрiшнього обладнання. Значна територiальна вiдокремленiсть вiд сфер прикладення iншої, нiж сiльськогосподарська, працi робить практично не виконуваним за недоцiльнiстю процес змiни цiльового призначення майна. Ось чому в умовах рiзкого зменшення поголiв’я тваринницькi примiщення колишнiх майнових комплексiв КСП, що простоюють без вжитку, нинi не використовують для інших видів підприємницької діяльності;

3. Майно сiльськогосподарського призначення у частині засобів механізації та спеціальних будівель проектують спецiалiзованi конструкторськi бюро та проектно-кошториснi вiддiли, якi враховують усi особливостi його використання. Практика аграрного виробництва сприймає тiльки певний вид машин i будiвель, якi вiдображають специфiку технологiї обробiтку землi, догляду за посiвами, збирання врожаю та розведення i вирощування тварин певного виду, навiть їх породних властивостей. Наприклад, недоцiльно використовувати у тваринництвi багатоповерховi ферми. Поряд з цим будiвництво тваринницьких примiщень обов’язково повинно прив’язуватись до конкретної мiсцевостi, її зовнiшнiх меж, рельєфу, виду ґрунтового шару, наявностi близьких пiдземних вод, пiд’їзних шляхiв, навiть особливостей мiкроклiмату в данiй мiсцевостi. Аналогiчно застосування кожної сiльськогосподарської машини розраховано на певний вид ґрунтiв, насамперед їхнi фiзичнi властивостi: наявнiсть твердих фракцiй у виглядi камiння, коефiцiєнт фiльтрацiї, опiр при обробiтку тощо. Так, картоплезбиральний комбайн, призначений для збирання врожаю в умовах дерново–пiдзолистих ґрунтiв полiської зони, буде не ефективним в умовах глибоких чорноземiв. Урахування наведених особливостей належить до компетенцiї спецiальних проектних органiзацiй. При цьому вони повиннi брати до уваги нормативнi вимоги актiв вiдповiдних мiнiстерств i вiдомств;

4. Внаслiдок об’єктивної необхiдностi врахування вищенаведених особливостей виробництво сiльськогосподарського майна концентрується на окремих спецiалiзованих пiдприємствах. Так, сiвалки в Українi виробляє Кiровоградський завод «Червона Зiрка», зернозбиральнi комбайни – Херсонський комбайновий завод тощо. Корiннi та поверхневi покращення земель, зокрема побудову мелiоративних систем сiльськогосподарських угiдь, реалiзують спецiальнi пересувнi механiзованi колони, державний нагляд за дiяльнiстю яких здiйснює Державний комiтет України по водному господарству;

5. Майно сiльськогосподарського призначення пiдлягає обов’язковiй сертифiкацiї чи експертизi як сiльськогосподарське. Здiйснюється така процедура вiдповiдно до Державного класифiкатора будiвель та споруд ДК 018–2000, затвердженого наказом Держстандарту України вiд 17 серпня 2000 р. за № 507 [132], Правил обов’язкової сертифiкацiї машин сiльськогосподарських для рослинництва, тваринництва, птахiвництва i кормовиробництва, змiни до яких внесено наказом Державного комiтету стандартизацiї, метрологiї та сертифiкацiї України № 564 вiд 15 вересня 2000 р., зареєстрованого в Мiнiстерствi юстицiї України 2 жовтня 2000 р. за № 672/4893 [133];

6. Серед загального масиву майна сільськогосподарського призначення (сільськогосподарське майно) виділяється значна його частина, яка має біологічне походження. Насамперед, це ґрунти, культурні тварини та рослини, які використовуються у сільськогосподарському виробництві і без яких останнє втрачає будь-який сенс. Вони є атрибутивною основою сільського господарства. Таке сільськогосподарське майно потребує особливого режиму ідентифікації, державного і біологічного контролю та охорони. Державний контроль за цільовим та ефетивним використанням, а також особливий режим правоовї охорони є характерним для ґрунтів. Сільськогосподарські тварини і рослинницька продукція є водночас сільськогосподарською продукцією і засобами виробництва, які наділені відповідною специфікою. Біологічний контроль здійснюється саме щодо розвитку рослин і тварин. Нарешті, процедурі ідентифікації підлягають тварини.

