У той же час легко побачити, що вартість — не що інше, як синонім сонячної енерґії, котра здобула ознаки енерґії біологічної. І лише тому вона стає енерґією нашої праці.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

У той же час легко побачити, що вартість — не що інше, як синонім сонячної енерґії, котра здобула ознаки енерґії біологічної. І лише тому вона стає енерґією нашої праці.



Усе, що ми споживаємо за обіднім столом, — це є сонячна енерґія, котра виступає в образах живих організмів. Подо­бається нам це чи не подобається, а на земній кулі все живе продовжує існувати коштом поїдання живого. Отже, коли ми думаємо про рух біологічної енерґії в економічних артеріях, стає зрозуміло: їй належить забезпечити таку ж свободу пере­сування, з якою в наших власних жилах рухається кров. Інак­ше виникнуть неминучі тромби, а відтак гангренозні явища. І це не слід сприймати як метафору — економічний організм різниться від організму окремої людини лише тим, що він складається з мільйонів людських організмів. Вони ж, ці мільйони, фізіологічно нічим не відрізняються. Отже, є кров видима і кров невидима. Невидимою кров’ю можна назвати ту біологічну енерґію, котра пройшла через руки продавця, коли ми купували в нього якийсь крам. Приладом, що вимірює цю енерґію, є гроші. І це знов-таки не метафора — це слід розуміти буквально. Він, цей прилад, просто інакше виглядає, ніж електровимірювальні прилади. І все ж його функції такі ж самі. Просто в даному разі ми маємо інший вид енерґії: біологічна енерґія здатна вимірювати сама себе.

 

Гроші й державні ціни

Уявімо таку ситуацію: якийсь винахідливий бюрократ на­казав припаяти стрілку вольтметра до певного числа — він не бажає, щоб вимірювальний прилад показував більше або менше, хай завжди показує те ж саме. Бо так чомусь запла­новано згори...

Кожен погодиться, що такому бюрократові місце в психіатричці. Але ж у Радянському Союзі протягом десятиліть держава призначає тверді ціни на всі без винятку товари — призначає декретами, постановами ЦК тощо. Гроші при цьому втрачають свою вимірювальну функцію — вони відоб­ражають лише свавільну примху високого начальства, не більше. Уже цього цілком досить, щоб зруйнувати еконо­мічний організм — зруйнувати остаточно й безповоротно.

Тут так звана плановість обертається диким хаосом — тільки й того, що цей хаос поки що схований від ока олігархії, його бурхливий вихід із гумусу відсувається на кілька десяти­літь. Насправді він уже панує над суспільством — лише полі­тична поліція утримує державну греблю, котра ось-ось має прорватися. Та її терористичні зусилля марні.

Дія відбувається під ногами й під колесами — там, де живуть наші предки. Бо вони не вмирають — предки живих істот. Усіх живих істот — рослин, комах, тварин. І людей також, хоч нам і неприємно думати, що ми своїми тілами належимо гумусові. Предки вмирають лише тоді, коли ми разом із гумусом спроваджуємо їх у ріки й океани — замість того, щоб плекати й збагачувати в степовому чорноземі. І, помираючи від лихої волі нерозумних нащадків, вони чинять справедливу кару — самих нас перетворюють на гумус...

Свавілля державних цін завдало особливо тяжкого удару сільському господарству. У сталінські часи колгоспники вза­галі нічого не отримували за свою працю. То був рабський труд без будь-якого забезпечення найперших людських по­треб. Після смерті Сталіна продукти сільського господарства держава почала «купувати». Ціни, звісно, призначалися самою державою. Отже, гроші все ще лишаються умовніс­тю — щось на зразок талонів або хлібних карток. Так, скажі­мо, держава купує в колгоспі центнер зерна за 15 карбованців, а на базарі він коштує 30 карбованців. Щоправда, там його купують не центнерами, а кілограмами — щоб годувати до­машню птицю.

А тепер поговорімо про «перестройку». Ніхто з радянських керівників не приховує, що необхідність перестройки виникла не з чиєїсь доброї волі — вигоріло пальне в двигунах, які крутили колеса радянської економіки. Колеса нині крутяться все повільніше й повільніше; є небезпека, що вони взагалі можуть спинитися.

А якщо говорити без метафор, то гігантська імперія досі існувала лише завдяки незліченним природним багатствам та азіатській невибагливості населення. До цього слід додати настирливу пропаґанду, якій довго, дуже довго вдавалося за­сліплювати переважну більшість населення брехливими відо­мостями про західний світ.

Нещодавно в Горно-Алтайську мені довелося почути таку розмову:

— Безумовно, ми живемо краще, ніж американці, — запев­няла в розшарпаному автобусі літня жінка свою сусідку.

