ТОП 10:

РОЗРОБКА ФІЛОСОФСЬКИХ ПРОБЛЕМ ПРЕДСТАВНИКАМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ (20 – 80-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ)



Зміст

 

РОЗДІЛ 1. Дмитро Чижевський, як історик української філософії

Початок творчого шляху та участь у суспільно - політичному русі Творчий доробок Д. Чижевського за кордоном.

РОЗДІЛ 2. Історіософська концепція Володимира Липинського.

РОЗДІЛ 3. Проблеми історії філософії та національного характеру у Творчості Івана Мірчука.

РОЗДІЛ 4. Георгій Флоровський – історик культури, філософ, богослов.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

 

Розділ 1. Дмитро Іванович Чижевський, як історик української філософії.

1.1 Початок творчого шляху, та участь в суспільно-політичному русі.

Дмитро Іванович Чижевський – видатний український вчений – філософ, історик, лінгвіст. Він – один із мислителів, політиків, діячів культури “ київського кола “, який емігрував невдовзі після Жовтневої революції. І хоча ім’я вченого швидко набуло європейського авторитету, та на Україні праці Дмитра Чижевського були заборонені і залишалися невідомі.

Народився Д.Чижевський 23 березня 1894 року в південноукраїнському містечку Олександрії ( Кіровоградська обл. ), колишньому запорізькому зимівнику Усівці. Його родина належала до нового дрібномаєтного дворянства з козаків. Як згадує сам Д. Чижевський, то він “...народився в родині художниці та колишнього офіцера, поміщика...Духовні інтереси батьків рано визначили й мої власні устремління.” [11: 29] Д. Чижевський любив казати, що від батька він успадкував інтерес до науки, а від матері – захоплення літературою, малярством, музикою. Освіту здобував переважно вдома, а з 1904 по 1911 рр. відвідував Олександрійську класичну гімназію 1911 році Д. Чижевський вступив до Петербурзького університету, де впродовж наступних двох років вивчав математику, астрономію і в другу чергу – філософію.

Упевнившись, що хоч математика і “ знає “, але насправді рушієм людського життя є філологія, словесність, - Чижевський вирішив, що його дослідницькою цариною має бути філософія, сполучена з літературою. Відтак, полишивши Петербург, він подався до Києва: тутешній університет був кращий в імперії. Навчаючись в Київському університеті з 1913 по 1917 роки, Д. Чижевський присвятив себе філософії та російській філології, а також індоєвропейській лінгвістиці й Слов’янській філології.[8: 85]

У Києві на молодого студента мали великий вплив два викладачі філософії. Це по-перше, В.В. Зіньківський, молодий доцент із по-гоголівськи розполовиненою душею, що став Чижевському другом на все життя. Зіньківський прилучив Дмитра Чижевського до творчості Памфіла Юркевича, а також Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка. Другим філософом, який вплинув на погляди Д. Чижевського, був Олексій Микитович Гіляров ( 1856-1938 ), дослідник Платона й Фехнера, котрий розробив власну софіологічну систему синехології. Чижевський також пильно вивчав Гегеля, а згодом зацікавився новою течією західноєвропейської думки – феноменологією Гуссерля.

Студентом Дмитро Чижевський брав активну участь у революційному русі. Подібно до багатьох молодих дворян, він став марксистом. Через організаційну діяльність серед робітників та членство в Російській соціал-демократичній партії ( меншовиків) у 1916 р. потрапив до числа політв’язнів. Покарання відбував до Березневої революції 1917 р. ,потім впродовж року редагував меншовицьку газету. Хоча пізніше у своєму “Життєписі “ Д. Чижевський зазначить, що участь в редагуванні соціал - демократичної газети не відіграла жодної ролі у його становленні. У 1919 році він одружується з товаришкою по партії, майбутнім лікарем, киянкою Лідією Ізраелівною Маршак. Під час української революції Д. Чижевський був членом Російської фракції в комітеті Центральної Ради ( Малій Раді ). Там, як один із чотирьох представників “меншості”, стояв біля керма історії, 22 січня 1918 р. голосуючи проти проголошення незалежності Української Народної Республіки. Не відомо, чи його власні переконання призвели до такого вибору, чи партійні вказівки.[8: 86]

В 1920 році керівництво Київського приватного жіночого інституту Жакуліної обрало Дмитра Чижевського доцентом загального мовознавства. Наступного року його alma mater, Київський університет, запросив його на посаду доцента філософії. Не встиг, проте, Чижевський відчитати й першої лекції, як був заарештований і направлений до табору для інтернованих. Утік він з табору завдяки вдалому збігові обставин. Нелегально перетнувши польсько-радянський кордон, 13 травня 1921 року, прибув до Гейдельберга.

