Фізична економія як «ідеологія вписування» господарських систем у природну сферу

Криза економічної думки, одним із проявів якої є нехтування необхідністю дотримання природних законів у суспільно-господар­ському бутті, породжує деструктивне господарювання, наслідками якого стає дедалі зростаюче антропогенне та похідне від нього техно­генне навантаження на природне середовище. Шквальне розгортання екологічної кризи у світовому масштабі призводить до загрози глобального колапсу.

З огляду на істотну зумовленість кризи чинниками світоглядного характеру, фізична економія (включно з її можливим продовженням у вигляді новітніх економічної та економіко-філософської шкіл) покли­кана стати сучасною концептуальною основою виведення національ­ного та світового господарства із кризового стану. Відтак її доречно розглядати як «ідеологію вписування» економічних систем у природне середовище.

Базуючись на викладених засадах, насамперед враховуючи при­родні закони економічного буття, необхідно вибудувати таку модель господарювання та обґрунтувати сценарії переходу до неї, реальне використання яких являтиме собою прикладний аспект застосування цієї «ідеології». Аналіз еволюції господарювання свідчить про наяв­ність передумов формування концептуальних засад відповідної моделі.

Історичний досвід показує, що найтривалішим був процес утворення економічних основ суспільного буття. Їх доповнення ринковими механізмами забезпечило формування ринкової моделі господарювання, а потреба подолання суперечностей і вад ринкової економіки зумовила необхідність дотримання соціальної орієнтації.

Проте країни, що скористалися цією моделлю, швидко перекона­лися в обмеженості й соціальної ринкової економіки. Адже зовні привабливий високий рівень матеріального добробуту базується в кінцевому рахунку на інтенсивному індустріалізмі, який завдає все відчутнішої шкоди довкіллю.

Тому набуває актуальності модель екологічно та соціально орієнтованої ринкової економіки (ЕСОРЕ), запровадження якої демонструє реальну можливість «вписування» господарських систем у природне середовище [24] (рис.).

Її екологічний компонент є обмежуючим параметром, який має об'єктивну пріоритетність і тому вимагає жорсткої субординації інших складових моделі, соціальний — цільовим орієнтиром, що спрямовує господарювання у гуманістичне русло, а ринковий описує механізм розвитку господарських систем.

 

	ЕСОРЕ
		COPE
		РЕ
	Е

 

Умовні позначення:

Е — економіка;

РЕ — ринкова економіка;

COPE — соціально орієнтована ринкова економіка;

ЕСОРЕ — екологічно та соціально орієнтована ринкова економіка.

Рис. Екологічно та соціально орієнтована ринкова економіка
як модель «вписування» господарських систем у природну сферу

 

Прикладне використання моделі стає можливим завдяки обґрунту­ванню сценаріїв «вписування» економічних систем у природну сферу. Відтак перехід до моделі ЕСОРЕ передбачає втілення низки стратегій, якими є:

— економізація господарських систем;

— маркетизація економізованих господарських систем;

— соціальна орієнтація ринкової економіки;

— екологізація соціально орієнтованої ринкової економіки [25, с. 140–141].

Визначальною серед названих стратегій є економізація госпо­дарських систем. Вона зачіпає глибинну складову моделі ЕСОРЕ і потребує:

— розмежування господарських систем на реальну та монетарну сфери, а саме — сферу створення та руху потоків товарів, робіт і послуг (реальна економіка) та сферу створення грошей і обігу грошових потоків (символічна або віртуальна економіка);

— модифікацію реальної та монетарної економіки шляхом структуризації на викладених концептуальних засадах і виокремлення в їх складі нових підрозділів суспільного відтворення та типів суспільно-господарських відносин.

«Вписування» економічних систем у природну сферу вимагає принципово нової інтерпретації структури суспільного відтворення. У найбільш загальному окресленні це потребує виокремлення нових підрозділів із складу існуючих та доповнення традиційної структури економіки новими підрозділами.

Переосмислення сутності виробництва дозволяє вести мову про кілька його типів, якими є:

— акумулювання поточної енергії, виробництво якої здійсню­ється завдяки космічному випромінюванню;

— нагромадження живої речовини, виробництво якої є наслідком процесів фотосинтезу;

— генерування інтелектуальних продуктів, здійснюване людьми як мислячими істотами.

Таке тлумачення сутності виробництва приводить до висновку, що господарські системи, діяльність яких полягає у видобуванні енергоносіїв та інших корисних копалин і їх перетворенні, а не акумулюванні енергії та нагромадженні речовини, належать до сфер видобутку та виготовлення, але не виробництва.

