Аграрні майнові відносини як складова предмета галузі аграрного права

 

 

При дослідженні майнових відносин у аграрному секторі економіки насамперед уявляється необхідним ввести у науковий обіг поняття «аграрні майнові відносини», що випливає з певних передумов. Сучасною вітчизняною економічною наукою розроблено самостійний навчальний курс «Теорія аграрних відносин», де висвітлюється обгрунтування цієї категорії з точки зору економічних інституцій [1, с. 3–11]. Саме поняття «аграрні відносини» вже давно успішно застосовується юридичною наукою для узагальненого визначення предмета аграрного права. При цьому, як правило, категорія «аграрні відносини» надається з її розбивкою на види (майнові, земельні, трудові, організаційно-управлінські тощо) [2, с. 38], що дозволяє ідентифікувати кожен з наведених різновидів з аграрними відносинами. Подібний підхід може викликати відповідні заперечення, суть яких полягає у тому, що існують сталі мовні конструкції типу «майнові відносини у промисловості», «майнові відносини у сфері надання послуг» тощо. За аналогією виникає зовнішня видимість необхідності застосування поняття «майнові відносини у аграрній сфері», а не «аграрні майнові відносини». Поряд з цим можна використати категорію «майнові відносини у сфері надання транспортних послуг» паралельно з категорією «транспортні майнові відносини», що виражатимуть сутність тотожних понять. Так само взаємозамінними, тотожними є категорії «майнові відносини у аграрній сфері» і «аграрні майнові відносини».

Доцільність введення нової категорії можна пояснити з таких позицій: по-перше, сталістю, застиглістю мовних стереотипів, які виникли протягом тривалого часу і прийнятніші для сприйняття; по-друге, особливостями української мови, її лексичними конструкціями, що виникли у сфері матеріального виробництва; по-третє, консервативнішим характером процесу розвитку мови порівняно з прогресивнішим розвитком суспільних відносин, який породжує нові поняття і категорії. Це дає всі підстави для лексикалізації правничого категоріального апарату шляхом введення поняття «аграрні майнові відносини».

Для того, щоб визначити характер аграрних майнових відносин, необхідно насамперед встановити їхню належність до предмета аграрного права. Для цього треба дослідити місце аграрного права у системі права та конститутивні ознаки його предмета, що є визначальними у виокремленні аграрного права як галузі права. Мабуть жодна з галузей права у історії юридичної науки не викликала стількох суперечок як аграрне право. Дискусії спрямовувалися переважно на визначення місця аграрного права у системі права, його атрибутивних ознак як галузі права, складу предмета та структури системи аграрного права. Загальновідомим є поділ галузей права на основні (традиційні) та похідні, що утворилися пізніше. Такі галузі за комплексом атрибутивних ознак у юридичній доктрині поділяються відповідно на самостійні та комплексні. Дослідження рівня і меж самостійності аграрного права дещо ускладнюється через його історичне своєрідне «правонаступництво» галузей колгоспного права і сільськогосподарського права та спричиненої такою зміною періодизації дослідження цього питання.

Певний інтерес викликають погляди фахівців-теоретиків права, думки яких завжди формують загальнотеоретичну конструкцію певного правового явища. Загалом сформувалися полярні підходи до встановлення атрибутивних галузевих ознак аграрного права: самостійна галузь; комплексна галузь права. Самостійною галуззю права вважає аграрне право А. І. Бобилєв [3, с. 27]. М. Ю. Тихомиров на основі аналізу підходів різних науковців відзначає, що саме сільськогосподарське право є самостійною галуззю права [4, с. 610]. Рисами самостійності як галузі права наділяє також колгоспне право С. М. Братусь [5, с. 107]. Таким чином, виокремлюється науковий підхід про визначення аграрного права та його попередників (колгоспного та сільськогосподарського права), як самостійних галузей права.

