Фактор людський і фактор гумусний

 

Коли відсутня абсолютна додаткова вартість

 

Ленін розпочав неп із реформи в сільському господарстві. Були скасовані й суворо заборонені всі адміністративні заходи воєнного комунізму — заходи, що в непомірно збіль­шеному вигляді відродилися за часів Сталіна. Власне, мето­дика господарювання в сільському господарстві лишається й досі тією ж самою: хліб на селах відбирається повністю. Щоб не посилати в села озброєні продзагони, партія раз і назавжди вирішила цю проблему ~ примусово зігнала селян до колгос­пів. То була тотальна війна проти селянства, яку не можна й порівнювати з нетривалими жорстокостями воєнного кому­нізму. Сталіністи рубали під корінь. Ба навіть корчували най­краще, найздоровіше коріння, лишаючи в селах нездібних, непрацездатних або напівлюмпенів та зледачілих п’яниць.

Я вже казав: програма на форму економічної системи за­кладається в сільському господарстві, бо саме тут, а не де-інде виробляються абсолютний додатковий продукт і абсолютна додаткова вартість. Або не виробляються взагалі!..

Останнє твердження декому може видатися неймовірним або й нісенітним: якщо не виробляється додатковий продукт, за рахунок чого живуть міста й робітничі селища? І як він може не вироблятися, коли ми вже казали: можливості додат­кового продукту закладені в самій природі злаків?

І все ж я не помиляюсь: можлива й така суспільна ситуація, коли абсолютна додаткова вартість не продукується взагалі. Щоб це зрозуміти, погляньмо на сучасний стан радянської економіки: щороку Радянський Союз закуповує за кордоном 30—40 мільйонів тонн зерна. А насправді йому не вистачає щорічно близько 100 мільйонів тонн, бо сучасний цивілізо­ваний світ продукує не менше, ніж по тонні на душу населен­ня. Якщо зерна продукується менше, тоді гастрономи вигля­дають по-радянському: продукти тваринництва (м’ясо, ков­баси, вершкове масло тощо) зникають з прилавків.

Щоб купувати зерно, потрібна валюта. Карбованці добува­ють на тому ж таки Заході, розпродуючи природні багатства: золото, нафту, газ, лісоматеріали тощо. Отже, сьогодні ра­дянське суспільство живе коштом нащадків — власних онуків і правнуків. Тобто 280 мільйонів з волі більшовицької партії фактично паразитують на зґвалтованому тілі планети. Чи можна за цих умов казати про виробництво абсолютної до­даткової вартості? Безумовно, ні — вона в Радянському Союзі цілком відсутня. При цьому трудова вартість може існу­вати — як умовний вимір людської праці. Але ж яка від неї радість? Ми отримуємо гроші тільки за те, що вельми успіш­но руйнуємо власне майбутнє.

Гляньмо тверезим оком: адже не сьогодні виникла суспіль­на ситуація, за якої абсолютна додаткова вартість припинила своє існування. Це сталося давно — одразу ж після сталін­ської колективізації, коли все без винятку зерно, зібране на ланах, легко й просто засипали в державні комори. Бо в колгоспах справді-таки забирати зерно дуже легко.

З якої ж причини припиняється виробництво абсолютної додаткової вартості? Адже ж світить Сонце, як воно світило завжди. Щоліта визрівають злаки. Чому ж економічна ситуація складається так, буцімто суспільство цілком відрізане від сонця — благодатне світило перестає дарувати нам те, що ми маємо право назвати енерґією проґресу? Саме так я й називаю абсолютну додаткову вартість в «Економічних моно­логах». І глибоко переконаний, що називаю правильно.

Слід звернути увагу ось на що: та обставина, що злаки мають 5 одиниць біологічної енерґії, була відома дуже давно. Саме ця енерґія завжди програмувала розподіл праці: селянин діставав своє, ремісник своє, особа державна або духовна — також своє. Отже, в самій природі злаків закладені підвалини будь-якої держави, котра завжди складається із трьох класів-сфер. Я знов-таки мушу адресувати читача до «Економічних монологів», де я про це розповідаю докладно. Тут же знов і знов слід повторити: коли в сільському господарстві залиша­ються дві одиниці біологічної енерґії (фактично лише соло­ма) — суспільство справді відрізає себе від Сонця (хоч і не помічає цього!); переходить на життя коштом проїдання енерґії гумусу — тобто за рахунок проґресуючого виснаження землі. Нова сонячна енерґія в гумусних прошарках у цей час не нагромаджується — селянин ледь-ледь животіє, де вже йому дбати про збагачення землі. Та й земля фактично чужа. Селянина охоплює тяжка апатія. Більше вродить чи менше — все одно йому не дістанеться навіть соломи, не кажучи вже про зерно. І якщо хочете знати, звідки походить масове само­гоноваріння, то воно саме звідси.

