ТОП 10:

Засвоєння духовних цінностей відбувається переважно в результаті процесів соціалізації та інкультурації індивідів.



Соціалізація - процесу різнобічного пізнання індивідом соціальної дійсності та опанування актуалізованої частини соціального досвіду (норм поведінки, засобів спілкування та спільної діяльності тощо).

Інкультурація - процес формування особистісних якостей у ході засвоєння індивідом культурної спадщини залежно від соціопсихічних регуляторів цього процесу - потреб, цілей, засобів реалізації потреб.

Слід підкреслити, що функції соціалізації та інкультурації людини виконує соціокультурне середовище, тому його можна вважати одним з провідних чинників духовного розвитку.

Головними з внутрішніх умов духовного розвитку є:

— відкритість до вдосконалення себе, яка стає можливою за наявності здатності до самокритики, чіткого усвідомлення своїх переваг та недоліків, адекватної оцінки їх співвідношення;

— розуміння власної внутрішньої природи та дії відповідно до своїх здібностей, можливостей з метою самореалізації;

— моральна зорієнтованість людини в її прагненні до інших особистостей, яка наповнюється духовним змістом мірою того, як суб'єкт усвідомлює, що немає ближнього та далекого, а є лише "я-ти-він-вони";

— здатність до незалежності від негативних впливів інших людей у поєднанні з умінням чітко розрізнювати духовне від бездуховного, добро від зла, "вгамовувати" прояви зла в собі, визнавати перед собою та перед іншими власні негативні боки;

— низький рівень внутрішніх конфліктів, психічна цілісність та гармонія, які досягаються шляхом подолання конфліктів між думками та почуттями, бажаннями та необхідністю, любов'ю та ненавистю.

 

2. Духовність і культура. Органічна єдність віри, надії та любові в духовності.

Людська духовність - багатогранне і суперечливе явище суспільного життя. Вона формується як здатність переживати дійсне, минуле і майбутнє як сучасне. Духовність не зводиться до свідомості. Вона є результатом іншого (ніж відбиття) ставлення до дійсності.

Основа духовності - діяльність людей і їхнього спілкування. Діяльний характер духовності визнають представники будь-якого філософського напряму. Наприклад, у К.Маркса духовність достає як початкове вплетена в. практичну життєдіяльність людей. Для Г.Гегеля - це діяльність (самодіяльність) абсолютної ідеї. А.Уайтхед наполягає на тому, що людина не може спочатку думати, а потім діяти. Від народження, зазначає вчений, ми заглиблені в діяльність і можемо лише час від часу спрямовувати її, керуючись розумом.

Діяльне походження духовності зумовлює її характер: духовність органічно вплетена в діяльність, підпорядковує їй цілі свого, здавалося; б, автономного розвитку, реалізується в діяльності, охоплюючи і спрямовуючи її своїми люди-нотворчими орієнтирами. Поза духовністю діяльність втрачає людяність. Вона перетворюється на демонічну силу історії, спотворює її, калічить людей витворами технократизму, політиканства, ідеологізму тощо.

Істинно людська життєдіяльність здійснюється лише на засадах глибокої духовності, головними домінантами якої є віра, надія та любов. Релігійна віра не вичерпує усього багатства духовно-довірливого ставлення людини до, дійсності, хоч і є його суттєвим компонентом. Людина діє, тому що вірить у доцільність діяльності. Віра спонукає людину до діяльності. Вона виявляє і зумовлює потребу в реалізації прихованої в людині можливості здійснити те, що здається нездійсненним. Віра надихає людину, піднімає її над обставинами. У вірі і через віру знання отримують практичну енергію, збагачуються почуттям і волею.

Віра народжує надію. Зневірена людина втрачає надію на майбутнє, одночасно втрачаючи істинність людського ставлення до дійсності, суб'єктивного сприйняття обставин і протистояння їм діяльністю. Зі втратою надії втрачається людяність взагалі. Без надії людина може вести лише тваринний спосіб життя. Надія - це остання ниточка, що з'єднує людину з культурою. “Надія вмирає останньою”, - говорять в народі, підкреслюючи тим самим надзвичайну роль надії в забезпеченні людяного існування людини.

