Сільськогосподарський виробничий кооператив як організаційно-правова форма приватних сільськогосподарських підприємств

Обслуговуючi сiльськогосподарськi кооперативи не є аграрними за своєю природою, адже їхня дiяльнiсть спрямована на обслуговування сiльськогосподарських товаровиробникiв. Змiстом будь-якого аграрного пiдприємництва є виробництво, переробка виробленої сiльськогосподарської продукцiї та її реалiзацiя, тому такими є тiльки сiльськогосподарськi виробничi кооперативи. За даними Державного комiтету статистики України, в сiльському господарствi станом на 1 серпня 2005 р. дiяло 647 сiльськогосподарських виробничих кооперативiв з середньою площею землекористування понад 1,1 тис. га.

Досвiд розвинутих країн свiдчить, що кооперацiя господарств є найефективнiшою формою органiзацiї сiльськогосподарського виробництва [241, с. 133]. Нинi в Чехiї, незважаючи на порiвняно невелику кiлькiсть (близько 700), сiльськогосподарськi кооперативи обробляють найбiльшу частину земель (27, 2 %) з середнiм землеволодiнням близько 1,5 тис. га [218, с. 240]. За наведеними показниками сiльськогосподарська виробнича кооперацiя в Чехiї перевищує вiтчизняну. Разом з тим у Нiмеччинi спостерiгається тенденцiя зменшення абсолютної кiлькостi сiльськогосподарських кооперативiв поряд зi збiльшенням їх загальної земельної площi. У окремих економiчних зонах Нiмеччини за 1993–2000 роки абсолютна кiлькiсть сiльськогосподарських кооперативiв зменшилася на 14, 2 % за стiйкої тенденцiї, пов’язаної з переходом земель вiд менших до бiльших пiдприємств, тобто укрупненням землеволодiння останнiх [243, с. 92]. Це свiдчить про ефективну дiю об’єктивних ринкових законiв монополiзацiї та концентрацiї капiталу в сiльськогосподарському виробництвi захiдних країн, вказуючи на шлях, який має пройти сiльська виробнича кооперацiя України.

Науковцi, наголошуючи на найбiльшiй доцiльностi й ефективностi сiльськогосподарських кооперативiв як форми сiльськогосподарського виробництва [244, с. 210], вважають, що акцiонернi товариства i товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю неадекватнi умовам сiльськогосподарського виробництва та соцiального життя в селi, а найприйнятнiшою i перспективною є кооперативна форма пiдприємництва [245, с. 48; 246, с. 15]. Поряд з цим розвиток кооперативного руху в сiльськогосподарському виробництвi помiтно стримується їх асоцiюванням з колгоспами.

Отже, окремим питанням нинi є спiввiдношення колгоспiв, якi довгий час були домiнуючою формою господарювання в сiльськогосподарському секторi виробництва, та нинiшнiх сiльськогосподарських кооперативiв. Так, В. В. Зiновчук вважає ототожнювання колгоспiв з кооперацiєю знущанням над самою iдеєю кооперацiї через насильницькi методи створення, внаслiдок яких селяни не були повноправними власниками виробленої ними продукцiї, не мали права полишити колективне господарство, одержавши частку майна колгоспу, створену власною працею, а управлялися колгоспи «зверху донизу» [246, с. 50]. Iншi дослiдники вбачають вiдмiнностi мiж сiльськогосподарськими кооперативами та колгоспами в одержавленнi останнiх [247, с. 34], у тому що ленiнський план кооперацiї не ґрунтувався на класичних принципах кооперацiї нi в теорiї, нi на практицi [248, с. 43].

Iснують i прямо протилежнi думки. Сучаснi правознавцi країн СНД ототожнюють ознаки колгоспу i кооперативу [249, с. 149; 250, с. 161]. Iншi вченi–правники розглядають колгоспи як особливий рiзновид сiльськогосподарських виробничих кооперативiв [251, с. 25–26], яких завжди за їх правовим статусом розглядали як кооперативнi органiзацiї [252, с. 38].