Це психологічний бік справи. Що ж до енерґетичного, то тут для прикладу годиться така наочна модель: взаємодія ґенератора й акумулятора у звичайному авто. Якщо, скажімо, зіпсується ґенератор, водій зможе деякий час їхати за рахунок енерґії зарядженого акумулятора. Але чи довго?..

Гумусний шар планети і є справжнім акумулятором соняч­ної енерґії. Ґенератором здатна бути людська праця — якщо вона цілком вільна. І навпаки: ґенератор одразу ж виходить з ладу, якщо з’являється насильство над працею.

У часи непу гумусний акумулятор володів значним запа­сом енерґії — капітал, попрацювавши півстоліття, відродив виснажену феодалізмом землю. Цієї енерґії вистачило для їзди без ґенератора знов-таки на півстоліття. Ось вам наочна дія закону збереження й перетворення енерґії!

Сьогодні колеса радянської економіки ледь-ледь крутяться. Чи здатний цей процес прискорити М. Ґорбачов? Якби він був навіть Богом, то й тоді для відродження енерґії гумусу, висмоктаної сталінським тоталітаризмом, йому б належало попрацювати з півстоліття. Або й ціле століття. І не в умовах державного свавілля, коли все зерно в селах відбирається (сьогодні «купується» за псевдокарбованці), а в умовах пов­ної свободи — свободи продукувати, свободи володіти, сво­боди продавати. Бо тільки вона, свобода, і є справжнім і єдиним продуцентом національних багатств. У цьому шот­ландський монах Д. Скот був далекоглядніший від свого зем­ляка А. Сміта — Скот проголошував: Бог є Абсолютна Свобо­да. Усе, що ми знаємо про християнську цивілізацію Заходу, переконує нас у несхибній правоті цієї величної формули.

 

Чи можлива рентабельність без ренти?

На противагу непові сучасна економічна реформа в Ра­дянському Союзі розпочалася з промисловості — не з сіль­ського господарства. Створення агропрому, введення бригад­ного та сімейного підряду — це всього лише чергове бюро­кратичне крутійство в межах тієї ж колгоспно-радгоспної системи. Керівництво партії прагне обдурити саму природу: нехай, мовляв, земля і все, що вона продукує, належать дер­жаві (фактично: партійній олігархії), а виробник мусить пра­цювати так, ніби все це належить йому. За це він отри­муватиме трохи більше стандартних папірців, котрі в Ра­дянському Союзі називаються грошима. Тільки називаються, бо насправді такими не є: вони в собі не несуть енерґетично-вимірювальної функції.

Адже ж функція грошей саме в тому й полягає, щоб у кожну окрему мить цілком точно вимірювати, яка кількість сонячної (біологічної) енерґії протекла в данійкрамниці,на даному прилавку. То є енерґія, котру витратив робітник на виготовлення товару — якщо це промислові вироби. Біологіч­ною енерґією промисловий товар не володіє — він володіє лише її відображенням у вигляді нової форми, котру придбав природний матеріал внаслідок людської праці. Залізо стало голкою або плугом, дерево зробилося меблями тощо.

Та коли на прилавок потрапляють продукти сільського господарства, вони є одночасно і носіями сонячної (біологіч­ної) енерґії, і носіями тієї енерґії, котру витрачено людьми на їхнє виготовлення. Само собою зрозуміло: пріоритет нале­жить цим товарам, бо з них починається всяке виробництво.

Проте марксистський догматизм, що прийшов до сорат­ників Ґорбачова (та й до нього самого) іще з дитячого садка, віддає перевагу промисловим виробам — і саме тому еконо­мічна реформа почалася з промисловості. Ні, це вже не просто черговий бюрократичний маневр — тепер це конкретна і надзвичайно відповідальна справа: з 1 січня 1988 року майже всю промисловість (треба гадати, за винятком військо­вої) переведено на самофінансування. Або, кажучи іншою мовою, вступив у дію закон рентабельності...

Тут, даруйте, ми й спіткнемося об специфічно радянську нісенітницю, котра заряджена хаосом, як набій порохом. Справа ось у чому: радянське поняття рентабельності є лише умовним — це тільки назва, бухгалтерська функція, а не еко­номічна категорія, котра має своїм підґрунтям ренту як об’єк­тивну реальність.

У капіталістичному виробництві навіть тоді, коли еконо­місти забувають про вчення фізіократів, рента стає підґрун­тям будь-якого товару автоматично — внаслідок ринкових відносин, що охоплюють усі галузі економіки.

