ТОП 10:

М.В. ГОГОЛЬ В ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФІЇ



 

ЗМІСТ

І. Зміст людського життя в філософії М.В. Гоголя

П. М.В. Гоголь і українська філософська думка

Висновки

Література

 

І. Зміст людського життя у філософії М.В. Гоголя

В Гоголі часто не хочуть бачити мислителя, хоча він, безперечно, був ним. Однією з центральних тем його художньої та мислительної творчості була проблема естетичного начала в людині. Він перший в історії вітчизняної думки започатковує питання естетичного аморалізму, розходження естетичного та морального життя в людині.

За складом своєї натури Гоголь був дуже схильний до моралізму. Але поряд з моралізмом в ньому жила гаряча, всеохоплююча і пристрасна любов до мистецтва, яке він любив з непереможною силою. Усвідомлення своєрідної аморальності естетичної сфери привело Гоголя до створення естетичної утопії, явно нездійсненної і продиктованої необхідністю довести самому собі, що мистецтво є корисне. Крах цієї утопії, зовні зв'язаної з постановкою на сцені його геніальної комедії "Ревізор", спричиняє надзвичайне потрясіння в духовному світі Гоголя, оголює всю нестійкість та швидкоплинність всілякого гуманізму, розчищує грунт для релігійного перелому, – в Гоголя, справді, починається глибоке пристрасне повернення до релігійного життя, яке ніколи в ньому не замовкало. У письменника поступово починає формуватися нова концепція життя, нове розуміння культури. Він багато працює в галузі художньої творчості, видає І том "Мертвих душ ", але зі всією зростаючою силою в цей самий час заглиблюється в релігійне життя. Гоголь планує видати теоретичну книгу, присвячену питанням Церкви і культури, – і в 1847 році виходять в світ "Вибрані місця з листування з друзями". Ця книга, в якій нові, сміливі і творчі ідеї були виражені в наївній, часом в дуже претенційній формі, залишилась незрозумілою суспільством, викликала непримиренну і різку критику. Гоголь надто важко пережив цю невдачу ; він не міг відмовитись від свого релігійного світогляду, але усвідомлення трагічної нез'єднаності Церкви і культури тисне на нього як завжди з надзвичайною силою. В припадку тяжких сумнівів, Гоголь спалює II том "Мертвих душ", в якому він хотів показати "відроджену" і "пробуджену" Росію, після чого занепадає духом і незабаром помирає...

Гоголь прожив всього 43 роки, але за ці роки він не тільки збагатив літературу геніальними творами, але й вніс в життя ту тему, яка до­нині є однією з центральних тем пошуків вітчизняних мислителів, – про повернення культури до Церкви, про будування нового церковного світогляду – про "православну культуру".

Зупинимось на критиці моралістичного гуманізму в Гоголя. В нього самого моральна свідомість була дуже гострою і напруженою, – в цьому відношенні він близький величезній більшості вітчизняних мислителів. Але при всій силі і гостроті моральної свідомості, Гоголь носив в собі якусь отраву, – вірніше, він глибоко відчував всю трагічну проблематику сучасної моральної свідомості.

Моральний ідеал він сприймав, як нереальний і неприродній, як риторика, яка не має опору в природному складі душі. З муками переживав його Гоголь в темі, яка була основною для всього Європейського гуманізму, – в питанні про відношення до людей, як "братів". Гоголь пише: "але як полюбити братів? Як полюбити людей?

Душа хоче любити одне прекрасне, а бідні люди такі недосконалі, і так в них мало прекрасного". Моральний принцип виявляється безсильним, тому що в дійсності душа рухається не моральним, а естетичним надиханням. Інакше кажучи, – душа людська зовсім не здатна в нинішньому її стані до справді моральної дії, тобто до любові. "Людина дев'ятнадцятого століття відштовхує від себе брата... Він готовий обняти все людство, а брата не обійме". Моральний ідеал є просто риторика. Між іншим, всі люди зв'язані між собою таким глибоким зв'язком, що, насправді, "всі винні за всіх". Цієї формули, яку потім викував Достоєвський, немає у Гоголя, але її суть вже є у нього. Він часто наводить думку, що ми "відносно" зв'язані з усіма людьми, і всі наші дії, навіть думки впливають на інших людей. Інакше кажучи, тема моралі, тема добра – невідхильна, непереборна, вона стоїть перед кожним в усьому своєму страшному і грізному об'ємі, але вона не має опори в нинішній будові душі. Страшно те, говорить Гоголь, що ми "в добрі не бачимо добра", – тобто, що навіть там, де є справжнє добро, ми не можемо сприйняти його саме як добро".