Що стосується сфер обміну, розподілу та споживання благ, то ці сфери мусять бути суттєво модифікованими відповідно до вимог, що випливають із викладених концептуальних положень фізичної економії та цільових орієнтирів і обмежуючих параметрів моделі ЕСОРЕ.

Водночас антропогенні та техногенні фактори призводять до необхідності доповнення складу реального сектору економіки принци­пово новим підрозділом, який умовно може бути названий рисайклін­гом. Він охоплює сукупність природо-, людино- та ресурсовідтворю­ючих процесів, а його запровадження пояснюється необхідністю інтерпретації господарських систем за аналогією до біосфери, яка самовідтворює себе і в якій відсутнє поняття відходів [25, с. 145].

Відтак діяльність господарських систем доречно уподібнити природній діяльності, виокремлюючи у складі реального сектору економіки такі притаманні екології системоутворюючі поняття, як продуценти, консументи та редуценти [25, с. 153–154]. До продуцентів (їх доцільно вважати первинним рівнем реального сектора економіки) пропонується відносити сферу виробництва у викладеному її розумінні; до консументів (вторинний рівень) — сфери видобутку, виготовлення, обміну, розподілу та споживання; а до редуцентів (третинний рівень) — сферу рисайклінгу.

Пропонована стратегія «вписування» господарських систем у природне середовище дає змогу долати вади традиційних підходів до інтерпретації економіки та її структури, які призвели не лише національно-господарські системи багатьох країн, в тому числі й України, але і світогосподарську систему загалом до екологічної, соціальної та економічної кризи.

Потреби «вписування» економічних систем у природну сферу вимагають нового тлумачення відносин власності та споріднених з ними орендних і кредитних відносин між представниками колишніх, теперішніх та прийдешніх поколінь.

У структурі відносин власності слід виокремлювати загально­людську власність, що належить усім поколінням, а не окремим з них. Відтак об'єктами права загальнолюдської власності мають бути джерела відтворюваних і невідтворюваних ресурсів та досягнуті людством інтелектуальні надбання.

Об'єктами права власності теперішніх поколінь треба вважати відтворювані природні та інтелектуальні блага, самостійно здобуті цими поколіннями, та успадковані ними від попередників. Ці об'єкти здобуваються за допомогою своєрідної оренди, яка забезпечує акумулювання енергії, нагромадження живої речовини, використання людського інтелекту для створення знань.

Вкрай важливою стає ідентифікація об'єктів права власності прийдешніх поколінь. Такими об'єктами є обсяги загальнолюдської власності, збільшеної на частку власності теперішніх поколінь, що переходить у спадок нащадкам, за винятком спожитих невідтворю­ваних ресурсів та шкоди, заподіяної природі і людям [25, с. 174].

Зменшення загальнолюдської власності варто розглядати як своє­рідну позику, взяту минулими та сучасними поколіннями у майбутніх поколінь. Необхідність визнання цього специфічного кредиту стає дедалі нагальнішим у даний час, коли виявляються все помітнішими факти не лише зростання такої заборгованості, але й неприхованого пограбування нащадків.

Істотною передумовою нагальності відстежування цього типу економічних відносин стає те, що борг, взятий у прийдешніх поколінь їх попередниками, є незворотним. Торкаючись його відшкодування, доречно вести мову тільки про умовну компенсацію цього боргу: адже його можна повернути нащадкам лише у вигляді частки благ, здобутих їх попередниками. Тому стає безальтернативним захист загально­людської власності, обсяги якої мають бути примноженими чи принаймні збереженими заради виживання й розвитку прийдешніх поколінь.

Володимир ШЕВЧУК,
професор, доктор економічних наук,
Голова Наукового товариства імені Сергія Подолинського

 

 

ВІД АВТОРА

 

Цю книжку написано в 1972–1974 роках, коли на Україні про­йшли масові арешти активної частини патріотичної інтеліґенції. Мені ж, її авторові, було заборонено друкуватися. Щоб не померти з голоду, довелося працювати нічним сторо­жем. Книжка відразу ж потрапила до рук КДБ, мене виключили з партії, а також із Спілки письменників. У тому ж (1974) році її прочитав А. Д. Сахаров.

З головною ідеєю книжки Андрій Дмитрович погодив­ся від­разу ж. Йдеться про те, що абсолютну додатко­ву вартість не можна виводити з експлуатації людської пра­ці — вона породжується самою Природою як щорічний дода­ток сонячної енерґії, що має місце виключно в хліборобст­ві. За законом збереження та перетворення енерґії цей дода­ток, здійснюючи кругообіг в економіці, стає додатковою вар­тістю.