— Авжеж, — погодилася сусідка. — У нас хоч картоплі вистачає.

Або такий приклад. Якось Ґорбачов натякнув у Мурман­ську, що наближається підвищення державних цін не лише на м’ясо, але й на хліб. При цьому він послався на те, що в Америці, мовляв, хліб набагато дорожчий, ніж у Радянському Союзі. Про заробітки американських трудящих він, звісно, промовчав. Черга біля продуктової крамниці почала сварити Ґорбачова. Але ж як вона його сварила?

— Туди к бісу! Він хоче, щоб і в нас було так само, як у тій нещасній Америці.

Ні, про гумор тут не йшлося.

Я дивився у виснажені обличчя жінок, виснажені вічним недоїданням, злиднями, тіснотою житла, й добре бачив, що вони-таки справді співчувають американському народові, який, на їхню думку, живе іще гірше. Брежнєвська пропаґан­да витіснила хрущовський заклик «наздогнати й перегнати Америку» — ми її давно «перегнали»: в нас хоч картопля є. Або «другий хліб», як у нас кажуть.

Але далеко не всі радянські громадяни такі засліплені. Інтеліґенція поволі продирається до істини — особливо в європейській частині імперії.

Перед виїздом на Захід нам з дружиною довелося півтора місяця прожити в Москві. Враження таке: уже й столиця живе на грані голоду. Щоправда, хліб поки що є. Але ж м’ясо й м’ясні продукти за державними цінами продаються вельми рідко. Натомість з’явилося багато так званих «кооператив­них» крамниць, де кілограм ковбаси коштує близько десяти карбованців. Або навіть більше. Якщо середня зарплата ліка­ря, вчителя, інженера практично становить близько 150 кар­бованців на місяць, то кожен із них здатний купити за свій денний заробіток лише півкіло ковбаси, а відтак пішки добиратися додому, бо йому вже не вистачить навіть на авто­бус. Майже стільки ж коштує й кілограм м’яса. Але ж сім’я потребує не лише цих важливих продуктів — є безліч інших витрат, без яких життя неможливе. Як же звести кінці з кінцями?..

Так стоїть справа сьогодні. Що ж чекає радянського грома­дянина завтра? Чи є надія на поліпшення його добробуту?

Особливо неприємно вражає те, що держава знов-таки ховається за кооперативну торгівлю. Це та сама псевдокооперація, яку запровадив іще Сталін. Ґорбачов боїться визнати, що це вона, держава, продає ковбасу і м’ясо майже вчетверо дорожче — фактично державні ціни від Балтики до Владивос­тока вже піднято. Але піднято покрадьки, щоб народ прийняв їх мовчазно, без голосних обурень. Бо де ж вони, оті «коопе­ративи», котрі постачають московським продмагам такий дорогий крам? їх немає — це знов-таки грубий обман на високодержавному рівні. Обман сягає значно глибше, ніж бачить народ: «тверді» державні ціни нібито існують — отже, зберігається надія, що справи колись поліпшаться. Але ж вони існують не заради народу — заради партійної верхівки. Існують для того, щоб вона, партійна верхівка, отримуючи високу платню, могла в три-чотири рази витрачати на харчу­вання менше, ніж «маса».

Якщо ж реформа починається з брехні — значить, вона взагалі не починається. Брехня — то є атмосфера, якою щодня доводиться дихати радянській людині. Кілька правдивих повістей і романів — це ще слабенькі вентилятори, вони не­спроможні освіжити суспільну атмосферу. До справжньої гласності дуже далеко. Поки що це тільки гра в гласність.

 

 

Правило, що зумовлює збагачення націй

 

Тут нам знов доведеться повернутися до полемічного зітк­нення двох економічних теорій — А. Сміта і Ф. Кене. Усві­домивши, на яких теоретичних засадах відбувається еконо­мічна реформа в СРСР, ми зможемо безпомилково прогнозу­вати її наслідки.

Із вчення Ф. Кене випливає вельми просте економічне правило, яке в жодній цивілізованій країні, окрім Радянського Союзу і його сателітів, ніколи не порушувалось. А ще раніше порушувалося в рабовласницьких та частково у феодальних державах. Саме це порушення й стало причиною їхньої загибелі.

Маркс оголосив смертний вирок капіталізмові лише на тій підставі, що, мовляв, усі попередні економічні формації неми­нуче гинули — отже, мусить загинути й капіталізм. Головний конфлікт у надрах капіталістичної формації він вбачав поміж працею і капіталом. Саме цей конфлікт, на думку Маркса, й мусить зруйнувати капіталістичну систему. На практиці ж відбувається цілком протилежне: капіталістичні держави процвітають, а радянська держава, що керується Марксовим вченням, нарешті сама оголосила про своє економічне банк­рутство; її керівники іще вірять, що становище можна зала­годити. Ні, панове, це вже початок кінця! Для комунізму природа приготувала саван...