Ми вже не раз звертали увагу читача на продукти сіль­ського господарства, що перевершують харчові потреби се­лянства. Отой надлишок, що з’явився невідь звідки — і є рента. Або ж абсолютна додаткова вартість. «Невідь звід­ки» — вираз не лише риторичний: в трудовій теорії вартості цей надлишок взагалі опиняється поза увагою. Справа виглядає так, буцімто жодного надлишку взагалі не існує — є лише те, що виробляє сама людина. Тому теорія вартості й дістала назву трудової: мовляв, усі багатства народжуються від людської праці — природа нічого нам не дарує. Не хочу витрачати слів на марну суперечку: сьогодні лише сліпець здатний обстоювати цю фундаментальну неправоту А. Сміта. А відтак і неправоту К. Маркса.

Отже, справа виглядає так: радянський уряд рішуче, радикально переводить промисловість на закони рентабель­ності, не володіючи реальною рентою. Рентою в її природно­му, а не бухгалтерському розумінні. Які тут можливі на­слідки? Наслідком такого рішення може бути лише еконо­мічний хаос. Бо це все одно що виїхати в російське бездоріж­жя на вантажному авто без мотора. Людям доведеться ви­лазити із кузова й гуртом пхати машину. Як довго? Куди й навіщо?..

Не варто особливо теоретизувати, щоб побачити недалеке майбутнє радянської держави в його справжньому вигляді.

У перспективі — голод. І це вже голод не на рік або два — голод без надії на полегшення. Що ж тут робити? З’являється урядове рішення: негайно, просто-таки гігантським стриб­ком зробити радянські промислові вироби конкурентоспро­можними на світовому ринку. Це збагатить державу валютою, і тоді можна буде уникнути голоду. Хіба ж не фантастика? Вона нагадує сумної пам’яті китайські «великі стрибки».

Якби навіть справді росіяни зуміли обскакати на світовому ринку німців, англійців, японців (що вельми й вельми сум­нівно!), негайно ж виникла б інша проблема: хліб зробився б дефіцитним для народів, яким Бог не дав і десятої долі від орного поля, котрим володіє радянська імперія.

О ні, це зовсім не внутрішня справа, як люди господарю­ють на землях своєї країни. Це завжди справа загальнолюд­ська, навіть космічна: планета — єдине ціле, дитина Галак­тики. Космос не споруджував ні китайської, ні берлінської стіни. Отже, володіючи найбільшим орним полем земної кулі, гріх купувати хліб в інших країнах. Щоправда, мовою радянських атеїстів слово «гріх» звучить не так суворо, як слово «злочин». А шкода! Передовсім шкода тому, що в Біблії не раз згадується, як із-під ніг народів, котрі впадали у великий гріх, Бог забирав Хлібну Основу. Єврейські пророки вміли казати правду. Як же не шкодувати, що комуністи не вміють бачити цілком очевидного?..

Ґорбачовська фантастика залишиться фантастикою — ра­дянська реальність буде іншою: якщо люди й не помира­тимуть від голоду, то лише завдяки мотижному рільництву. Держава, яка перейняла на себе обов’язок годувати народ (хоч завжди мусить бути навпаки!) — не годує його сьогодні, не зможе годувати й завтра. І зрештою настане день, коли народ скаже: годі! Це станеться тоді, коли в робітничій сім’ї забрак­не не лише м’яса, а й хліба насущного. Гірко визнавати, але доведеться: день цей уже недалеко, бо на заморських хлібах народ, який незабаром стане 300-мільйонним, жити не зможе. Точніше кажучи: не народ, а народи Радянського Союзу. Таке уточнення стане знаменням новітніх часів. Воно стосу­ватиметься не лише форм граматичних, але й форм самої державності, яка народиться по той бік голодного хаосу.

 

Людський фактор

Кожен поворот партійної політики породжує свої газетні штампи. Учора, скажімо, серед пропаґандистської піни буль­кало загадкове поняття: реальний соціалізм. Звідки воно походило і що в нього належало вкладати? Це добре чи пога­но — реальний соціалізм? На чому слід робити наголос — на тому, що соціалізм зрештою став реальністю? Чи, може, на тому, що він є реальним — тобто не тим, яким його вимріяли утопісти? А там думай про нього, що хочеш.

Часом здавалося: хтось із брежнєвської мафії виявився розумнішим від інших — хитро й тонко підпустив у схо­ластичну пропаґанду елемент критицизму. Мені це подоба­лось: породжувало надію, що не всі там, довкола вождя радянської держави, як почали величати Брежнєва, надувні ляльки, є й розумні люди. Прихід М. Ґорбачова потвердив це моє припущення.

