ТОП 10:

МОВА ЯК ПРЕДМЕТНЕ БУТТЯ СВІДОМОСТІ



План

Вступ

Розділ І. Поняття мови.

§1.1. Заснування і розвиток основних лінгвістичних традицій.

§1.2. Концепції походження мови.

Розділ ІІ. Мова і свідомість народу.

§2.1. Мовна картина світу.

§2.2. Мова і специфіка людського буття.

Висновки.

Література.

Розділ І. Поняття мови

§1.1. Становлення і розвиток основних лінгвістичних традицій

Багато культур навіть ті що володіли писемністю не створили якихось розгорнутих концепцій й опису мови, по крайній мірі ми нічого про це не знаємо .Наприклад, важко сказати, що думали про мову в Давньому Єгипті, хоча там навчали письма та читання. Нічого не відомо про формування лінгвістичних традицій у хетів в цивілізаціях Америки і в багатьох інших народів.

Найдавніші з відомих нам лінгвістичних традицій- індійська, європейська і китайська- сформувались незалежно один від одного в 1-му ст. до РХ.

Гадають, що історично першою з традицій була індійська. Про час її формування говорити важко, в індійській культурі категорія часу і календар не відігравали суттєвої ролі, тому на відміну від Європи і Китаю там не існувало хронологій і літописів. Реально ми можемо говорити про традиції починаючи з великої граматики Паніні, що містить в собі досить повний опис санскриту. Про життя лінгвіста ми нічого не знаємо, але очевидно він був неграмотний. Його граматика створювалась в усній формі з розрахунком на усну передачу і тільки через кілька століть була записана.

Після Паніні індійська культура набула коментаторського характеру. По-перше, коментували священні пам’ятники ,зокрема веди. По-друге, коментували саму граматику Паніні ,а пізніше і граматики Катяяни і Патанджали. Наприкінці ХVІІІ ст.. з цією традицією познайомились європейці, засвоївши ряд її ідей та методів. Існує вона й сьогодні, навіть у сучасній Індії, паралельно з лінгвістикою європейського типу.

Майже в той самий час, коли й в Індії, сформувалась традиція вивчення мови в античному світі. В Стародавній Греції досить довго мовознавство, як і інші деякі науки, не було відокремленим від “науки наук” – філософії. Філософи класичного періоду висловлювали чималоцікавих здогадок про приpоду і функціонування мови.Особливо цікавий діалог “Кратіл” Платона (427-347рр. До РХ) і ряд творів Аристотеля (384-322рр.до РХ).Про зачатки спроб описати мову говориться у його праці “Про тлумачення”, де зявляється перша в античності класифікація частин мови і визначення іменника та дієслова.

Становлення грецької лінгвістичної традиції починається у так званий період еллінізму, коли після розпаду імперії Олександра Mакедонського грецька мова і культура поширюються по всьому Східному Середномор’ю. Aнтичнi лінгвісти часто не були греками за походженням. Перші основні поняття античної традиції виробились в рамках філософської школи стоїків, хто вперше ввів поняття відмінків і їх систему. Потім центром вивчення грецької мови стала Алексндрія в Єгипті, відома своєю бібліотекою. Тут остаточно сформувались основні поняття граматики ( термін лінгвістика пізнішого походження).Найповніше уявлення про александрійські граматики дають дві праці, що збереглись до сьогодні. Це граматика Діонісія Фракійського(ІІ ст. до РХ) і “Синтаксис” Аполлонія Дискола( ІІ ст. після РХ). Ідеї александрійців досить швидко проникли в Рим.В І ст. до РХ там зявляється перший великий граматист Марк Теренцій Варрон (116-27рр. До РХ). Він легко і з незначними змінами привив грецькі схеми опису до латинської мови.

Граматика Доната (ІІІ-ІV ст. н.е) та граматика Прісціана (VІ ст.) були зафіксовані пізніше і протягом всього Середньовіччя слугували прикладом.