Обидвi наведенi точки зору правильнi, бо вони описують ознаки колгоспiв у рiзний промiжок часу. Дiйсно, колгоспи до початку 90–х рокiв минулого столiття мало чим нагадували кооперативи через недодержання принципу формування пайового фонду власним членським майновим внеском та й самого поняття «пайовий фонд» не iснувало. Як результат колгоспник не одержував нi дивiдендiв, нi кооперативних виплат, якi пiдмiнялись iншою за своєю природою категорiєю – нарахуванням премiй та додаткових оплат, якi належали до трудових, а не майнових вiдносин. Так само при виходi з колгоспу його членам не видавалася частка майна колгоспу, прирощена внаслiдок застосування працi останнiх.

Нинi в країнах СНД, де колгоспи як органiзацiйно-правова форма зберегли свою легiтимнiсть (зокрема, в Росiйськiй Федерацiї, Республiцi Бєларусь, Республiцi Таджикистан), саме життя змусило привести їх органiзацiйну форму та дiяльнiсть до свiтових принципiв кооперацiї. В Українi подiбний процес розпочався з прийняттям Закону України «Про колективне сiльськогосподарське пiдприємство». У ст. 33 цього закону передбачалося у випадку лiквiдацiї КСП пiсля задоволення претензiй кредиторiв видавати паї членiв пiдприємства натурою, грiшми або цiнними паперами (п. 4), а майно, що залишилося пiсля задоволення претензiй кредиторiв також розподiляти мiж членами пiдприємства (п. 5). Саме цi принципи й було покладено у основу вiдповiдного етапу аграрної реформи, розпочатого згiдно з Указом Президента України «Про невiдкладнi заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економiки» вiд 3 грудня 1999 р.

Кожна конкретна органiзацiйно-правова форма має власнi конститутивнi ознаки, визначенi вiдповiдним законодавством, що вiдрiзняють її вiд iнших форм. I. М. Кучеренко видiляє такi специфiчнi ознаки виробничого кооперативу: об’єднання громадян (фiзичних осiб); обов’язкова трудова участь; об’єднання на пiдставi членства та майнових пайових внескiв, а також пай, як об’єкт права власностi членiв кооперативу та субсидiарна вiдповiдальнiсть членiв кооперативу [223, с. 130, 144]. Останнi дослiдження, здiйсненi О. В. Гафуровою, дали їй змогу видiлити такi характернi ознаки сiльськогосподарського виробничого кооперативу: 1) його утворюють з метою одержати прибуток; 2) основний вид дiяльностi – виробництво продукцiї сiльського, рибного i лiсового господарства; 3) вiн є персональним об’єднанням, членство в якому передбачено для фiзичних осiб (юридичнi можуть бути лише асоцiйованими членами); 4) засновники (члени) такого кооперативу мають бути сiльськогосподарськими товаровиробниками; 5) члени такого кооперативу зобов’язанi брати в ньому трудову участь [253, с. 8]. З приводу першої з наведених О. В. Гафуровою ознак необхiдно зауважити, що одержання прибутку не є специфiчною ознакою, властивою сiльськогосподарському виробничому кооперативу. Одержання прибутку – мета будь-якої комерцiйної органiзацiї, яка здiйснює пiдприємницьку дiяльнiсть.

Таке змiшування ознак, характерних для всiх комерцiйних форм господарювання, виникає вiд поєднання у механiзмi правового регулювання засад загального та спецiального законодавства. Так, Є. Л. Мiнiна вважає, що правовий статус сiльськогосподарських кооперативiв, безсумнiвно, регулюється правовими актами, якi належать до сiльськогосподарського законодавства [247, с. 39]. При цьому вона не враховує того факту, що правовий статус юридичної особи як суб’єкта права, яким, безперечно, є виробничий сiльськогосподарський кооператив, визначається передусiм загальним (цивiльним та господарським) законодавством. До того ж саме аграрне законодавство, будучи за своєю природою спецiальним, визначає тiльки специфiчнi ознаки цiєї органiзацiйно-правової форми. Тому прийнятнiше розумiти пiд основною метою дiяльностi кооперативу задоволення матерiальних та iнших потреб його членiв, а прибуток – як засiб її досягнення [254, с. 73].

