Підхід до «Економічної таблиці»

Абсолютна земельна рента і класифікація
суспільства за Ф. Кене

Маркс добре знав і розумів теорію фізіократів і тому він не міг не розуміти справжньої суті абсолютної земельної ренти.

Повторюємо: рента в загальноприйнятому розумінні — це доход, здобутий з кожної ділянки землі незалежно від того, як її використовують: під забудови, під вугільну шахту чи під засів. Тут також відбувається змішування понять — той самий суто бухгалтерський підхід замість природознавчого. Але в цьому разі можна ще якось із ним миритися. Одначе абсо­лютна земельна рента — це, власне, є те, що у фізіократів називається чистим продуктом. Йдеться виключно про при­ріст органічної речовини і про доход від неї.

А. Сміт і Д. Рікардо не розуміли цього приросту — не усві­домлювали того, що саме він є джерелом додаткової вартості. Джерелом для них була праця і тільки праця, а що її живить — це питання вони усунули з поля зору як «неістотне».

Д. Рікардо ще твердіше, ніж А. Сміт, наголошував на пра­ці — теорія трудової вартості у Рікардо вважається основою політичної економії. З цієї причини Рікардо заперечував аб­солютну земельну ренту — вона для нього просто не існувала.

Для людини, яка через нелогічність мислення не розуміє вихідної позиції фізіократів, таке заперечення виглядає природним. Воно може сприйматися нами як груба помилка, а не містифікація.

Як же це виглядає у Маркса — помилявся він чи місти­фікував?

Досі його вихідну позицію я оцінював як наслідок по­милки. Одначе тепер змушений заявити відверто: ймовірність містифікації не дорівнює нулю.

Маркс не міг не усвідомлювати: доки ми не розв’язали питання про те, як бути з абсолютною земельною рентою, теорія фізіократів виглядає стрункішою і викінченішою, ніж будь-яка інша. Отже, для абсолютної ренти треба знайти інше пояснення, але ж його треба знайти! Просто заперечувати, як це робить Д. Рікардо, — надто прямолінійно. Намагаючись зрозуміти сенс цього заперечення, беручкий розум легко звер­неться до фізіократів, і тоді вся політична надбудова, яку спорудив на своїй теорії К Маркс, негайно розвалиться.

Ось він критикує Д. Рікардо за заперечення абсолютної зе­мельної ренти, критикує в рядках, які я вже наводив у першій частині:

«Для того щоб зберегти категорію вартості — не тільки визначення величини вартості різною величиною робочого часу, а й визначення субстанції вартості суспільною пра­цею, — потрібне заперечення абсолютної земельної ренти»31.

Сказано це побіжно, сказано з приводу того, що Д. Рікардо заперечує абсолютну земельну ренту нібито задля захисту своєї теорії. Одначе К. Маркс виявляє необережність, сам того не бажаючи, він відкриває нам свій прийом, який полягає ось у чому: абсолютну земельну ренту фізіократів поховати мож­на, однак робити це належить уміючи.

Та обставина, що теорію трудової вартості можна стверди­ти тільки заперечивши абсолютну земельну ренту, для Мар­кса цілком очевидна. Він більш вправний у політичній еко­номії, ніж Рікардо, який будує свою теорію на зовнішній видимості явищ. Маркс увійшов у глибину теорії фізіократів, він знає, що цю теорію голими руками не візьмеш.

І от він починає дуже вправно плести рукавиці, щоб ухопити цю теорію за горло: вигадує власну теорію абсолют­ної земельної ренти. Його завжди рятувала бухгалтерія. Коли так уже повелося в цьому світі, що люди переплутали еконо­мію з бухгалтерією, то і в цьому випадку можна скористатися загальним нерозумінням.

Якби Маркс не зробив цього кроку, тобто не уклав власної теорії абсолютної земельної ренти, ще можна було б повірити, що він просто помилявся. Але тут його помилка виглядає занадто свідомою. Наведу такий приклад. Помітивши, що в мене пропав гаманець з грішми, я можу подумати, що він просто загубився. Та коли в кишені замість повного виявився порожній гаманець — та ще чужий! — тут уже не доводиться сумніватися, що його підмінили. І вже, звичайно, таку підміну визнати безкорисливою ніхто не зважиться.

Те саме сталося у даному випадку: підміна повного порож­нім.