Навпаки, О. В. Міцкевич визначає сільськогосподарське право як комплексну галузь [6, с. 329–330]. Поряд з цим існують і диференційовані підходи, які лише вносять зайву плутанину у вирішення цієї проблеми. Так, С. С. Алексєєв виділяє як основну галузь права колгоспне право, а як комплексну – сільськогосподарське право [7, с. 249]. При цьому автор не надає чіткого пояснення такому досить суперечливому і спірному висновку, адже сільськогосподарське право за своєю первісною природою є поєднанням колгоспного права та правових норм, спрямованих на врегулювання діяльності державних сільськогосподарських підприємств. Якщо під комплексністю розуміти розширення суб’єктного складу колгоспного права за рахунок радгоспів, правовий режим власності на майно яких різниться від колгоспного, то це не відповідає дійсності, адже на кількісний склад структури сільськогосподарських відносин як предмета сільськогосподарського права (майнових, трудових організаційно-управлінських та інших відносин) таке поєднання не справило жодного впливу. Кількість складових предмета не змінилася, зміни відбулися лише у розширенні якісно-атрибутивних властивостей кожної із складових предмета сільськогосподарського права.

Водночас дехто з сучасних російських теоретиків-правників, аналізуючи галузі права, серед їх переліку взагалі не згадує ні сільськогосподарське, ні аграрне право [8, с. 310–337]. Такий підхід уявляється спрощеним. Складається враження, що автор зробив спробу ухилитися від участі у досить безплідній суперечці, адже вищезазначені дослідники обмежились по суті тільки зовнішньою констатацією факта, не наводячи серйозних аргументів на захист власної наукової позиції. Сказане свідчить про відсутність глибокого теоретичного аналізу цієї проблеми з боку фахівців-теоретиків права.

Серед вчених юристів-аграрників також не спостерігається єдності у підходах щодо визначення характеру аграрного права як галузі права. За комплексність аграрного права нині виступають відомі вчені Б. О. Воронін [9, с. 8–9] та М. І. Козир [10, с. 23–29]. Поряд з цим М. І. Козир раніше обґрунтовував ідею самостійної комплексної та інтегрованої галузі сільськогосподарського права [11, с. 46, 49]. Свого часу за комплексність сільськогосподарського права віддали свої голоси І. Ф. Панкратов [12, с. 52–53], О. О. Кічатова [13, с. 52–55] та О. О. Денисов [14, с. 73]. В. В. Янчук і В. З. Янчук також визнали комплексність сільськогосподарського права, правонаступником якого стало аграрне право. Поряд з комплексним аграрне право, на їхню думку, є ще й самостійною інтегрованою галуззю національного права, котрій притаманні власний предмет, власні й частково інтегровані об’єкти, власні суб’єкти, методи, системи [15, с. 12].

Останній підхід викликає певні зауваження, адже в даному разі інтегрованість галузі пов’язується лише з наявністю частково інтегрованих об’єктів. По-перше, частково інтегровані об’єкти з усією сукупністю об’єктів співвідносяться як часткове і загальне. Діалектичний зв’язок між цими категоріями полягає в тому, що часткове, будучи наділеним лише загальними ознаками загальнішого поняття, не відбивають повною мірою всі особливості останнього. Часткове поняття також має особливості, що відрізняють його від загального поняття. При цьому такі особливості не охоплюють повністю загальніше поняття. Це означає, що існування частково інтегрованих об’єктів ще не призводить до інтегрованості всієї сукупності об’єктів аграрного права. По-друге, розмежування галузей права традиційно здійснюється за особливостями предмета і методів, бо ще ніхто не запропонував інших ефективніших критеріїв. Тому визнання галузі права інтегрованою повинно реалізуватися за цими двома критеріями, основним з яких є предмет правового регулювання.