Легальнi конститутивнi ознаки сiльськогосподарського виробничого кооперативу випливають з узагальнюючого його визначення у ст. 1 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю» [127]. Таким є юридична особа, утворена шляхом об’єднання фiзичних осiб, якi є сiльськогосподарськими товаровиробниками, для спiльного виробництва продукцiї сiльського, рибного i лiсового господарства на засадах обов’язкової трудової участi у процесi виробництва. Отже, легальними ознаками є: об’єднання виключно фiзичних осiб; членами сільськогосподарського виробничого кооперативу можуть бути тiльки сiльськогосподарськi товаровиробники; мета – здiйснення вiдповiдної специфiчної сільськогосподарської дiяльностi. У текстi наведеної норми прямо не сказано, що вказанi види дiяльностi є метою. Але цiлком логiчно можна припустити, що метою будь-яких дiй особи є те, для чого їх здiйснюють. Таким чином, лексична конструкцiя тексту аналiзованої норми, де кооператив утворюється для «спiльного виробництва» певної продукцiї, дає змогу ототожнити цi види дiяльностi саме з метою його утворення i функцiонування. Щодо визначення метою виробництво продукцiї сiльського, рибного i лiсового господарства виникають закономiрнi зауваження. Виробництво наведених видiв продукцiї є насамперед предметом дiяльностi виробничого сiльськогосподарського кооперативу. Мета створення i функцiонування сiльськогосподарського виробничого кооперативу – задовольнити економiчнi, соцiальнi та iншi потреби його членiв через надання їм вiдповiдних послуг на основi поєднання їх особистих та колективних iнтересiв, подiлу мiж ними ризикiв, витрат i доходiв у процесi здiйснення спiльної сiльськогосподарської дiяльностi.

Викликає зауваження i предмет дiяльностi сiльськогосподарського виробничого кооперативу, який включає виробництво продукцiї лiсового господарства. Звичайно це розширює межi господарської компетенцiї кооперативу, але вiдбувається на фонi вiдсутностi практичної необхiдностi у законодавчому закрiпленнi можливостi здiйснення лiсiвницької дiяльностi. Земельне та лiсове законодавство дає змогу безплатно або за плату передавати у власнiсть фiзичним та юридичним особам за рiшенням органiв мiсцевого самоврядування та органiв виконавчої влади замкненi земельнi дiлянки лiсового фонду загальною площею до 5 га у складi угiдь селянських, фермерських та iнших господарств. Проте, по-перше, це скорiше виняток, нiж загальне правило, через природнi властивостi агроландшафту, що виключає можливiсть повсюдного набуття у приватну власнiсть залiснених земельних дiлянок. По-друге, такi земельнi дiлянки лiсового фонду вiдповiдно до ст. 9 Лiсового кодексу України вiд 21 сiчня 1994 р. [255] надаються у користування виключно громадянам iз спецiальною пiдготовкою, що не є характерною рисою для бiльшостi аграрних товаровиробникiв. По-третє, обмеженiсть площi лiсового землекористування 5 га не дає можливостi налагодити постiйне виробництво продукцiї лiсового господарства. Залежно вiд виду деревини мiнiмальний вiк промислової вирубки лiсiв коливається вiд 50 до 100 рокiв i здiйснюється з рубок головного користування, якi враховують вiдповiдно до «Порядку ведення державного облiку лiсiв i державного лiсового кадастру», затвердженого постановою КМ України вiд 27 вересня 1995 р. № 767 [256]. Здiйснивши одноразову лiсозаготiвлю, кооператив позбавляється можливостi подальшого здобуття власної лiсової сировини на тривалий час. До того ж вiдповiдно до правил вiдновлення лiсiв i лiсорозведення, затверджених постановою КМ України вiд 16 сiчня 1996 р. за № 97 [257], рацiональне використання лiсового фонду передбачає обов’язкове залiснення територiї зрубаних лiсових ресурсiв, а це, крiм спецiальних знань, потребує наявностi лiсового насiнницького фонду та наукових рекомендацiй з вiдновлення даної лiсової земельної дiлянки. Щодо цього досить сумнiвною уявляється ефективнiсть лiсозаготiвель у частинi домiрностi одержаних доходiв i витрат.

I, нарештi, найголовнiшою причиною, за якою сiльськогосподарський виробничий кооператив не може виробляти продукцiю лiсового господарства, є невiдповiднiсть наведеного виду дiяльностi законодавчим вимогам до суб’єктного складу цiєї органiзацiйно-правової форми. Згiдно з вимогами законодавства членами сiльськогосподарського виробничого кооперативу можуть бути тiльки сiльськогосподарськi виробники, узагальнююче визначення яких мiститься в ст. 1 Закону України «Про стимулювання розвитку сiльського господарства на перiод 2001–2004 рокiв». Такими визнаються фiзична або юридична особа, яка займається виробництвом сiльськогосподарської продукцiї, переробкою власновиробленої сiльськогосподарської продукцiї та її реалiзацiєю. У цiй же статтi мiститься i визначення сiльськогосподарської продукцiї, до якої належить продукцiя, що виробляється у сiльському господарствi та вiдповiдає кодам 01.11–01.42 та 05.00.1–05.00.42 Державного класифiкатора продукцiї та послуг ДК 016–97.