Вона, природа, володіє такими біоенерґетичними каналами, яких цілком досить для економічного процвітання, якщо дотримуватись правила: все, що виробляє селянин, належить йому і тільки йому. Селянин сам повинен вирішувати, що він повезе на продаж, а що залишиться в господарстві. Податок він має сплачувати не хлібом, м’ясом тощо — податок мусить бути грошовий. І, безумовно, не надмірний. Оце й усе! Дотримуйтесь цього правила — і ваш народ ніколи не знатиме голоду, а всі інші галузі людської діяльності розвиватимуться самі собою, без будь-якого втручання з боку урядів. І навпаки: як тільки цей встановлений самою природою порядок пору­шується — економіка негайно ж занепадає, бюрократія роз­плоджується до численності африканської сарани, держава здобуває риси авторитарності або й того гірше: перетво­рюється на тоталітарну імперію. Час її падіння можна визначити доволі вірогідно — треба лише добре засвоїти внут­рішню динаміку «Економічної таблиці» Ф. Кене, в яку сьогод­ні можна вкласти значно більше наукових знань, ніж бачив у ній сам автор. Але це вже окрема розмова, для якої тут бракує місця.

Справа у самій природі злаків. Кене визнає: тут ми маємо закон самого Творця. Доречно нагадати: найвище таїнство Боже Церква також вбачає в злаках — хліб є тілом Христовим.

Але сюди ж таки рушили й сили темряви: той, хто хоче неподільно запанувати над народом, передовсім намагається отримати у своє розпорядження хлібне зерно. По-справжньо­му Сталін захопив владу лише тоді, коли, не зважаючи на десятки мільйонів людських жертв, зігнав селянство до кол­госпів, звідки зерно можна викачувати цілком безборонно. Разом із зростанням радянської імперії тоді ж таки в її неви­димих надрах з’явилася інша програма: програма неминучого падіння.

Я дослідив цю невблаганну закономірність давно — понад чверть століття тому. Іще радянські гастрономи були запов­нені не лише «дарами моря» — на вітринах височіли апетитні гори ковбас, окостів, зельців тощо. Та я вважав своїм грома­дянським обов’язком писати в ЦК про згубну небезпеку, що насувається з найближчих десятиліть. Обрав для себе гірку роль радянської Кассандри. Мене лякало не стільки падіння імперії, що демагогічно називає себе союзом, скільки трагедії мільйонів людей. Бо, на жаль, імперії падають не так, як, скажімо, валиться скирта соломи. Часом імперія своїм падін­ням калічить і винищує цілі покоління.

Відомо, чим завершилися мої звернення до ЦК: нещадною розправою.

Тоді я поїхав до академіка А. Сахарова і, послуговуючись його консультаціями в галузі фізики (фізіократична теорія мусить бути надійно підперта сучасними науковими знан­нями!), написав «Економічні монологи». Книжка вийшла дру­ком в українському видавництві «Сучасність» (США, 1978). На її сторінках зазначено, в кого я консультувався з приводу поширення на економіку закону збереження й перетворення енерґії. Фізіократи цього зробити не могли — в їхні часи про цей фундаментальний закон природи наука нічого не знала.

Саме в цьому й слід бачити мій внесок.

Дехто гадає, що «Економічна таблиця» Ф. Кене мала зна­чення лише для свого часу — сьогодні вона, мовляв, становить лише історичний інтерес. Насправді ж це не так. Не так, бо економіка завжди залежить від злаків. Якщо говорити корот­ко, то з «Таблиці» для будь-якого часу можна зробити вис­новки: складових частин біологічної енерґії є завжди п’ять: вони повинні розподілятися поміж суспільними сферами (класами) в таких співвідношеннях:

Хліборобство – 3 частини (60%);

Держава – 1 частина (20%);

Промисловість – 1 частина (20%).

При цьому враховується не лише біологічна енерґія зерна, але й соломи. Солома здебільшого згодовується худобі. Там же, де солома використовується на підстилку, вона також не пропадає: допомагає нарощувати масу гною — отже, збагачує землю. Тоді в кормових потребах солома замінюється сіном, коренеплодами тощо. Звісна річ, худоба на таку заміну не скаржиться.

Тут важливо не забувати, що злаки несуть у зерні 60% біологічної енерґії, а в соломі — 40% . Безумовно, йдеться не про окремий злак і навіть не про окрему ниву — йдеться про ґглобальну закономірність.