Але часом пропаґандистські штампи породжують безнадію. Або навіть апатію. Ось, наприклад, газетний штамп часів ґорбачовської перебудови: людський фактор. Тут одразу ж із державно-політичного хмаровиння проступає випещене обличчя марксистського сноба, який навіть не припускає, що й сам він може опинитися у сірому вируванні отого «факто­ру». Учора це була просто «маса» — щось на зразок замішаної глини, цементу або навіть пластиліну, із якого можна ви­ліпити що завгодно. Сьогодні «маса» перетворилася на «фак­тор» — отже виросла в ієрархії партійних понять. Виявилось, людську масу не можна ліпити — вона чинить опір, хоча й пасивний. А це вже «фактор». У «факторі» з’явилося щось таємниче, навіть загрозливе — з «масою» все було ясно, а з «фактором» доведеться поморочитись. Об нього можна обпекти руки або й зірватися з чиновницької драбини. А це трапляється лише раз на віку — мов у канатохідця, що балан­сує на канаті поміж двома хмарочосами.

І тут одразу ж починає відкриватися головний зміст пере­будови: вона потрібна не заради самої людини, а заради виробничих темпів, котрі почали падати. Не держава для людей, а люди задля держави. Так було, так є. І дух той самий, і та ж сама мета: людина — лише засіб, а не особис­тість.

Але ж сім десятиліть тому слово «Людина» писалося з великої літери — як і Бог. Нації також писалися з великих літер: Росіяни, Українці, Грузини. Це в тій самій імперії, котра була тюрмою народів. І справді ж таки була нею — з тим важко не погодитись. Та ось питання: чи перестала бути? А якщо не перестала — чи полегшало людям тоді, коли у Бога і народів хтось високий (вищий від Господа!) відібрав велику літеру? Хто ж він є? Відомо хто: Комуністична партія. Ось де велика літера збереглася...

Звісно, я тут кажу не лише про форму написання, а пере­довсім про сутність явищ і понять. Саме ж ота сутність і визначає людські стосунки.

Я не хочу повертатися до подій таких відомих читачеві, що вони ризикують здобути ознаки тривіальності. Гірко, але факт: і найстрашніше, і найсвятіше від надмірного вжитку робиться тривіальним. Отож, мабуть, на цих сторінках не слід докладно описувати, як учорашня «маса», що нині в партійній мові здобула високий чин «людського фактору», поволі, рік за роком, навчалася зневажати землю, працю, Бога, саме життя.

Можливо, це для мене стане колись окремою темою. На цю тему мені є що сказати — і з далеких років колективізації, коли я ще був дитиною, і з недавніх — сибірського заслання, коли я зробився старим зеком. У першому випадку я бачив, як партія лише починала вбивати в людях пошану до землі й праці. Одночасно пошану до Бога і самого життя. У друго­му – я побачив наслідки страхітливих зусиль по виготовлен­ню «нової людини» — побачив людину, яку партія сформува­ла впродовж радянських десятиліть. На моїх очах так просто, без особливих емоцій чоловіки встромляли ножі в груди своїм сусідам по гуртожитку, а жінки випивали оцетну есен­цію, щоб залишити після себе вологі горбики землі й беззахисних сиріток. На численних етапах, коли випада­ло спілкуватися з кримінальними в’язнями, я бачив таке падіння людської моралі, що «брати молодші», земні твари­ни, є незмірно шляхетнішими, ніж оті людиноподібні істоти.

Але ж їх поза ґратами мільйони — ось що найстрашніше! Згодом вони таки покидають тюрму — цю школу зненависті, школу деформації людського в людині, школу зневаги до праці й самого життя — покидають, щоб, повернувшись до заводів і радгоспів, вабити тюремною «романтикою» молодих, недосвідчених. І ті йдуть за ними — йдуть знов-таки мільйо­нами! — бо нічого ліпшого довкола себе не бачать.

І часом звідти, з-за колючого дроту, юній душі задерикува­то усміхнеться свобода, якої ніде не побачиш у «великій зоні» (так зеки називають увесь СРСР) — бо в малих зонах наро­джуються й такі колючі перлини:

Стыд и срам на всю Европу —

Темнота мы, темнота:

Двадцать лет лизали... —

Оказалось, что не та.

Только мы не унываем —

Не такой уж мы народ:

Наша партия родная

Нам другую подберет.

Це вже вам не «Сідіт Лєнін на лугу» — тут відчувається справді нова людина: дотепна, освічена, навіть талановита. І все ж прошу мені повірити: автор похмурої частушки про «конскую гов’ядіну» в розумінні суспільно-моральному був незмірно вартіснішим, ніж автор сатиричного шедевру, який ми щойно процитували. Той іще не втратив ні любові до землі, ні пошани до праці. А в душі новітнього автора бага­тотисячні ВТК (виправно-трудові колонії) виробили таку не­збориму огиду до праці, що він уже й для себе самого ліну­ється ворухнути пальцем. Він не вірить нікому й нічому — окрім хіба що тієї безсумнівної істини, що партія не заба­риться — обов’язково «другую подберет». І та, друга, знов сяде йому на шию.