"Природній " аморалізм сучасної людини, в Гоголя, зв'язаний з тим, що в ньому переважає природне начало. Питання про природу естетичного начала і про відношення його до моральної теми в людині все життя мучило Гоголя: він сам був палким прихильником мистецтва, але з повною, немилосердною правдивістю викривав він таємну трагічність естетичного начала. Гоголь тут підійшов до самої глибини того естетичного гуманізму, який з часів Карамзіна пустив глибоке коріння в душі. В повісті "Невський Проспект" Гоголь розповідає про художника,в душі якого панує глибока віра в єдність естетичного і морального начала, але ця віра розбивається при зустрічі з життям. Художник зустрічає на вулиці жінку вражаючої краси, яка виявляється зв'язаною з притоном розпусти. Художник впадає у відчай; він намагається вмовити красуню кинути її життя, але та із зневагою і насмішкою слухає те, що він говорить.

Бідний художник не витримує цього страшного розладу між зовнішньою красою і внутрішньою розпустою, сходить з розуму і покінчує з собою.

В другій повісті, "Тарас Бульба", Гоголь з іншої сторони змальовує розходження естетичної і моральної сфери: молодий козак Андрій, захоплений коханням до красуні, кидає сім'ю, батьківщину, віру, переходить в стан ворогів, не почуваючи ніякого збентеження і тривоги. В Андрія понад усе переважає естетичне начало, стихійне і аморальне ; Андрій чітко формулює основний принцип естетичного світового співвідношення: "батьківщина моя там, де моє серце". Це не тільки відречення від самого принципу моралі, але й утвердження стихійної сили, фатального динамізму естетичних рухів, які відкидають всі перешкоди морального характеру. Тут намічаються основи тієї антропології, яку пізніше з такою силою змалював Достоєвський, – у вченні про хаотичність і позаморальність людської душі...

Чим глибше усвідомлював Гоголь трагічну нез'єднаність в душі естетичного і морального начала, тим проблематичнішою ставала для нього тема краси, тема мистецтва.

Саме тому Гоголь, безмежно закоханий в мистецтво, будує естетичну утопію, – він запалюється вірою, що мистецтво може викликати в людей справжній рух до добра. Гоголь пише комедію "Ревізор" – річ геніальну, яка мала величезний успіх на сцені, але, звичайно, ніякого морального зрушення не створила в житті. Гоголь зрозумів це, ясно усвідомив утопію своєї надії, але якраз це і створило початковий пункт його подальших пошуків. Розділеність краси і добра означає всю нереальність естетичного гуманізму ; справді з'єднати красу і добро може тільки те, що глибше обох начал, – тобто релігія.

Релігійні пошуки Гоголя розвиваються весь час навколо цієї теми:

релігія для нього покликана перетворити природню будову людини, її культуру, її творчість. Гоголь звертається до релігії для того, щоб знайти в ній вирішення проблем культури. На цьому шляху він приходить до того, що потрібно зв'язати всю культуру з Церквою, і вносить в російську думку ідею "православної культури".

В Гоголя ми знаходимо багато глибоких і суттєвих критичних роздумів про західну культуру, але не в цьому основний зміст побудов Гоголя, а в твердженні, що в Православній Церкві "полягає можливість вирішення всіх питань, які сьогодні так актуально постали перед всім людством". Це і є та нова думка, яка стала вихідним пунктом для цілого ряду мислителів.

Поняття культури відривається тут від внутрішнього зв'язку з її західною формою, – у Гоголя тут вперше звучить думка про те, що шлях Росії в основі інший, ніж шлях Заходу, так як дух Православ'я інший, ніж дух західного християнства. Цю думку про "інші" шляхи Росії ми знайдемо не тільки у слов'янофілів, у Герцена, в російському народництві, але і в пізнішій цілій течії соціально-політичної думки (Н.К. Михайлов ського та ін).