 

Біоенерґетичні співвідношення

і форма державності

Соломи держава ніколи відібрати не може: що вона з нею робитиме у столиці? І тому вельми часто виходить так, що селянству залишається тільки солома (40% біологічної енерґії хліборобства), а держава (разом з промисловістю) стає воло­даркою всього зерна (60%). Саме така ситуація й склалася після сталінської колективізації.

Арифметика вельми проста (простішої бути не може!), але які ж трагедії стоять за нею! Сталін якось признався Черчіллеві, що колективізація обійшлася радянському селянству в 10 мільйонів людських жертв. Сюди, треба гадати, не входять 8 мільйонів українців, що були заморені штучно створеним голодом у 1932—33 роках. Бо то вже не стільки жертви ко­лективізації, скільки жертви сталінського страху перед воле­любністю українського народу.

Чому хліборобству для своїх потреб слід мати 3 одиниці біологічної енерґії? Можна сказати так: ні промисловість, ні державні установи не мають нічого спільного з фотосинтезом — вони в цьому розумінні абсолютно безплідні. Отже, Ф. Кене не помилявся. Адам Сміт, який цього не розумів, на жаль, виявився далеко не самотнім. Більше того: навіть сьогодні, коли це, здавалось би, зрозуміло кожному школя­реві, така велетенська наддержава, як Радянський Союз, усе ще нездатна розібратися в математичних можливостях п’яти пальців. Адже ж цілком ясно: все, що має ту чи іншу вартість, здобуває її від землі й сонця — тобто від природи, а не лише від нашої праці. Якщо завтра, скажімо, впаде на Землю астероїд і підійме в атмосферу величезну кількість пилу, через який не зможе пробитися сонячне проміння — поняття вартості одразу ж зникне, бо припиниться фото­синтез.

Звідси висновок: якщо більше віддавати туди, де Космос збагачує Землю новою енерґією (до того ж енерґією самого життя!), суспільство почне багатіти. Конкретно це відбу­вається так. Селянин знає, що головним його багатством є земля — отже, найперше слід нагодувати її. Не будемо вда­ватися в деталі, щоб показати, як він виконує цей найвідпо­відальніший у світі обов’язок, — більшості читачів це добре відомо. Відтак буде доглянута й нагодована худоба: без неї немає ні органічних добрив, ні молока, ні м’яса. І лише тоді сам селянин сяде до столу.

Отже, 3 одиниці біологічної енерґії діляться поміж землею, худобою та самою людиною, що обслуговує сільське госпо­дарство. Не станемо прискіпливо дошукуватись, у якому ви­гляді селянин споживає оті 3 одиниці біологічної енерґії. Найпевніше 2 з них будуть спожиті у вигляді соломи, а третя — у вигляді зерна. Слід враховувати, що заміна коней і волів машинами витрат не зменшує — це лише переносить витрати в інші економічні галузі. Але ж частин біологічної енерґії в сільському господарстві має бути 3 — і ніяк не менше! Бо якщо воно отримує лише дві одиниці з 5 (саме це й відбу­вається ось уже близько 60 років у Радянському Союзі!), — земля починає занепадати. Вона занепадає передусім тому, що занепадає тваринництво — отже, поле в достатній кількості не поповнюється гноєм. Негайно ж виникає порочне коло: худоби мало тому, що падає врожайність, а врожайність падає тому, що мало худоби. Держава своїми політичними маніпу­ляціями неспроможна розірвати це коло — його розриває лише економічна катастрофа, що руйнує таку форму держав­ності, бо вона заперечує найголовніший закон природи. Йдеться знов-таки про закон збереження й перетворення енерґії.

Мінеральні добрива допомагають справі лише тоді, коли не бракує добрив органічних. А коли органіки замало, мінеральні добрива здатні зруйнувати структуру ґрунтів: адже гумус — це живе тіло, воно наповнене бактеріями, дощовими черв’я­ками тощо. Хто не бачив, як дощовий черв’як перепускає через себе землю? Хто не помічав, що під кізяком навіть у посуху зберігається волога? Без органіки, на голій хімії, земля родитиме недовго.

Ось чому все, що виробляє селянин, повинно бути його повною власністю. Тільки він знає, де в нього яка земля, бо він усю її перем’яв власними пальцями.