Спочатку А. Сахаров навіть погодився написати передмову, однак його зупинило те, що через усю книжку проходить безкомпромісна критика «Капіталу» Маркса, а він, видатний фізик двадцятого сторіччя, цей громіздкий твір «ні за якої погоди не читав». Так він про це і сказав — словами Сергія Єсєніна.

У вересні 1974 року вдома у Андрія Дмитровича відбу­лося обговорення «Енерґії проґресу» — так я перейменував те, що у Марк­са називалося додатковою вартістю. Тепер це вже була не по­літична, а фізична економія — все в ній базувалося на сонячній енерґії, її перетворенні та збереженні. Академік А. Д. Сахаров погодився виступити в ролі офіційного консультанта з питань фізики, дозволивши мені у будь-якій формі заявити про це на сторінках книжки. Водночас він порадив написати для «самвидаву» популярний варіант «Енерґії проґресу». Так з’явилася в московському cамвидаві» дилогія «Економічні монологи» з передмовою П. Григоренка.

Співробітники КДБ під час численних обшуків на моїй квартирі вилучили всі примірники обох книжок (у тому числі український варіант «Економічних монологів»), але російсько­мовні «Монологи» збереглися у «самвидаві» і після мого арешту були на­друковані (США, 1978) у невмілому перекладі на українську мову. Український журнал «Вітчизна» вирішив надрукувати «Монологи» у 1992 році (№№ 11, 12) для чита­чів незалежної України. Іншого варіанту ніде не виявилося, окрім виданого в Америці. І хоч було ясно, що переклад надто далекий від авторського стилю, його після деяких виправлень мовного характеру послали в друкарню.

Коли ж Служба національної безпеки України повернула мені літературний архів, я знайшов там і «Економічні моно­логи», і «Енерґію проґресу», але тільки російською мовою. Втім, «Енерґія» була написана російською мовою, українського ва­ріанту я не встиг зробити, а український варіант «Монологів» був знищений КДБ.

Ось так і вийшло, що обидві книжки потребували сумлін­ного перекладу українською мовою, проте автор уже неспро­можний виконати цю роботу, зважаючи на майже повну втра­ту зору. Навряд чи слід пояснювати, чому я, український письменник, у цьому випадку змушений був писати росій­ською. Дисидентське оточення А. Сахарова, окрім П. Григоренка, не читало українською.

Близькі люди допомогли мені ще раз познайомитися з рукописом «Енерґії проґресу», створеним майже двадцять років тому. Природно, я зробив деякі виправлення, але їх не можна назвати істотними. Замовчувати той факт, що книжка писалася тоді, коли я з повагою ставився до власного партквитка, мені видавалося безчесним. Я тоді ще не відрікся від комуністичних ідей, хоча з марксизмом було покінчено. Втім, дещо з того, що я вважав у класиків марксизму слушним, я намагався навіть перебільшити, аби якось виправ­дати їхнє місце в історії. У Маркса це більш-менш пра­вильне висвітлення відносної вартості (її грошової форми), у Енґельса постулат про приплив відштовхування, що над­ходить на Землю від Сонця, у Леніна — неп (за його ви­словом, «капіталізм, який буває при комунізмі»). Я робив це не зі страху, а через небажання розлучитися із кому­ністичною ідеєю. Проте саму цю ідею я бачив уже не стільки у вченні Маркса, скільки у вченні Піфагора. Читач легко виявить це на сторінках «Енерґії проґресу». Зрозуміло, що спростовувати Піфагора у мене і сьогодні немає ніякого ба­жання.

Проте непівський капіталізм («комуністичний») нині мені здається недостатнім. Річ в тім, що він планувався Леніном як державний капіталізм з неминучим обмеженням росту і розвитку приватного капіталу. Таким чином не скасовува­лося насильство над економікою — партійні ножиці повин­ні були постійно підстригати економіку, ніби паркові кущі. Але в економіці будь-який вид волюнтаризму перетворюється на гальмо і зрештою стає причиною її розвалу.

Очевидно, капіталізм без обмежень, як він існує на Заході, ще довго буде справжнім господарем земної кулі. Що стосується добровільного комунізму, який проповідував Піфагор, то він, як мені здається, ні в кого не спроможний викликати заперечення. Якщо люди з часом почнуть розселятися в космосі, то навряд чи там будуть придатні інші суспільні форми.

Дійсний член Української

вільної Академії наук (США)

М. РУДЕНКО.

Листопад, 1992 р.