 

1.2 Творчий доробок Дмитра Чижевського за межами України.

Полишаючи батьківщину, Д. Чижевський спинив свій вибір на Німеччині з цілком прагматичних міркувань. Сам по собі Гейдельберзький університет як науковий заклад його не вабив – приїхав він лише тому, що в Гейдельберзі мешкав його шурин, соціолог Джекоб Маршак, учень Макса Вебера, який був змушений згодом перебратися працювати до Сполучених Штатів. В Гейдельберзі Д. Чижевський перебував всього два семестри – відвідував лекції філософа, психолога, засновника екзистенціалізму Карла Ясперса. Звідти Д. Чижевський подався до Фрайбурга-в-Брізгау, де викладав засновник феноменології Едмунд Гуссерль, чия філософія захопила Дмитра Івановича ще в часи київського студентства. У Фрайбурзі Чижевський зміг навчатися не лише у Гуссерля, а й у Мартіна Хайдеггера, засновника філософії “сенсу буття”,котрий в 1928 році став наступником Гуссерля; у Йонаса Кона, представника неокантіанського перцептивно-критичного ідеалізму та визнаного авторитету в галузі естетики; у Ріхарда Кронера, неогегелянця, що розробив новий підхід до німецької філософії в період від Канта до Гегеля; в Юліуса Еббінхауса, гегелянця, який змінив свої погляди і став непохитним кантіанцем.

Чотири семестри філософствування в славетному гурті, очоленому Гуссерлем, - якраз стільки міг собі дозволити вигнанець. На початку 20-х рр. Чижевського було запрошено у Празький Вищий Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова на посаду рядового викладача, та невдовзі він отримує ступінь доцента ( 1925 р.), а через рік – професора. В цей період Д. Чижевський працює над кандидатської дисертації “ Гегель і французька революція “, яку він захистив в Українському вільному університеті в1929 р. Працюючи в Празі, Дмитро Чижевський підтримував тісні зв’язки із німецькими науковими установами та угрупуваннями. Його обрали членом двох престижних філософських об’єднань – Гегелівської спілки та Кантівського товариства. В 1932 році, Чижевський через скрутне матеріальне становище, приймає запрошення вченої ради Гальського університету стати викладачем російської мови в цьому закладі. Проте, повернення в Німеччину не принесло успіху вченому , бо до влади в країні прийшов Гітлер. Д. Чижевсьий через родинні зв’язки з євреями, до кінця війни залишався позаштатним викладачем, якого могли звільнити без попередження. Від серпня 1941 по 1945 рік йому було заборонено виїзд з міста Галле без спеціального дозволу гестапо. Наприкінці війни Д. Чижевський змушений був виїхати до Марбурга-на-Лані, де викладав курс Слов’янської філології та керував новоствореним слов’янським семінаром. В 1949 році був запрошений працювати в Гарвардському університеті, та переконавшись у неможливості вести в США плідну наукову роботу, в 1956 році повернувся в Німеччину. Очолив кафедру славістики в Гейдельберзькому університеті та Слов’янський інституті, який за короткий час перетворив у найкращий славістичний центр в Європі.В 1968 році змушений був піти у відставку без пенсії, заробляв на життя читанням лекцій в різних університетах Німеччини. Отож, вийшовши у відставку Д. Чижевський змушений був до самої смерті клопотатися заробітками. Дмитро Чижевський є автором більше як 900 наукових праць з різних галузей наукового знання.[8: 87]

Дмитро Чижевський пройшов ґрунтовну школу західноєвропейської філософії, але не потрапив під вплив жодної з її течій чи окремих шкіл. З усіх філософських систем він особливо цінував феноменологію Е. Гуссерля, хоча й тяжів до синтетичних узагальнень, власного осмислення проблем. Цей видатний український науковець мав широке коло інтересів, глибокі енциклопедичні знання. Про це свідчить перелік лекцій та доповідей, з якими він виступав у 1925-1930 рр.:”Завдання історії української філософії”, “Нове з історії української філософії”, “Шевченко і Давид Штраус”, “Філософський метод Г. Сковороди”, “До джерел символіки Сковороди”, та багато інших. За цей же період Д.Чижевський видав курс лекцій з логіки, перший том хрестоматії з історії філософії, книгу “Філософія в Україні (Спроба історіоріографії )”, “Нариси з історії філософії на Україні”, підготував працю “ Гегель в Росії”, ряд розвідок із творчості Канта, Шіллера, Ніцше, Сковороди, Гоголя, Куліша, Шевченка. Серед доробку вченого – рецензії на праці Шпета, Радлова, Степуна, Багалія, Асмуса, деякі праці Леніна і Троцького.