Новий етап розвитку західноєвропейської лінгвістики почався з появою в ХІІ-ХІІІ ст. філософських граматик, які прагнули не описувати, а пояснювати ті чи інші мовні явища. Першу філософську граматику у вигляді коментарів до Прісціана написав Петро Делійський(сер. ХІІ ст.). Сформувалась школа Модестів, що працювала з ХІІІ ст. по поч. ХIVст .Найвідоміший з модистів – Томас Ерфуртський. Модисти цікавились не тільки фактами латинської мови, але й загальними властивостями і її відношеннями до зовнішнього світу і до світу думок. Вони вперше намагались всановити зв’язок між граматичними категоріями та глибинними властивостями речей, внесли також вклад у вивчення синтаксису.

Перші китайські джерела, у яких йдеться мова про питання мови зявились як і грецькі в середині І ст. до РХ. У Vст. До РХ зявляються тлумачення незроумілих слів в стародавніх текстах формуються концепції про звязок між словом і властивостями того, що воно означає в ІІІ ст. до РХ зявляються ”Теорії виправлення імен”, тобто правильного підбору іменi, яке б відповідало позначеному. Однак, говорити про становлення лінгвістичних традицій можна лише починаючи з ІІ ст.. до РХ), коли було укладено перший ієрогліфічний словник.

Спочатку китайська традиція займалась лише графікою і тлумаченням памятників. Однак з перших сторіч нової ери в ній зявляється фонетика. В ІІІ-ІVст. зявляються словники омофонів рифм. Найбільший у Китаї словник, створений у ХVІІІ ст., містив 470035 ієрогліфів і 1.995 їх варіантів.Вкінці ХІХ ст. китайська наука познайомилась з європейською і швидко підпала під її вплив.

Інша важлива лінгвістична традиція, арабська, зявилась набагато пізніше, в кін. І ст. після РХ. Перші зачатки лінгвістичних уявлень у арабів відомі з VІІ ст., але остаточно склались у першій половині VІІІ ст.В 735-736 рр. зявилась перша відома нам арабська граматика.Басрійський граматист Сібавейхі написав граматику, де детально описав фонетику, морфологію, і синтаксис класичної арабської мови. Крім граматик складали велику кількість словників і будувались етимології. На думку вчених ,в тому числі Л. Блумфілда, арабська наука вплинула на європейську науку про мову.

Остання з традицій- японська.Сформувалась вона за останні три століття. Вивчення японської мови розпочалось в другій половині ХVІІІ ст.-першій половині ХІХст. Кокугакуся вивчали фонетику і етимологію. Визначними мовознавцями того часу стали Моторі Норинага(1730-1801) і Лодзе Гімон (1786-1843), які остаточно сформували традиційну японську систему частин мови і дієслівного відмінювання.

При повному зникненні суто традиційної науки японське мовознавство ХХ ст. володіє рядом оригінальних і своєрідних рис.

Цими традиціями звичайно не вичерпується історія розвитку лінгвістичних уявлень у світі. Деякі народи мали шанс створити власну лінгвістичну традицію, але через певні причини їх не реалізовували.

§1.2. Концепції походження мови.

Демокріт (V—IV ст. до Р. Х.). пов’язував виникнення мови із способом життя первісних людей і їх потребами. Голос їх спочатку був нечленороздільним танезмістовним, але поступово вони перейшли перешли до членороздільних слів, встановивши один з одним символи для кожної речі, і тим самим створили засіб для висловлювання стосовно всього. Хоча Платон вустами Сократа назвав грубим твердження про договір між людьми іменувати так чи по-іншому речі. Договірна гіпотеза, що передбачає природну, на основі людських потреб,появу імен більш співзвучна матеріалістичному світобаченню. І вперше вона була сформульована за століття до платонівського "Кратіла" цим знаменитим філософом античності.

Роздуми Демокріта легко пояснюють різноманіття мов і племен. Так як люди складали слова випадковим чином (а не згідно " природи речей"), в різних людських об’єднаннях утворювались різні мови. Обєднання людей, розкидані по всьому світу, поклали початок різним племенам з їх "різнозвучними" мовами.