 

МАТЕРІЯ ЯК СУБ’ЄКТ

Космічний вік висунув настільки незвичайні проблеми, що їх можна назвати апокаліптичними. Сьогодні, наприклад, учені цілком серйозно обговорюють питання, як довго може проіснувати наша цивілізація? Питання це обговорюється в зв’язку з іншими питаннями: може чи не може земна наука зв’язатися із розумними істотами інших світів? Можливо, природа для розвиненої цивілізації відмірює час так скупо, що цивілізації згасають раніше, ніж встигають дізнатися про своїх космічних сусідів. І тут мимоволі виникає необхідність вивчати джерела життя, його енерґетичні закономірності.

Жорстока правда століття вимагає від нас повної нещад­ності в аналізі. Ніякі догми, ніякі авторитети не повинні стримувати нашу думку.

Почнемо з найпростішого прикладу. Озирнувшись довкола, ми легко помітимо: у кого більше грошей, той більше будує і живе багатше. Втім, стверджуючи це, ми ризикуємо зажити слави диваків, що з надто серйозним виглядом проголошують банальні істини. Але не так уже банально виглядає наступне запитання: а чому, власне, гроші до­зволяють будувати нові будинки, народжувати та виховувати дітей, озброювати війсь­ка і таке інше? Що вони таке? Адже зрештою це всього лише математичні знаки, якісь символи. Але символи чого?..

Піфагор стверджував: світом керує Число. На грошових знаках ми дійсно бачимо якісь числа — кількість карбованців чи доларів. Але це не наближає нас до відповіді, бо ми не знаємо, що вони таке в своїй субстанції.

 

 

Онтологія і гносеологія

 

Тут і з’являється узагальнюючий термін — вартість. А там, де з’являється науковий термін, виникає ілюзія, що ми вже недалекі від істини.

Уточнімо: вартість є міра людської праці. Здавалося б, цього разу ми дали вичерпну відповідь, до якої додати нічого. Ми збагнули суть явища, а суть — це вже субстанція. Так, власне, і перекладається це латинське слово.

Проте ми бачимо, що людська праця не тільки творить, але і знищує. Колись схили гір Лівану були вкриті кедровими лісами. Люди будували храми та кораблі. Це була праця. І вже існувала міра праці — вартість. Міра залишилася, а ліси загинули.

Неозорі простори Сахари були могутньою житницею ста­родавнього світу. Сьогодні там вітер пересуває піщані кучугури. Те ж саме можна сказати про Каракуми або Гобі, де археологи знаходять засипані пісками міста.

Ми знаємо, що праця хлібороба виснажує землю. І на­впаки: в деяких країнах та сама праця збагачує її — земля починає давати більші врожаї. Чому це відбувається?

Визначення вартості як міри праці на ці запитання не відповідає. Ніхто не працює більше, ніж китайці. І ніхто в світі не живе бідніше від них. Американці трудяться менше від усіх, а 25% світових багатств зосереджено в Америці, де налічується близько 200 мільйонів жителів — тобто 1/17 усього населення земної кулі.

То що таке субстанція вартості? За К. Марксом, це людська праця. Звідси походять всі логічні побудови: необхідність революції та диктатури пролетаріату, які зобов’язані визво­лити працю від влади капіталу.

В свою чергу капітал є виробництво додаткової вартості. Отже, звільнення від капіталу є звільненням від необхідності виробляти додаткову вартість.

Що ж вона являє собою, звідки береться? З експлуатації людської праці. Таким чином, якщо припиняється вироб­ництво додаткової вартості, то разом із цим припиняється експлуатація праці.

Таким є загальний хід міркувань К. Маркса до третього включно тому «Капіталу». І раптом у четвертому томі ми виявляємо щось цілком інше...

Але четвертий том у його сучасному вигляді почав вихо­дити вже після смерті Сталіна. Цей завершальний том не був закінчений, а все написане Марксом залишалося неупорядкованим.

Архів Маркса ми отримали після війни. Щоб упорядкувати цю спадщину в струнку систему, інститутові марксизму-лені­нізму при ЦК КПРС потрібно було багато років. І тут вияви­лося, що К. Маркс наприкінці життя почав переосмислювати своє ставлення до субстан­ціональних властивостей додаткової вартості. На жаль, цей надзвичайно важливий факт чомусь досі залишається непо­міченим.

Не станемо повторювати, що наука вимагає безстрашнос­ті — ця істина настільки ж банальна, як і те, що людині з грошима живеться краще, ніж без грошей. Взірець наукової безстрашності показав світові сам К. Маркс. Немає жодних сум­нівів у тому, що він був геніальним ученим. Але предмет його дослідження до такої міри таємничий за своєю природою, що слід було пройти кілька етапів пізнання. І він їх пройшов, залишаючись гранично чесним перед наукою та людством.