 

Всенародна апатія

Тепер порівняймо «людський фактор» часів непу і той самий «фактор» за умов ґорбачовської реформи. Спраглі до праці селяни, позбувшись війни та воєнного комунізму, про­тягом якихось двох непівських років відродили народний добробут. І це після страхіть громадянської війни, розрухи й голоду.

Ось що в передмові до «Економічних монологів» пише генерал П. Григоренко з цього приводу:

«М. Руденко цифрами ілюструє величезний господарський стрибок, на який країна здобулася за шість непівських років. А я наочно пам’ятаю, як протягом одного лише сільськогоспо­дарського сезону країна вирвалася зі страшного голоду. Я ніколи більше не бачив такої кількості людей у полі... Усі сміються, сміємося і ми. І так зі сміхом село першого ж року непу саме наситилося і місто нагодувало. А роком пізні­ше країна почала експортувати збіжжя. І з кожним роком експорт зростав, аж до часу, коли почалася колективізація і ліквідація «куркульства як класу», що призвело до нового, ще страшнішого голоду».

Ба навіть у часи пізніші, коли хребет народний був уже перебитий сталінськими репресіями й Другою світовою вій­ною, — навіть у роки сорокові й п’ятдесяті напівголодні, в солдатських черевиках і ватянках, знеможені люди порівняно швидко наповнили міські гастрономи горами ковбас, сирів тощо. Гастрономи ломилися від продуктів. Такі делікатеси, як паюсна ікра, тріскова печінка й краби продавалися на кожно­му розі. Ціни були порівняно приступні — не кусалися так, як нині. Колгоспникам, звичайно, доводилося терпіти, але вони вірили, що це тимчасово; їх, власне, нічим уже залякати не можна: колективізація навчила селянство жити з таких мізерних клаптиків землі, що тут, на присадибних ділянках, продуктивність праці досягла, мабуть, найвищих показників у цілому світі.

Три фактори обумовили повоєнне відродження добробуту:

— залишкова наснаженість гумусу від часів доколгоспних;

— віра народу в те, що економічні труднощі породила війна;

— активна праця селян у колгоспах і на присадибних ді­лянках — праця, яка в наступних поколіннях почала занепа­дати.

Сьогодні все це майже вичерпано — і фактор гумусний, і фактор моральний. Умерла віра в комуністичні гасла. Ба на­віть зникла довіра до законів, які сьогодні видає держава, щоб якось уникнути безпросвітного румунського соціалізму. В нас так довго вбивали особисту ініціативу, що, по суті, сформу­вався новий тип людини: більшості радянських людей уже не треба ні багатства, ні комфорту — аби чарка та кавалок хліба, щоб занюхати сивуху.

Тепер партія спохопилася: як ліквідувати всенародну апа­тію? Інтеліґенція, звичайно, доволі жваво реагує на нові явища в літературі. Тут є певні зрушення. Та хіба їх досить? Хіба вони здатні обновити життя? Кожному видно: ні пар­тійний апарат, ні апарат КДБ не зазнали жодних змін. Ані змін кількісних, ані якісних. Озброєний чорнильними автома­тами (райкоми та обкоми) і автоматами бойовими (міліція й КДБ) державний фактор усе ще лежить страхітливим гнітом на факторі людському. І доки це становище триватиме, все­народна апатія лишиться тією реальністю, об яку розіб’ються найліпші наміри М. Ґорбачова.

 

Печальні прогнози

Тепер ми наблизилися до невідворотного питання: що ж нас чекає попереду — на рубежі другого й третього тисячо­літь? Коли у Ґорбачова запитали, якої оцінки він жадає для себе десь років через десять, симпатичний генсек відповів приблизно так: я, власне, не передбачаю, що через десятиліття належатиму минулому — саме тоді на повну силу розгорнеть­ся те, що ми закладаємо сьогодні.

Може, це й правда: розгорнеться. Але ж як саме?.. Я писав генсекові із сибірського заслання: якщо партія й надалі відбиратиме хліб у селянства, якщо вона не поверне селянам державну землю, із якої вже висмоктано життєву сонячну енерґію, — початок третього тисячоліття ні йому, Ґорбачеву, ні народам гігантської імперії не віщує нічого доб­рого. Звичайно, лист був коректний — як і належить писати людині, котра прагне врятувати свою державу від загибелі. До того ж робить це, не рубаючи людських голів, — ба навіть дещо відпружуючи ідеологічний зашморг, накинутий попе­редниками на народну горлянку. У своєму листі я виклав міркування, знайомі читачеві з «Економічних монологів» і конспективно відтворені в праці, яку я оце завершую. Посилався й на те, що писав до ЦК раніше — починаючи з 1960 року! Все це були волання людини, якій страшно бачити майбутнє радянської держави — страшно не за саму державу, а за людей, яких вона розчавить своїм падінням. Розповів, як за оці похмурі пророцтва радянським видавництвам було за­боронено приймати від мене навіть звичайну лірику — про вербиці та про козуль. А 1974 року за метафізичний світогляд і грубі помилки у поетичній творчості мене було виключено із лав партії. Далі все ясно: розпочався мій хресний шлях по дорогах Мордовії та Сибіру...