Для тваринницької продукцiї чинними є такi акти аграрного законодавства: Правила видачi ветеринарних документiв на вантажi, що пiдлягають обов’язковому ветеринарно-санiтарному контролю та нагляду, затвердженi наказом Мiнiстерства аграрної полiтики України вiд 19 квiтня 2005 р. за № 32, зареєстрованi в Мiнiстерствi юстицiї України 15 червня 2005 р. за № 659/10939 [134]; Правила ветеринарно-санiтарної експертизи молока i молочних продуктiв та вимог щодо їх реалiзацiї, затвердженi наказом Мiнiстерства аграрної полiтики України вiд 20 квiтня 2004 р. за № 49, зареєстрованi в Мiнiстерствi юстицiї України 7 травня 2004 р. за № 579/9178 [135]; Положення про ветеринарну картку до паспорта великої рогатої худоби, затвердженого наказом Мiнiстерства аграрної полiтики України вiд 17 вересня 2003 р. № 342, зареєстрованого в Мiнiстерствi юстицiї України 9 жовтня 2003 р. за № 911/8232 [136] тощо.

Сукупнiсть основних i спецiальних ознак визначають майно виключно сiльськогосподарського призначення. Водночас в аграрному виробництвi використовують й iнше майно: офiснi й житловi будинки, автомобiлi та трактори, господарськi будiвлi i споруди для їх обслуговування; майно медичних установ та iн. Сiльськогосподарське та iнше майно, об’єднане в послiдовний технологiчний ланцюг, утворює єдиний майновий комплекс сiльськогосподарського пiдприємства, який є майновою основою для реалiзацiї цiлей спецiальної аграрної правосуб’єктностi, спрямованої на здiйснення сiльськогосподарської дiяльностi.

Взагалi майновий комплекс сільськогосподарського підприємства слiд розглядати як iндивiдуально визначене майно, що складається з iнших iндивiдуальних i родових речей. Рисами iндивiдуалiзацiї надiленi основнi засоби, родовими ознаками – оборотнi. У цьому й полягає складнiсть утворення єдиного майнового комплексу сільськогосподарського підприємства i набуття ним ознак нерухомостi. Не є складним процес iнiцiалiзацiї як нерухомостi бiльшостi дiйсно нерухомих об’єктiв основних фондiв. Труднощi полягають у розумiннi самого процесу перетворення на нерухомiсть рухомого за своєю природою майна.

Рухоме майно, яке входить до складу єдиного майнового комплексу сільськогосподарського підприємства, втрачає свою рухомiсть лише юридично. При цьому воно уявно застигає, набуваючи ознак нерухомого майна. Це прийом юридичної фiкцiї, зумовлений практичними потребами, адже майновий комплекс може iснувати лише за наявностi складних зв’язкiв взаємодiї мiж його складовими, чого потребує технологiя виробничих процесiв. Аналогiчно здiйснюється i процес iндивiдуалiзацiї родового майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу. I iндивiдуалiзоване, i родове майно, якi входять до складу єдиного майнового комплексу, не втрачаючи своїх власних ознак, набувають своєрiдної iндивiдуалiзацiї, яку накладає на нього iснування у межах майнового комплексу. При вилученнi зi складу останнього, нерухоме i рухоме майно знову набуває первiсних незалежних ознак. Iндивiдуалiзацiя будь-якого майнового комплексу сільськогосподарського підприємства полягає насамперед у прив’язуванні до конкретної просторової точки, тобто земельної дiлянки в межах територiї пiдприємства. Цей процес вiдповiдає таким квалiфiкацiйним ознакам як стацiонарнiсть i неможливiсть або утрудненiсть перемiщування. Наступними вже юридичними ознаками виступатимуть високий ступiнь iндивiдуалiзацiї єдиного майнового комплексу та реєстрацiя майнових прав на нього.