Займаючись протягом тривалого часу виокремленням ще однієї «нетрадиційної» галузі права – адміністративно-процесуального права, російський правознавець В. Д. Сорокін дійшов висновку, що ознаками галузі права є не традиційні предмет і метод, а три системні ознаки: а) наявність власного предмета регулювання; б) наявність відповідного ступеня внутрішньої організації, що дозволяє цій групі норм виступати елементом системи права в цілому; в) здатність взаємодіяти з іншими галузями як системами одного й того самого рівня [16, с. 921]. При цьому він визнає, що визначальним серед цих ознак, зазвичай, є перший фактор – предмет правового регулювання [17, с. 202]. Не вдаючись до детального аналізу наведених концептуальних положень, необхідно зазначити, що аграрне право має як власний предмет регулювання (аграрні відносини), так і високу ступінь внутрішньої організації аграрно-правових норм та інститутів. Не викликає заперечень і однорівнева взаємодія аграрного права з відповідними галузями приватного й публічного права.

 

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

 

Виокремлення групи галузевих принципів аграрних майнових відносин тісно пов’язано із принципами аграрного права, які є спільними для всіх аграрних відносин. На них накладається лише специфіка їх майнової складової. Це такі принципи: забезпечення потреб населення безпечними і якісними продуктами харчування та промисловості високоякісною сировиною; забезпечення продовольчої безпеки держави; врахування особливостей сільськогосподарської діяльності.

Принцип забезпечення потреб населення безпечними і якісними продуктами харчування та промисловості високоякісною сировиною. Забезпечення природних потреб населення у відновленні щоденних енергетичних затрат, промисловості сировиною є основним і єдиним завданням сільськогосподарського виробництва. Значно нижче раціональної норми в 2004 р. споживалося м’яса і м’ясних продуктів – 48,4 %, молока і молочних продуктів – 59,4 %, яєць – 77,5 %, риби – 59,7 %, овочів і баштанних – 71,6 %, фруктів і ягід – 37,6 % від раціональної норми. По споживанню м’яса, риби, фруктів і ягід ми відстаємо від розвинутих країн у 3–4 рази. Значно зменшилася калорійність харчування. Порівняно з розвиненими країнами вона менша на третину. Дефіцит білка нашого раціону порівняно з раціональними нормами становить 27,0 %, у тому числі білка тваринного походження – 41,7 %. У окремих соціальних груп такий показник значно більший. При цьому слід нагадати, що дефіцит білка призводить до затримки росту та розумового розвитку дітей, порушення кровотворення, діяльності нервової та ендокринної системи. У таких умовах виросло ціле покоління молодих людей, організм яких формувався при дефіциті білка та макро- і мікроелементів. Такий стан харчування дозволив науковцям-медикам стверджувати про існування «прихованого голоду» [58, с. 3].

Під якістю сільськогосподарської продукції слід розуміти сукупність її характеристик, що визначають установленим вимогам нормативних документів фактичних споживчих і виробничих властивостей вироблених сільськогосподарськими товаровиробниками продовольчої сировини і харчових продуктів щодо задоволення потреб споживача відповідно до конкретних цілей їх використання і споживання протягом строку придатності. Що стосується якості продовольчої сировини, то вона має відповідати сукупності властивостей, які мають відповідати сукупності властивостей, які обумовлюють її придатність для подальшої переробки чи оброблення та вживання в їжу, безпеку для здоров’я споживача, стабільність складу та споживчих властивостей. Щодо якості харчових продуктів, то вони мають відповідати сукупності властивостей, які визначають їх здатність забезпечувати потреби організму людини в енергії, поживних та смакоароматичних речовинах, стабільність складу і споживчих властивостей протягом строку придатності. Під безпекою харчових продуктів та продовольчої сировини слід розуміти їх відповідність ветеринарним і санітарним правилам та нормативам і відсутність загрози їх шкідливого впливу на організм людини [59, с. 217–218].

Безпека продуктів харчування та сировини для промисловості тісно взаємопов’язана з екологічною безпекою навколишнього природного середовища. На важливості проблеми екологічної безпеки у питаннях охорони довкілля і раціонального природокористування у взаємозв’язку з проблемами, що виникають у результаті становлення економіки України на ринковий шлях і пов’язаної з цим інтенсифікації виробничо-господарської діяльності наголошують А. П. Гетьман і Л. М. Здоровко [60, с. 144]. Дійсно, між виробництвом безпечної та якісної сільськогосподарської продукції і екологічної безпеки навколишнього середовища існують взаємні причинно-наслідкові зв’язки.