За Марксом, абсолютна земельна рента є лише різниця між продуктивністю гіршої і ліпшої ділянки землі. Ринкові ціни формуються рівнем вартості продуктів, які дають гірші ді­лянки, інакше не припустимо, щоб гірші ділянки взагалі хтось почав обробляти. Бо ж так чи інакше хліборобові треба мати якийсь прибуток. А коли він орендує землю, то ще належить внести й орендну плату.

Той щасливець, який має ліпшу ділянку землі, на додаток до середнього прибутку одержує надлишок грошей. Цей над­лишок, за Марксом, і є абсолютна земельна рента.

Як і все у Маркса, зовнішньо це здається переконливим. Але давайте порушимо наступне питання: що ж робиться з абсолютною рентою тоді, коли скасовується приватна влас­ність на землю? Візьмімо для прикладу сільське господарство нашої країни: продукує воно абсолютну земельну ренту чи не продукує?

«Ні, не продукує і не повинно продукувати», — вельми впевнено відповідають наші економісти. При цьому в них навіть не виникає думка, що в цій відповіді криється якась помилка. Усі продукти в нас надходять до загального розпо­ділу, усі вони продаються по одній ціні. Коротше кажучи, наша політекономія абсолютну земельну ренту вважає явищем суто капіталістичним.

«Хліборобські продукти продаються за цінами, відпо­відними їхній вартості, яка визначається умовами продукції на гірших ділянках землі, тобто вищих, ніж загальна ціна виробництва. Якою мірою ця різниця може бути реалізована і перетворена на абсолютну ренту, залежить від рівня ринкових цін, що встановлюється внаслідок конкуренції»32.

Звідси висновок: при соціалізмі абсолютної земельної ренти бути не може.

Але ось питання: існує при соціалізмі приріст живої речо­вини у хліборобстві чи він також відсутній? Звичайно, на це питання кожна нормальна людина відповість ствердно. Якби він не існував, чим би харчувалися люди, які не зайняті у хліборобстві?

І тут ми легко виявимо, що Маркс підміняє поняття, прос­то відводить нас у зовсім інший бік. Його «абсолютна рента» навіть не наближається до проблеми, яку розв’язували фізіо­крати і взагалі має розв’язувати економія як наука. Фізіо­крати досліджували природу, її закони, а Маркс і тепер за­ходжується коло чистої бухгалтерії.

Адже абсолютна земельна рента фізіократів — це зрештою є енерґія проґресу, а гроші — тільки її відбитки, вимірю­вальний інструмент. Не було б енерґії проґресу, не потрібні були б і гроші, бо не було б що вимірювати. Але при тому зникли б з лиця землі всі міста — люди повернулися б до первісного способу життя.

Одначе К. Марксові треба ствердити наступне:

«При капіталізмі твориться хибна видимість, нібито рента є... продуктом землі, а не праці. Насправді ж єдиним джере­лом земельної ренти є додаткова праця, додаткова вартість»33.

Коротше кажучи, пшеницю народжують людські руки, м’язи, а не ґрунт і не Сонце. Останні зовсім нічого не проду­кують.

І Марксові вдалося це утвердити! Здавалося б, жодна нор­мальна людина не спроможна уявити, що хліборобство може існувати без природного приросту живої речовини. Бо ж тоді ми збирали б рівно стільки зерна, скільки кидали в землю. Усе відбувалося б так само, як на фабриці: скільки перероб­лено сировини, стільки її виявилося б у товарі. І все ж люди в академічних мантіях всупереч здоровому глуздові продов­жують спростовувати те, що ясно навіть дитині.

Зрештою, К. Маркс не такий простак, щоб заперечувати природний приріст продукту в хліборобстві. Ми вже це з’ясу­вали: не заперечуючи самого приросту, він затемнює справу з допомогою термінологічних надмірностей. Для одного й того самого предмету вводиться кілька термінів: споживча вартість, мінова вартість і просто вартість. Хоч перед нами та сама пшениця і її кількість не змінилася, але, міняючи назви, можна відвести нас від самої пшениці до ґросбуха, де від графи до графи вона втрачає властивості пшениці і перетво­рюється на якусь абстракцію. У цих абстракціях ми остаточно заплутуємося і вже починаємо ствердно похитувати головою: так, звичайно, це не пшениця — це зречевлена праця. Чия праця зречевлена у пшениці — праця землі і Сонця чи тільки людства? Бо ж марно говорити про працю природи — хіба природа працює? І нам навіть на думку не спадає замінити слово «праця» на слово «робота» чи «енерґія» — тоді ми зрозуміли б, що енерґію продукує сама природа. Таким чином ми потрапляємо в пастку.