Відсилочний характер наведеної норми визначається насамперед великим масивом рiзновидiв продукцiї, серед перелiку якої немає продукцiї лiсового господарства, яка має власну, вiдмiнну вiд сiльськогосподарської, кодифiкацiю. Таким чином, виробництво лiсiвницької продукцiї не належить до компетенцiї сiльськогосподарського товаровиробника; це потребує її виключення з легального визначення видiв дiяльностi сiльськогосподарського виробничого кооперативу через можливiсть неоднозначного тлумачення.

Так, керуючись кооперативним законодавством, В. Ю. Уркевич пропонує розрiзняти, поряд з рослинницьким, тваринницьким і рибальським, такий рiзновид сiльськогосподарських виробничих кооперативiв, як лiсiвницький [258, с. 47]. Наведення серед перелiку сiльськогосподарських виробничих кооперативiв лiсiвницьких пiдтверджує сформульований вище висновок про необхiднiсть внесення змiн до ст. 1 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю» щодо виведення лiсiвницької дiяльностi за межi майнової аграрної (галузевої) правосуб’єктностi, яка являє собою потенційний, можливий обсяг майнових прав і обов’язків, наявність яких надасть можливість здійснювати сільськогосподарську діяльність, зокрема сiльськогосподарських виробничих кооперативiв. Також необхiдно зауважити, що взагалi розмежування виробничих кооперативiв на наведенi рiзновиди недоцiльне, навiть неможливе через специфiку сiльськогосподарського виробництва. Вiднесення пiдприємств до рослинницьких, тваринницьких тощо свiдчить тiльки про напрям спецiалiзацiї, який є узагальнюючим економiчним показником i формується як переважання певної продукцiї у загальнiй структурi товарної продукцiї. Цей показник не є сталим i постiйно коливається залежно вiд цiлого ряду об’єктивних та суб’єктивних чинникiв. Досить важко також зосередити зусилля на виробництвi окремо рослинницької чи тваринницької продукцiї, адже цi галузi тiсно взаємопов’язанi i взаємозалежнi. Отже, виокремлювати сiльськогосподарськi виробничi кооперативи за ознакою спецiалiзацiї є не зовсiм коректним, адже наявнiсть вузької спецiалiзацiї характерна iншим, нiж виробничi, видам кооперативiв.

Паралельно виникає проблема визначення в сiльськогосподарському кооперативному законодавствi поняття сiльськогосподарського товаровиробника. З приводу наведеного в ст. 1 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю» визначення цiєї категорiї виникають такi мiркування. Законами України «Про внесення змiн до деяких законiв України щодо регулювання дiяльностi в аграрному секторi економiки» вiд 19 червня 2003 р. (набрав чинностi з 1 сiчня 2004 р.) [259] i «Про фiксований сiльськогосподарський податок» вiд 17 грудня 1998 р. в характеристицi сiльськогосподарського пiдприємства як платника даного виду податкiв величину валового доходу, одержаного вiд реалiзацiї сiльськогосподарської продукцiї власного виробництва та продуктiв її переробки за попереднiй звiтний (податковий) рiк, збiльшено з 50 до 75 вiдсоткiв. Згiдно з п. 2 Прикiнцевих положень першого з названих законiв такi самi змiни внесено i до iнших нормативно-правових актiв. Так, Законом України «Про внесення змiни до статтi 1 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю» (щодо уточнення термiна «сiльськогосподарський товаровиробник») вiд 29 червня 2004 р. [260] внесено вiдповiднi змiни щодо 75 вiдсоткового квотування величини валового доходу у визначенні сiльськогосподарського товаровиробника, даного Законом України «Про сiльськогосподарську кооперацiю». Чiтко простежується зв’язок i прямий вплив податкового законодавства на аграрне, яке покликане врегульовувати зовсiм iншу сферу: виробничу, а не фiнансову. При цьому спостерiгається пряме ототожнювання понять сiльськогосподарських товаровиробника i сiльськогосподарського пiдприємства.