Епікур і епікурейці, продовжуючи традицію Демокріта, внесли свої уточнення в договірну теорію. Епікур, наприклад, вважав, що перш, ніж племена встановили позначення речей, в них розвинулись особливі способи видихання повітря. Справа в тому, що оточуючі речі та місцевість сильно впливають на людську природу. Особливі враження, які люди різних племен відчувають, викликають особливе видихання повітря, що й призвело до появи різних мов, а не просто випадковість встановлення імен, як вважав Демокріт.

Однак просте видихання повітря виявилось поганим засобом "взаємоповідомлення", так як воно було двохзначним и недостатньо стислим. Щоб позбавитись від цих недоліків , люди племен "спільно і свідомо встановили особливі позначення"; цю аргументацію Епікура можна назвати першим в історії філософії зверненням до процесу комунікації.

Крім слів, встановлених для речей, люди винайшли слова для абстрактних понять або таких речей, які неможливо сприйняти, наприклад, атоми.

Вже епікурієць Діоген з Еноанди (II ст. н.е.) виступив з різкою критикою ідеї "встановлення імен". Той доказ, який Платон мав на увазі в роздумах Сократа (встановитель імен повинен був би спочатку пізнати суть всіх речей, а потім створити всі імена, що неможливо), Діоген виказав явно: по-перше, до встановлення імен не було ні звуків, ні букв и створювати імена не було з чого; по-друге, неможливо одному зібрати таку кількість імен, а якщо він і збере, то "смішно навчати людей слів, доторкаючись указкою до кожної речі, і приговорювати, що це нехай азивається камінь, то — дерево і т. д.".

Глибокі роздуми висловлює і інший епікурієць — Лукрецій Кар ( 98—55 до Р.Х.), поет і філософ-матеріаліст, автор знаменитої поеми "Про природу речей", де висувається атомістичне вчення. Він, як і Діоген, критикує "встановлення імен". Як на думку Лукреція могла виникнути мова? Він першим висуває гіпотезу, яку згодом було названо емоційною. Виражати назву предмета заставила людину потреба в спілкуванні, задоволенням якої послугували мова й голос. Враження людини від речі викликаються не просто тим, що людина побачила, а "усвідомленням властивостей, корисних для неї. Звідси зрозуміло, що людина емоційно сприймала корисні і некорисні властивості.

Як і в Епікура, в Лукреція людська мова , перш ніж бути створеною людьми, пройшла деякий попередній, "фізіологічний" етап – етап емоційних криків, які пов’язувались з враженнями від речей що впливали на людину і ставали їх позначеннями. В подальшому люди самі почали "конструювати" імена відповідно до вражень. Методи такого "конструювання пропонує Сократ в "Кратілі", коли будує свої етимології и виводить перші імена.

Після давньогрецької філософії інтерес мислителів до проблеми походження мови різко впав через домінування в науці богословських, частково біблейських, уявлень. Однак епоха Просвіти, розцвіт якої припадає на XVIII ст., відродила знову цю проблематику. Особливо багато уваги приділили їй французькі просвітителі. Відхід від теологічного поняття про богоданність мови відбувався поступово. В XVII — поч. XVIII ст., коли в Німеччині у відповідь на питання Берлінської академії про походження мови багато мислителів ще відстоювали ідею чуда, в Франції почали лунати голоси матеріалістично мислячих вчених на користь людського природного витоку мови.

Це була епоха першої промислової революції, поширення книгодрукування (перший друкарський станок И. Гутенберга — XV ст.), механічного ткацького станка і парової машини (XVIII ст.), то була епоха антифеодальної, буржуазної просвіти з сильним вибухом інтересу до людської природи, її можливостей і прав.

На зміну ідеї про чудодійне походження мови прийшла ідея винайдення її людьми. Подібно до того, як вони придумали колесо і порох, друкарський станок и парову машину, так вони винайшли мову.