Навряд чи знайдеться бодай одна галузь української інтелектуальної та культурної історії, котру Чижевський не збагатив би вагомою статтею чи повідомленням. Діапазон і розмаїття його тематики разючі. Особливу вагу мають численні монографії і розвідки Чижевського про Гоголя – серед усіх досліджень про Гоголя вони, Безумовно, найглибші.

Дарма, що Д. Чижевський молодший на вісімдесят років, він , як і Гоголь був породженням того українського духу, котрий уперше об’явившись в козацькому бароко, згодом знову, хоч і в відміненому вигляді , пробудився в середовищі української старшини – так званого “малоросійського дворянства” – наприкінці XVIII та в XIX століттях. Обоє – і Гоголь, і Чижевський – були людьми, зітканими з парадоксів та трагічних суперечностей, “спраглими руху , перемін, мандрів, пригод, трагічної напруги, ба навіть катастроф, гостроти насолод, що їх дають розумові комбінації та хистка рівновага,... націленими на те, як би розворушити, розбурхати людину, вразити її.”[8: 89]

Проведений Д. Чижевським безжальний нищівний аналіз філософської та літературно-критичної творчості Віссаріона Бєлінського – то не що інше, як “страшна помста” в стилі Гоголя. У книзі “Гегель в Росії”, яка була видрукувана на російській мові , російськими видавцями для російського читача, Чижевський скинув російського кумира з п”єдесталу.Крок за кроком він документально довів, що Бєлінський формувався під впливом вторинних джерел, поверхових і непевних. З боку Чижевського це був акт заплати Бєлінському за його презирство до української мови і літератури – цей критик навіть брався був переконати Т. Шевченка задля творчого самовдосконалення перейти на російську мову.[8: 91]

Загальне розуміння філософії Д. Чижевський виводив із традиційного визначення як “любові до мудрості“ у первісному її збігові з поняттями “наука”, “знання” (де з появою окремих наук змінюється термін “філософія”, що мислиться як сфера поза межами окремих наук, те, що стоїть над ними). Завданням її стає передвідкриття і з’ясування того, як окремі науки шукають “правду” (істину) при збереженні своєї сфери – людської діяльності поза межами науки, пошуку сенсу людського життя. Розвиток філософії Дмитро Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси його звернення до історії філософії, особливо до історії філософії України, яка стала центром наукових інтересів ученого. Слідом за Гегелем він вважав, що кожне філософське твердження в історії розвитку людської думки є лише часткова ”правда”, фрагмент, уривок абсолютної “правди”, неповторний і недосконалий відбиток Абсолютного. Ця неповнота, недосконалість є причиною змін і боротьби в історії думки; ніяким синтезом історичний розвиток не завершується, бо виникають все нові й нові суперечності між світоглядами й поглядами, що об’єднуються у все нові синтези.

Філософія завжди розвивається як рух між протилежностями і через них доходить до синтезу, специфічно проявляючись у межах будь-якої національної філософії. Саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світогляду, - робить висновок Чижевський. Він виокремлює три основні моменти , які характеризують національну філософію: метод філософського дослідження, будову системи філософії і її “архітектоніку” (становище і роль у системі тих чи інших цінностей). Нові духовні течії , на думку філософа, можуть виникати немовби раптово: від одного мислителя , одного твору, що має характер маніфесту (“Критика чистого розуму” Канта); так поступово, що неможливо знайти першопричин (Бекон, Декарт); через свідоме повернення до якоїсь давньої традиції, яка за певних умов була неодноразово представлена в минулому (ренесанс, відродження). Основною рисою культурного життя вважав існування певних стійких традицій в житті народу.