Трудова теорія вартості зробила землю всього лише одним із засобів виробництва — тобто звела її до одного рівня з заводським конвеєром. Це найбільша з усіх помилок, в які будь-коли впадало земне людство. Фабричний конвеєр — лише мертва автоматика, а земний гумус — жива дитина Сонця. І водночас Мати Земного Людства. Божа Мати, якщо хочете! Деметра, Ізіда, Діва Марія. Бо хіба ж даремно ми ототожнюємо хліб із тілом Христовим, а виноградний сік із Його кров’ю? Слід зауважити: духовні підвалини своєї теорії Ф. Кене радив шукати в Євангеліях...

 

Знов про відносне й абсолютне

Тепер уявімо, що б сталося, якби завтра в Радянському Союзі було прийнято такий закон: все, що виробляють люди в сільському господарстві, належить їм і тільки їм. Віднині їм вільно продукти своєї праці вивозити на світовий ринок — хоч у Китай або Японію. І земля також належить їм, а не державі. Бо саме так і було проголошено в перших декретах Радянської влади: земля — селянам, заводи — робітникам. Не якісь інші, а саме ці гасла дозволили більшовикам захопити владу.

Сталося б ось що: так звана планова економіка одразу ж перетворилася б на ринкову. Бо джерелом ринкової еконо­міки передовсім є зерно, яке селянин вивозить до міста. Саме з нього починається обмін товарами.

У масштабах держави товарного зерна виявиться 2 одиниці з 3-ох — вони дістануться промисловим робітникам та служ­бовцям. Тобто тій категорії людей, яку Ф. Кене вважав без­плідною. Бо люди — не дерева, вони не мають листя, щоб приймати життєдайну енерґію безпосередньо від Сонця.

Якщо ж казати точніше, то 20% біологічної енерґії діста­нуться державі, ще 20% — промисловості. На більшу кількість держава й промисловість не мають права, якщо не бажають завдяки стихійному розмноженню бюрократії перетворити свої землі на безплідні пустелі.

Ринкова економіка нагадує велетенську кібернетичну систему, перфокарта для якої виготовляється на обробленій ниві. Ця система діє безвідмовно, бо вона самодіюча. Адміністративне втручання в неї здатне лише зашкодити. І розподіл 5 одиниць біологічної енерґії, котрі ми маємо в злаках (соло­ма плюс зерно), також відбувається автоматично. Отже, можна сказати так: багатства народжуються із свободи.

Чи готовий уряд Радянського Союзу перейти до ринкової економіки? Поки що ми бачимо лише деякі неістотні компро­міси. Щодо закону про індивідуальну трудову діяльність, то ми вже запитували у прихильників економічної теорії Маркса: чи не повертається Радянський Союз до ранньої стадії капіталіз­му, коли люди працювали по 12—14 годин на добу?..

 

Дещо на захист трудової теорії вартості

І тут, нарешті, ми змушені сказати кілька слів на захист трудової теорії вартості. Ця теорія втрачає ознаки наукової теорії, коли її починають абсолютизувати — тобто виводять вартість (до того ж абсолютну вартість) лише із самої праці, без участі природи. А потім на такому хисткому ґрунті спе­кулятивно вибудовують новий тип держави, новий характер людських взаємин і нову ідеологію. Та ще таку жорстоку ідеологію, що вона ось уже не одне десятиліття заливає землю людською кров’ю. Проте, якщо ми для трудової теорії зна­ходимо відповідне місце, то вона здатна вступити в гармоній­ну взаємодію з теорією фізіократів. І тоді ми дістаємо від неї користь.

Взаємодію цих теорій можна бачити в такій ієрархії:

— теорія фізіократів пояснює природу абсолютної додатко­вої вартості;

— трудова теорія пояснює природу відносної додаткової вартості.

Якщо ми так (і тільки так!) побачимо їхню наукову функ­цію — відпаде багато непорозумінь, котрі змушують людство нагромаджувати атомну зброю, бо кожна із цих теорій сього­дні намагається захистити себе тисячами нищівних мегатонн. Щоправда, капіталізм, який виростає із фізіократичної теорії, не схильний занадто теоретизувати — він уже, по суті, навіть забув про свої теоретичні підвалини. Йому вистачає прак­тики, яка промовляє сама за себе.

З приємністю слід відзначити, що в деяких радянських органах друку почалося відкрите обговорення: як далі бути з землею? Її занепад уже перестав бути державною таємницею. Обговорюються такі форми землеволодіння, котрі змогли б врятувати землю від подальшого руйнування. Проте слід за­уважити, що пропозиції поки що не виходять за межі оренди землі у держави, а це зовсім не те, що здатне вилікувати смертельно хворий гумус. Занепад землі в Радянському Союзі зайшов так далеко, що тут потрібні значно радикальніші заходи.