Не є секретом, що український продовольчий ринок заполонили низькопробні та небезпечні за вмістом харчові продукти імпортного виробництва, які не знаходять свого застосування у країні-виробнику або є результатом демпінгової політики цих країн. Для України як аграрної країни з великим ресурсним потенціалом земель сільськогосподарського призначення дотримання цього принципу у формуванні ціннісних орієнтирів системи аграрних майнових правовідносин щонайменше дає змогу забезпечити: 1) нормальне та розширене відтворення повноцінного генофонду населення країни; 2) зниження загального рівня захворюваності населення як важливої передумови зростання економіки; 3) формування продовольчого суверенітету держави; 4) створення позитивного сальдо зовнішньоторгівельного балансу; 5) досягнення уніфікації механізму аграрно-правового регулювання зі стандартами Європейського Союзу.

Принцип забезпечення продовольчої безпеки держави. З попереднім принципом тісно пов’язується принцип забезпечення продовольчої безпеки держави. Сучасні дослідники цієї проблеми визначають продовольчу безпеку як такий стан економіки, при якому гарантується фізична і економічна доступність продовольства для всього населення у кількості, необхідній для активного і здорового життя. При цьому продовольча незалежність – це умова забезпечення продовольчої безпеки, за якої у разі припинення поставок продуктів харчування із-за кордону не виникає продовольчої кризи [61, с. 37].

Нині показники, що характеризують споживання продуктів харчування населення України і визначають рівень її продовольчої безпеки, знизилися до критичної межі. Протягом майже 15 років у країні спостерігається одноманітне жиро-вуглеводне харчування більшої частини населення. Енергетична цінність раціону як дорослих, так і дітей забезпечується вуглеводами на 50–80 % за рахунок хлібобулочних і кондитерських виробів, картоплі та цукру [58, с. 3]. Тому одним із завдань держави по забезпеченню продовольчої безпеки є: визначення потреб країни у продовольстві; оцінка існуючого внутрішнього потенціалу країни в його виробництві; побудова балансів для визначення рівня забезпечення і дефіциту основних продуктів [62, с. 25]. Здійснюючи міжгалузеві правові дослідження на межі адміністративного та аграрного права, В. І. Курило запропонував і обґрунтував необхідність удосконалити систему принципів державного управління аграрним сектором через розширення їхнього переліку принципом забезпечення продовольчої безпеки [63, с. 82].

Необхідно відзначити публічно-правовий характер принципу забезпечення продовольчої безпеки держави. Він тісно пов’язаний з конституційним принципом економічного суверенітету України. З цього випливають завдання відповідних органів держави по забезпеченню основних функцій держави. Проте забезпечення продовольчої безпеки держави випливають з принципу задоволення потреб населення і промисловості у сільськогосподарській продукції. Здійснюється виробництво такої продукції виключно у процесі сільськогосподарської діяльності при безпосередньому опосередкуванні цієї діяльності аграрними майновими правовідносинами. Без такого опосередкування всяка сільськогосподарська діяльність втрачає сенс. Спостерігається і зворотний зв’язок: необхідність забезпечення продовольчої безпеки держави змушує останню до побудови ефективної моделі системи аграрних майнових правовідносин. Таким чином, доцільно розширити перелік принципів формування аграрних майнових відносин за рахунок принципу забезпечення продовольчої безпеки держави.