Разом з тим, повернення до церковної ідеї вже не означає тут відторгнення світської культури (як це було в XV – XVI ст.), а ставить питання про посвячення та християнське перетворення її (до чого раніше прямувала вітчизняна думка, особливо в Сковороди). Гоголь кличе до перебудови всієї культури в дусі Православ'я і являється, справді, пророком "православної культури".

Особливо гостро і глибоко обдумував Гоголь питання про освячення мистецтва, про християнське його служіння, – він перший в історії російської думки починає естетичну критику сучасності, викриваючи її вульгарність. T а гостра критика духовного міщанства , яка згодом з такою силою була розвинута Герценим, Достоєвським, з величезною силою виражена вже в Гоголя, починаючи з його ранніх (так званих, Петербурзьких) повістей, захоплюючи потім "Рим", "Мертві душі". Але Гоголь весь час пише і про те, як врятувати естетичне начало в людині, як скерувати його на добро, від якого відірвалась сучасність у її естетичних прямуваннях. Звідси його настирне нав'язування теургічної задачі мистецтву: "не можна повторити Пушкіна", -говорить Гоголь, тобто не можна творити "мистецтво для мистецтва", "як не прекрасне таке служіння". Мистецтво "чекають тепер інші справи" – надихати людство в боротьбі за Царство Боже, тобто зв'язати свою творчість з тим служінням світу, яке притаманне Церкві. Саму Церкву Гоголь розуміє, як живе з'єднання містичної сили її з історичним впливом на світ: "повний і всесторонній погляд на життя залишився в Східній Церкві – в ній простір не тільки душі і серцю людини, але і розуму в усіх його верховних силах".

Для Гоголя "верховна інстанція всього є Церква". "Церква одна в силах розв'язати всі питання наші". "Є в середині землі нашої примиритель, який не всім видимий, це – наша Церква... В ній правило і кермо наступаючому новому порядку речей, – і чим більше входжу в неї серцем, розумом і помислом, тим більше дивуюсь чудовій можливості примирення тих протиріч, які не в силах тепер примирити Західна Церква..., яка тільки відштовхувала людство від Христа".

Це ціла програма побудови культури в дусі Православ'я на основі "простору", тобто вільного звертання до Христа. Це було якесь "осяйне видіння", яким горів Гоголь, за словами Гершензона, – бачення того "нового порядку речей, в якому Православ'я розкриється для світу в усьому світлі свого всесвітнього царського значення ". Сам Гоголь висував саме "всесвітність людинолюбчого закону Христового", – його причетність до всього, його освячуючу дію в кожному місці і у всіх явищах життя. Тому релігійна свідомість Гоголя вільна від теократичного присмаку, – він приймає всі форми культури, він рахується з тим, що сьогодні людство "не в силах прямо зустрітись з Христом", і в пробудженні душ до цієї зустрічі Гоголь бачить церковне служіння мистецтва.

Вся ця позиція Гоголя не тільки висуває нові основи для ідеології, але взагалі означає, якщо не наступ, то приближения епохи нового, вільного наближення культурної свідомості з Церквою. Але, звичайно, діалектика ідеї православної культури була б безплідною, якщо б та ідея залишилась тільки програмою.

Гоголь гадає, що йому треба пізнати душу сучасної людини, оскільки "ні Карамзін, ні Жуковський, ні Пушкін не взяли це за ціль свого мистецтва."

"Ревізор" – перший твір, націлений на те, щоб зробити добрий вплив на суспільство. Дбаючи про "справу душевну", глибоко реагуючи на життя, заглиблюючись у самого себе, горючи добром і красою, Гоголь відчув всю безодню душі, повірив у душу, знайшов у ній шлях до світу. "Сам Бог заклав в душу мою прекрасне чуття – чути душу"(П. II, 443).

"Є речі, яких не можна з'ясувати. Є голос, який наказує нам, голос, що перед ним нікчемний наш мізерний розум; багато дечого можна відчути тільки глибиною душі, між сльозами і молитвами, а не за щоденними турботами".

Ключ до світла Гоголь знайшов у власній душі, де його знаходили великі філософи. "Рухає душу порив і натхнення, а натхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею" (П.11,405).