Оренда особливо широко була розповсюджена в часи пізнього феодалізму — саме в розрахунку на орендаря й сфор­мована динамічна взаємодія «Економічної таблиці» Ф. Кене. Саме він, орендар, і називався в ній виробником чистого продукту — отже, й додаткової вартості. Далі йшли власники (феодали) та безплідний клас (промисловці). Оце і є три суспільних класи, на яких заснована «Економічна таблиця».

Ми вже казали: «Таблиця» ґрунтується на енерґетичній природі злаків, а ця природа залишилась тією ж самою. І залишилися класи-сфери: хліборобство, держава, промисло­вість. Можна сподіватися, що такими вони залишаться і в майбутньому. Отже, немає жодних причин зрікатися «Табли­ці» — вона й сьогодні не менш точно відтворює економічні взаємозв’язки, ніж будь-яка інша наукова формула.

На мій погляд, недостатнє розуміння універсальних зако­номірностей «Таблиці» й стало причиною тверджень, що Ф. Кене, мовляв, уже застарів, — з’явилося багато нових еко­номістів, котрі пішли значно далі. Дозвольте запитати: а куди ж далі — далі законів природи? Тут, власне, якщо й можна піти далі, то лише в одному напрямку: прив’язати землю до неба — тобто показати, що земля (гумус) родить завдяки діяльності Сонця. Точніше кажучи, слід пояснити роль фото­синтезу в економічних процесах. А відтак накласти універ­сальні закономірності «Економічної таблиці» на сучасне су­спільство. Саме в цьому я й бачу своє завдання.

Що ж до оренди, то багатолітній досвід переконливо свід­чить: ні, ця форма землеволодіння нездатна врятувати ґрунти від руйнування й виснаження. Саме тому в Європі й відбу­лась так звана буржуазна революція наприкінці XVIII століт­тя, а в Росії селянська реформа 1861 року. Земля мусить мати не умовного, а безумовного господаря, який знає, що збагаче­на його зусиллями земля (на це потрібен капітал!) перейде синові, а від сина — онукові і т. д. Я розумію, як складно виглядає ця проблема в радянських умовах. Але пригадаймо ось що: більшовики просто ошукали народ після революції. Отже, доведеться виконати те, що вони обіцяли: справді-таки віддати землю селянам. Альтернативи тут немає і не може бути.

Фізіократична теорія не задовольняється тим, щоб пока­зати пальцем на людину (передовсім на її м’язи) як на дже­рело вартості — вона бачить людину у взаємозв’язку з природою. Звісно, без людини безглуздо говорити про будь-яку вартість. Та не менш безглуздо вбачати вартість у самій лише праці: праця може бути спрямована й так, що вона стане причиною зубожіння, а не багатства. Можна вважати не лише правилом, а навіть законом природи: якщо селянин не є без­умовним власником землі, а також продуктів своєї праці (рабовласницька, феодальна й тоталітарна формації) — праця всього суспільства спрямована на виснаження гумусу й наро­ду, отже, на саморуйнування держави.

Це трапляється саме тоді, коли теоретики абсолютизують теорію трудової вартості, не розуміючи її відносного характе­ру. Я сам пройшов радянські концтабори — мені не вельми приємно зайвий раз нагадувати, що в Радянському Союзі на цей вид праці (назвемо її власним іменем — рабською пра­цею) покладаються великі надії. Тут доречно запитати: а чи в планах перебудови не передбачається саме в такий спосіб упоратися з неминучим безробіттям? І що це означає кон­кретно: зобов’язати безробітних здобути нову кваліфікацію? Я вже був таким безробітним, коли мені заборонили друку­ватися: спершу перекваліфікувався на нічного сторожа, а від­так на мордовського й уральського зека...

Та повернімося до трудової теорії вартості. Ні, вважати її зайвою не можна — вона потрібна, коли вирішуються суто соціальні проблеми. Проте її роль в економічній науці слід вважати допоміжною.

Вирішуючи соціальні проблеми, можна абстрагуватися від питання про первісні джерела вартості — досить мати на увазі лише людську працю. Так, скажімо, діяли західні профспіл­ки, захищаючи трудові інтереси робітництва. У цьому плані можна вважати класичним твором книгу американського письменника Ептона Сінклера «Король-Вугілля». У ній ідеть­ся про те ж саме, що й у «Капіталі» Маркса: про жорстоку експлуатацію пролетаріату в епоху первісного нагромадження капіталу. Важко, дуже важко доводилося профспілкам утвер­джувати право на умови праці, котрі зробили робітника почесним громадянином сучасного капіталістичного суспіль­ства. Були класові бої, були й жертви. Та коли зрештою перемогли профспілки, автор знаменитого роману сказав: годі! Ворогом не є і не може бути сам капітал — ворогами є люди, що вдаються до зловживань. Цим Сінклер відріз­няється від Маркса, для якого ворогом стає капітал як такий, капітал як сутність. Але сутність чого?..