Водночас наведенi змiни прямо входять у колiзiю з нормативно-правовими актами «виробничого» аграрного законодавства. Вже згадуваний Закон України «Про стимулювання розвитку сiльського господарства на перiод 2001–2004 рокiв», визначаючи поняття сiльськогосподарського пiдприємства, визнає таким пiдприємством юридичну особу, основним видом дiяльностi якої є вирощування та переробка сiльськогосподарської продукцiї, виручка вiд реалiзацiї якої становить не менше як 50 вiдсоткiв загальної суми виручки. Аналогiчна дефiнiцiя є в п. 1 ст. 44 Закону України «Про вiдновлення платоспроможностi боржника або визнання його банкрутом» вiд 30 червня 1999 року.

Ототожнюючи категорiї сiльськогосподарського товаровиробника i сiльськогосподарського пiдприємства, податкове законодавство закладає у визначення сiльськогосподарського кооперативу, який водночас є i товаровиробником, i пiдприємством, i платником податкiв, рiзнi, порiвняно з аграрним законодавством, критерiї: валовий дохiд проти виручки вiд реалiзацiї. Вiдразу ж постає питання визначення валового доходу. Економiчна теорiя, що виходить насамперед з позицiї виробничого процесу, пiд валовим доходом розумiє новостворену вартiсть, яка являє собою витрати з вiдшкодування затрат людської працi (оплату працi) та чистий дохiд (прибуток). Аналiз змiсту ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку пiдприємств» (в редакцiї закону вiд 22 травня 1997 р.) [261] дає змогу зробити висновок, що податкове законодавство пiд валовим доходом абсолютно безпiдставно розумiє всю суму грошових, матерiальних або нематерiальних надходжень у вартiснiй формi за звiтний податковий рiк. Тим самим неадекватно збiльшується межа визнання товаровиробникiв сiльськогосподарськими. Маючи на метi зменшення кiлькостi пiдприємств, якi пiдпадають пiд пiльговий режим оподаткування фiксованим сiльськогосподарським податком, податкове законодавство нiвелює потреби практики аграрного виробництва у чiткiй регламентацiї базових ґрунтоутворюючих засад правового регулювання сiльськогосподарської дiяльностi. Як наслiдок необхiдно усунути негативний вплив спецiальних податкових нормативно-правових актiв, поклавши в основу визначення сiльськогосподарського товаровиробника як члена сiльськогосподарського виробничого кооперативу положення ст. 1, цiлком аграрного за змiстом Закону України «Про стимулювання розвитку сiльського господарства на перiод 2001–2004 рокiв» у частинi визнання таким особи (фiзичної чи юридичної), яка виробляє сiльськогосподарську продукцiю, переробляє та реалiзує її.

Поряд з цим виникають питання щодо суб’єктного складу виробничих сiльськогосподарських кооперативiв. Насамперед неясно, кого з фiзичних осiб можна визнати сiльськогосподарським товаровиробником. Так, М. I. Козир ставить пiд сумнiв можливiсть вважати сiльськогосподарськими товаровиробниками 16 рiчну молодь, членiв особистих пiдсобних господарств, якi можуть бути членами сiльськогосподарських виробничих кооперативiв [251, с. 27]. Дiйсно, виходячи з реалiй сьогодення, досить сумнiвною уявляється можливiсть наявностi у молодi власного майна, необхiдного для внесення вступного та пайового внескiв. Особи, надiленi неповною цивiльною дiєздатнiстю, можуть самостiйно розпоряджатися тiльки власними доходами, яких у сучасної сiльської молодi просто не вистачить для створення майнової основи членства у кооперативi. Все це унеможливлює членство в сiльськогосподарському виробничому кооперативi неповнолiтнiх осiб. Виходом з цєї ситуації може бути внутрішнє кредитування потенцiйних неповнолітніх членiв на суму первiсних майнових внескiв. Але в цьому разi на укладання договору позики з неповнолiтньою особою потрiбна згода будь-кого з батькiв (усиновлювачiв), що становить додатковi ускладнення через виникнення в разi невиконання умов договору чи завдання шкоди неповнолiтнiм субсидiарної вiдповiдальностi осiб, якi дали згоду на укладання названого виду правочину. Кредитування неповнолітніх членів виробничого сільськогосподарського кооперативу вимагатиме створення спеціального фонду кредитування членських внесків. Проте такий захід дасть змогу досягти щонайменше кількох переваг: 1) частково зняти соціальну напругу в селі щодо безробіття молоді; 2) залучити до суспільної праці значну кількість трудових ресурсів репродукційного віку; 3) розширити коло членів кооперативу на тривалу перспективу.