Розглядаючи проблему нації і людства, Д. Чижевський вказує на те, що існує два різних погляди на національне відокремлення: раціоналістичний і романтичний. Раціоналістичний погляд базується на цілком логічних аргументах і “промовляє до нашого розуму”. [13: 94] Раціоналістичний погляд на націю на націю базується на тій основній передумові, що в житті лише те має сенс, що можна зрозуміти й обґрунтувати розумом. З точки зору раціонального усі люди абсолютно одинакові, рівні між собою. Дмитро Чижевський вважає: “ Оскільки люди здійснюють, хочуть здійснювати й мають здійснювати в своєму житті правду, справедливість – соціальну та етичну красу, оскільки вони усі стремлять і мають стреміти один до одного, бо дійсна правда це є правда, що для усіх людей, завше та усюди має бути справедливістю усюди й для всіх, дійсна краса не повинна залежати від місця та часу. Отже, те , що є в людськім житті “об’єктивно” цінним, є усюди й для всіх однакове і те саме незмінне і нерухоме.” [13:94] Однак, зазначає Д. Чижевський, в житті й історії це зовсім не так, бо існують різні наукові, філософські, релігійні погляди, різноманітні моральні норми, різні художні стилі та смаки. Раціоналісти вважають, що національні відмінності є не що інше , як помилки (“ухили”), а історичний розвиток спрямований до усуненню цих відмін , різниць і помилок. Раціоналісти не роблять висновок, що треба “не визнавати”, “відкидати” національні особливості. Вони сприймають факт існування цих особливостей, як “необхідне зло”, що базується на традиції. Але дійсно цінним і важливим вважають лише “вселюдське”, наднаціональне, надчасове.

Представники “романтичного” напрямку вказують на однобічність раціоналістичних поглядів. Вони вважають, що в житті ми зустрічаємо таке багатство різних форм та типів, яке показує нам, що навряд чи може існувати життя, яке б такої різноманітності форм та типів у собі не мало. Людське суспільство можливе лише тому, що є різноманітність і різнобарвність типів і психологічних осіб окремих людей, бо ніяке суспільство не склалося б із цілком однакових однотипних індивідумів. Різні прояви, різні реалізації є здійсненням тих самих принципів – абсолютної правди, краси, святості, справедливості. Цінність їх якраз полягає у їх індивідуальності, бо якраз те, що в усіх них є індивідуальне і доповнює інші прояви, висвітлює абсолютні цінності з інших сторін.

Тож з “романтичної» точки зору випливає, що кожна “нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу”. [13: 96] Як живі , різноманітні людські індивідуми у суспільстві, так різноманітні нації з’єднані в людстві. Тільки через них і в них людство є можливі. Д. Чижевський сам більше схиляється до другої точки зору.

Характер розвитку людської думки Чижевський пов’язував із особливістю культурно-історичних епох. Згідно з його точкою зору, історичний процес – це не сукупність випадкових рухів у різних напрямках окремих сфер культури, а цілісність, системність рухів і змін, що мають якийсь спільний напрям, а кожна епоха має свій власний характер, свій стиль, своє обличчя. При цьому часовий зміст значно ширший від хронологічного. Отже, історія філософія, щоб бути справжньою історією, має не просто збирати матеріал, а давати картину розвитку філософських течій у їх розвитку філософських течій у їх зв’язку з характером і стилем кожної історичної епохи, з духом часу. Д. Чижевський зазначає: “ Кожна філософічна система є одночасно одночасно обмежений та частковий вияв абсолютної правди і вияв певного часового, національного, мистецького, наукового, релігійного і т ін. пункту погляду. Кожна конкретна “філософія”, себто певна окрема філософічна система є певне усвідомлення абсолютно-цінних, непереходних елементів певної національної культури, наукового світогляду, мистецького стилю, певної позитивної релігійності, є піднесенням цих окремих форм у сферу абсолютної правди.” [13: 98 ] Також Чижевський вважає, що кожна національна філософія, що хоче бачити у собі реалізацію абсолютної правди, стає помилковою. Кожна національна філософія, що хоче бачити у собі єдину й усю правду, стає на хибний шлях.