Принцип врахування особливостей сільськогосподарської діяльності. Можна виокремити такі особливості сільськогосподарської діяльності, які чинять відповідний вплив на стан аграрних майнових відносин: а) сільськогосподарська діяльність виступає не об’єктом, а матеріальним змістом аграрних майнових правовідносин; б) джерелом виникнення цього виду діяльності є суспільні потреби у продуктах харчування та сировині для промисловості; в) здійснюється сільськогосподарська діяльність за допомогою специфічного ресурсного потенціалу; г) діяльність складається із сукупності окремих дій всіх працівників відповідних сільськогосподарських товаровиробників, спрямованих на одержання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції; ґ) ця діяльність здійснюється за допомогою специфічних засобів виробництва та у особливих природних, соціально-економiчних i культурно-побутових умовах за допомогою опосередкування актами аграрного законодавства; д) метою сільськогосподарської діяльності є виробництво та первісна переробка виробленої продукції, а також її реалізація з метою одержання прибутку [64, с. 127].

Нарешті останньою групою є спеціальні принципи, властиві тільки аграрним майновим відносинам: пріоритету аграрних майнових відносин над іншими видами аграрних відносин; реалізації майнових прав і обов’язків суб’єктів аграрних майнових правовідносин у межах аграрної майнової правосуб’єктності; виокремлення масиву майна сільськогосподарського призначення; створення оптимальної майнової основи господарювання сільськогосподарських товаровиробників; залучення майнових паїв на аграрних орендно-договірних засадах; легалізації організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств як суб’єктів аграрних майнових правовідносин; диференціації правових режимів майна різних організаційно-правових форм; перманентного удосконалення механізму правового регулювання аграрних майнових відносин; принцип правового стимулювання майнового інтересу співвласників сільськогосподарського підприємства у результатах його діяльності.

Принцип пріоритету аграрних майнових відносин над іншими видами аграрних відносин. Вище обґрунтовувалася первісна роль аграрних майнових відносин у загальному комплексі аграрних відносин. Аграрні членські, організаційні, трудові, навіть соціальні відносини унеможливлюються без їхнього опосередкування аграрними майновими відносинами.

Свого часу О. С. Йоффе вважав, що основним завданням радянського цивільного права є регулювання майнових відносин [65, с. 208–209]. Аналогічний висновок можна зробити і щодо аграрного права у частині врегулювання аграрних майнових відносин. М. І. Палладіна зазначає як реалії сьогодення те, що «будучи повністю захопленою виявленням і пошуком рішень правових проблем земельної і аграрної реформ, аграрно-правова наука протягом, мабуть, так званого реформеного періоду залишала в стороні проблеми праці в сільському господарстві, захисту трудових прав громадян, що виробляють сільськогосподарську продукцію у рамках різних організаційно-правових форм господарської діяльності» [66, с. 16]. Цей вислів повністю охоплює і проблеми пріоритету аграрних майнових відносин. Аграрно-правова наука спрямувала свою увагу на дослідження механізму правового регулювання загальних проблем, випускаючи з уваги, що основу земельної і аграрної реформ становлять саме аграрні майнові відносини. Це висуває додаткове завдання щодо необхідності враховування пріоритетної ролі аграрних майнових відносин при створенні законодавчої моделі сучасних аграрних відносин, на основі яких і у відношенні до яких потрібно вибудовувати оптимальні зв’язки з іншими видами аграрних відносин.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Окреме аграрне майнове вiдношення є суб’єктивним за своєю природою внаслiдок можливостi iснування певних вiдмiнностей вiд сприйнятої суспiльством усередненої моделi їх здiйснення. Аграрні майновi вiдносини в сукупностi є типiзованими суспiльними вiдносинами, якi будуються вiдповiдно до дiї економiчних законiв матерiального буття, причому їх типiзацiя вiдбувається за критерiєм однорiдностi вiдповiдних об’єктiв. Завдяки цим чинникам аграрні майновi вiдносини не можуть здiйснюватись iнакше, як через вiдповiднiсть вимогам законiв економiчного спiвiснування, набуваючи, таким чином, об’єктивного характеру. Тому категорiя аграрних майнових вiдносин надiляється рисами родового поняття, що об’єднує в своєму складi типiзованi окремi iндивiдуальнi аграрні майновi вiдношення.