Вихідні принципи «Економічної таблиці» Ф. Кене

Класи Ф. Кене — це сфери руху сонячної енерґії в еконо­міці. Вони виникли з твердо запрограмованих можливостей біосфери, в надрах якої сформувалася земна людина.

У загальному вигляді їхній початок можна уявити так. Зустрілося на березі ріки четверо людей. Сіли над водою, розговорилися. Нічим вони не відрізнялися один від одного, доки не зголодніли. Але ось надійшов час обідати. Виявилося, що торба з їжею є тільки в одного з них: у того, хто вирощу­вав злаки і тварин. Позначимо його літерою А. До нього підійшов другий (Б) і подав ніж: візьми, у тебе нема чим різати хліб. Селянин поділився хлібом, а ніж залишив у себе — придасться в господарстві. Коваль і селянин обідають — вони задоволені один одним: обидва ситі.

Підійшов третій (В): хочете, затанцюю? Або заспіваю. Або прочитаю молитву. Або навчу пізнавати час за сонцем.

Йому відповіли: усього хочемо — давай нам і пісню, і молитву, і науку. І поділилися хлібом: третій був їм потрібен. Бо сказано: не хлібом єдиним живе людина.

У четвертого (Г) теж не було ні хліба, ні ножа, ні якоїсь іншої речі, яку можна обміняти на хліб. Зате він був силь­ніший і спритніший від інших. Він вирвав у селянина ніж: віддай торбу з їжею, а як ні — заріжу.

Тепер вони ішли разом, але господарем був четвертий — той, у якого був ніж і була їжа. Прийшли до хатини, і тут кожен почав робити те, до чого звик з дитинства. Селянин орав поле, коваль кував залізо. А той, кому всі вони під­корилися, проголосив себе вождем. Вони самі приносили йому плоди своїх рук. Коли вождеві робилося сумно, він кликав (В): затанцюй чи заспівай. Або розпитай у небесних світил, скільки мені лишилося жити. За розваги вождь кидав своєму дворакові крихти зі свого столу.

Із цих чотирьох типів і сформувалися класи. Форми міня­лися, але сутність лишалася та сама, бо А, Б, В, Г існували за всіх часів. Це не просто людські характери — це потреби і можливості суспільства.

Прошу звернути увагу на надзвичайно важливу обставину: нікому з них не треба їжі більше, ніж з’їдає одна людина. Чому я фіксую увагу на цьому? Ось чому: тут закладено можливість енерґетичного обліку головних економічних про­цесів. Коротше кажучи, саме на цій фізіологічній константі побудовано «Економічну таблицю» Ф. Кене.

Якби енерґетичної рівності не було, не можна було б знайти першооснову, яка організовує і дає змогу відбити в порівняно простій схемі продукцію, обіг і відтворення. Але фізіологічна константа існує: кожна людина з’їдає приблизно однакову кількість їжі.

І є в нашому розпорядженні друга константа — соціальна: А, Б, В, Г. Маючи два види констант (фізіологічну і соціаль­ну), ми дістаємо можливість будувати універсальну економіч­ну схему, яка лишається справедливою завжди — від первіс­ного суспільства до наших днів.

Проте не слід забувати, що третій клас (держава) скла­дається з двох соціальних типів (В + Г). З першого почали розвиватися наука і культура, з другого — державний апарат з його армією, поліцією і т. д. Згадаймо, наприклад, що в Англії і Швеції до цього часу академії наук за традицією називаються королівськими. Тип В завжди існував в особі двірського. Блазень, астролог, кріпак-актор чи митець. Він ніколи не зміг виділитися в окремий клас. Ніхто в суспільстві не носив у серці стільки гіркоти й ненависті до тупого влас­толюбця Г, як цей пристрасний, одухотворений мученик. Завжди, за всіх часів він почував себе знедоленим. І так самісінько почуває себе сьогодні, коли пишуться ці рядки.

Саме цей тип робиться каталізатором усіх суспільних про­цесів. Досягнення і помилки людства — від законів руху небесних тіл до барикад Красної Пресні — все це з’явилося завдяки йому. Але перш ніж приступити до побудови схеми, доводиться відкинути уявлення К. Маркса про класову бо­ротьбу: такої боротьби немає, бо немає в людському суспіль­стві тих класів, які накинув йому Адам Сміт, що не розумів фізіократів.