І в цьому вся справа. Адже капітал є не щось інше, як виробництво додаткової вартості. Якщо додаткова вартість є наслідком експлуатації людської праці — капітал у самій своїй суті ворожий трудовій людині. І навпаки: якщо підґрун­тям додаткової вартості є додатковий продукт, котрий запро­грамовано в самій природі, тоді справа набирає цілком протилежного характеру: капітал є велике благо, а його руй­нування — тяжкий злочин перед земним людством.

Саме цей злочин сім десятиліть тому й було вчинено в Радянському Союзі. Він стався внаслідок абсолютизації від­носного. То байдуже, що Адам Сміт, а може, й сам Маркс — (тут у мене поважні сумніви) хотіли людям добра — верховні будівники комунізму взяли від них не людинолюбні мотиви (геть сентименти!), а практичні висновки: якщо вартість на­роджується із праці, зганяймо людей до колгоспів та концта­борів — і перемогу комунізму забезпечено! Їм було невтямки: нарощуючи мертве (канали, заводи, електростанції), вони вбивали живе — людей і гумус. Людей їм не шкода — нато­мість з’являться нові. Про те, що відбувається вбивство гуму­су, котре веде до зубожіння, вони просто не думали — адже про це ні в Маркса, ні в Леніна не написано.

 

Причини неминучого хаосу

І ось настав такий час, коли країна володіє гігантським промисловим потенціалом, безміром електроенерґії, а люди мусять харчуватися за рахунок клинців землі, куди не можна загнати трактор. Там продовжують рільництво лопата і спо­конвічна сапка — майже ті самі інструменти, з яких починалося хліборобство близько 10 тисяч років тому. І Політбюро на чолі з М. Ґорбачовим приймає рішення (безумовно, «мудрі»!) то про розвиток індивідуального садівництва та городництва, то несподівано узаконює право городянина на купівлю покинутої сільської хати. Боже, до чого ж дійшло це суспільство! Кроку не ступити без рішення Політбюро. Дитині панчішки не натяг­нути — бо й про це має подбати Політбюро. І про колготки, і про зубну пасту — про все, про все!

Але зверніть увагу: під садки й городи віддаються найгірші землі. А покинуту сільську хату можна купити лише за умови, що вирощену на присадибній ділянці картоплю ти здаватимеш у колгоспну комору. До того ж правління колгос­пу має право залучати тебе до праці на колгоспному полі.

Отже, віддай, шановний городянине, гроші й купи за них рабство, від якого втекли колишні мешканці покинутої хати. Кого ж радянські керівники закликають до нового мислення? Чи не слід їм починати із себе?..

Якщо найближчим часом державна земля не перейде в руки селянства (тобто не буде нарешті здійснене гасло, котре забезпечило перемогу більшовиків) — промислова реформа, що, по суті, вже розпочалася, лише прискорить економічне падіння гігантської імперії. А вслід за економічним падінням завирує суспільний хаос, із якого комуністична партія вже ніколи не випливе на поверхню громадського життя. У листі на ім’я М. Ґорбачова я писав із сибірського заслання: якщо радянську державу порівняти з возом, то можна сказати, що сьогодні двоє його коліс уже зависли над прірвою. Чи вистачить сил утримати віжки, щоб віз не звалився в прірву? Правду кажучи, на це надії мало.

Причина, котра приведе до остаточного падіння, полягає в тому, що, закликаючи народ до нового мислення, радянський уряд (і навіть сам Ґорбачов) все ще послуговуються старими марксистськими догмами. Так, скажімо, комуністична партія з давніх-давен віддавала перевагу промисловості — саме тут вона вбачала справжнє виробництво. Тут, а не в сільському господарстві. Я маю на увазі виробництво в його абсолютно­му розумінні — тобто продукування додаткової вартості. Або капітал як такий.

Але ж промисловість за самою своєю природою нездатна виробляти ні додаткового продукту, ні додаткової вартості — вона виготовляє саму лише форму. Тільки форму — й нічого більше! Залізо вона здатна перетворити на танки, автомобілі, верстати тощо. Від цього заліза аж ніскільки не прибуде — навпаки, його стане менше. Стане менше також нафти, вугіл­ля тощо. І так геть-чисто все: дерево, що стає меблями, глина, що робиться цеглою, нас переконують: промисловість проду­кує лише форму, але ж не абсолютну вартість. Вартість до цих речей надходить із сільського господарства. Бо тут, як і у Всесвіті, володарює закон збереження й перетворення енерґії: здобувши відповідну кількість калорій від шматка хліба, людина використала ці калорії на виготовлення якоїсь по­трібної речі. Ця річ знову обмінюється на хліб. Отже, насп­равді працює людина завдяки хлібу. Або точніше — працює Сонце. Це воно, всемогутнє світило наше, надає вартості речам, котрі ми виготовляємо на наших заводах. Якщо завтра Сонце не подарує землянам новий урожай (новий приплив вартості!), всі наші заводи позаростають будяками, а люди власними тілами поповнять гумусний шар планети.