Щодо розвитку філософської думки, то Д. Чижевський вважав, що це є ніби перехід від однієї часткової правди до другої, від однієї “однобічності» до другої і може бути безплідним хитанням між цими однобічностями. Розвиток філософії є рухом між протилежностями. Такий рух, на думку вченого, існує в межах кожної національності, тому в кожної національності, зазвичай, репрезентовані якісь дві полярно-протилежні течії. Наводячи приклад, Чижевський говорить: “...у французькій філософії аж від середньовіччя боролися філософічний містицизм та раціоналізм, а в англійській філософії – емпіризм та платонізм, а в німецькій – спекулятивна та індуктивна методи, в російській – релігійні тенденції і ріжні форми “просвіченості” – матеріалізм, позитивізм тощо.” [ 13: 99 ]

З точки зору наведених вимог Д. Чижевський підходив до дослідження історії української філософії. Він вважав, що формування української філософії було тісно пов’язане з європейськими процесами; інтелектуальний розвиток України загалом склався під впливом німецького містицизму й пієтизму у XVI – XVIII ст., німецької ідеалістичної класичної філософії XVIII – початку XIXст. Певну роль у формуванні української філософської думки відіграли французький раціоналізм і просвітництво, західне картезіанство, але ця роль була другорядною. Д. Чижевський вважає, що українська філософія ще чекає свого “великого філософа”, адже ще не траплялося в історії розвитку філософії, щоб філософ чи то українець, чи то представник якоїсь іншої Слов’янської нації утворив філософську теорію світового значення. Єдиним видатним представником у східнослов’янській філософії аж до XIX ст. Чижевський вважав Г. Сковороду, під впливом якого формувалася філософська думка і в Росії. Проте, Д. Чижевський зовсім не ідеалізував Г. Сковороду: “...ми можемо говорити про Сковороду, Гоголя та Юркевича, як про типових представників національного українського характеру. Але ні першому, ні другому, ні третьому не вдалося свої своєрідної думки прищепити світовій думці, та щодо Сковороди та Гоголя, то вони більше належать до тих, хто ставить проблеми, ніж до тих, хто дає їм остаточну формульовку.”[13:100] Цей учений зауважував, що Україна не дала ще світові свого великого філософа, бо за всю історію вона не ставала ареною появи нового напрямку, який мав би поширення в інших країнах і впливав на їх національну культуру.

Специфіку української філософії Д. Чижевський виводив із особливостей українського світогляду, серед яких виокремлював емоційність, нахил до духовного усамітництва, гармонію зовнішнього і внутрішнього, прагнення до злагоди, миру, релігійність.

 

Розділ 2. Історіософська концепція В. Липинського

Ім’я В’ячеслава Липинського, цього талановитого українського історика, філософа, визначного громадського діяча і публіциста практично невідоме широкому колу читачів. Ще донедавна творча спадщина В’ячеслава Липинського була доступна тільки вузькому фахівців. Тим часом чимало зроблено для її дослідження та популяризації у США, де під керівництвом доктора Ярослава Пеленського діє Український науковий інститут імені В. Липинського.

В. Липинський народився 5 квітня 1882 року. в с. Затурцях Володимирського повіту на Волині у шляхетській родині. Початкову освіту хлопець здобув у навчальних закладах Житомира, Луцька та Києва. Після закінчення Київської гімназії, юнак деякий час перебував на військовій службі у драгунському полку в м. Кременці. Згодом він продовжив навчання в Ягеллонському університеті у Кракові. В’ячеслав збирався стати агрономом, однак любов до історії виявилася сильнішою і він перейшов на філософський факультет того ж університету. Знання з історії та філософії він поповнював в університеті Женеви.[9: 141]

Після завершення навчання В’ячеслав Липинський у 1908 р. повернувся на Україну. Він усамітнюється на хуторі Русалівські Чагари поблизу Умані, щоб у сільській тиші зосередитися на дослідницькій роботі. Першою працею вченого стала монографія про Данила Братковського. Помітною подією у тогочасній історіографії була й поява історико-публіцистичній праці В. Липинського “Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії” ( Київ – Краків, 1909 ). У цій книзі дослідник вперше обґрунтував тезу про провідну роль шляхти в процесі формування української державності. Ця праця здобула визнання тогочасних істориків. Ґрунтуючись на прикладах минулого, історик закликав представників цієї верстви населення братися за відродження України. З метою національного пробудження інтелігенції він заснував в 1909 р. у Києві польсько мовний тижневик, на сторінках якого популяризував свої ідеї. Проте тоді вони не знайшли підтримки серед широкої громадськості України.[9: 142]

1910 р. В. Липинський переїхав до Кракова, де займався науково - дослідницькою діяльністю. У цей період автор приділяв велику увагу дослідженню періоду гетьманування Богдана Хмельницького. В. Липинський розглядав ці події з державницької точки зору, тобто крізь призму процесу формування української державності

В. Липинський був сповнений новими творчими задумами, але їх перекреслила перша світова війна. Він виїхав на фронт, однак невдовзі тяжко захворів. Під час революційних подій 1917 р. вчений перебував у Полтаві, де проводив відпустку. Він запропонував представникам Центральної Ради свої послуги, проте останні відхилили цю пропозицію. Згодом гетьман П. Скоропадський призначив В. Липинського послом України в Австрії. У 1919 році він приїхав на постійне мешкання в Рейхенау, щоб розпочати життя емігранта.