Про все це я докладно розповів генсеков! — значно доклад­ніше, ніж згадую тут. Було це напередодні XXVII з’їзду — можливо, саме тому й зателефонували із ЦК КПРС до Горно-Алтайського обкому. Гуртожиток будівельників, де я мешкав у тісній кімнаті (правда, самі будівельники мешкали іще гірше), почали відвідувати чорні «Волги». Одні начальники приїздили, щоб повідомити: невдовзі економічний відділ ЦК докладно відповість на мого листа. Інші просили його копію, щоб бути «в курсі дєла».

Жодної відповіді я так і не отримав — отож гадаю, що мої подальші кроки не можуть вважатися порушенням грома­дянської етики: хто не діждався відповіді від власного уряду, має право через його голову звернутися до земного людства.

Щоправда часткова відповідь з’явилася в рішеннях XXVII з’їзду — там чорним по білому написано, що держава надалі не буде відбирати в колгоспах зерно повністю, як робилося це раніше. Колгоспи матимуть твердий план на п’ятирічку. Виконавши планові поставки зерна (так званий «продаж» державі), решту матимуть право реалізувати за власним роз­судом — на будь-якому ринку...

Не дочекавшись відповіді з ЦК, я написав туди знов — на цей раз із приводу згаданого рішення з’їзду. Я позитивно відгукнувся про нього — та лише як про чверть кроку в правильному напрямку. Напрямок заслуговує схвалення: зерно справді треба залишати на селі. І чим більше його залишається, тим краще — це єдино правильний шлях для нарощування біологічної енерґії. А саме вона є справжнім багатством будь-якого суспільства. Бо то є енерґія самого життя. Маючи безмір електроенерґії, можна померти від го­лоду: людина не вмикається в електромережу, мов комп’ютер.

І саме тому зерно, а не щось інше, поволі стає субстанціо­нальним наповненням грошей на світовому ринку. Раніше це було золото. Але нині слід ставитися до нього як до звичай­ного металу — хоч і дорогоцінного.

Казав я в своєму листі й про те, що сучасна система зем­леволодіння (державно-колгоспна) не дозволить нарощувати врожайність — навпаки: земля й надалі втрачатиме родючість. Бо вона фактично нічия. Ніхто особисто в ній не зацікав­лений — вона перетворилась на безлику абстракцію.

Казав і про те, що сама економічна система (з усім її партійно-бюрократичним навантаженням) і надалі не дозво­лить залишати селянству ні зернини: адже ж вона існує саме для того, щоб правдою чи неправдою (останнє трапляється частіше) відбирати продукти праці в хлібороба.

Два врожаї зібрала країна після XXVII з’їзду — і жодного разу навіть для прикладу (заради заохочення!) ніде в колгос­пах не залишилося й по тонні зерна: держава, як і раніше, «закуповувала» його повністю, стовідсотково. А райкоми й обкоми наввипередки рапортували Ґорбачову про патріо­тичний рух колгоспного селянства — понадплановий «про­даж» зерна по всіх безмежних усюдах. І гноїли його в буртах під дощами, як це робилося завжди. Отут вам і вся перебу­дова. Є лише «справна» цифра: у 1986 році зібрано «рекорд­ний» врожай: 210 млн. тонн. Мільйоноротий партапарат ста­ранно, як його вчили протягом багатьох десятиліть, надував чергову мильну бульку. Про рік 1987-й пропаґанда мовчить: як видно, похвалитися нічим.

Дивує мене ґорбачовська похвальба врожаєм 1986 року: де ж елементарна тверезість? Що «рекордного» є там, де до норми на душу населення не вистачає 70 мільйонів тонн? Як видно, й розумним людям властиві ті ж самі слабості, що й людям обмеженим: так і тягне бажане оголосити дійсним...

Ні, Михайле Сергійовичу, — мало, дуже мало зробила очо­лювана вами партія, щоб економічна реформа завершилась успішно. Чомусь це зрозуміло кожному сільському дядькові, але не зрозуміло ні вам, ні ЦК: щорічно купуючи десятки мільйонів тонн хліба на Заході, не можна було розпочинати економічну реформу з промисловості — її належало роз­починати з сільського господарства. Тільки так — не інакше!

Ось що я писав майже півтора десятиліття тому в книжці, яка посідає значне місце у моєму судовому вироці:

«В полі мого зору перебувають основні закономірності — конкретні рішення мають бути опрацьовані фахівцями. Одна­че деякі зауваження, що випливають із самої суті економічних процесів, хотілося б висловити.