Один з попередників просвітителів XVIII ст., Томас Гоббс (1588—1679), англійський філософ-матеріаліст, великий прибічник теорії суспільного договору, так роздумував про значення мови: значення книгодруку — цього розумного винаходу— значно менше, ніж значення писемності. Але най благородніший винахід —це винахід мовлення. З її допомогою люди реєструють в пам’яті свої думки і повідомляють їх один одному для взаємної користі і приємного спілкування. Вживаючи перші назви, люди отримали можливість формулювати перші істини. Так, коли їм "прийшло в голову" давати різні назви однієї й тієї ж речі, вони могли вже висловити справжнє речення: "людина є жива істота".

П’єр Луї Мопертюі, французький математик, фізик і філософ (перша половина XVIII ст.), більш розгорнуто, ніж Т. Гоббс, розробив ідею придумування мови людьми. В "Дисертації про мови" він відзначає три етапи становлення мови.

Перші люди виражали свої прості потреби за допомогою деяких жестів і криків, яких було достатньо для спілкування. Потім із збільшенням потреб до цих природних жестів і криків люди надумали приєднати умовні крики и жести, що зробило першу мову об’ємнішою. Пройшло багато часу, перш ніж наступив третій етап формування мови , коли способи вираження стали незалежними від жестів і тонів криків. Люди помітили, що можна обійтись при спілкуванні без рухів тіла і напруження гортані, що ці складні дії можна замінити простими "ударами" язика і губ. Відчувши вигоду цієї мови , народи зберегли її, і так виникло слово.

Французький філософ-просвітитель Етьєн Конділяк (1715—1780) положив в основу своєї точки зору на походження мови ідею взаємодопомоги людей и виникнення слів з їх природних криків. Люди, ніби закинуті в світ (Кондильяк в своєму "Досвіді про походження людського пізнання" (1746) обігрує ситуацію дітей які вижили після всесвітнього потопу), співчували один одному і звертались за взаємодопомогою. Заклики за допомогою і її надання виражались криками які пов’язувались із сприйняттям предметів що викликали їх. Крики супроводжувались жестом або дією, які уточнювали сприйняття і значення крику.

Звичка пов’язувати ідеї з довільними знаками вилилась в те, що почали використовувати природні крики в якості елементів нової умовної мови.

Визнаючи існування "ідей чуттєвих" і "ідей абстрактних", він останні вважав результатом "сумування" перших. Ідеї чуттєві утворюють практичні знання, а абстрактні — теоретичні. Перші несвідомі і виникають поза мовою. Слова, будучи знаками ідей, являються знаряддям теоретичного знання.

Витоки мови, на думку Ж.-Ж. Руссо, видатного французькогописьменника і філософа XVIII ст.. лежать в несвідомих, стихійних діях людей, перш за все в емоційно-естетичних переживаннях і їх вираження голосом. Поділяючи потреби на первинні (наприклад, в їді) і моральні , що викликають певні пристрасті. Ж.-Ж. Руссо вважав, що перші роз’єднують первісних людей (збираючи плоди вони ніби конкурують між собою), а другі з’єднують. Ці моральні пристрасті — любов, ненависть, співчуття, гнів — і викликають перші довільні звуки — "природні вигуки".

"Дикі" люди, як і всі стадні тварини, жили в тісному колі і у них були свої засоби спілкування своя мова".

Згодом, на думку Ж.-Ж. Руссо, по мірі того, як люди все більше зближались між собою, і на основі особливої "здатності до досконалості " їх поняття стали поширюватися і примножуватися, вони почали шукати інші знаки. Такими знаками для предметів, видимих для ока і простих для зображення, стали жести, а для тих, які "вражали" слух, —наслідувальні звуки. Тут велику роль зіграла наслідувальна дитяча мова. Більш того, дитина, яка прагнула виказати матері свої бажання, був творцем мови, використовуючи жести і звуконаслідування. Наступний етап — заміна жесту артикуляцією голосу.

Якщо емоційні вигуки — віт природи людини, а звуконаслідування —від природи речей, то голосові артикуляції — чиста умовність. Вони не могли виникнути, вважає Ж.-Ж. Руссо, без спільної згоди. Руссо другий етап походження мови (жести і звуконаслідування) не розглядав як етап, на якому здійснюється спілкування, а жест і звуконаслідування у нього —засоби самовираження, а не передачі інформації.