Сучасна економіка надзвичайно ускладнює бачення цих простих взаємозалежностей. Але складність бачення не міняє суті явищ. Так, скажімо, Ленін бачив комунізм (що слід розу­міти як рай земний) в електрифікації всієї країни. А виходить чомусь навпаки: чим більше в СРСР електрики, тим менше хліба.

Наведемо такий приклад. Протягом останніх десятиліть були знищені багатющі заплави Дніпра, які на сто кілометрів ліворуч і на стільки ж праворуч забезпечували найліпшим у світі сіном українське тваринництво. А на соковитих отавах випасалися незліченні череди — тисячі, сотні тисяч голів. Сьогодні як символ застійного мислення радянських вождів там залягли застійні водоймища. Гідростанції не вельми зба­гатили державу електрикою, але скільки ж втратило суспіль­ство молока і м’яса! І як ми занапастили живу душу нашого народу — освячений у тисячоліттях Дніпро!..

Гадаю, цей сумний приклад показує, як хибно спрямована праця призводить не до збагачення, а до зубожіння народу. До зубожіння матеріального й духовного одночасно. А хіба ж це єдиний приклад? Їх тисячі, сотні тисяч — аж до створення першої в Европі пустелі в колись багатющих калмицьких степах.

Зрештою ми маємо повне право засвідчити: вся радянська промисловість працює на самовиснаження країни. Оглянь­мось довкола: що вона дає окремій людині?

У 1985 році мене як інваліда війни відпустили із південносибірського заслання у відпустку до Києва. Я проїхав поїз­дом майже від китайського кордону до української столиці. Годинами не відходив од вікна. Перед моїми очима про­пливали такі убогі села, якими вони не були, мабуть, і за часів царських. Почорнілі дерев’яні халупки — така сьогодні вся неосяжна Росія. А міста — суцільні казарми, без будь-якої архітектури, наче вони збудовані для війська, не для мирного населення. Жодного ориґінального будинку! Тим часом електрика є всюди. І є телевізор — невтомний пропаґан­дистський водолій, котрий допомагає тримати народ у ціл­ковитому засліпленні. Щоправда, останнім часом телепереда­чі стали самокритичніші. Та коли йдеться про цивілізований Захід, правди не почуєш. Мабуть, ця правда виглядає вельми небезпечно, бо призводить до невтішного запитання: за що ж ми кров проливали? Хіба сім десятиліть капіталістичного розвитку зробили б менше й гірше? І як могла статися отака трагічна дивовижа: переможені країни (Західна Німеччина та Японія) протягом короткого часу досягли найвищого у світі життєвого рівня, а радянський народ повертається до жит­тєвого рівня першої половини тридцятих років? Знову черги, порожні гастрономи й сумні анекдоти, якими ошуканий партією народ намагається розвіяти смуток.

Наштовхують на болючі запитання й сотні інших фактів. Мисляча людина бачить: якщо радянському урядові дово­диться потайки, але щоденно (сьогодні на один крам, завтра на інший) підвищувати державні ціни, якщо доброякісних товарів (особливо продовольчих) стає все менше й менше, то куди ж ми посуваємось? Де та межа, від якої має початися зворотний процес — зростання народного добробуту? Виходить, ми таки справді йдемо не вперед, а назад? Але куди саме?..

Уряд у пропаґанді зробив крутий поворот: уже ніхто не втішає казочкою про близьку перемогу комунізму — навпаки, з’явилися окремі судження, що сьогодні ми від нього далі, ніж були в роки короткого непу. Всіляко засуджується сталінщина і брежнєвська застійність. Є намагання відродити деякі непівські методи господарювання.

Що ж, я готовий вітати ці спроби. Але мене переслідують сумніви: чи не пізно партія схаменулася?

Саме на цьому й зосередимо нашу увагу. Є вельми істотна різниця в матеріальних і моральних передумовах ленінського непу і ґорбачовської перебудови. Така поважна різниця, яка не дозволяє навіть порівнювати можливості й наслідки цих двох непорівнянних економічних маневрів.

Конкретніше розглянемо ці питання в наступному розділі.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.50.201 (0.02 с.)