ГК України сприйняв подiл майна пiдприємства на виробничi i невиробничi фонди, а також iншi цiнностi, вартiсть яких вiдображається в самостiйному балансi пiдприємства (ч. 1 ст. 66). До нерухомих за природою можна вiднести тiльки основнi фонди пiдприємства. Розподiл основних засобiв пiдприємства здiйснюється вiдповiдно до Положення (стандарту) бухгалтерського облiку 7 «Основнi засоби», затвердженого наказом Мiнiстерства фiнансiв України вiд 27 квiтня 2000 р. за № 92, зареєстрованого в Мiнiстерствi юстицiї України 18 травня 2000 р. за № 288/4509 [137]. Згiдно з п. 5 цього положення основнi засоби класифiкують за такими групами: 1) земельнi дiлянки; 2) капiтальнi витрати на полiпшення земель; 3) будинки, споруди та передавальнi пристрої; 4) машини та обладнання; 5) транспортнi засоби; 6) iнструменти, прилади, iнвентар (меблi); 7) робоча i продуктивна худоба; 8) багаторiчнi насадження; 9) iншi основнi засоби. Серед названих груп основних засобiв безпосередньо за своєю природою нерухомими можна вважати земельнi дiлянки, капiтальнi витрати на полiпшення земель, будинки, споруди та передавальнi пристрої та багаторiчнi насадження. Серед перелiку iнших необоротних матерiальних активiв, наведеного у пiдпунктi 5.2 названого стандарту, аналогiчну природу мають тимчасовi (нетитульнi) споруди, природнi ресурси та незавершенi капiтальнi iнвестицiї. Всi iншi види основних фондiв за своєю природою не належать до нерухомостi. Оборотнi ж фонди за своїм призначенням взагалi не належать до нерухомостi. I все ж законодавство, об’єднуючи всi фонди в межах окремого пiдприємства в єдиний майновий комплекс, вiдносить його до нерухомостi. Необхідно відзначити, що чинне законодавство ЄС відносить інформацію про підприємства, їх ділові відносини та їхні вартісні складові до професійної, а отже службової, а тому – конфіденційної таємниці, яка потребує відповідного правового захисту [138, с. 24]. Між тим у нашій країні відомості про майновий склад будь-якого приватного сільськогосподарського підприємства залишаються легкодоступними внаслідок існування відповідної статистичної звітності, доступ до якої є необмеженим для широкого кола споживачів такої інформації.

Водночас нинiшнє цивiльне законодавство ототожнює майновий комплекс з самим пiдприємством, що вiдбувається внаслiдок рецепцiї позицiї росiйського законодавства щодо визнання останнього об’єктом правовiдносин [139, с. 366–367]. Проте у росiйськiй правовій доктринi останнiм часом з’являються публiкацiї, в яких пiдприємство розглядається як суб’єкт права, що в принципi не узгоджується з переважним поглядом на нього як на об’єкт. На захист позицiї соцiалiзацiї поняття пiдприємства юристи–аграрники К. Г. Пандаков i А. Є. Чорноморець наводять такi аргументи: «по-перше, законодавство регламентує не об’єкти, а суспiльнi вiдносини, якi складаються з приводу цих об’єктiв, i суспiльних вiдносин без соцiального елемента не буває. По-друге, як тiльки пiдприємство ототожнюється з майновим комплексом, то без соцiального феномена тут не обiйтись, адже майно стає комплексом тiльки завдяки людям. Поняттю «майновий комплекс» iманентно притаманна людська присутнiсть» [140, с. 78]. З даного приводу слiд зазначити, що законодавство дiйсно врегульовує суспiльнi вiдносини, але об’єктами майнових правовiдносин виступають тiльки матерiальнi блага або матерiальнi носiї нематерiальних благ [141, с. 139]. Названi суспiльнi вiдносини виникають виключно мiж власником цих об’єктiв i колом невласникiв, якi мають певний майновий iнтерес, що може бути задоволений за рахунок названих об’єктiв. Колектив працiвникiв може бути учасником цих майнових правовiдносин, якщо вiн повнiстю або частково є власником пiдприємства. В iнших випадках ототожнювати працiвникiв з учасниками вiдносин з вiдчуження пiдприємства не логiчно. Колектив найманих працiвникiв є лише рушiйним компонентом органiзацiйно-правової форми пiдприємства, який оживляє органiзацiйну структуру пiдприємств. Вiдомо, що люди не можуть виступати нi об’єктом правовiдносин, нi його складовою.