В еміграції В. Липинський став головним ідеологом Української держави, яка, на його думку, мала синтезувати в собі культурні надбання Сходу і Заходу й водноча­­с зберігати традиційні основи свого існування. Вчений вважав, що Українську державу можна побудувати тільки тоді, коли цим займеться сам народ ( за його термінологією – “хліборобська верства” ). Тому своє головне завдання він вбачав у піднесенні національно-державної свідомості. Очевидно, саме з цією метою влітку 1920 р. він заснував Союз українських хліборобів - державників. За редакцією В. Липинського тоді вийшло кілька випусків науково-публіцистичного журналу “Хліборобська Україна“, на сторінках якого було надруковано його знамениті “Листи до братів-хліборобів“. У цьому історіософському творі знайшла найповніше відображення виплекана ним ідея побудови Української держави. Його справедливо називають “державницьким Євангелієм” України. Як зазначав автор у передмові до праці, “ книга ця призначена для тих сучасних і будучих, якого б вони не були обряду, мови і племени – мешканців Української землі, що хотітимуть окремої і суверенної, рицарською дисципліною і вірністю провідників здобутої, на співпраці класів – во ім’я Релігії, Землі-Батьківщини і Авторитету – побудованої Української держави“.[9: 147]

Політична доктрина В. Липинського ґрунтується на переконанні, що “без власної Української Держави не може бути на Українській Землі громадського життя”. Якщо побудова Української держави на Українській землі є метою, що забезпечує існування і розвиток української нації, то, обмірковуючи шляхи до її досягнення, він робить висновок: “...держави не може бути без завоювання влади. Завоювання влади не може бути без ідеалістичного пориву, який морально піддержує войовників в їх боротьбі за владу... Такого ідеалістичного пориву не може бути, коли серед місцевого громадянства нема сильної і високовартної інтелігенції. Бо тільки така інтелігенція може творити ідеологію, може морально піддержувати тих, що своєю матеріальною силою меча та продукції за здійснення цієї ідеології боряться”.[1: 346] З цим пов’язане й розуміння форми державного управління, що має утвердитися на вільній Землі України: ”Активна меншість, а не пасивна (“українська”) більшість творить держави і нації. Тому ми – Гетьманці-монархісти і гасло возстановлення Гетьманства, в лиці законного і дідичного Українського Гетьмана, ставимо на першому місці”. [1: 346] При цьому особливо підкреслювалося, що право на Гетьманство повинно спиратися не на диктатуру чи вибори “з волі народу“, а випливати з “родової і нашої державної історичної традиції”.

Сказане зумовлює центральне місце , що відводиться в історіософській концепції В. Липинського категоріям “традиція”, “аристократія”, “нація”. Особливість розуміння їх зумовлюється активно-динамічним характером філософського світогляду В. Липинського, який він свідомо протиставляє пасивно-споглядальному підходові до навколишньої дійсності. Роз’яснюючи цю принципову для нього проблему, В. Липинський пише: ”Світогляд – значить спосіб думання. Я не збирався і не збираюся бути винахідником “доктрини”. Зрештою в політиці нема вже ніяких доктрин, до винайдення. Всі вони, в тому числі доктрина монархізму, - старі як світ... Завданням моїм було вплинути на зміну способу думання, світогляду української провідної верстви. Замість способу думання пасивного,”фаталістичного” – мовляв, Україна сама зробиться – я хотів би дати спосіб думання активний, динамічний, що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилася Україна”.[1: 347] Виходячи з цього, В. Липинський трактує “тра- дицію” не як консервативний чинник, що забезпечує статику, нерухомість форм життя, а навпаки, як творчу, динамічну засаду історичного розвитку. Заперечуючи “літературний романтизм”, що прагнув штучно відтворити давно віджилі норми життя, він роз’яснює, що сучасна людина не може творити старі козацькі думи і буде виглядати комічно, якщо її одягнути в шаровари й жупан і з оселедцем на голові посадити на “самохід”. На місці старих козацьких дум треба створювати нові, але важливо зберегти в них той самий дух, що свого часу знайшов свій вираз у старовинній думі. Традиція – це доля, що потребує від людини творчості й праці, боротьби й руху в ім’я творення нового, виходячи і спираючись на усталене.