Правда, тут потрібне уточнення: класової боротьби немає при капіталізмі. З цього не виходить, що немає боротьби пригноблених проти гнобителів. Така боротьба існує, і вона справедлива. Однак при капіталізмі ця боротьба має мораль­ний, а не класовий характер. Тип В завжди боровся і продов­жує боротися проти Г, але це той самий клас. Робітники борються проти капіталістів, але одні й другі, за Ф. Кене, творять безплідний клас — тобто єдиний промисловий комп­лекс. Господар фабрики не є держава. Фабрика може перейти до рук трудового колективу, але не до рук держави. Тим часом як сьогодні не лише комуністи, а й багато соціалістів намагаються перетворити найважливіші галузі економіки на державну власність. Яка сумна омана! З гуманітарного погля­ду ці люди виглядають якнайкраще: захищають плюралізм, свободу слова і т. ін. При цьому вони не усвідомлюють: тота­літаризм починається з переходу економіки в руки держави. Усі інші його властивості остаточно формуються і закріплю­ються з часом як кінцева політична надбудова. Головне питання в тому, що не вільно руйнувати капітал — тобто не можна переривати вільний обмін товарів, бо ж це є рух со­нячної енерґії, тотожний рухові крові в нашому організмі. Коли утворюються тромби — організм гине, бо порушується енерґетичний обмін.

В наш час боротьба майже всюди втратила класовий харак­тер. Класовою вона була тоді, коли народ скидав власників землі — поміщиків і царя. Власники, за Кене, справжній клас, це й є феодальна держава. Саме цей тип держави переривав вільний рух вартості, спричиняючи економічні тромби. Бо­ротьба велася за перемогу капіталізму — тобто за вільний енерґетичний обмін, який є потребою природи. Само собою зрозуміло, що мова йде про ринкову економіку.

Ми не ставимо собі за мету повчати людей, як їм належить перебудовувати політичне й економічне життя суспільства. Мова йде про те, яка форма економіки відповідає законам природи і яка вступає в непереборну суперечність із цими великими законами. Коли економіка потрапляє до рук дер­жави, закони природи неминуче порушуються. Держава вста­новлює заробітну платню, визначає ціни і т. ін. Само собою зрозуміло, що вільному рухові вартості у такому разі настає кінець, перемагає волюнтаризм. Так, наприклад, лейбористи націоналізували вугільну промисловість Англії. Заробітну платню шахтарів установлює держава. І от виявилося: шахта­рі заробляють менше, ніж конторські службовці. Якби ан­глійський уряд домігся заборони страйків, шахтарі не змогли б усунути цю кричущу несправедливість. Однак до цього питання треба підходити не лише з боку моральних норм: у даному разі руйнується економічний механізм, тобто капітал. Але ж лейбористи не комуністи! Тим часом їхні економічні помилки точно такі, які властиві комуністам. З другого боку, югославські комуністи ставлять в основу економіки громад­ський капітал. Ринок при цьому не руйнується. На жаль, у Югославії є інша вада: однопартійність.

І все ж ми бачимо: справа не в тому, як називають себе ті чи інші партії (комуністами, соціалістами, лейбористами і т. ін.), справа перш за все в тому, куди вони спрямовують економіку: до рук держави чи до рук народу? Формула політ­економії соціалізму, яка ототожнює державне з загальнона­родним, — це, звичайно, демагогія.

Моє особисте переконання полягає ось у чому: доки немає ґарантій, що економіка не перейде до рук держави, ніяких економічних перетворень починати не можна. Так, я переко­наний, що громадський капітал (він же й комунізм) найбіль­ше відповідає людській природі. І все ж приватний капітал — це величезний крок уперед порівняно з тоталітарними фор­мами економіки. Тоталітаризм — це пережиток феодалізму на промисловій основі. Але за промислової доби він незмірно небезпечніший, ніж за минулих віків.

Належить підкреслити: тільки капіталізм фізіократи вва­жали природним економічним ладом.

А. Сміт, якого до цього часу високо шанують в Англії, цього всього не розумів, хоч також відстоював капіталізм. Ось класи за А. Смітом: робітники, капіталісти, землевласники.

У цій класифікації ніякої організуючої основи знайти не можемо, бо класи А. Сміта відірвані від енерґетичного обміну. Перш за все тут не передбачено клас, який продукує харчу­вання, тобто клас-ґенератор, який постачає енерґію суспіль­ному організмові. Коли нема ґенератора, звідки взятися енерґетичному обмінові? Хто, що і на що буде обмінювати?.. Так воно й було в Англії за часів А. Сміта: грабували колонії, англійські робітники переробляли індійську сировину, а про­дукти їхньої праці привласнювала верхівка держави. Це ще не був капіталізм, бо він без вільного обміну неможливий. Це був лише імперіалістичний феодалізм, побудований не на вільному обміні товарів, які посилали з метрополії до колоні­альних країн, а на засобах насильства.