Насамперед зазначимо, що чинне законодавство України зберiгає «суб’єкт-об’єктний» дуалiзм у пiдходi до визначення поняття пiдприємства. Так, ст. 62 ГК України визначає пiдприємство саме як суб’єкт права. Не можна вiдкидати i той факт, що норми ЦК України опосередковано, через поняття юридичної особи також дають пiдґрунтя для легiтимацiї суб’єктної основи становлення пiдприємства. Водночас ст. 191 ЦК України чiтко ототожнює пiдприємство з єдиним майновим комплексом, це створює правову основу для перетворення його на об’єкт. Вiдповiдно до п. 2 ст. 191 ЦК України до складу пiдприємства як єдиного майнового комплексу входять усi види майна, призначенi для його дiяльностi, включаючи земельнi дiлянки, будiвлi, споруди, устаткування, iнвентар, сировину, продукцiю, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або iнше позначення та iншi права, якщо iнше не встановлено договором або законом. Отже, закон до майнового комплексу пiдприємства, поряд з матерiальною основою, включає: 1) майно у власному розумiннi цього слова; 2) об’єкти iнтелектуальної власностi, а також прирiвнянi до них засоби iндивiдуалiзацiї пiдприємства, виробленої ним продукцiї, виконуваних робiт та послуг; 3) права вимоги та борги.

Правова конструкцiя єдиного майнового комплексу, утворена вiтчизняним законодавством, по сутi подiбна до тiєї, яку надає відповідне росiйське законодавство. С. А. Степанов розглядає майновий комплекс пiдприємства як «сплетiння» речових i зобов’язальних вiдносин на пiдставi того, що просто майно i майно, пiдiбране власником для певної мети i об’єднане в комплекс, завжди є поєднанням майнових прав i обов’язкiв [142, с. 24–26]. Очевидно, що автор робить свiй висновок, виходячи з легального визначення майнового комплексу пiдприємства. Дiйсно, законодавство створило юридичну конструкцiю майна, до якої, крiм речей, їх сукупностей входять i речовi права i обов’язки. Проте розглядати майновий комплекс пiдприємства як сукупнiсть речових i зобов’язальних вiдносин, як його визначили як законодавство, так i С. А. Степанов, уявляється не зовсiм коректним, адже при цьому змiшуються поняття пiдприємства як об’єкта i як суб’єкта прав. Об’єктом є єдиний майновий комплекс пiдприємства, який завжди є реальним, матерiальним. Юридичнi абстракцiї, до яких належать права i обов’язки, перебувають поза реальним майновим комплексом. Їх пов’язують з назвою пiдприємства або iменем його власника, тобто з пiдприємством як суб’єктом. У реальному життi загальне поняття майнових прав, крiм права власника на майновий комплекс пiдприємства, мiстить також право вимоги (дебiторську заборгованiсть) i зобов’язання (кредиторську заборгованiсть), якi перебувають поза майновим комплексом пiдприємства i служать лише для забезпечення його нормального функцiонування. Таким чином, перебуваючи поза реальним майновим комплексом, права i обов’язки не є його частиною. Пiдтверджує цю точку зору й те, що при вiдчуженнi майнового комплексу права вимоги i зобов’язання не повиннi переходити до нового власника. Так, пiдприємство, вiдчуживши свiй майновий комплекс, може iснувати виключно за рахунок передачi в користування засобу iндивiдуалiзацiї продукцiї – торгової марки або знака.