Ж.-Ж. Руссо в "Трактаті про походження мови " (1761) детально описує свої уявлення про характер первісної мови. Це перш за все мова образна, поетична, першими вираженнями були тропи, а власний зміст слів було знайдено згодом. Люди спочатку говорили, швидше співали в поетичній формі, а потім вже навчились мислити.

Він перший, хто розвинув ідею етапності походження мови, виказав думку про те, що перші слова мали зміст речень, т. б. що першими словами були речення — комунікативні одиниці, і поставив питання про способи переходу від жесту до членороздільного звука.

Ще одну оригінальну, але не зовсім точну думку виказав Руссо, на якій хотілось би зупинитися. Перші слова означали індивідуальні предмети, були іменами власними. Один дуб, вважав Руссо, отримав свою назву, а інший — свою, і пройшло багато часу , перше ніж люди помітили щось спільне між ними. Це і виявилось джерелом однакових імен — синонімії.

Ідею Руссо підхопив і розвинув А. Сміт. В своїй роботі "Роздуми про походження і формації мов" (1759).

Якими за степенем загальності могли бути перші слова? Могли б вони бути власними іменами, т. б. одиничними? Чи треба було давати кожному своє ім’я чи краще придумати загальне? Тут ми повинні виходити з того, що мова чутливо реагує на потреби спілкування. Якщо деякий об’єкт (предмет, явище, людина) значуща для спілкування, то рано чи пізно мислення виробляє для нього спеціальне позначення. В іншому випадку він або зовсім не позначається, або позначається описово, т. б. комбінацією різних слів.

Вповні можливо, що перші імена (вичленовані із слів-речень) були іменами власними, але означали вони не предмети, а людей або їх групи, так як розрізняти і повідомляти будь-що їм і про них було життєво необхідно. Назви предметів, однакових з точки зору потреб людей, швидше всього, були зразу ж узагальненими і визначеними щоб відокремлювати їх від других предметів.

Видатний філософ і психолог другої половини XIX ст. В. Вундт в своїй концепції врахував передові віяння і фактичні дані мовознавства, психології і етнології.

За Вундтом, мова утворюється не довільно і несвідомо. Слово, як і інша інстинктивна дія, виникає з "інстинктивного побудження". На початковому етапі утворення слово – суб’єктивний продукт внутрішнього руху, и виражає воно не саме уявлення про предмет, а те, як це уявлення підсвідомо діє на внутрішній світ людини.

В. Вундт поставив перед собою завдання співставити і зв’язати три плани людської поведінки: фізичні дії (пантоміма), психічні рухи (почуття і думки) і мовна поведінка.

"Мімічні рухи" можуть бути трьох видів: рефлекторні, вказівні і зображувальні. Рефлекторні рухи виражають почуття, і в мові їм відповідають перші слова –займенники; вказівні жести передають уявлення про наявні предмети; зображувальні дії відтворюють обриси відсутніх предметів. Другий і третій типи пантоміми лежать в основі перших словесних коренів. З розвитком мови роль пантомімічних рухів спілкування зменшується. Але Вундт далекий від розуміння того, що мова виникла у відповідь на потребу в спілкуванні, викликану зовнішніми факторами. Він зосереджує свою увагу на психічних рухах внутрішнього світу індивіда.

Витоки мови лежать в яскравих ознаках признаках (предикатах) предметів. Такими ознаками являються перш за все якості, які сприймаються органами чуття. Так, сонце може бути спершу тільки теплим и сяючим, і ці "обширні уявлення " – предикати – и лягають в основу його назви – кореня. Як тільки виникає уявлення – предикат, зразу ж інстинктивно з’являється звук, який його позначає. Перші судження обходились без підметів, вони представляли собою одні предикати (безособові речення).Думка Вундта про предикатні судження в подальшому знайде собі уточнення і розвиток в працях багатьох лінгвістів і стане основою концепції винайдення мови людьми, згідно з якою спершу було не ім’я і не слово, а слово –речення.