Інша річ, що завершальний етап пізнання вимагав перегляду трьох попередніх томів, а у Маркса не залишилося для цього ані сил, ані часу. Але в цьому винен не Маркс, а сама природа, що так скупо відміряє час нашого життя.

Однак неможливо говорити про субстанцію додаткової вар­тості за межами розуміння матерії як субстанції. Неможливо тому, що людська праця є одним із енерґетичних процесів самої природи. І якщо його розуміти якось інакше, відбу­вається те, на що ми вже вказували, праця здатна не тільки створювати, але й руйнувати.

Ось чому спочатку треба з’ясувати наше ставлення до суб­станції як такої, щоб визначити її якомога повніше.

Споконвічно людська думка несла діалектику. В основу світу ставилися дві протидіючі сили — сила творення і сила руйнування. Світло і пітьма, життя і смерть.

Релігія всі ці явища одухотворяла, ставлячи з одного боку Бога, з іншого — сатану. Однак одухотворенням природи займалася не лише релігія — онтологічний матеріалізм також бачить природу одухотвореною, тобто в ролі суб’єкта.

Але, на думку деяких філософів, таке бачення природи є пережитком минулого, бо тут світ пояснюється засобами онтології. При цьому з якоїсь невідомої причини діалектич­ний матеріалізм пов’язується тільки з чистою гносеологією.

Гносеологія — наука про пізнання, але ще не філософія в цілому. Це всього тільки складник філософії, що вивчає від­ношення людської свідомості до об’єктивної реальності і від­повідає на питання, чи може людське мислення вірно пізна­вати навколишній світ. Інших завдань гносеологія перед собою не ставить. Але чи можна припустити, щоб теорія пізнання витіснила саме пізнання? Посібник з приготування їжі — це ще не їжа. Між тим ми досить часто зустрічаємося з фактами, коли досить зауважити: «Це — онтологія», і таке зауваження вже стає вироком.

Філософія покликана не тільки створювати теорію пізнан­ня, її головне призначення — пізнавати! Корені життя заглиб­люються в субстанцію. Вивчення субстанції — це завдання онтології, яка у нас чомусь аж ніяк не в пошані.

Відбувається досить дивна трансформація понять. Колись поняття «субстанція» замінили на поняття «матерія», бо це дозволяло підкреслити, що матеріалізм під субстанцією розу­міє саме матерію, а не дух. Свого часу це було корисно і проґресивно, оскільки відразу ж одним словом визначало позицію філософа — матеріаліст він чи ідеаліст. Потім понят­тя «субстанція» взагалі втратилося, багато фізиків (і навіть філософи!), кажучи про матерію, мали на думці речовину, а не власне матерію — тобто не субстанцію.

Сьогодні здійснюється поступове повернення до того уяв­лення про матерію, з якого починався розвиток європейського матеріалізму. Ось, наприклад, рядки з УРЕ:

«Субстанція (лат. substantia — те, що лежить в основі; суть) — філософська категорія, що характеризує матерію як суб’єкт і загальну основу всіх змін предметів і явищ. Поняття субстанції є важливим кроком у процесі розвитку пізнання людиною матерії: причини існування явищ визначаються тільки шляхом вивчення субстанції»1.

Далі йдуть посилання на класиків марксизму, зокрема на В. І. Леніна, який закликав поглибити пізнання матерії аж до пізнання субстанції, щоб розкрити причини явищ.

Слід зауважити, що «Філософський словник», виданий на Україні через десять років після енциклопедії, на яку ми посилалися, послідовно проводить ту ж думку: матерія у своїй субстанції є су­б’єктом.

Цього не можна не відзначити, бо всі московські філо­софські довідники досі продовжують розглядати матерію ви­ключно як об’єкт нашого пізнання.

Більше того, російський «Философский словарь» за редак­цією академіка П. Юдіна вельми недвозначно вказує: «Матеріаліс­ти під субстанцією розуміють щось речовинне, матеріальне»2.

Тут дуже яскраво виявляється, до якої міри вульґаризова­но поняття матерії: вона фактично ототожнюється з речо­виною. І в цьому вигляді оголошується субстанцією! На тій самій сторінці читаємо:

«Субстанція — незмінна першооснова всього існуючого, що зберігається при всіх перетвореннях, на відміну від кон­кретних предметів та явищ, які змінюються».

Треба геть не враховувати досвід сучасної фізики, щоб ого­лосити речовину (частку, атом, молекулу) субстанцією всього існуючого. Хіба атом зберігається «при всіх перетвореннях?» Тоді звідки ж в атомних реакторах виникає енерґія?..