Одначе в метрополії створювалася видимість капіталізму: Б, В, Г мали гроші, купували колоніальний харч і промисло­ві товари. Ось чому англійська політична економія виключає А — початок усіх початків. Цю дійову особу грабували десь за океаном, Сміт і Рікардо не мали потреби замислюватися про торбу з їжею.

Відносно вільний обмін існував тільки в метрополії. У далекого, невидимого А ніякої свободи не було: до нього застосовували насильство. Коротше кажучи, такий капіталізм нагадує демократію старогрецьких міст, де рабів взагалі не брали до уваги: вони були на становищі тварин. Навіть Піфагор, пристрасно проповідуючи комуністичні ідеали, жодним словом не згадує про долю рабів34.

Так з’явилася англійська політекономія, котра всі багатства нації виводила лише з праці. Яка сила живить саму працю, вона не бачила і не хотіла бачити: для неї це було неістотне.

Не змінилася справа і за часів К. Маркса, про що свідчить його стаття «Британське панування в Індії» — відверта апо­логія колоніалізму. По суті, тільки сьогодні Англія ступила на шлях капіталізму як такого. Ось чому А. Сміт і Д. Рікардо виявилися не вченими, а лише нарисовцями, які намагалися за зовнішнім образом суспільного життя встановити якісь універсальні закономірності. Звідси хибне уявлення про класи.

Правда, розглядаючи й змальовуючи годинника історії, Сміт і Рікардо не пропонували стріляти з гармат по людських фігурах, щоб таким чином поліпшити хід годинника. Вони проповідували загальну терпимість і гармонію суспільних від­носин. Цими гуманними мотивами керуються також лейбо­ристи, які, видно, до цього часу стоять на позиціях класичної англійської політекономії. Але тут виступає мораль: якщо існує наукова помилка, містифікатори знайдуться. Досить пригадати трагічний поворот ключа: К. Маркс об’єднує капі­талістів і землевласників в один клас — клас буржуазії.

У даній класифікації немає ні ґрана науки — є лише абсо­лютно обивательський погляд на явища суспільного життя. Але саме тому, що він обивательський, йому дісталася пере­мога. Людство було підкорене не наукою, а спритною журна­лістикою, умінням К. Маркса і Ф. Енґельса писати, видавати, пропаґувати.

Що ж ми маємо в результаті? Два ворожих класи, які зовсім нічого не продукують, одначе готові один одного вхопити за горло заради взаємного знищення. Адже промислове вироб­ництво — це виробництво уявне, виробництво форми, а не енерґії, яка живить суспільний організм.

Тепер повернімося на берег річки, звідки ми починали. Припустімо, селянин раніше, ніж супутники, захотів їсти.

Пішов і забрав торбу з їжею. У тих, що сидять на березі, є лише ніж, але нема їжі. Що ж вони мають робити? Який сенс з того, що Б, В, Г, вириваючи один в одного ніж, почнуть по черзі пхати його в порожні шлунки? Побожний А відслужить за них панахиду і пожуриться, що ці люди були такі дурні.

Ось врешті-решт що мусить статися, якщо застосувати тео­рію Маркса на практиці. Так, власне, і виглядала наша грома­дянська війна з її воєнним комунізмом. Тільки неп врятував народ від дальшого взаємознищення. Одначе неп — це вже не марксизм. У ньому Ленін виявив ту самостійність думки, забу­вати про яку ми не маємо права. Справа тут не в особі Леніна. Та й взагалі не в особах — народ, його доля вище тих, кого ми називаємо геніями. Тут ми розглядаємо економічні теорії як такі, досліджуючи їхнє коріння і наслідки. Тому не можна не замислитися над питанням: навіщо Ленінові знадобився неп? У самому цьому питанні вже є відповідь.

Що сталося тоді, коли було ліквідовано неп, нам добре відомо. Наздогнавши селянина, що пішов з торбою, відібрали всю їжу. Щось з’їли, щось продали на стороні. Опинившись знову без хліба, почали нищити один одного. Так з’явився ГУЛАҐ...

Одначе повернімося до Ф. Кене. Адже, по суті, ленінський неп був не чим іншим, як поверненням до фізіократів на соціалістичній основі. І хоч Ленін, видно, не помітив, що Маркс також під кінець життя змушений був до них повер­нутися, одначе він, Володимир Ілліч, не бувши зашкарублим догматиком, знайшов таку розв’язку економічних проблем, яку підказало саме життя.