Вдумаймося в логіку теорії абсолютної земельної ренти, яку пропонує К. Маркс. Чому ж просто рента — це зречевлена в продуктах хліборобства додаткова праця, а абсолютна рента — чистий продукт, тобто дарунок природи? Коли пригадати, як розселювалися американські колоністи, то ми зрозуміємо: це випадок, кому яка ділянка дісталася — гірша чи ліпша. Хто раніше прибув до Америки, той одержав ліпшу ділянку, і навпаки. Але загальний сенс такий: не люди створили ґрунт — його створила природа. Його стан залежить від людей — житимуть вони у згоді з природою чи стануть хижаками.

Тепер згадаймо таке: затрати праці сплачуються за умо­вами обробітку гіршої ділянки. Отже, те, що К. Маркс називає абсолютною рентою, власникові ліпшої ділянки дістається без витрати праці. Тут уже як не крути, а доводиться визнати, що джерелом ренти є сама земля.

Істина, яку Маркс виштовхав у двері, повертається через вікно: виявляється, її не так-то й просто позбавитися навіть за допомогою штучного крутійства! Містифікуючи проблему (тобто намагаючись спростувати, що плодючість землі — за­гальне джерело додаткової вартості), Маркс всупереч власно­му бажанню тільки підтверджує спростовуване. Бо ж цілком зрозуміло: більший відсоток ренти, одержаний коштом ліпшої ділянки, і менший її відсоток, продукований гіршою ділян­кою, мають ту саму природу. Більше чи менше, а таки звідси ж—із землі!..

Навіщо була потрібна Марксові ця містифікація? Чи справді він намагався звільнити працю від влади капіталу? Чи намагався зруйнувати капітал в ім’я цілей Генеральної Ради, яка хотіла одержати до своєї диспозиції численні армії пролетарів? А як треба жити і що належить робити проле­тарським арміям — це продиктує Генерал...

На жаль, я змушений повторити: ймовірність цього не до­рівнює нулю. Таку підміну понять не можна зробити помил­ково!..

Насправді звільнення від влади капіталу — це звільнення від надлишків продовольства. Так це виглядає за теорією фізіократів, так це виявилося і в нашій практиці. Те, що ми бачимо навколо, легко переконує, чия економічна теорія є справжньою.

Мета містифікації стає особливо зрозумілою тоді, коли ми замислимося над класифікацією суспільства, прийнятою в марксизмі. Справа ось у чому. Досі побутують такі вислови: вищі і нижчі класи, маєтні і вбогі. Достоєвський нараховує в Росії чотирнадцять класів. Г. Велс в Англії нарахував близько десятка. Часом навіть лікарів і вчителів вважають окремими класами.

Власне кажучи, живих істот можна класифікувати за будь-якими ознаками. Наприклад, за кольором, зажерливістю, придатністю хутра для комірів і т. д. Людей можна класифіку­вати за фахом, за родинним станом (одружений чи неодру­жений), за майновим цензом — бідний чи багатий. Проти такої класифікації навряд чи можна заперечити: вона нікому не заважає і ні до чого не зобов’язує.

Одначе в економії як у науки окреме завдання: вона кла­сифікує не людей, а економічні органи тільки за виробничими ознаками. Коли лікар студіює анатомію, він вивчає не окремі клітини, з яких створено організм, а окремі органи. У цьому істотна різниця. Питання це розглядалося в першій частині, але дещо належить додати.

Загальновизнано: продуктивною є тільки та праця, яка виготовляє додатковий продукт. А коли наша політекономія почала визнавати необхідність додаткового продукту, то ло­гічно, що вона дотримується того самого погляду.

Чистий продукт, енерґія проґресу чи абсолютна земельна рента — це те саме. Їх також можна назвати абсолютною додатковою вартістю, як називає Маркс на останній сторінці «Капіталу», де він явно переходить на позицію фізіократів.

Лихо в тому, що політекономія за два століття навигадува­ла занадто багато назв для того ж самого явища. Ось чому мені здається, що енерґія проґресу як наукова категорія най­точніше відбиває сутність явища.