Коли розвиваються и виділяються в мисленні загальні уявлення і абстрактні ознаки, слово перетворюється в символ, и значення його складових елементів вже не беруться до уваги. З таких слів–символів і утворюються інфлективні мови зі складною граматикою.

Оскільки перші етапи мови сильно залежать від умов життя народу, постільку число перших мов було безкінечним. Подальший їх розвиток пов’язаний з властивостями їх народів.

Великий інтерес до виникнення і розвитку мови виявив відомий німецький філолог Л. Гейгер (1829—1870). Свої ідеї виклав у роботах "Походження мови " і " Походження і розвиток людської мови і розуму "[3][3].В основі формування мови лежать не почуття, що зв’язують образ предмета і звук і не звукові враження від предметів (ономатопоетична теорія), а зорове сприйняття, як вважає Л. Гейгер. Зі всіх зорових сприйняттів найсильнішим було сприйняття людських рухів. З другої сторони, вимовляння людиною звука обов’язково пов’язано з мімікою лиця, по крайній мірі з "жестом" рота, і легко спостерігається співбесідником. Цей "жест" відображає звук, а звук — свій жест. Цей двоєдиний об’єкт мови пов’язується з враженням від дій (немімічних) і починає їх позначати. Поступово звук звільняється від міміки і вже самостійно позначає дію.

Ця мімічна мова була достатньо виразною, щоб люди могли без попереднього договору розуміти один одного. Сама по собі ідея дії, що лежить в основі походження мови, звучить вповні сучасно, але розгортається вона у Гейгера односторонньо і прямолінійно.

Розділ ІІ. Мова і свідомість народу

§2.1.Мовна картина світу

Мовна картина світу історично слалась у свідомості даного мовного колективу і відображає в мові сукупність уявлень про світ, певний спосіб концептуалізації дійсності. Поняття мовної картини світу належить ідеям В. фон Гумбольдта і неогумбольдтіанців (Вайсгербер и ін.) про внутрішню форму мови, с однієї сторони, і ідеям американської етнолінгвістики, так званої гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра – Уорфа, – з другої.

Кожна природна мова відображає певний спосіб сприйняття і організації (= концептуалізації) світу. Виражені в ній значення складаються в деяку єдину систему поглядів, свого роду колективну філософію, яка нав’язується в якості обов’язкової для всіх носіїв мови. Властивий даній мові спосіб концептуалізації дійсності дещо універсальний, дещо національно специфічний, так що носії різних мов можуть бачити світ трохи по-різному, через призму своїх мов. З другої сторони, мовна картина світу являється «наївною» в том смислі, що в багатьох суттєвих відношеннях вона відрізняється від«наукової» картини. При цьому відображені в мові наївні уявлення зовсім не примітивні : в багатьох випадках вони не менш складні і цікаві ніж наукові. Такі, наприклад, уявлення про внутрішній світ людини, які відображають досвід інтроспекції десятків поколінь протягом багатьох тисячоліть і здатні служити надійним провідником в цей світ. В наївній картині світу можна виділити наївну геометрію, наївну фізику простору і часу, наївну етику, психологію і т.д.

І так, поняття мовної картини світу включає дві пов’язані між собою, але різні ідеї: 1) що картина світу, запропонована мовою, відрізняється від «наукової» (в цьому значенні використовується термін «наївна картина світу») і 2) що кожна мова «малює » свою картину, що відображає дійсність дещо по-іншому, ніж це роблять інші мови. Реконструкція мовної картини світу становить одну з важливих завдань сучасної лінгвістичної семантики. Дослідження мовної картини світу ведеться в двох напрямках, у відповідності з названими двома складовими цього поняття. З однієї сторони, на основі системного семантичного аналізу лексики певної мови здійснюється реконструкція цілої системи уявлень, відображених в даній мові,безвідносно до того, являється вона специфічною для даної мови чи універсальною. З другої сторони, досліджуються окремі характерні для даної мови (= лінгвоспецифічні) концепти, що володіють двома властивостями: вони являються «ключовими» для даної культури (в тому значенні, що дають «ключ»до її розуміння) і одночасно відповідні слова погано перекладаються на інші мови: еквівалент перекладу або взагалі відсутній (як, наприклад, для російських слів тоска, надрыв, авось, удаль, воля, неприкаянный, задушевность, совестно, обидно, неудобно), або такий еквівалент в принципі є, але не містить саме тих компонентів значення, які являються для даного слова специфічними (такі, наприклад, російські слова душа, судьба, счастье, справедливость, пошлость, разлука, обида, жалость, утро, собираться, добираться, как бы).