Розгляньмо енерґетичну рівність класів, продиктовану на­явністю двох видів констант: фізіологічної і соціальної. Та рівність, з приводу якої з такою злостивістю висловлюється К. Маркс, коли згадує про Бакуніна, називаючи його нулем: «Його програмою була поверхово насмикана звідусіль су­міш — рівність класів... — стриманість щодо участі у політич­ному русі»35.

Бакунін і Маркс, — точнісінько так, як Ф. Кене й А. Сміт, — розмовляли різними мовами і тому не розуміли один одного. Бакунін, як і належить переконаному фізіократові, скептично ставився до політики: від неї багато крові, але мало хліба. Від Махна й до окопників республіканської Іспанії анархісти, яких ми зробили страховищем, повторювали те саме.

Фізична (а потім і моральна) рівність класів випливає з «Економічної таблиці» Ф. Кене, з якою, видно, Бакунін був знайомий. Але класовість при цьому розуміється по-іншо­му — от у чому справа!..

Класів три — більше їх бути не може. Хоч ми нарахували чотири дійових особи, одначе двоє з чотирьох (В, Г) нічого матеріального для обміну не мають — ні їжі, ні будь-яких виробів (сокир, цвяхів і т. ін). Вони удвох з погляду продук­ції становлять один клас. Як ми його назвемо — це справа другорядна. Для нас важлива сутність явища, а не терміноло­гія. Ми вже бачили, як небезпечно прив’язуватися до дефіні­цій — вони самі потім здаються джерелом вартості. Так, влас­не, й сталося у Маркса.

Один з цих двох (В) все-таки дещо може запропонувати для обміну. Пісня, молитва, уміння читати й писати — це теж чогось варте! Але другий (Г) має тільки силу і жадобу влади. Це його єдиний «товар».

Люди, в яких є для обміну їжа чи промислові вироби, посваритися не можуть: вони потрібні один одному. Інакше стоїть справа з тими, хто може запропонувати суспільству лише владу чи розум. Власне, влади не пропонують — її накидають силою, вважаючи, що вона сама для себе розум...

Усе, що звідси випливає, ми залишимо для роздумів чита­чеві — йому є над чим замислитись.

Третій клас — це держава. Яка саме держава — залежить від того, що в ній перемагає: сила (Г) чи розум (В).

Тепер уявімо собі, що ми маємо три хлібини, які треба поділити на чотири особи. Саме три, а не чотири — це дуже важливо! Природно, що кожний з чотирьох бажає одержати для себе цілу хлібину.

У державі, де існує вільний обмін товарами, цілі хлібини дістануться двом трудівникам (А, Б). Це станеться цілком природно, без втручання ззовні — внаслідок простого обміну. Третю хлібину у тому чи іншому вигляді поділять між собою носій Логосу (В) і носій влади (Г).

Усе це, звичайно, мислиться в русі — система пульсує, прагнучи до хаосу, одначе конечність вільного обміну впоряд­ковує її, бо насильницьке втручання в економіку заборонене законом. Влада для того й існує, щоб цей природний поря­док не порушувався. Само собою зрозуміло, що це є капіта­лістична система, а не якась інша.

Поки що не будемо заглиблюватися в питання, що діється у кожному з трьох класів: кожний клас виступає як єди­ний суб’єкт, що продукує енерґію (їжу), зречевлену форму (промислові товари) чи знання, що охороняються законом (Логос + влада).

Хлібороб одну хлібину з’їдає сам, другу передає суб’єктові, який продукує промислові товари.

Тепер запитаємо себе: за яким законом відбувається обмін між хліборобом і ковалем чи міським робітником? Закон досить простий: мені потрібно стільки хліба, скільки я можу з’їсти. Більше не потрібно, менше не можна.

Саме цим і визначається енерґетична рівність класів. Те, що одержав селянин в обмін на хліб, саме по собі нічого не варте. Вартість зосереджена в хлібі. Вартість хліба — це його здатність насичувати, відновлювати сили. Робітник (коваль) і далі буде працювати, щоб мати хліб. Селянин також буде працювати, щоб мати хліб для харчування і для обміну на промислові вироби.

Одначе вартість цих виробів завжди визначається вартістю хліба — його загальною кількістю. Багато хліба — гроші в ціні, товари дешеві. І навпаки.

Політекономія соціалізму, виходячи з учення К. Маркса, твердить: земля нічого не коштує. На цьому висновку побудо­вані всі закони нашої країни. А тим часом усе навпаки: тільки земля має вартість, бо вона її продуцент. Без продуктивних сил землі нічого не варта форма, якої набувають мертві мінерали під дією наших рук: залізо лишиться залізом і тоді, коли нас не буде на світі. Те, що ми його плавили, гнули, кували, нічого до нього не додало. Але коли ми хоча б на кілька кілокалорій зба­гатили землю, тоді можна сказати: ми створили багатство! І навпаки: коли заради промислової й військової могутності ми виснажуємо землю, ми пропащі люди.