Саме майновi вимоги та зобов’язання, якi не можуть бути складовою майнового комплексу пiдприємства, дають всi пiдстави стверджувати, що поняття «пiдприємство» i «єдиний майновий комплекс» не тотожнi, перше з яких є ширшим i включає друге як одну зi складових. Ототожнювання названих понять вiдбувається виключно з позицiї розгляду пiдприємства як об’єкта майнового обороту. Процес перетворення пiдприємства з суб’єкта правовiдносин на об’єкт має свої особливостi, якi полягають у такому. Пiдприємство стає об’єктом правовiдносин лише в тому разi, якщо разом з майновим комплексом об’єктом вiдчуження стає такий засiб iндивiдуалiзацiї, як назва пiдприємства. В усiх iнших випадках об’єктом є не саме пiдприємство, а його матерiальна основа – майновий комплекс.

Сільськогосподарське пiдприємство в майновому оборотi виявляє себе насамперед як суб’єкт. Перетворення останнього на об’єкт залежить вiд виду пiдприємства. Якщо права на пiдприємство набувають шляхом купiвлi акцiй, пiдприємство переходить до нового власника як дiюче поступово i з колективом працiвникiв. При цьому набувають, крiм матерiальної основи пiдприємства, i права на продукти його iнтелектуальної дiяльностi. В першу чергу це стосується засобiв iндивiдуалiзацiї, тобто назви пiдприємства i похiдних вiд назви – торгової марки, знака тощо. В даному разi не порушується цiлiснiсть поєднання як майнового комплексу, так i соцiального компонента структури органiзацiйно-правової форми [143, с. 4–5].

Спроби науковців розмежувати підприємство і його майновий комплекс вже самі по собі свідчать, що поняття «підприємство» ширше, ніж цілісний майновий комплекс, і його не можна тлумачити однозначно. Визнання поряд з майновим комплексом об’єктом права підприємницької діяльності передбачає, що цією діяльністю повинен хтось займатися. Прерогативою здійснення будь-якої діяльності, зокрема підприємницької, наділяється виключно суб’єкт права. Таким суб’єктом і є підприємство, яке при відчуженні майнового комплексу правомочне передати набувачеві разом з ним право на здійснення певної підприємницької діяльності. Діяльність, будучи змістом підприємницьких відносин, окреслює коло самих відносин, у які може вступати набувач як суб’єкт права. Не виключено, що цим набувачем може бути інше підприємство. Це означає, що спрямування уваги на інший, ніж визначений законодавством, об’єкт у вигляді майнового комплексу є досить слабким доказом на користь визнання підприємства виключно об’єктом права. Правова природа підприємства як суб’єкта права проривається крізь доволі штучне тушування, метою якого є одностороннє розуміння його як об’єкта.

Поняття «сільськогосподарське підприємство» і «єдиний майновий комплекс» не тотожні, перше з них є ширшим і включає інше як одну зі складових. Умовою цього є не лише наявність майнових вимог і зобов’язань, які пов’язані з іменем підприємства і не входять до складу майнового комплексу через належність до розрахункових відносин, а й наявність у складі підприємства людського субстрату, який аж ніяк не пов’язується з майновим комплексом як можливим об’єктом майнового обороту. Поряд з цим, М. І. Кулагін важливішим елементом майна підприємства вважає клієнтелу, або стійкі фактичні зв’язки, що існують у цього підприємства зі споживачами його продукції чи послуг [144, с. 37]. Наведена думка не зовсім точно відображує склад майна підприємства. Стійкі фактичні зв’язки, що існують у певного сільськогосподарського підприємства зі споживачами його продукції чи послуг, насамперед існують завдяки діловій репутації підприємства, високій якості результатів його діяльності, які, застосовуючи метод юридичної фікції, можна віднести до «міжособових» відносин між підприємствами як суб’єктами правовідносин. Клієнтела однозначно не входить до складу майна підприємства. Маючи абстрактну природу, клієнтела не належить ні до речей та їх сукупностей з їх матеріальною сутністю, ні до майнових прав і обов’язків.