Відомо, що Ленін у книзі «Матеріалізм і емпіріокри­тицизм» відмовляє масі (тобто речовині) у праві називатися матерією — цьому питанню присвячений цілий розділ. Хоча до розщеплення атому було ще далеко, проте фізики вже бачили, що речовина практично зникає — вона перетворю­ється на енерґію.

Ленін зауважує, що при цьому «...зникають такі властивості матерії, які здавалися раніше абсолютними, незмінними, пер­вісними (непроникність, інерція, маса) і які тепер виявляють­ся як відносні, притаманні тільки деяким станам матерії. Бо єдина «властивість» матерії, з визнанням якої пов’язаний філософський матеріалізм, є властивість бути об’єктивною реальністю, існувати поза нашою свідомістю»3.

Таким чином, перетворення речовини в енерґію — це ще не зникнення матерії. Та й чи в енерґію — ось питання. Енерґія виникає в процесі перетворення, проте вона не є і не може бути субстанцією. Субстанція перебуває десь за енерґетичним порогом — у тому кінцевому пункті, де будь-які подальші перетворення неможливі.

У ті часи існувало багато неясності в цьому питанні, тому Ленін не дає остаточної відповіді, що слід розуміти під суб­станцією, — він тільки закликає до її пізнання.

Щоправда, нам здається, що вже тоді не слід було називати мешканцями «жовтеньких будиночків» людей, що стверджу­вали: чуттєвий світ є не що інше, як упорядкована система образів, проте аж ніяк не об’єктивна реальність. Не слід було тому, що, відмовившись від речовини як об’єктивної реаль­ності, ми, отже, відмовляємося визнати справжньою реальніс­тю природи весь чуттєвий світ: адже він бо складається з речовини!..

Саме цей прорахунок Леніна породив вульґарний матеріа­лізм. Але Юдіну і юдінцям навіть цього здалося замало: вони перекреслили те, що було зроблене Леніном, і заради пошуків «субстанції» вирушили прямо до Молешотта.

Втім, ми легко виявимо, чому ці філософи в другій поло­вині XX століття вирішили захищати речовину як «субстан­цію»: адже якщо насправді виявиться, що матерія є суб’єктом, то нам доведеться повертатися до Піфагора, який проголошу­вав: «Бог є Природа, Природа є Бог».

Страх перед такою можливістю змушує юдінців петляти, уникаючи необхідності сказати людям правду. З одного боку, неможливо приховати, що субстанцію не можна розглядати інакше, як всеосяжний суб’єкт творення:

«Суб’єкт первісно (напр., у Арістотеля) виступав як носій деяких властивостей, станів та дій і в цьому відношенні був тотожний поняттю субстанції. Цей сенс терміну “суб’єкт” зберігся й досі».

Так, зберігся. Але як від нього відійти? А відійти необхідно, бо зруйнується той вульґарно-матеріалістичний храм, який було так важко спорудити в сталінські часи. І тут починають­ся заячі петлі:

«Суб’єкт залишався пасивним не тільки в галузі пізнання, але і практичної діяльності, бо старий матеріалізм не міг зрозуміти об’єктивно закономірного характеру діяльності людини»4.

Далі все зводиться до науки про класи, де тільки людина здатна виявити себе у ролі суб’єкта. Саме це, а не будь-що інше іменується діалектичним матеріалізмом.

Важко уявити, що люди, які виготовили цю «філософську» фальшивку, не усвідомлюють своїх злочинів. А це, звичайно, злочин, тому що фальшивка виникає не через помилку, а із злочинною метою — зруйнувати відчуття духовного зв’язку із субстанцією, зробити людину безликим знаряддям в руках бюрократії.

Перш ніж виникли класи, мала б з’явитися людина. Але чи могла вона з’явитися, якщо матерія як суб’єкт залишалася пасивною «не тільки в пізнанні, але й практичній діяльності»?

Вульґарні матеріалісти типу Юдіна, Мітіна, Константинова винищують саме уявлення про філософію як науку, їм по­трібна людина, яка не думає, людина-автомат, бо homo sapiens завдає надто багато клопоту. Заради цієї мети вони готові навіть матерію приректи на «пасивність» — тобто позбавити її руху та розвитку.

Не станемо запитувати, як можливо науку про класи — у тому її вигляді, в якому вона викладається — розповсюдити на Сонце, зірки, Всесвіт і з її допомогою пояснити походжен­ня людини. Відповіді ми, звичайно, не одержимо.