Загалом процедура визнання фiзичних осiб сiльськогосподарськими товаровиробниками мiстить певнi непереборнi обставини. Результатом земельної реформи стала парцеляцiя масиву земель сiльськогосподарського призначення з середнiм розмiром вiд 4,0 до 5,0 га та земельних дiлянок особистих селянських господарств до 1 га. Виникає питання, чи можуть земельнi дiлянки таких розмiрiв забезпечити високу товарнiсть виробленої продукцiї? На думку Г. Є. Бистрова карликовi господарства iз земельними надiлами вiд 0,5 до 10 га, навiть до 40 га, не здатнi вести товарне сiльськогосподарське виробництво [262, с. 65]. Цей висновок пiдтверджують дослiдники з країн з розвиненою ринковою економiкою. Пiд час перебування автора цих рядкiв у 1992 роцi у службовому вiдрядженнi до Великобританiї вченi Науково-дослiдного центру фiрми «ADAS» зробили обґрунтований висновок про те, що аграрне товарне виробництво на пiдприємствах iз земельними дiлянками, меншими, нiж 50 га, є неефективним. У реалiях сучасного вiтчизняного сiльськогосподарського виробництва наведений земельний ценз, мабуть, має бути пiдвищений щонайменше вдвiчi.

Характерною рисою дiяльностi фiзичних осiб-селян є її спрямованiсть передусiм на забезпечення особистих потреб селянської сiм’ї у продуктах харчування i лише в другу чергу – на продаж надлишкiв виробленої продукцiї. При цьому вiдсутня висока товарнiсть, властива товаровиробниковi. Крiм того, окремi селяни i селянськi (особистi) господарства не мають обов’язку i фактично не можуть пiдрахувати нi матерiальнi витрати, нi валовий дохiд, адже це є прерогативою органiзацiй, надiлених певною органiзацiйною структурою. Напрошується висновок, що застосування категорiї валового доходу щодо фiзичних осiб як виробникiв сiльськогосподарської продукцiї не є рацiональним нi з економiчної точки зору як поняття, що не вiдповiдає сутi охоплюваного ним явища, нi з юридичної – з позицiї неефективностi законодавчого закрiплення такої категорiї. Деякi дослiдники зауважують, що об’єднання первiсних товаровиробникiв, будь-то селянськi господарства чи юридичнi особи-сiльськогосподарськi органiзацiї, характернi саме для обслуговуючих кооперативiв [247, с. 36]. З наведеного випливає висновок про iдентифiкацiю первiсного товаровиробника саме з органiзацiями, якими є крупнi органiзованi господарства.

Невiдповiднiсть фiзичних осiб-селян легальним ознакам сiльськогосподарського товаровиробника потребує вiдмежування правового статусу фiзичних осiб як можливих членiв сiльськогосподарського виробничого кооперативу вiд статусу юридичних осiб. Уявляється доцiльним дати таке визначення: «Сiльськогосподарський товаровиробник – це фiзична особа, яка здiйснює виробництво, переробку та реалiзацiю власної сiльськогосподарської продукцiї, або юридична особа незалежно вiд форми власностi та господарювання, основним видом дiяльностi якої є вирощування та переробка сiльськогосподарської продукцiї, частка якої у загальній продукції становить не менше як 75 вiдсоткiв, за наявностi сiльськогосподарських угiдь (рiллi, сiножатей, пасовищ i багаторiчних насаджень тощо) та/або поголiв’я сiльськогосподарських тварин у власностi, користуваннi, у тому числi й на умовах оренди».