При вiдчуженнi пiдприємств iнших видiв, нiж сільськогосподарське акцiонерне товариство, все залежить вiд того, чи захоче новий власник набути права на назву пiдприємства та iншi засоби iндивiдуалiзацiї останнього. Якщо нi, то цей процес здiйснюється шляхом продажу майнового комплексу, який i виступатиме об’єктом правовiдносин, а пiдприємство при цьому виступатиме як суб’єкт. I тут не мають важливого значення причини цього продажу: лiквiдацiя пiдприємства-боржника, продаж новоствореного ще непрацюючого пiдприємства чи дiючого, приватизацiя державних пiдприємств чи соцiалiзацiя колишнiх колективних сiльськогосподарських пiдприємств тощо. У будь-якому з названих випадкiв приватне сільськогосподарське пiдприємство припиняє iснування як суб’єкт. Процес припинення супроводжується процедурою, зворотною процесу створення, яка закiнчується моментом скасування державної реєстрацiї пiдприємства. У цей час пiдприємство i перетворюється на об’єкт, тобто сукупнiсть окремого майна, пов’язаного в цiлiсний майновий комплекс. При цьому об’єктом є не приватне сільськогосподарське пiдприємство як таке, а його матерiальна основа – майновий комплекс.

Названий режим зберiгається i при неповному вiдчуженнi, тобто тимчасовiй передачi прав на майно приватного сільськогосподарського пiдприємства. Так, наприклад, у орендних вiдносинах сільськогосподарське пiдприємство є суб’єктом права, а об’єктом є його майновий комплекс або частина цього комплексу. Предметом договору оренди є майно приватного сільськогосподарського пiдприємства, в якому саме пiдприємство є однiєю з рiвноправних сторiн договору. Орендодавець залишається власником орендованого майнового комплексу чи його частини i зберiгає за собою право на iснування як суб’єкт правовiдносин.

Поряд з цим єдиний майновий комплекс приватного сiльськогосподарського пiдприємства має свої особливостi, якi випливають з відносин власності і специфiки майна сiльськогосподарського призначення. Насамперед це майновий комплекс, що завжди перебуває у приватній власності, а також високий ступiнь технологiчної пов’язаностi окремих видiв майна в майновому комплексi, що призводить до втрати ними ознак власної iндивiдуалiзацiї, якi замiщаються родовими ознаками єдиного майнового комплексу. Такий процес втрати iндивiдуалiзацiї майна сільськогосподарського призначення в майновому комплексi має свої особливостi залежно вiд сфери його застосування. Якщо цех промислового пiдприємства, наприклад заводу, як ланка його єдиного майнового комплексу, виокремившись, може випускати певну продукцiю або перепрофiлюватись, то, наприклад, окрема молочно-товарна ферма настiльки пов’язана з єдиним майновим комплексом сiльськогосподарського пiдприємства, що її видiл призведе до розриву технологiчних зв’язкiв i унеможливлення виробничої діяльності. Саме цей фактор слiд було врахувати при пошуку ефективних моделей господарювання в аграрному секторi. Ось чому сьогоднi складно довести процес розпаювання до етапу персоніфікації паїв, адже внаслiдок розриву технологiчного ланцюжка бiльшiсть майна стає нелiквiдним та незастосовним iндивiдуальним приватним власником.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