Посилання подібних філософів на класиків марксизму аб­солютно неспроможні. У марксизмі ми не знайдемо запере­чення того факту, що матерія, — тобто Всесвіт у його суб­станціональній основі, — може і повинна розглядатися як всеосяжний суб’єкт. Адже в іншому разі виникає необхідність поставити суб’єкта, який творить, над Всесвітом, а саме такий надприродний суб’єкт і заперечується марксизмом.

Ось що з цього приводу казав Ф. Енґельс:

«Потрібно визнати найвидатнішою заслугою тодішньої філософії... що вона, починаючи від Спінози і закінчуючи великими французькими матеріалістами, наполегливо намага­лася пояснити світ від нього самого, залишивши детальне виправдання цього природо­знавству майбутнього».

Піфагор, Бруно, Спіноза, Сковорода стверджували: «При­рода є Бог, Бог є Природа». За Ф. Енґельсом цього досить, щоб залишатися матеріалістом. А як конкретно виглядає природа — це справа природознавства.

Юдінці стверджують: не можна тупцювати на місці, треба йти вперед. Але куди вперед — далі від істини чи ближче до неї? І ось виявляється, що, рухаючись «вперед», вони приходять до того матеріалізму, який ближче до тваринного сприймання світу, ніж до людського.

Сьогодні зі всією очевидністю доведено, що речовина смерт­на. Фотон має нульову масу спокою, бо постійно рухається зі швидкістю світла. Нуль маси — це по суті і є нуль речовини. Отже, маса в жодному разі не може розглядатися як субстан­ція.

Речовина постійно руйнується і виникає. Навіть зірки та галактики мають власний вік.

У сьомому періоді системи елементів можна виявити такі елементи, які існують лічені частки секунди. Вони створю­ються в лабораторіях, їх немовби насильно витягають з лона субстанції, підтвер­джуючи тим самим, що речовина є її ема­нація. Десь вона виходить на зближення з квантами світла, з яких народжуються електрони та позитрони. Рухаючись угору — від сьомого періоду до першого — речовина немовби проходить сім ступенів еволюції. Широка у своїй основі система елементів стрибкоподібно звужується. Вищий її сту­пінь містить усього два елементи — водень та гелій.

Цікаво зауважити таке. Академік А. Ферсман запропонував побудувати Елементарій — своєрідний храм Логосу. За його описом художник зобразив цей храм5. Що ж у нього вийшло? Точне, майже фотографічне зображення семиступінчатого ва­вілонського храму6.

Чи можна вважати це простим збігом? Навряд. Нам добре відомо, що вавілоняни, єгиптяни та інші стародавні народи вважали субстанцію семимірною. Ми ще повернемося до цієї теми. Тут хотілося б підкреслити думку, що закономірності речовини дзеркально відбивають закономірності самої суб­станції, яка не є речовиною, вона перебуває за межами системи елементів — тобто за порогом чуттєвого світу.

У світі існує не тільки речовина, але й антиречовина. При зближенні вони анігілюють, віддаючи 100% законсервованої в них енерґії.

Інколи у західних та радянських наукових виданнях анти­речовину помилково називають антиматерією. Але матерія є об’єктивна реальність — тобто субстанція. Те, що створюється і руйнується, матерією визнане бути не може. Отже, не існує і антиматерії — є антиречовина.

Підміна наукових понять призводить до тих грубих фальшивок, про які ми щойно згадували. А вони зовсім не безневинні!

Так, речовина може бути визнана формою існування мате­рії, як це сьогодні повсюдно стверджується у нашій пресі. Проте не слід відхилятися від задачі, яку споконвіку роз’язувала філософія: що первинне — дух чи матерія? Мате­рія, безумовно, первинна — над природою немає Бога (нині авторові значно ближче філософський дуалізм: і дух,
і матерія існують вічно. Інакше безглуздо говорити про матерію як про суб’єкта. — М. Р.). Але з цього зовсім не випливає, що в природі відсутні потойбічні реальності. Навпаки, всі об’єк­тивні реальності практично опиняються по інший бік наших відчуттів. Чому? Тому, що в природі існує лише матерія як субстанція і речовина як форма, якої вона набуває у види­мому, доступному для наших відчуттів світі.

Форма не є матерія — вона є образ. Тільки образ, відтво­рюваний нашою свідомістю, але зовсім не сама субстанція. Ідея та образ — те ж саме...

Можуть запитати: хіба цей образ не матеріальний? Адже зрештою він витканий із законсервованого світла.