Мова як відомо, являється виключно атрибутом людини. Одночасно людина являється центральною фігурою на цій картині світу, яку малює мова. Як показали дослідження десятиліть, семантична система мови базується на принципі антропоцентризму: щоб описати розмір, форму, температуру, положення в просторі, функцію і інші властивості предметів, мова в якості точки відліку використовує людину. В залежності від обставин людина в мові фігурує як суб’єкт мовлення ( той хто говорить), суб’єкт свідомості, сприйняття, волі, емоцій і т.д. і навіть просто як фізичне тіло, що має певну будову (обличчя, голову, ноги і т.д.) і займає певне положення в просторі. Фігура людини, що говорить, являється центральною для категорій дейксиса, часу і модальності. Не менш важливу роль відіграє фігура людини в лексиці, в тому числі предметній.

Людина постає перш за все динамічною істотою. Вона виконує три різних типи дій- фізичні ,інтелектуальні і мовленнєві. Їй властиві певні стани- сприймання, бажання, знання, думка, емоції і т.п.

Будь-яка мова, акумулюючи досвід життя народу у всій її повноті і різноманітності, являється його свідомістю. Кожне нове покоління, кожний представник конкретного етносу, засвоюючи мову черпає через неї колективний досвід, колективне знання про навколишню дійсність, загальноприйняті норми поведінки, соціальні цінності.

З цього слідує, що мова не може не впливати на досвід конкретного індивіда, його поведінку, культуру.

Мовленнєва діяльність,повязана з використанням мови, одна з важливих в житті людини – істотa, що мислить, думає, пізнає роздумує, пояснює сперечається, переконує. Обговорення ролі мови в становленні (формуванні самоосвіті) особистості неможливе без оперування поняттями “мовна особистість”, “мовна свідомість”, “мовне мислення”. "Свідомість мовна... Особливості культури і суспільного життя певного людського колективу, що визначила його психічну своєрідність відображена в специфичних рисах даної мови ... "

§2.2. Мова і специфіка людського буття.

1. Людина і як індивід і як вид обтяжена свідомістю, ХОЧЕ цього Чи Ні.

2. Людина обтяжена свідомістю тому, що володіє мовою і мовленням.

3. Людина обтяжена мовою і свідомістю тому, що мова існує у вигляді "внутрішнього мовлення" - тобто глибоко в мозку, в психиці. Мовчанка не

позбавляє від глибинної будови " внутрішнього мовлення".

4. Людина, завдяки своїй мові і свідомості (яка являється тільки іменем, метафорою рефлективності самої структури мови і мовлення) принципово ОПОСРЕДКОВАНА.

6. Людина шукає різні різні способи подолання и гармонізації цієї опосредованості. Пошук цей і є Культура, у всіх її проявах.

7. Людина на цьому шляху впирається в проблему свідомості. Свідомість -заважає .

Існує , крім цього, так звана «концепція (гіпотеза) мовної відносності» Сепіра-Уорфа. Вона являється наслідком польових лінгвістичних досліджень різних мов, зокрема мов і культури американських індійців. Ці дослідження показали, по-перше, що за розвитком і складністю структури ці мови ні в чому не поступаються європейським. Виявилось, що деякі ключові поняття, які видаються нам універсальними (включаючи понятійні системи від Аристотеля до Канта), наприклад, буття, простір (топос), час і т.п. залежать ВІД МОВНОЇ СТРУКТУРИ.