У філософській літературі надія розглядається як форма сприйняття майбутнього в духовному житті людини, де бажане (потрібне чи необхідне) бачиться й очікується як реальність, що має здійснитися. В надії втілюються сподівання, інтереси, потреби суб'єктів суспільної життєдіяльності - індивідів, та соціальних спільностей. Як і віра, надія, грунтується на знанні. Це зумовлює її реалізм, який відрізняє надію від мрії - феномена духовного життя людини, що грунтується здебільшого на творчій уяві образу бажаного як можливого.

Ha крилах надії духовність людини досягає найбільш віддалених горизонтів майбутнього, відтворює його не тільки як можливе, а й як належне і необхідне. Як і віра , надія запалює людину активністю, надихає її потребою творчості, діяльності. Єднаючись з вірою, надія не пориває союзу зі знанням. Без нього надія стає сліпою. Вона не має алгоритму діяльності і тому прирікає людину на пасивність. Знання - вказівний перст надії. Відлучена від знання надія втрачає активно-творчий потенціал і... залишає людину, духовність якої заповнюють страх і розпач. Втрата надії супроводжується сумом, тугою, плачем. Як писав Т.Гоббс, “плач уявляється тоді, коли людина раптом відчуває, що у неї відібрали хоч яку-небудь надію... Найчастіше і найбільше плачуть люди, що найменше надіються на самих себе, а більш усього на друзів, наприклад, жінки і діти”.

Засновані на знанні віру і надію вінчає третя головна складова людської духовності - любов. Це поняття - багатозначне. В античній філософії доплатонівського періоду вона постала у вигляді містичної сили - Еросу. Платон розрізняв чуттєву і духовну любов. Фома Аквінський вбачав істинність любові у любові до Бога. Піко делла Мірандола виділяв у любові три відносно самостійні складові - ірраціональну (чуттєву), раціональну і інтелектуальну. К.Гельвецій вважав любов найбільш могутнім чинником діяльності. Т.Гоббс розрізняв любов за її предметом - любов до грошей, влади, знань тощо. За Л.Фейербахом, любов - це універсальний закон природи, що відбиває єдність роду людського. К.Маркс вбачав у любові критерій того, наскільки природна поведінка людини стала людською.

Найбільш узагальнене визначення любові як сутнісної сили людини дав Г.Гегель: любов - це жага, що пристрасно мчить назустріч своєму предмету. Таке розуміння любові охоплює всі її форми і прояви: любов статеву і любов до влади, любов батьківську і любов до власності, любов людини до людини і т.ін. Предметом любові може бути все, що викликає в людині жагу, бажання, прагнення, потребу. Узагальненим виразом цієї жаги постає життя. Любов - це жага людини до життя. Оскільки людина більшою мірою живе майбутнім, переживає його, любов поєднує фундаментальні форми його освоєння - віру і надію.

Віра, надія і любов - одвічні фундаментальні цінності людської духовності. На запитання “що таке духовність?” можна дати таку відповідь: це - віра, наповнена надією і любов'ю. Справедливим буде й інше: це - любов, позначена вірою і надією; це - надія, пронизана любов'ю і вірою. Народна духовність завжди високо цінувала зазначені цінності, прагнула до їхньої гармонійної єдності, символізувала їх загальність орнаментальними витворами, мозаїкою тощо.

Релігія також не могла обминути цей факт. Єдність фундаментальних цінностей людського духу - віри, надії і любові, - представлених, щоправда, в досить вузькому, однолінійному світлі, пронизує Святе письмо, втілюється в символіку і ритуали, святкується з такою ж пишністю, як і Покрови, Здвиження, Пречиста та інші релігійні свята. І лише “офіційна духовність”, що сформувалася в країні в післяжовтневий період, розірвала і розвела ці складові людської духовності в протилежні боки, нацькувала одна на одну. Партійність вихолостила з них людяність і гуманізм, наповнила їх ідеологізованим змістом, спотворила одвічно творчий запал, що спонукає активність, жадобу до життя, оптимізм. Під тиском комуністичної ідеології і пропаганди людина втратила внутрішній життєвий стрижень - єдність віри, надії і любові. Духовність перетворилася на казенність. Суспільство зіткнулось з масовізованим фактом роздвоєності особистості, подвійної моралі, ідеології, культури, що славословили з приводу гуманізму, проте не торкалися животворних струн людяності.