Наступною специфiчною ознакою є об’єднання фiзичних осiб. Вiдмiннiсть кооперативу, в тому числi й виробничого, вiд пiдприємницьких структур полягає також у тому що в пiдприємницьких структурах об’єднується капiтал, а в кооперативах – громадяни [246, с. 31], [254, с. 73–74, 76], [263, с. 54], [264 с. 281]. Iснує й протилежна позицiя: виробничий кооператив є об’єднанням i працi, i капiталу [265, с. 286]. Дiйсно, просте персонiфiковане об’єднання осiб у сiльськогосподарському виробничому кооперативi без одночасного створення матерiальної основи його функцiонування неможливе з точки зору завдань, якi ставляться перед цiєю органiзацiйно-правовою формою. Набуття членства в кооперативi також нерозривно пов’язане iз законодавчими вимогами внесення вступного та пайового внескiв.

Майновi внески з точки зору економiчної теорiї є результатом попередньої, уречевленої фiзичної та розумової працi. З огляду на це бiльш вiдповiдним видається пiдхiд: «у сiльськогосподарському виробничому кооперативi об’єднується праця членiв, а об’єднання пайових внескiв, вкладiв (капiталу) має додаткове значення» [10, с. 140]. Вкладений капiтал є квiнтесенцiєю економiчних вiдносин у звичайних корпорацiях, вiн фактично пiдпорядковує собi цi вiдносини, тодi як у кооперативi це вважається другорядним, поступаючись вимогам пiдтримки пiдприємства через участь у його господарськiй дiяльностi [246, с. 38]. Висування на переднiй план ознаки об’єднання осiб над об’єднанням капiталiв виправдане, бо випливає з самої мети створення кооперативу – задоволення взаємних економiчних потреб його членiв через особисту трудову участь.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Цей висновок стосується i командитних товариств, якi є лише рiзновидом повного. У сучаснiй теорiї корпоративних вiдносин видiляють специфiчнi iстотнi ознаки командитного товариства, що вiдображають систематику союзiв засновникiв, вкладникiв командитного товариства. Цi союзи бувають кiлькох рiвнiв: мiж засновниками – союзи iнвестицiй, управлiння i вiдповiдальностi; мiж вкладниками – союзи iнвестицiй та певною мiрою управлiння; мiж засновниками i вкладниками. Їх об’єднує спiльнiсть пiдприємницького iнтересу i одержання прибутку вiд iнвестицiй. При цьому засновники мають змогу одержувати ще й заробiтну плату [291, c. 14]. Наведенi ознаки не враховують специфiку сiльськогосподарського виробництва. Крiм того, досить сумнiвною є сама можливiсть участi селян як командитiв. По-перше, закон обмежує кiлькiсть вкладникiв командитного товариства 50 вiдсотками вiд майна товариства, зазначеного в установчому договорi. Низький розмiр статутного фонду автоматично зменшує можливу кiлькiсть вкладникiв. По-друге, низька ефективнiсть сiльськогосподарського виробництва нiвелює саму iдею вкладання власного майна, адже перспектива одержати дивiденди є досить сумнiвною за iснування високої ймовiрностi втратити майновi внески у разi настання вiдповiдальностi за зобов’язаннями товариства. По-третє, сама iдея i запропонована модель вкладення майна в командитне товариство є неприйнятною для селянського менталiтету, який передбачає особисту участь у процесi сiльськогосподарського виробництва. Вищенаведені чинники роблять конструкцiю командитного товариства непридатною для застосування в аграрному виробництвi.

Серед зазначених факторiв невiдповiдностi господарських товариств сучасним умовам ведення сiльського господарства не останнє мiсце займає наявнiсть корпоративних конфлiктiв. Як вiдзначають дослiдники конфлiктiв iнтересiв у корпоративних вiдносинах, їхнiм пiдґрунтям є несумiрнiсть рiзних цiлей засновникiв i учасникiв товариств, рiзнi можливостi впливу на товариство та реалiзацiї своїх iнтересiв, велика кiлькiсть акцiонерiв з рiзним ступенем впливу на прийняття загальними зборами та iншими органами юридично значущих рiшень, численнi зловживання з боку засновникiв [272, с. 146–148], проблема захисту прав мiноритарних учасникiв [285, с. 8] тощо. Кожна сiльська громада, крiм територiальної вiдокремленостi, вiдрiзняється етнiчним складом i суспiльним свiтосприйняттям, що формує просторовi та соцiальнi межi виробничої дiяльностi сiльськогосподарських товариств. Корпоративнi конфлiкти майнових iнтересiв, що виникли на цьому ґрунтi, можуть спричинитися до посилення соцiального напруження в окремо взятих сiльських громадах, що не сприятиме пiдвищенню ефективностi сiльськогосподарського виробництва.