Наприклад, дієслівна система хопи побудована так, що в їх культурі просто неможливо говорити про час як про деяку тривалість. Теж саме – простір. Уорф писав: «Мислиннєвий світ хопи не знає уявного простору. Людина, що говорить мовою хопі вважає, що він сам або його думка подорожує разом з трояндовим кущем, про який вона думає. Думка ця повинна залишити слід на рослині в полі.

Французький лінгвіст Е.Бенвеніст показує, що в деяких світових мовах неможлива субстантивація дієслів існування, і, відповідно, неможливе утворення такої неможлива універсалії як « буття » в тому розумінні, до якого ми звикли. Тобто те, з чого почалась філософія в античній Греції, і те, що до сих пір являється предметом чи не головного філософського інтересу, насправді залежить від мовної структури

Другими словами, сам СВІТ, в якому ми живемо, його об’єкти, процеси, і структура пов’язані с первинними операціями, які здійснює мова.

Коли ми вивчаємо її в ранньому віці, не усвідомлюючи ні саму мову , ні процес навчання, вона структурує для нас сам простір нашого існування, типи об’єктивацій, і, що дуже важливо, типи відчуттів, типи сприйняття. Розрізняємо ми різноманітність відчуттів і сприйняттів, тeж завдяки мові. Другими словами мова оформляє саму систему нашого життєвого світу, систему диференціацій, в якій ми живемо.

Внаслідок мовних і психолінгвістичних штудій – мислення може існувати без мови. Мислення тварин, наприклад. Але СВІДОМІСТЬ, з її функцією розрізнення та об’єктивації (а, відповідно, і суб’єктивації), рефлективністю, можлива ТІЛЬКИ НА ОСНОВІ МОВИ.

Спочатку людина не усвідомлюючи, використовує рефлективність, тільки потім рефлектує, УСВІДОМЛЮЄ СВІДОМО. Тобто парадокс є з самого початку – людина, ЗАВДЯКИ ВЖЕ ПОБУТОВІЙ МОВІ, усвідомлює не усвідомлюючи цього.

Мова бджіл або будь-якої іншої гіпотетичної мови тварин буде відрізнятися від людської тим, що, скажімо, у бджіл, нею можна передати повідомлення про місцезнаходження квітки, АЛЕ НЕ ПЕРЕДАТИ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО САМЕ ПОВІДОМЛЕННЯ. Саме ця метамовна здатність, фундаментальна рефлективність мови унікальна і специфічна для людини.

Другими словами, «Нема нічого в свідомості, чого б раніше не було в мові».

Висновок

Згадаєм ще раз, що саме в мові відбитий весь пізнавальний досвід народу, його морально-етичні, соцiально-естетичні, художні і виховні ідеали. Мова береже історію руху народу на шляху цивілізації , вона відображає характер народу, його симпатії і антипатії, зв’язки з сусудніми народами. Мова ввібрала в себе всі тонкощі оцінювального відношення до дійсності, її сприйняття і відображення. Цей аспект мовної свідомості фіксується у відомому висловлюванні К.Д.Ушинского про те, що природа країни, її історія, відображаючись в душі людини, виражаються у слові. Люди зникали, aле слова, які створювалися ними,і які ввійшли до скарбниці рідної мови залишились безсмертними.

Література

1. Алпатов В.М. Історія лінгвістичних вчень.М.2001

Античні теорії мови і стилю. М. Л. 1936

Вундт В. Душа людини і тварин. СПб. 1866 т.2

Зарубіжна філософія ХХ століття. К. 1993

Коротка філософська енциклопедія. М. 1994

Поливанов Є.Д. Статті з загального мовознавства. М. 1968

Якушин Б.В. Гіпотези про походження мови. М. 1985

www. krugosvet.ru/articles

Paget R.A.S. The origins of language with special reference to the Paleolitic Age.1956 v.1

Розділ ІV Соціальна філософія

Тема 10 Суспільство: філософський аналіз.

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.226.244.70 (0.022 с.)