На це можна відповісти так: вся світова нескінченність виткана зі світла, бо світло стоїть в основі всього сущого. Але якщо відсутнє налаштування рецепторів саме на цей образ, ми його не побачимо і не відчуємо. Так само, як не почуємо музики, не зумівши налаштувати при­й­мач на обумовлену хвилю. А вона ж десь звучить в ефірі.

У нескінченному світі існує нескінченна кількість образів, на які у нас відсутнє налаштування. Чи існують вони для нас? Ми їх рішуче заперечуємо, як і все потойбічне. Але тоді з такою ж мірою правоти можна заперечувати і самих себе, бо ми рівною мірою матеріальні або не матеріальні. Все залежить від того, як ми розуміємо матерію.

Ось чому визначення речовини як форми існування мате­рії не рятує нас від ідеалізму. Адже це те ж саме, що сказати: ідея існування матерії.

І в тому, і в іншому випадку дефініції залишаються послі­довно правильними. Проте вони заперечують речовину як матерію, залишаючи в нашому розпорядженні тільки образ, ідею, форму. Голографія чудово передає форму об’єкта — тобто його образ. Речовина — це голографія самої природи.

Об’єктивний ідеалізм у даному разі змикається із суб’єк­тивним на загальній істині: речовинний світ є система образів (форм, ідей), які за допомогою відповідних рецепторів відбиваються у нашій свідомості. Дійсно, ці ідеї є об’єктивна реальність — так само, як об’єктивною реальністю є музика, яка звучить в ефірі. Виходить, ідеї і є матерія?..

І тут ми остаточно заплутуємося. Вийти з цього важкого становища допомагає термін «субстанція».

То невже для матеріалізму взагалі не лишається місця?

Всесвіт матеріальний — ось у чому полягає матеріалізм. І цього, звичайно, досить. А як у ньому діють закони відобра­ження, слід вивчати з повною неупередженістю. І не треба лякатися, що нас можуть звинуватити в ідеалізмі — гріх невеликий. Навіть Ленін віддавав перевагу «геніально послі­довним ідеалістам» перед вульґарними мате­ріалістами.

Ось до чого ми приходимо, коли послідовно виконуємо вимогу Ф. Енґельса виправдати вчення Спінози новітніми до­сягненнями природознавства.

Коли ми беремо до рук будь-яку річ, то в дійсності вона виявляється частиною неподільного суб’єкта, який у Спінози іменується Богом. Саме це і лякає тих політиканів від філо­софії, яким потрібна не істина, а її фальсифікація.

Тут можуть знову послатися на Леніна, який висту­пав проти «енерґетичного» ідеалізму. Але «енерґетичний» ідеалізм з філософської точки зору справді виглядає без­глуздо.

Енерґія і робота вимірюються в одних і тих самих фізич­них одиницях — в ерґах та джоулях. Хто ж із нас відважиться стверджувати, що матерія і робота — одне й те саме? Робо­та — це не дух і не матерія. Вона є процес фізичний і ду­ховний водночас. Те саме можна сказати про енерґію.

Отже працю, роботу, енергію ми ніде і ніколи не маємо права ототожнювати із субстанцією — це була б дуже небез­печна підміна філософських категорій, що мстить нам такими тяжкими наслідками, від яких ми досі не можемо оговтатися. Далі ми покажемо, як з по­дібної підміни робляться практичні висновки, що породили і архіпелаг ГУЛАҐ, і сучасні еконо­мічні негаразди, і багато іншого.

Великий російський фізик Лебедєв неспростовно довів, що світло має тиск. Отже, воно здатне виконувати роботу. Тиск світла на чорну поверхню можна обчислити за формулою Р = Е/с = тс. При цьому Е є енерґією світла, с — його швид­кістю. Зрештою ми одержуємо імпульс або кількість руху, що одне й те саме. Але просимо звернути увагу на таке: у правій частині рівняння з’являється член т — тобто маса. Наші органи відчуттів сприймають її як речовину.

Вульгарні матеріалісти беруть під обстріл людей, які роб­лять з формули Ейнштейна Е = mc² філософський висновок: сьогодні субстанцію можна бачити як світло, а маса є його енерґетичним продуктом — тобто по суті законсервованим світлом. Такі висновки називаються у нас «енерґетичним» ідеалізмом.

Проте вдумаємося у це питання дещо глибше. Формули Лебедєва і Ейнштейна цілком тотожні. Досліди Лебедєва де­монструють синтез маси з потоків світла, а Ейнштейн описав розпад маси — тобто її зворотнє перетворення у світлові потоки. Цілком природно, що, рухаючись у протилежних на­прямках, вони вивели однакове рівняння. При цьому Лебедєв зробив це раніше.