У лiтературi висловлено кардинальну думку, що «економiчна корпоративнiсть (розрiзненiсть титульних власникiв), за загальним правилом, не сприяє iнвестицiйнiй привабливостi та ефективнiй дiяльностi пiдприємства через роз’єднанiсть економiчного i юридичного джерел влади. Вона має право на iснування насамперед у структурi тих пiдприємств, учасники яких, будучи засновниками, водночас своєю працею беруть участь у їхнiй дiяльностi. Йдеться про кооперативи та колективнi, в тому числi сiльськогосподарськi, пiдприємства. Тут єднiсть матерiальної та трудової участi робить не тiльки можливим, але й корисним механiзм запобiгання концентрацiї в одних руках управлiнських функцiй» [280, с. 34]. Сказане стосується господарських товариств взагалi, проте цей висновок чiтко вписується у наведенi вище умовиводи про недоцiльнiсть застосування цих органiзацiйно-правових форм у сiльськогосподарському виробництвi. Справа навiть не в роз’єднаностi економiчних та юридичних аспектiв управлiння, а в об’єктивних потребах нинiшнього сiльського господарювання, яке потребує застосування органiзацiйно-правових форм, де поєднувалися б насамперед особиста трудова участь з майновою. Господарськi ж товариства не вiдповiдають вимогам, якi висуває до них специфiка здiйснення сiльськогосподарської дiяльностi, сучасний стан розвитку майнових вiдносин сiльськогосподарських товаровиробникiв.

Крiм наявностi конфлiктiв корпоративних iнтересiв, кризовi процеси можуть посилюватися з виникненням принципово нового явища – грiнмейлу. В загальному розумiннi грiнмейл – це випадки корпоративного шантажу мiноритарних вкладникiв акцiонерних товариств, якi скуповуючи, як правило, через пiдставних осiб невеликий пакет акцiй компанiї, вивчають слабкi мiсця в юридичному та фiнансовому становищi основного (мажоритарного) акцiонера i починають дошкуляти йому судами, перевiрками, претензiями тощо, змушуючи компанiю викупити акцiї зi значною премiєю [290, с. 5, 11–12]. Звичайно для виникнення цього явища необхiднi вiдповiднi пiдстави: наявнiсть розвинутого фондового ринку, функціонування досить стiйкого за фiнансовим станом сільськогосподарського товариства, вiдповiдної правової неврегульованостi подiбних корпоративних вiдносин. Внаслiдок слабкого нинiшнього фiнансового стану бiльшостi сiльськогосподарських акцiонерних товариств виникнення грiнмейлу є маловiрогiдним, проте це не виключає його застосування в недалекому майбутньому з розвитком ефективного аграрного середовища. Таку можливiсть необхiдно передбачити при моделюваннi нових корпоративних сiльськогосподарських вiдносин.

Недаремно М. I. Козир вiдзначає вiдсутнiсть створення надiйної правової бази для функцiонування в сiльському господарствi закритих акцiонерних товариств i товариств з обмеженою вiдповiдальнiстю [10, с. 127]. Але це саме можна сказати й про iншi види господарських товариств. З даного приводу доцiльно навести висновок В. П. Мозолiна, що «на жаль, процеси реформування корпоративного законодавства, в тому числi законодавства про акцiонернi товариства, вiдбуваються за межами Росiї. Росiйський законодавець продовжує освоювати тi правовi конструкцiї, якi здебiльшого в сучасному виглядi вже не мають майбутнього» [293, с. 24]. Можливо новi моделi корпоративних вiдносин, побудованi в недалекому майбутньому, будуть придатнiшими для аграрної сфери прикладення працi.

Поки що можна зробити такi узагальнення. Повнi та командитнi товариства є органiзацiйно-правовими формами, що взагалі не пiдходять для сучасного застосування в сiльськогосподарському виробництвi. Конструкцiї нинiшнiх акцiонерних товариств, товариств з обмеженою та додатковою вiдповiдальнiстю є перехiдними формами, якi повиннi мати обмежене застосування в аграрнiй сферi [294, с. 42–46]. Виникає потреба побудови нових, гнучкiших моделей корпоративних майнових правовiдносин, якi передбачали б можливiсть використання подiбних органiзацiйних структур у сiльському господарствi аж до закрiплення їх у спецiальному аграрному законодавствi.