Той же динамізм притаманний розумінню “аристократії”, якій відводиться вирішальне місце в історіософії В. Липинського. Основу нації, за В. Липинським, становить народ. “Народ був, єсть і завжди буде...Але разом з тим – роз’яснює В. Липинський, - народ ніколи сам не править. І найлучше народові тоді, коли ним правлять добре”. [1: 347] Цю функцію управління народом й реалізує аристократія як провідна верства , “голова“ народу. “Голова” народу, - пояснює В. Липинський – це пани. Не тільки сучасні, а всяка у всякій добі місцева верхня – провідна і правляча – верства”. [1:347] Склад аристократії в різні епохи, у різних народів динамічно змінюється. “Аристократія” – це і лицарі-феодали доби середньовіччя, і французьке дворянство часів абсолютизму, і прусські юнкери німецької імперії, і бюрократія російської імперії, і робітнича аристократія Англії. Аристократія не є чимось заданим, вона має бути створеною. Тому, пояснює В. Липинський, “аристократом” людина є не за походженням. У творенні аристократії й здійсненні її зв’язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції. Інтелігенція забезпечує можливість аристократії “прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість об’єднатись”. Єднання аристократії й народу веде до створення нації як “органічного колективу” Україну Липинський вважав недержавною нацією, розглядав це як хворобу українського народу, яка. Причину цієї хвороби треба шукати не зовні, а у внутрішніх органічних чинниках.

Своєрідне й розуміння В. Липинським “нації”. Головним для визначення нації в його історіософії є поняття “Земля”. “Нація для нас, - роз’яснює він, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї”. В основі акцентації ролі Землі лежить глибоке переконання В.Липинського, що та органічна спілка людей, яку називаємо нацією, не може виникнути без почуття любові до рідного краю як органічної цілісності. Для В. Липинського зв’язок людей з “Землею” утворює для даної нації спосіб психологічного життя, яким і живиться душа аристократії. Через “Землю” збуджується творча воля індивіда, який відіграє роль в історії. Називаючи цей пункт своєї історіософії “волюнтаризмом” і протиставляючи його посивно-споглядаіькому “фаталізмові”, В. Липинський водночас чітко визначає й людської волі. Цю межу визначає воля Божа. Така особливість історіософії В. Липинського дала підстави Д. Чижевському характеризувати його позицію як “релігійний волюнтаризм”.[1: 348 ]

Саме релігійний компонент дав змогу, як зазначає В. Липинський, зберегти “чуття міри” в історіософському баченні. Воно звільняє погляд на історію від надмірного оптимізму, оскільки виходить з того, що всі зусилля й добрі наміри людини можуть бути реалізовані в історії лише тоді, коли вони відповідають Божому планові історичного процесу. Ця концепція чужа й безнадійному песимізмові, оскільки надихається вірою, що історія – не хаотичний потік подій, а є рухом людства в ім’я вищої мети, до здійснення вищої правди. Зрештою, через віру В. Липинський шукає чинники, що об’єднують представників різних груп і конфесій в органічну національну спільноту. “Об’єднані одним духом християнським, - звертається він до діячів на ниві української ідеї, - послушні кожному обрядові – православному, уніятському, латинському – своєї Церкви, поширте своїми словами і книжками оцей один – спільний всім обрядам нашим – дух християнський серед українських людей меча, плуга і станка. Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна – це не рай земний, бо раю на землі не може бути, а конкретно виконаний обов’язок супроти Бога і людей...Скажіть їм, що Україна – це перш за все дух, а не матерія, і що тільки перемогою духа може бути з хаосу матерії сотворено щось, що єсть, що має свою душу, що існує – власне Україна”.[1: 349-350]

В обґрунтуванні основних теоретичних положень Липинський постійно звертався до історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до свого часу. Такий історичний підхід надавав його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що чітко появляється і до розуміння традиції. Традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов’язок творчості й праці, боротьби і руху, де кожен має чинити так, як наказує йому совість. Цей динамізм не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, ґрунтується на визнанні конкретного характеру всякого історичного об’єкта. Для нього не існує “нації загалом”, “традиції загалом” а є конкретні історичні нації, які в кожний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються і поповнюються. Характерно те, що обстоюючи своєрідний елітаризм, В.Липинський не заперечує ролі й значення народних мас в історичному процесі. Головним для нього залишається повага до тих загальнолюдських цінностей, які реалізуються історичним прогресом.