Класифікацію за виробничими ознаками ми знаходимо тільки у Ф. Кене. Якби А. Сміт умів бачити, а не просто ков­зати поглядом по поверхні явищ, він би не зважився замінити класифікацію Ф. Кене своєю власною. Одначе, не розуміючи суті фізіократичної теорії, він не зрозумів також суті класо­вості в «Економічній таблиці» Ф. Кене.

Клас, за Ф. Кене, — процес виробництва і обігу, а не якась там категорія людей, здатна викликати наше обурення чи захоплення способом життя і моральними нормами.

Тільки це і є справді наукове розуміння класів, бо й сам капітал — фізичний процес. Маркс також бачить капітал як процес, але класи в нього — це люди. Економія при цьому втрачає наукову органічність: на фізичне накладається полі­тичне, і тоді можна піратствувати скільки душі завгодно.

Люди в теорії Ф. Кене присутні такою ж мірою, якою при­пускається, що все це роблять вони. Для економічного проце­су вони не більш ніж клітини, з яких складається орган, — Ф. Кене не цікавиться ними, це не його завдання. Він цікавиться тільки органами, а не клітинами. Він дивиться на суспільство так, як Вернадський дивиться на біосферу в ці­лому: не зсередини, а з Космосу.

Там, де вивчаються енерґетичні процеси, немає і не може бути місця для емоцій. Емоції, що народжуються з наукової творчості, не беруть участі в формулах, лишаються в душі вченого. Нарешті, вони можуть мати місце при популярному описові об’єктивної реальності як стильові особливості авто­ра. До речі, стиль Ф. Кене дуже поетичний, на відміну від стилю К. Маркса. Але в самій «Таблиці» немає жодних емо­цій — є безстороння об’єктивність ученого.

Очевидно, саме тому Ф. Кене і не зрозуміли, що надзви­чайно емоційний матеріал (людське суспільство!) він показав у каналах руху, які існують реально, одначе люди в щоденно­му житті їх не помічають. Вони спілкуються між собою, раді­ють і страждають. Вони вимагають, щоб хтось пояснив усі їхні «чому». Поезія, мистецтво, релігія дають відповідь художньо-емоційну. Вона не має характеру якоїсь суворої формули. І вже закорінилася думка, що фізичних формул, які відповіда­ють на всі людські «чому», взагалі бути не може. Може існу­вати тільки історичний матеріалізм або релігія, які по-різному висвітлюють шляхи людські, але сходяться на тому, що єдиної формули для всіх історичних епох і процесів виробити не можна.

Ось чому тоді, коли така формула дійсно з’явилася і на ній була побудована нова наука, мало хто з людей зрозумів і цю формулу, і саму науку. Не вистачало чіткої послідовності при огляді подій і філософського досвіду.

Сталося таке: Кене показав, що наука, яка пояснює закони суспільного розвитку, можлива, одначе його не зрозуміли і почали вигадувати кому що до вподоби. «Новаторам» здава­лося, що вони вигадують ліпше, розумніше, далекоглядніше. Насправді, відходячи від Ф. Кене, вони щодалі відходили у ділянку нестримного дилетантизму, плоди якого лише через непорозуміння можна назвати наукою. Ось чому людство почало вивчати політекономію не в школах, а в концтаборах. Фізична економія до цього не веде!

Отож заглибимося в класифікацію суспільства, щоб зрозу­міти головні принципи, на яких побудована «Таблиця» Ф. Кене — всеосяжна фізична формула, значення якої загалом не змінилося за двісті років і в основі змінитися не зможе. Так само не зможе змінитися, як ньютонівський закон тяжін­ня. І хай не лякають нас тим, що це, мовляв, усуває істо­ричний матеріалізм. Що я думаю про його засновників — було вже сказано. Але ось несподіваний парадокс: «Таблиця» Ф. Кене не тільки не заперечує історичний матеріалізм, а на­впаки: є його природною основою. Бо те, що в Маркса й Енґельса називається таким, насправді являє собою вульґарне застосування суб’єктивного ідеалізму до людського суспільства і його історії.

Рушійною силою в ученні Маркса й Енґельса виступає боротьба класів. Самі ж класи при цьому визначаються зовсім суб’єктивно — за А. Смітом, який, нічогісінько не зрозумівши у теорії фізіократів, вирішив її спростовувати.