"Найвищою естетичною насолодою залишилось для мене назавжди чаруватися красою людської душі, де б я її не зустрів" (С.Х,45). "Як у природі іде все в лад і мудро, в якому гармонійному законі. Лише ми... метушимось. Все поспішає, все в якійсь гарячці" (С.IX, 132). Гоголь прагнув вказати на високу мету життя: упорядковувати, вносити лад, перетворювати, повертати на добро.

"Кожному тепер здається, що він міг би зробити багато добра на місці і посаді іншого, а тільки не може зробити це на своїм. Це корінь усякого зла. Треба подумати про те нам усім, як на своєму власному

місці зробити добро" (С.IX.22). "Пам'ятайте раз назавжди, що людина виправляється і удосконалюється тільки при ділі..."(П.II.571).

Людина має вибрати собі роботу, до якої вона має симпатію, нахил, любов. Тільки та праця є продуктивна, що гармонує з вдачею людини. "Тяжко буде покараний той, хто дістав від Бога талант і закопав його в землю, а немає людини, що б не дістала якого-небудь таланту" (IT.IV.122).

На думку Гоголя, абсолютна цінність, свідомість останньої мети не повинна відривати людину від світу, шлях до неї лежить через світ: треба вносити у світ гармонію, добро, красу, у ньому працювати над тим вічним, що є найдорожче для нас. Гоголь перейнявся ідеєю вказати на цю високу мету життя: упорядковувати, перетворювати, повертати на добро. Є і обов'язком нашим, оскільки конечним є привести до ладу свої душі, наші найбільші скарби, працювати над своєю душею – "яку сам Небесний Творець наш вважає за перл свого творіння" (С.IX.310).

Ревізія, яку усе життя провадив Гоголь, показала: душевне господарство занедбано і запаскуджено. З великою силою відчуваючи красу, Гоголь з такою самою силою відчував некрасу людської душі. В чому вона? – Мертві душі, сонний характер, нечулий камінь, дерев'яний, черствий, сухий, скам'янілий, нудний, нещирий, паскудний, зверхній, байдужий, млявий, бездіяльний стан, дух темряви і негації, холодні уста, черстве серце, чорнота душі, мертвий застій, – це вирази, що вживає Гоголь. "Стогнала душа моя, коли я бачив, як багато тут серед самого життя безмовних, мертвих мешканців, страшних нерухомим холодом душі своєї, порожнечею, пустотою серця: стогнала душа моя, коли на їх нечулих обличчях не з'являвся навіть анітрохи вираз од того, що обертало в небесні сльози душу, яка глибоко любить". "Розумію, – пише Гоголь, – як важко переносити черствість душевного стану... хрест – найтяжчий за всі хрести – хрест черствості душевної". (П.III,32).

На думку Гоголя, людина має ціле життя працювати над собою, життя є школа. "Мертві душі" писалися, щоб повстали живі. Щоб стати живим, треба найперше стати свідомим того, що є живе, а що мертве. Цю ж саму мету мав і "Ревізор" – показати життя без світла, показати темряву, щоб людина забажала світла.

Ціллю творчості Гоголя було оживити душі, роздмухати у людині жар у душі, в якій він починає згасати. "Будьте не мертві, а живі душі".

Саме Гоголь ставить вчинок, що йде од серця, вище над той, що йде тільки з повинності, обов'язку. Це є характерно для Гоголя: ти не тільки повинен чинити задля правди, але ти маєш бажати як чинити, це має бути душевною потребою, радісною справою для тебе. Звідси ці всі слова, про розворушену душу і розм'якле серце, про благодійну "встряску", порух сердешний, глибину чуття, молитву із душевних глибин, душевну світлість в обличчі, духовну і душевну радість, повне доброти обличчя, душевні струни, янгольські думки, небесне братство.

Над усім і джерелом усього є любов.

Живу, прекрасну душу і працю задля неї ставить Гоголь за мету культурної роботи. Ідеал є встановлений, він подібний до ідеалу Сковороди: правила його мали на меті любов до правди і доброчину, а метою – красу і досконалість духа.

 

П. M.B. Гоголь і українська філософська думка.