Енерґетична рівність класів за ринкової економіки дик­тується тим самим законом природи, який примушує рідину в двох сполучених посудинах триматися на одному рівні — законом збереження.

А що гроші є відбитком енерґетичних процесів, то силою адекватності явищ твориться загальний рівень цін. Його ніхто не накидає — він є закон самої природи. Отож, коли ціни намагається визначити держава, закони природи неминуче порушуються.

Що ж відбувається у третьому класі? Йде боротьба за те, щоб одержати свою пайку хліба. Той, у кого влада, відштов­хує того, хто має розум. Останній змушений іти туди, де його нагодують. Заради цього він вигадує хитромудрі удосконален­ня для промисловості і сільського господарства. Тут він отримує досить хліба й інших корисних речей.

Але що таке інші корисні речі? Колись з’їдений хліб, не більше. Цінуються вони до того часу, доки продукується їжа.

Жоден багатій нічого не забирає з собою до могили, крім власного тіла і труни. Одначе він вкладає свої здібності в розвиток економіки і цим корисний суспільству. Йому, як дитині, дозволяють побавитися «багатством», яке фактично не є його багатством, бо він неспроможний ним скористатися. Усе, чим він володіє, по його смерті дістанеться іншим людям. Фактично він бере напрокат. Справжнім багатством є тільки їжа, яку він з’їдає. Та ще, можливо, бензин, що згорає в його авто. Але бензину і їжі він споживає не більше, ніж інші люди.

Ні, він не феодал. Між ним і феодалом різниця полягає в тому, що феодал руйнував комунікації, якими рухається со­нячна енерґія, а він, капіталіст, сприяє їхньому розвиткові.

Тоді як же ставитися до мільйонерів — має їх суспільство терпіти чи вони є класовими ворогами?

Класовими ворогами вони не є, бо немає класу мільйоне­рів. Це питання моралі, а не класової боротьби. Тут багато могла б зробити релігія.

Та коли існує потреба боротьби — а вона, видно, існує! — то боротися належить так, щоб не зашкодити загальній справі. Це перш за все боротьба внутрішньокласова, бо бідні й багаті є в кожному з трьох класів. При цьому слід пам’ятати: борючися проти капіталістів, не можна боротися проти самого Капіталу!

Боротьба проти Капіталу — це спроба передати його в руки держави. При цьому Капітал негайно гине. Країна на про­мисловій основі повертається до феодального способу вироб­ництва. А може повернутися навіть до рабовласницького, як це мало місце за сталінських часів. Уявімо собі, що Капітал зруйновано — перемогла Генеральна Рада, створена Марксом і Енґельсом. Але хіба зникає при цьому котрийсь з чотирьох типів, які ми описали? Нічого подібного. Зникає лише віль­ний обмін — ціни встановлює держава, монополізуючи всі види торгівлі. Сільське господарство пригноблене, земля виснажується, бо ж вона нічого не коштує...

Колишніх феодалів тепер немає. Одначе тисячі, десятки тисяч чиновників роблять те, що робили феодали, — не купу­ють, а відбирають силою. З незчисленної кількості напів­голодних наглядачів та обліковців виліплюється тисячоликий феодал — держава. Нікому від цього не легше, ніхто не ви­грає — усі ми опиняємося в якихось титанічних жорнах, які перемелюють наші душі й кості. Класових ворогів немає, кожний з цих чиновників вважає себе трудящим, а не екс­плуататором. Але ж експлуатація таки існує: народ експлуа­тує сам себе. Починаєш підозрювати, що цим процесом керу­ють не люди, а якась містична сила, ім’я якій Пітьма.

Та ось що лишається незаперечним: хоч як експлуатувалися б люди, держава від цього не багатіє, а навпаки — прямує до зубожіння. Чому? Тому що експлуатація населення ніколи не збільшує кількості продукованого хліба. Навпаки: його про­дукція неухильно знижується через втрату зацікавлення хлібо­робством і землею. Зменшується кількість худоби, земля деда­лі менше дістає органічних добрив. А без органіки мінераль­ні добрива мертві. Весняні води й вітри виносять рештки родю­чого ґрунту в моря й океани. Держава прямує до неминучої загибелі. Ні грізна зброя, ні могутня промисловість їй уже не допоможуть — з-під ніг вислизає земля.