Наведемо такий приклад. Якийсь мастак зробив годинник, що не тільки показував час, а й виводив на сцену постаті людей, котрі демонстрували типи людського роду. Майстер помер, годинник дістався іншому. Але от біда: чомусь він почав відставати. Чи так здалося новому власникові. Тоді він почав збивати фігурки, замінюючи їх іншими. Він це робив цілком «науково» — спочатку всі фігурки поділив на два класи: клас «хороших» і клас «поганих». Він був певен, що саме від цих класів залежить хода часу: досить поганих замінити хорошими — і відразу годинник історії провістить новий світанок...

Усе своє життя присвятив фанатичний дилетант цій справі, але так і помер, нічого не усвідомивши і не з’ясувавши. По ньому лишився тільки зіпсований годинник і нічого більше.

У чому ж полягала його помилка? Та просто у тому, що він зосередив увагу на фігурках, а не на механізмі, який надавав їм руху. Він бачив те, що належало бачити фотогра­фові, а тут потрібний був механік. Та, либонь, його головне лихо — і наше! — було в тому, що він занадто довго лишався жорстокою дитиною: псував, ламав, знищував, щоб роз­дивитися...

Гаразд, будемо спростовувати Ф. Кене. Але перш, мабуть, треба усвідомити, що саме ми намагаємося спростувати. Перш за все належить з’ясувати питання: з яких передумов виходив батько фізичної економії, піддаючи класифікації людське су­спільство?

Люди вдаються до трьох видів діяльності.

1. Продукують харч.

2.Здобувши харч від продуцентів, використовують свої сили на виготовлення різних виробів, які знову обмінюються на харч. Тут можна додати: і на інші вироби. Але тим самим ці інші вироби ми замикаємо у тому ж класі.

3. Не продукують харчу чи будь-яких виробів. Отже, нічого не мають для обміну, але якось усе-таки існують. У цьому «якось» цілий клас, хоч способів здобування харчу існує без­ліч — від шаманства до імператорської корони.

На цих трьох сферах людської діяльності і ґрунтуються класи Ф. Кене, про які вже була мова в першій частині. Не групи людей, а фізіологічні функції суспільного організму. Люди ж це до тієї міри, до якої виробничі функції втілюються в людях.

Це може образити людину, яка призвичаїлася думати «під­несено»: люди — це не функції!

Так, ми дійсно не функції, а особистості, це правда. Одначе ми наділені фізіологією, а її належить вивчати без надміру патетики. Фізіологія суспільства виявляється в економічному житті, отже, мова йде про точне визначення предмета еконо­мії як науки: політична чи фізична?..

Тепер давайте спростовувати Кене. Але яким чином? Який вид діяльності тут пропущено?

Той, хто бажає спростувати Ф. Кене, хай раніше знайде в людському суспільстві, крім трьох перерахованих, четвертий вид діяльності. Коли він упорається із цим завданням, ми уважно вислухаємо його. А поки що заходимося коло свого діла.

Тут відразу видно вихідну субстанційну позицію фізіокра­тів: харч, сонячна енерґія, яку засвоюють рослини і потім передають людині, — воістину те, що стоїть в основі самого життя.

Класифікація Ф. Кене не підлягає змінам у часі: люди завжди так жили і завжди будуть так жити. Умови нашого життя можуть змінюватися залежно від матеріальної основи, від того, яку енерґетичну базу ми маємо. Стародавній світ не мав машин, тобто не зумів дістати з глибин землі сонячну енерґію попередніх епох (вугілля, нафту, газ), щоб замінити нею м’язову енерґію тварин і людей. Він користувався лише тією енерґією, яку дають нам трави і злаки. Ось чому існувало рабство.

Одного цього прикладу досить, щоб стало зрозуміло: саме це й є історичний матеріалізм в його достеменному вигляді. І хоч ця форма мислення достатньо себе скомпромітувала, одначе в Маркса й Енґельса вона була матеріалістичною тільки за назвою. Саме тому не слід обвинувачувати матеріалізм узагалі.

Що є рушійною силою суспільства за класифікацією Ф. Кене? Сонце, звичайно. Та енерґія, яка нагромадилася в гумусному шарі, а також додаткова, тобто та, яка щорічно надходить у новому врожаї.

Людина, яка уважно стежить за ходом думки, перерве нашу розмову таким запитанням: хіба енерґія вугілля, нафти, газу в «Таблиці» Ф. Кене не бере участі? Тоді Кене припустився помилки — не помітив головного.

Відповім: помилки немає, хоча ці види енерґії справді в «Таблиці» не враховуються.