Від початку властивий українській філософській думці потяг до екзистенціально-антропологічної редукції кола філософських проблем – огортається, особливо впродовж XIX ст., надзвичайною вагою, яку здобуває в культурі художньо – літературна творчість. За умов жорстокої цензури, що панувала в Російській імперії, література за своїм інтернаціональним завданням була більше як література. Вона набрала ознак чи не єдиної сфери, де здійснюється спроба спасіння світу за допомогою духу і слова. Невипадково виразного спрямування українській філософській думці впродовж XIX – початку XX ст. надавала творчість Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Виниченка, М. Хвильового та багатьох інших майстрів красного письменства.

У цьому розумінні на початку XIX ст. таку традицію започатковує М. Гоголь. Літературну творчість він усвідомлює як абсолютну ціль, що доти покладалася на Бога, але за нового секуляризованого часу потребує для своєї реалізації людських зусиль. У "Вибраних місцях з листування з друзями" М. В. Гоголь яскраво передає ту надзвичайну духовну напругу, що супроводжувала й^ого впродовж усього творчого життя, коли здається, "що наче все, що є у ній, від предмета одухотвореного до бездушного, втупило в нього очі свої і чогось чекає від нього". Художня творчість постає для нього власне змістом всього його життя, "художнику, якому праця його, з волі Бога, перетворилась на його душевне діло, вже неможливо займатися ніякою іншою працею". Адже саме так, як "душевне діло", що визначає саме життя людини, від давнини розумілась філософія.

Надзвичайно типовим для спрямування філософської культури України є притаманне Гоголеві органічне злиття творчості, що надихається вистражданими ним максимами сенсу життя, самим життям, яке щоденно, з мукою, вимірюється цими вистражданими максимами. У цьому сенсі "Вибрані місця з листування" й "Авторська сповідь" – це справді підсумкові твори Гоголя. Адже в них автор чинить суд не лише над навколишнім світом, а й над собою, своїм життям. Він щиро відчиняє свою душевну келію, щоб у відповідь одержати таку саму щиру зустріч. На жаль, замість цього він почув глум, лайку й підозру в божевіллі. Російські критики, В. Г. Бєлінський передусім, виявились неспроможними збагнути ідею, що становила увесь стрижень життя письменника, який у "Вибраних місцях з листування" зізнався, що йому притаманне було "від народження...бажання бути кращим", прагнення до вдосконалення за законом Божим. Але яку співзвучність виявляє цей мотив з ідеєю переображення, що надихала на життєвий подвиг Г.С.Сковороду!

З великим українським філософом Гоголя єднає й вихідна позиція стосовно світу оточуючої його соціальної дійсності. Йому неприйнятний світ, у якому жити так "нудно", він з жахом сприймає петербурзьке життя, яке набирає в "Петербурзьких повістях" рис нереального простору, – антисвіту.

"Видимий світові" сміх, що проймає його творчість, спрямовано на руйнування цього очевидного світу дійсності, що оточує його. Проте руйнація ця – не самомета. Вона – засіб для розчищення майданчику ствердження умов до розвитку людини, що має право і зобов'язана жити по-людськи. До того ж, що чи не найважливіше: не людини взагалі, не абстрактної, а конкретної людини, людської особистості. Чи не вперше своєю творчістю М.В.Гоголь проголосив свій принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі – то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалові може обернутися безмежною жорстокістю щодо особистості. Він переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співстраждання, і, зрештою, – до справжньої любові. Власне такою була внутрішня логіка його ідейної еволюції, що привела Гоголя напередодні публікації "Вибраних місць з листування" до усвідомлення сутності Христової проповіді. Божественість Христа для Гоголя полягає в тому, що він любив кожну людину "просто так" і, показавши всім, що це можливо, тим самим змусив повірити йому. Християнство для Гоголя – це любов до людини ціною своєї життєвої і творчої драми, він зафіксував для нашої культури невловимий момент рівноваги соціально патріотичного служіння і поваги, співчуття і любові до конкретної людини в її неповторному життєвому світі. У цьому розумінні він встановлює класичну парадигму, що протистоїть як крайньому індивідуалізмові, так і культурі "світлого майбутнього".