 

Розділ 3. Проблеми історії філософії та національного характеру у творчості Івана Мірчука.

Іван Мірчук (1891-1961 рр.) відомий насамперед як організатор української науки в діаспорі і як пропагандист української духовної культури в західному ( німецькому і англійському ) світі. Його внесок в українську філософію невеликий за обсягом, але високого наукового рівня.

Народився І. Мірчук у м. Стрий. Закінчив Віденський університет і там же в 1914 році здобув звання доктора. Під час війни служив офіцером в австрійському війську на сербському фронті. В 1919 році він повернувся до Відня, брав активну участь у студентському житті і займався науковою діяльністю. З відкриттям Українського вільного університету у Відні ( 1921 ) він став у ньому викладачем, а згодом – доцентом (1923) і професором (1930). У 1926 році він почав співпрацювати з Українським науковим інститутом у Берліні, а з 1931 року став його директором. Після ІІ Світової війни І. Мірчук допоміг відновити УВУ в Мюнхені і до кінця життя служив деканом філософського факультету, ректором або проректором УВУ. З 1954 року працював науковим співробітником інституту для вивчення СРСР і був редактором його журналу “Sowjetstudien” (“Радянськознавство”). Він був членом багатьох наукових товариств , зокрема НТШ (з 1938 року), УВАН (1946 року) та Баварської академії наук (з 1949 року). І. Мірчук часто виступав як представник української науки на міжнародних філософських з’їздах.[3: 101]

Молодою людиною І. Мірчук спеціалізувався в галузі грецької етики, а також у теорії пізнання. У своїх перших статтях він розглядав відношення між етикою і політикою, аналізував основи грецької етики і значення метагеометрії простору в Канта. Для студентів УВУ І. Мірчук підготував підручник з історії етики і загальної естетики та переклав на українську мову працю Е. Канта “Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка виступає як наука”. Відтак, І. Мірчук зосередив свою увагу на розвиткові філософії в слов’янських народів і написав низку статей українською, німецькою, чеському, польською та англійською мовами: про Г. Сковороду на тлі української філософії XVIII ст.; про Петра Лодія і його переклад “Elementa philosophiae” Баумейстера; про прикмети Слов’янської філософії; про роль церкви в духовному житті України від X до XVI ст.; про релігійні течії в Україні від XVI до XVIII ст.; про головні проблеми й основи Слов’янської філософії; про месіанізм у слов’ян; про слов’янські елементи філософії Т. Масарика і школу Христіана Вольфа на Україні. Низку праць І.Мірчук присвятив популярній тоді проблемі національного характеру: про два національні типи – Сковороду і Толстого; про світогляд Лесі Українки; про світогляд українського народу; про демонологію в українців і росіян. Для того, щоб Україна “була знана у світах”, І. Мірчук упорядкував “Handbuch der Ukraine” (“Довідник про Україну”) (1941 р.) і “Ukraine and Its People” (“Україна та її народ”) (1949 р.), та написав німецькою мовою історію української культури (1944, 1957 р.).[3: 103]

Філософська спадщина І. Мірчука розкидана по виданнях і досі мало доступна. Найцінніші її частини – це докладні розвідки на вузькі теми, зокрема, про наукову працю П. Лодія (його підручник з логіки й переклад “Моральної філософії” Християна Баумейстера) та введення вульфіанської філософії в Києво-Могилянській академії та в Студіум Рутенум у Львові. Крім того, він автор майстерно виконаних синтетичних нарисів з історії української філософії. Ці статті І. Мірчука відзначаються високим рівнем, широкою джерельною базою, науковою ретельністю автора, точністю в бібліографічному описові джерел і критичним ставленням до них. Однак, після написання цих розвідок пройшло понад шістдесят років. За цей період видруковано низку праць, які істотно доповнюють зміст праць І.Мірчука.

 

Розділ 4. Г.В. Флоровський – історик культури, філософ, богослов

Представником молодшого покоління мислителів російського ренесансу, був Георгій Васильович Флоровський (протоієрей Георгій), який уже в 20-ті роки XX ст. став яскравою та авторитетом постаттю в культурі західної еміграції.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.245.48 (0.014 с.)