Помилкове вже те, що перші спроби здійснити економічну реформу стосувалися головним чином промислових під­приємств. Не звідси треба починати — реформу належить починати з сільського господарства! (Підкреслено тут і далі в час писання. — М. Р.) Вона повинна бути дійсно рефор­мою — повною, безкомпромісною, з усіма наслідками, що з цього випливають:

— вільний ринок для продуктів сільського господарства;

— вільний вихід з колгоспу на ділянки, які за справед­ливим жеребкуванням видаються кожному, хто захоче пере­йти на індивідуальне господарювання;

— при виході з колгоспу кожен має одержати свою частку спільних багатств;

— землі має бути повернено її споконвічну вартість.

Слідом за цим мають бути виведені з державного сектора всі підприємства, які тією чи іншою мірою пов’язані з сільсько­господарським виробництвом: млини, пекарні, магазини, рес­торани, їдальні.

Коротше кажучи, увесь господарський комплекс, зайнятий продукцією їжі, у першу чергу повинен вийти за межі дер­жавної монополії (Див. «Економічні монологи»).

Невелике пояснення: тут ідеться про косигінську реформу, яка була заблокована брежнєвським партапаратом. Та все ж деякі відомості пробивалися в пресу — це давало змогу ви­словитись.

І саме за це (читайте мій вирок) я відбув сім років таборів суворого режиму й чотири роки заслання. П’ятого не відбу­вав — був великодушно помилуваний. Але ж за право на друкування моїх художніх творів від мене вимагали засу­дження моїх політичних «злочинів».

Я відмовився засуджувати наведений вище «злочин», бо й сьогодні думаю так само. Ось чому я опинився на Заході.

Це ж ясно: на декорованому тлі порожніх гастрономічних полиць не можна приймати державних рішень, що мають породити нечуване безробіття. Бадьорі запевнення (о-о, вони завжди бадьорі), буцімто в нас безробіття не буде, бо госпо­дарство планове, — ці запевнення уже мають перші наслідки: звільнених науковців «планово» перекваліфіковують на технічних працівників нікчемних побуткомбінатів. А десь попе­реду мільйони (якщо не десятки мільйонів) людей, котрих заводське та академічне начальство змушене буде виставити за двері з дуже простої причини: їм ні з чого платити заро­бітну платню. Якщо цього не робити, то жодна реформа на­віть не розпочнеться.

Є лише одне виправдання ґорбачовській реформі: без неї результат був би не кращий. Крім того, існує моральний мотив: коли людина, що тоне, хапається за соломинку — ми їй співчуваємо більше, ніж тій, котра йде на дно бездіяльно, мов сокира.

 

Іще раз про м’язи і шлунок

Отже, коротко підсумуємо. Сталося таке: спершу прийшов Ф. Кене — королівський лікар, що глянув на суспільство так, ніби це одна людина. Бо чим, власне, мільйони людей відріз­няються від окремо взятої людини? З боку фізіологічного лише кількісно. В кожного із них є орган, котрий переробляє живу речовину на енерґію м’язів і мозку. Отже, слід починати не з м’язів (тобто не з людської праці), а з питання: як і звідки потрапляє енерґія в орган, що називається шлунком? У Франції (в Парижі) легко було відповісти на це питання — незмірно легше, ніж в Англії, де жив А. Сміт. Продовольчий ринок у Парижі так і називався: Черево Парижа...

Саме тут починається справжня економічна наука. Саме тут, а не в демагогічній класифікації К. Маркса, до якої, без­умовно, А. Сміт не причетний — він створив лише перед­умови, розпочавши економічне стеження від м’язів, а не від шлунку. Шлунок А. Сміт залишив поза увагою — а разом з тим лишилися поза увагою цілі колонізовані материки, які виробляли сільськогосподарську продукцію, щоб англійська промисловість запанувала над цивілізованим світом. Вона й справді запанувала. І тоді вчення А. Сміта випливло на по­верхню інтелектуального життя, а вчення Ф. Кене пішло на дно, де й пролежало ось уже два з половиною століття. Ми кажемо: годі йому там лежати — ніщо сьогодні так не потріб­не людству, як це велике вчення.

Сучасна демографія, екологія, рільництво змушують нас уважніше вивчити початкову й завершальну протилежність цих двох економічних шкіл. А також наслідки цієї протилеж­ності. Зрештою, у нас є цілковите право сказати: неґативний наслідок експерименту — це також вельми великий здобуток для науки. Часом він буває вартіснішим від позитивного наслідку. Позитивний економічний наслідок належить капіта­лістичному світові, котрий навіть не знає, що він роз­вивається за законами, відкритими Ф. Кене. Капіталізмові й не треба було цього знати — він просто не вдавався до жодних експериментів, а йшов методично, впевнено тим шляхом, яким його вела сама природа.