До майнового обороту селекцiйнi досягнення надходять як у виглядi племiнних тварин, так i племiнних матерiалiв, до яких належать сперма, ембрiони, яйцеклiтини певної породи тварин. Тому дуже важливим моментом є встановлення правової охорони саме процесу використання селекцiйних досягнень у тваринництвi. Найоптимальнiше функцiю захисту прав власникiв названих селекцiйних досягнень на сьогоднi може виконувати патент як охоронний документ, що засвiдчує право власностi на них. Поряд з цим спецiальне законодавство прямо не вказує, як закрiплюються права на результати селекцiйної роботи у тваринництвi. Згiдно зi ст. 13 Закону України «Про племiнну справу у тваринництвi» власники племiнних (генетичних) ресурсiв зобов’язанi мати племiннi свiдоцтва (сертифiкати), якi є документальним пiдтвердженням якостi належних їм племiнних тварин, сперми, ембрiонiв, яйцеклiтин. Племiннi свiдоцтва складаються на основi даних офiцiйного облiку продуктивностi, iмуногенетичного контролю та офiцiйної класифiкацiї i видаються державними iнспекторами з племiнної справи у тваринництвi Головдержплемiнспекцiї за мiсцем перебування племiнних ресурсiв. Не досить зрозумiло, як здiйснюють племiннi свiдоцтва захисну функцiю майнових прав власникiв селекцiйних досягнень у тваринництвi i чи виконують племiннi свiдоцтва функцiю патентiв, структура змiсту i призначення яких несе зовсiм iнше смислове навантаження. Поряд з цим вiднесення функцiй контролю i захисту прав власникiв селекцiйних досягнень у тваринництвi до компетенцiї структурного пiдроздiлу Мiнагрополiтики України переводить їхнi нормативнi акти до складу системи аграрного законодавства. Цим створюється своєрiдна система аграрно-правового захисту селекцiйних досягнень у тваринництвi, яку доцiльно поширити i на рослинницькi досягнення.

У зв’язку з вищевикладеним виникає проблема визначення об’єкта правової охорони в селекцiйнiй дiяльностi. Здiйснений вище аналiз показав, що в цивiльному законодавствi України та Республiки Бєларусь, а також у спецiальному законодавствi Росiйської Федерацiї таким об’єктом є порода тварин. У вiтчизняному спецiальному законодавствi прямо не визначається об’єкт правової охорони. Проте зi змiсту ст. 25 Закону України «Про племiнну справу у тваринництвi» випливає, що винаходом, правова природа якого полягає у його охороноздатностi, є селекцiйне досягнення. Селекцiйним досягненням у галузi племiнного тваринництва вiдповiдно до ст. 1 зазначеного закону є створена в результатi цiлеспрямованої творчої дiяльностi група племiнних тварин (порода, порiдний тип, лiнiя, родина тощо), яка має новi високi генетичнi ознаки та стiйко передає їх нащадкам. Проте названий перелiк не є вичерпним. Тому залишається вiдкритим питання про об’єкт правової охорони, тобто об’єкт патентування.

Безпосереднiм об’єктом племiнної справи у тваринництвi вiдповiдно до перелiку, визначеного ст. 4 Закону України «Про племiнну справу у тваринництвi», визнаються тварини рiзних бiологiчних видiв, яких розводять з метою одержання вiд них певної продукцiї. З цього можна зробити висновок, що об’єктом племiнної справи законодавство визнає вид, а не породи тварин рiзних видiв. Але ж загальновiдомо, що виведення нових бiологiчних видiв тварин належить до компетенцiї природи i триває значний промiжок часу порiвняно з життям будь-якого селекцiонера. Тому ст. 4 необхiдно викласти в новiй редакцiї, де б чiтко зазначалося, що об’єктом селекцiйної дiяльностi у тваринництвi є саме породи тварин, наведених в перелiку видiв.