Співзвучною виразним тенденціям, притаманним українській духовній традиції, виявляється і спрямування його до пізнання духовної сутності людини. В "Авторській сповіді", формулюючи сутність своїх творчих шукань, він писав, що предметом їх є "людина і душа людини". "Змалку була в мені пристрасть спостерігати за людиною, ловити душу її в найменших рисах і рухах її". Саме душа, а не розум, утворюють осереддя людської сутності. Це переконання робить для нього неприйнятною концепцію просвітництва, що панувала на той час. Чи не найстрашнішою загрозою авторові "Вибраних місць з листування" вважається "гордість розуму. Ніколи, -зауважував він, – ще не зростала вона до такої сили, як в дев'ятнадцятому столітті". Орієнтації на вдосконалення розуму людини М. В. Гоголь протиставляв започатковану в українській культурній традиції ще з часів Київської Русі ідею "просвіщенія" як "просвітлення" душі, як морального переродження людини. "Розум, – пише Гоголь у "Вибраних місцях з листування", – йде наперед, коли йдуть наперед усі моральні сили в людині, і стоїть непорушне й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили". "Освіта "повинна спрямовуватись на "висвітлення" душі людської. Тема "чорноти душевної", на просвітлення якої й має спрямувати свої зусилля людина, – це тема і "Майської ночі" (де відьму серед русалок вирізняє те, що тіло її не так світилось, як у інших: в середині його бачилось щось чорне) і "Страшної помсти", і "Вія", і "Записок божевільного", і "Портрету", і "Мертвих душ". Це й тема його життя.

Влітку 1850 p. під час відвідин Оптиної пустині М.В.Гоголь просить ієромонаха молитись за нього, бо Христос, "сильний, милосердний, зробить все, і мене,чорного, як вугілля, убілить і приведе до тієї чистоти, якої повинен досягнути письменник, що зважується говорити про святе і прекрасне".

З українською духовною традицією, зокрема, з обгрунтованою в філософії Г.Сковороди ідеєю про "сродну працю", ріднить Гоголя ідея, яку він одстоює у "Вибраних місцях з листування" й у "Авторській сповіді" про те, що "треба, щоб кожна одиниця виконувала посаду свою". Будь-яке відхилення від своєї на чужу справу, справу, яку ти не здатний і не бажаєш робити, а виконуєш лише з необхідності, згубне як для особистого, так і державного життя. Для нього неприйнятні ті "секретарі-посередники", які,не знаючи справи, навчають інших, як робити її. "Лише сам майстер може вчити своїй науці, чуючи цілком її потреби, і ніхто інший."

Не сприймаючи навколишню дійсність, що не дає змоги жити людині по-людськи, прагнучи змінити її, М.В.Гоголь гостро відчуває перехідний стан, який переживало людство, його рідний народ. "Усі, -писав він у "Авторській сповіді", – більш ніж коли-небудь раніше, нині відчувають, що світ в дорозі, а не біля причалу, навіть і не на ночівлі, не на тимчасовій станції чи на відпочинку". Але де шукати шлях до поступу наперед? Можливо, у запереченні теперішнього, знищенні його в ім'я перемоги "світлого майбутнього?" Для Гоголя такий шлях -неприйнятний. Продовжуючи щойно цитовану думку, він підкреслював: "...Все чогось шукає, вже не зовні, а в середині себе. Питання моральні взяли перевагу і над політичними, і над науковими, і над усякими іншими питаннями. І меч, і грім гармат не в силах займати світ ". Так писав М.В.Гоголь у відповідь на гнівний виступ проти нього Бєлінського, і в цій суперечці виразно виявилось протистояння двох спрямувань, що простежуються у нашій історії впродовж усього наступного часу. На одному боці позиція прихильників зміни підвалин суспільства силою, готових на вівтар "світлого майбутнього " принести в жертву день сьогоднішній і тих, хто живе нині. На другому -позиція, яку обстоював М.В.Гоголь, позиція.що знайшла своє втілення у філософії самовдосконалення, позиція ворогів крові й насильства. З цього погляду в ім'я майбутнього треба не відвертатись від теперішнього, а працювати у ньому. "Через те й біда наша, – писав М.В.Гоголь у "Вибраних місцях з листування", – що ми не дивимося у теперішнє, а дивимося в майбутнє. Через те і біда вся, що як тільки, вдивившись в теперішнє, помітимо ми, що одне в ньому гірке і сумне, інше просто бридке або ж робиться не так, хоч би як нам хотілося, ми махнемо на все рукою і давай витріщати очі в майбутнє. Дрібницю забули! Позабували всі, що шляхи й дороги до цього світлого майбутнього приховані саме в цьому темному і заплутаному теперішньому, якого ніхто не хоче впізнати".