Повторимо: Ф. Кене анатомує економічний організм, а не засоби виробництва. Саме тому його відкриття залишиться справедливим на всі часи. Засоби виробництва, за Кене, без­плідні — продукує тільки земля.

Є шлунок і є кухня. Шлунок, кровообіг, серце — це органи, за які турбується лікар. Кухонне устаткування, яке допомагає приготувати їжу, не його клопіт.

Людина всіх часів споживала і споживає приблизно ту саму кількість їжі, хоч вона різна на смак і за якістю. Їжа завжди продукується діючим фотосинтезом, а не фотосинте­зом минулих епох. Енерґію минулих епох (вугілля, нафту, газ) можна використати в машинах, але не в людських орга­нізмах. Саме тому промисловість безплідна: вона переробляє, а не виробляє. М’ясорубка не продукує м’яса, вона тільки допомагає приготувати котлети. Пекарня не продукує пшени­ці — там випікають булки.

А що Ф. Кене починає рух вартості від людського шлунка, то всі види енерґії, крім тієї, яку щорічно дає Сонце, потрап­ляють до категорії безплідних.

Але ми, звичайно, знаємо, що без енерґії вугілля, нафти, газу не було б промисловості. Без промисловості ми не мали б сучасних умов побуту, їжі також було б менше: промисло­вість виробляє велику кількість добрив, які підвищують вро­жайність. Отже, у «Таблиці» Ф. Кене ці види енерґії виступа­ють опосередковано — через родючість землі.

Людство наближається до грізної альтернативи — або знайти нові джерела технічної енерґії, або розпрощатися з теперішньою формою цивілізації, що забезпечує нам не знаний досі життєвий рівень. Практично це повинно вигля­дати так. Якщо нові види енерґії знайдуть (і при тому в необмеженій кількості), пророцтво Ціолковського здійс­ниться: люди розселяться в космічних містах і на інших пла­нетах. Коли ж кількість їх буде обмеженою, ми зможемо підтримувати сучасний рівень цивілізації, удосконалюючи й одухотворюючи суспільні інститути, нами створені. Коли ж нові види технічної енерґії не будуть знайдені взагалі, нам доведеться переходити на кінний транспорт, розводити худо­бу для сільськогосподарських робіт і т. ін. Коротше кажучи, суспільство повернеться на рівень середніх віків. У цьому вигляді йому доведеться існувати доти, доки винайдуть нові види енерґії. Цілком природно, що кількість населення по­винна впасти до рівня середніх віків.

Слід розглянути також різні варіанти застосування атомної зброї. На жаль, ця пекельна реальність поки що не виключена. Існують три варіанти: а) війна між Америкою й СРСР, яка змете сліди цивілізації з лиця нашої планети, очистивши її для зародження й розвитку розумнішого суспільства в дуже далекому майбутньому; б) обмежені атомні війни, які зни­щать частину людства, розв’язавши таким трагічним чином демографічну проблему; в) найрозумніший варіант: переробка атомних бомб на сировину для електростанцій.

Природно, нам хотілося б, щоб енерґетична криза закін­чилася повною й остаточною перемогою людського розуму: створенням термоядерних реакторів, які розв’яжуть усі енерґетичні проблеми відразу, бо людина зобов’язана готувати свої нерви до того, щоб розумно скеровувати корабель циві­лізації серед космічних бур, які ось-ось завіють на нашій планеті, їхнє грізне дихання вже долітає здалека.

Ми не зобов’язані перед кимось вибачатися за критику марксизму: ця критика спрямована на те, щоб наш загальний космічний корабель на ім’я Земля був стійкіший серед небез­пек, які чекають на нього у недалекому майбутньому. Бо ж їх уникнути неможливо! Це так само певно, як те, що автомобілі живляться бензином, а він виробляється з нафти.

Вдумливе ставлення до тієї класифікації, яку встановив Ф. Кене, дає змогу розглядати й обговорювати найрізноманіт­ніші історичні композиції, не множачи тих жахливих поми­лок, які пережив наш народ, повіривши в наукову безгріш­ність К. Маркса.

Не буду повторювати того, що було розглянуте в першій частині. Нагадаю лише, що з трьох класів Ф. Кене врешті-решт створилося щось стійке, неминуще: а) хліборобство, б) промисловість, в) держава.

Інші способи класифікації суспільства нічого спільного з наукою не мають.