Можна зробити узагальнюючий висновок: чинне селекцiйне законодавство не стимулює процес дiйсної селекцiї, спрямованої на виведення нових порiд тварин, а спрямоване тiльки на пiдтримку вiдносної чистоти iснуючих порiд та деяке їх покращення [189, с. 31]. Додатковим пiдтвердженням сказаного слугує Загальнодержавна програма селекцiї у тваринництвi на перiод до 2010 р., затверджена однойменним Законом України вiд 19 лютого 2004 р. [190]. Названий закон спрямовує селекцiйну дiяльнiсть не на створення нових порiд тварин, а на збереження генофонду та вдосконалення властивостей уже iснуючих порiд сiльськогосподарських тварин рiзних видiв. Проте результати цiєї дiяльностi не пiдпадають пiд режим правової охорони через вiдсутнiсть критерiю новизни, будучи за своєю суттю лише частиною реальної вiдтворювальної господарської дiяльностi у тваринницькiй галузi. Мабуть, первiсне спрямування селекцiйного законодавства саме на розвиток ринку генетичних ресурсiв, що не потребує процедури чiткого встановлення авторства та захисту майнових прав власникiв генетичних ресурсiв, спричинило те, що в ньому немає жодної норми про необхiднiсть патентування об’єктiв племiнної роботи, адже майновi права на цi об’єкти не потребують патентного захисту внаслiдок своєї малої значимостi як iнтелектуальнi досягнення.

Наступним постає питання визначення суб’єктного складу майнових правовiдносин, якi виникають мiж учасниками обороту селекцiйних досягнень. Стаття 5 Закону України «Про племiнну справу у тваринництвi» визначає склад суб’єктiв племiнної справи у тваринництвi, якими виступають власники племiнних (генетичних) ресурсiв; пiдприємства (об’єднання) з племiнної справи, селекцiйнi, селекцiйно-технологiчнi та селекцiйно-гiбриднi центри, iподроми, станцiї оцiнки племiнних тварин; пiдприємства, установи i органiзацiї, незалежно вiд форм власностi, та фiзичнi особи – суб’єкти пiдприємницької дiяльностi, якi надають вiдповiднi послуги та беруть участь у створеннi та використаннi племiнних (генетичних) ресурсiв; власники неплемiнних тварин – споживачi племiнних (генетичних) ресурсiв та замовники послуг з племiнної справи у тваринництвi. Досить сумнiвною є участь фiзичних осiб – суб’єктiв пiдприємницької дiяльностi у створеннi племiнних (генетичних) ресурсiв. Процес виведення нових порiд тварин є дуже складним i тривалим у часi навiть порiвняно зi створенням нових сортiв культурних рослин. Сучасний процес створення селекцiйного досягнення у тваринництвi базується на дуже складних технологiях, включаючи досягнення генної iнженерiї. Все це потребує спецiальної квалiфiкацiї i концентрацiї зусиль не однiєї людини, а цiлого колективу науковцiв рiзного профiлю та фахiвцiв-практикiв. Тому доцiльним було б обмежити участь фiзичних осiб-суб’єктiв пiдприємницької дiяльностi виключно використанням селекцiйних досягнень у тваринництвi: одержанням i реалiзацiєю племiнних ресурсiв та використанням їх у своїй виробничiй дiяльностi.

Знаменним є також те, що Закон України «Про племiнну справу у тваринництвi» не включив до складу суб’єктiв iноземнi та спiльнi пiдприємства, органiзацiї та установи, якi спецiалiзуються в галузi селекцiї тваринництва. Хоча одними iз завдань, визначених ст. 6 цього закону, є ефективне використання у селекцiйному процесi найцiннiших свiтових племiнних (генетичних) ресурсiв, якi полiпшують породи, та формування власного експортного потенцiалу племiнних (генетичних) ресурсiв. Для виконання цих завдань необхiдна наявнiсть iноземних партнерiв, правове становище яких має базуватися на загальноцивiлiстичних положеннях, що урiвнюють iноземних учасникiв майнових правовiдносин з вiтчизняними. Внаслiдок специфiчностi об’єкта названi вiдносини потребують деталiзованiшої регламентацiї щодо їхнiх суб’єктiв спецiальними нормами, якi не мiстяться в чинному селекцiйному законодавствi.

Пiдсумовуючи сказане, можна дiйти таких висновкiв i