Ці слова відгукуються луною впродовж всього драматичного шляху, який судилося пройти Україні від тоді і аж до тепер. І через це мав рацію М.Драгоманов, коли зазначав: "Гоголь – може, незалежно від своїх замірів та бажань, несвідомо для себе самого – став одним із перших моторів нашого соціального руху, щоб скласти перед ним велику пошану від вдячних нащадків".

М.В.Гоголь як "один з батьків новішого українського народолюбія", на думку М.Драгоманова, відлунює і в творчості М.Костомарова, і М.Максимовича, і навіть, Т.Шевченка.

 

Висновки

На нашу думку для історично справедливої оцінки M.В.Гоголя як мислителя час все ще не настав, – тому що проблеми, які поставив Гоголь, продовжують хвилювати і тривожити людей і в наш час. Це одне достатньо вілкоиває все значення того песелому. який пеоежив

Все життя М. В. Гоголь прагнув служити добру. Рано розквітлий літературний геній його надихався ідеєю законності і правопорядку, що мали стояти на сторожі інтересів простої людини. Побачивши,як соціальна машина здатна розтоптати людську душу, перетворивши свого підданого на "існувателя", свідомість якого не піднімається над рівнем повсякденного буття, Гоголь відчайдушне кинувся на захист людської духовності, закликаючи до загальної любові як основи особистості і суспільства.

Громом розкотилися по світу гоголівські звинувачення суспільному ладу. Примирення з дійсністю не було ні в його сміхові крізь сьози, ні в утопічній проповіді самовдосконалення. Щирий заклик любові до людини з історичною неминучістю обернувся у його спадкоємців повним неприйняттям того самодержавно-кріпосницького порядку, який він хотів наповнити людяним змістом. І цей же високий гуманістичний порив його залишився вічною пересторогою потомкам: благо людства – це благо конкретних людей, а не фікція абстрактної ідеї добра.

Релігійна проблематика культури з особливою гостротою відчувається в гоголівській творчості, – і важко відокремити його творчий шлях від його власної долі. М. В. Гоголя можна поставити на перше місце серед тих релігійних мислителів, які зв'язали себе з Православною Церквою, стали вождями і натхненниками великого і творчого, дуже сміливого руху, який шукає в церковній свідомості відповіді на всі складні і болючі питання життя, тому що в ньому яскравіше ніж у інших, висловився розпад морального і естетичного гуманізму.

Саме в своїй мистецькій і публіцистичній спадщині Гоголь яскраво відтворив комплекс ідей, що характеризує деякі виразні особливості розвитку української філософської думки. Тут реалізувалася та життєва енергія, що до Гоголя і після нього зумовила специфічні риси філософського мислення, притаманного українській культурі.

Здавалось, було два Гоголі: пристрасний бунтівний правдолюбець і упокорений проповідник. Але Гоголь один. Трагічний у своїх помилках і великий у своїй любові до людей. Його, без перебільшення, можна назвати пророком православної культури. В цьому полягає його участь в розвитку філософської думки, в цьому величезне значення Гоголя в діалектиці духовного життя XIX століття.

 

Література

Гоголь H.B. Собр. соч.: В 8-ми т. – М., 1984. – Т. 7.

Горський B.C. Історія української філософії. – Київ, 1996. – с. 122–129.

Залюбовський П.М., Розумович O.A. Микола Гоголь в історії вітчизняної філософії // Наукові записки. ТДПУ ім. В. Гнатюка, серія 10: філософія, економіка, соціологія. – №1. – 1998 р. – с. 16–19.

Зеньковский Б.В. История русской философии. – Ленинград, 1991. – с.185–193.

Крутікова Н.Є. Микола Васильович Гоголь. – Київ, 1952.

Малахов В. Кант і Гоголь: подвійний портрет – Філософ, і соціол. думка. – №1, №2.

Попович M.B. Микола Гоголь. – Київ, 1989.

Стромецький О. Гоголь. – Львів, 1994.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Київ, 1992. – с.110–138.

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.92.74.105 (0.019 с.)