Соціалістичний світ, як запевняють його лідери, вирушив у дорогу, керуючись вченням К. Маркса й В. Леніна. Мені приємно, що видавництво «Сучасність» зрозуміло парадок­сальне на перший погляд протиставлення ленінського еконо­мічного вчення марксизмові. Це протиставлення в «Еконо­мічних монологах» виникло не випадково: Ленін справді був першою людиною, котра збагнула непридатність «старих книг» (так він називав «Капітал») для побудови соціалізму. І через те його соціалізм (неп) зробився дуже близьким родичем капіталізму. Що з ним, таким соціалізмом, мало статися при нормальному економічному розвиткові — цього ми не знаємо, бо неп було зруйновано через п’ять років по смерті Леніна. Найлогічніше припустити, що мав, зрештою, перемогти вельми наочний закон природи, про який ми вже згадували: не можна бути трішки вагітною...

Як же має завершитися соціальний експеримент М. Ґорбачова — перемогою чи поразкою?..

Проте Ґорбачов жодних експериментів не ставить — на­впаки, він прагне врятувати імперію від неґативних наслідків експерименту, на який її з жорстокою легковажністю штовх­нули більшовики. Але занадто пізно — ось у чому справа! І через те зусилля Ґорбачова, на жаль, не зможуть навіть пом’якшити державного падіння.

Зарадити лихові сьогодні можна було б хіба що радикаль­ною реформою в сільському господарстві. Такою реформою, яка безумовно й безкомпромісно повернула б землю на ліку­вання — тобто у повну, з переходом у спадок, узаконену найвищими ґарантіями власність селянства.

Можливо, дещо пом’якшить падіння ширша передача землі в оренду. Але від падіння не врятує. Бо все одно це ліки ненадійні: сьогодні орне поле Радянського Союзу — мало не чверть орного поля планети! — перебуває в такому виснаже­ному стані, що йому потрібні не орендарі, а реаніматори. Реаніматорами є лише фермери-землевласники. В орендаря мета протилежна: не вкласти капітал у землю, а видобути його із землі. А далі хоч і полин не рости. І лише фермер-землевласник та його законні спадкоємці є лікарями-реаніма­торами, які здатні повернути напівживій землі те, що з неї випито сталінським тоталітаризмом — життєдайну енерґію Сонця. Хлібну Основу, як вона називається в Біблії.

Поки що не видно, щоб Ґорбачв і його оточення зважились на такий шлях — він рівнозначний самоусунен­ню комуністичної партократії від влади. Ні Югославія, ні Угорщина як приклад нам не годяться: там збирають в се­редньому по 60—65 центнерів зерна з гектара. Тобто в 5—6 разів більше, ніж у Радянському Союзі. А якщо й брати їх за приклад, то він знов-таки дасть неґативний досвід: ось, бач, і врожайність висока, а країни такі далекі від економічного процвітання, ніби це Азія, не Європа. Або Латинська Амери­ка, що сьогодні захлинулась у фінансових боргах. В чому ж тут справа?..

Відповідь однозначна: в тоталітарності й авторитарності цих держав. Знов-таки слід повернутися до формули Д. Скота: Бог є Абсолютна Свобода. Якщо й виникає на шляху Абсо­лютної Свободи економічна нерівність поміж окремими інди­відами, то вона перекривається іншими вигодами: свободою творчості. Творцем належить бачити не лише майстра пера або пензля — творцем є також фермер. І, можливо, передусім він, фермер, виконуючи повеління Господнє, творить справді живе, а не лише відображення живого на полотні чи в глині. Творцем належить бачити також капіталіста: хіба його мистецтво фінансової гри стоїть нижче від гри шахових ко­ролів?..

Якщо ми продовжимо розгляд, кого належить уважати творцем і кому вельми потрібна творча свобода, то нам до­ведеться згадати й кухаря, і механіка, і кравця, і навіть хлопчика-водоноса десь на південному базарі. Ніхто із людей, що трудяться за власним покликанням, не залишається поза переліком. І тоді ми зрозуміємо, чому в концтаборах Радян­ського Союзу так багато кримінальних в’язнів: не маючи змоги вільно розвинути закладені в них природою здібності, ці люди живуть так, мов корінці дерева, що наштовхувалися на ґранітну скелю, — вони намагаються всіляко її обійти. Але обходити заборонено законом. Той, хто за капіталістичних умов міг би стати найкориснішою людиною, стає тюремним покручем. Він уже ніколи не повернеться до нормального життя, — бо те, для чого він народився, виявилося заборо­неним.

Що ж до капіталістичної нерівності, то слід зауважити: ця нерівність ніколи не досягає абсолютного характеру. Ніхто не з’їсть одразу трьох обідів, не видудлить відро вина, не <