Відродження духовності у цьому зв'язку постає як відновлення людяності -споконвічно притаманних людям цінностей віри, надії і любові в гармонійній взаємодії. Незважаючи на гучномовні заклики, реальний час для дійсного, а не словесного відродження для України, на жаль, ще не настав. Як і раніше, духовність скута лещатами безгрішшя. Для реального відродження у держави немає коштів. Заклади культури, освіти, виховання перебувають у занедбаному стані. Катастрофічно не вистачає фахівців. Суспільство поглинула хвиля ідейної і моральної безпорадності, і тільки релігія знаходить сили протистояти натиску індивідуалізму і комерціалізації, новому відчуженню особистості, що заміщує комуністичну духовність під тиском ринку і приватизації.

Відродження духовності - нагальне веління драматичного часу. Поряд з єдністю віри, надії та любові його вимірами є гармонія розуму, почуття і волі особистості, діалектичний взаємозв'язок істини, добра і краси. Відродження духовності - це відродження єдності всіх сутнісних сил людини, способів і форм освоєння дійсності. Основу основ цього процесу – “ставлення до всякої речі так, як того вимагає сутність самої речі” (К.Маркс) - формує розум, що прагне до істини. Істина - мета розумового освоєння дійсності.

Розум інтегрує всі формоутворення людського духу в людську духовність. Саме в ньому криється таємниця таємниць людськості, осягнення якої є актуальним завданням цивілізації.

Homo sapiens - людина розумна - так називають людину, підкреслюючи її унікальність, своєрідність і відмінність від будь-якої іншої живої істоти. Народ розглядає розум як одну з найвищих чеснот людини. Розум забезпечує мудрість, що є основою раціональної, цілеспрямованої діяльності.Цінність розуму безперечна. Він перетворюється на протилежність, як тільки відривається від свого першоджерела - глибокої людської чуттєвості.

Чуттєвість - альфа і омега духовності. Добро і краса - її головні опорні пункти. Без чуттєвості немає духовності і бути не може. Чуттєвість - не самоціль. Духовність не може бути зведена до чуттєвості. Почуття втрачають раціонально-чинний зміст, якщо вони не пройшли через горнило і контроль розуму, життєвого досвіду, людської мудрості.

Отже, духовність органічно поєднує раціональну і чуттєву складові. Вона -гармонійна єдність істини, добра і краси. У дійсно людській духовності істина завжди гарна і добра, добро - істинне і гарне, краса - добра і істинна саме тому, що почуття і розум не суперечать, а взаємодоповнюють одне одного, взаємодіють, охоплюючи суперечливий світ в його цілісності.

Духовність людини - цілісний феномен. Цілісна, гармонійна людина починається з того, що “всі сфери її духу - почуття, воля і розум - співіснують в такій мірі взаємодії, де почуття формуються на засадах розуму, а розум сяє горінням почуття, де воля постає як єдність діяльності почуття і розуму, спрямованих на свою предметну реалізацію”.

 

3. Духовний світ: органічний космос чи роздріблений Всесвіт?

Коли роздумуєш про духовний світ людини, його конституцію, спадають на думку феномени такі як пізнання, міф, релігія, філософія, наука, право, політика, ідеологія, мораль, мистецтво і т.п.

Слід відмітити, що цей світ не є якийсь статичний предмет, але існує завдяки постійному рухові, системі духовної діяльності. Остання - згідно системі діяльності матеріальної - включає в себе такі складові, як виробництво, розподіл, обмін, споживання, винищення і т.д.

Щоб якось розібратись в конгломераті перерахованих конституант, необхідно насамперед розділити їх на дві суттєво різні категорії. Першу складають ті, що є конкретно-історичними формами. Кожна з них виникла у відповідних умовах, на деякому більш - менш зафіксованому етапі людської історії, у вигляді специфічного соціального утворення. В наведеному переліку конституант, до цієї категорії належать всі, крім першої.

Принципово інакшу категорію складають транс історичні начала. Вони існують вічно і безперервно. Таких начал три: пізнавальне (пізнання), моральне і естетичне. Природне питання: чи не варто звернутись до класичних понять істини, добра і краси, які, як здається, з успіхом відображали те ж саме, тільки простіше? Ні, бо вони дадуть нам як раз ту простоту, яка буде хоч і не гірше крадіжки, навряд чи краще: вони будуть скрадати щось у вищій степені суттєве, а саме всі процеси духовної діяльності, і залишати в полі зору тільки її результати.

Конкретно-історичні форми духовного світу виникали за ходом його розвитку, причому виникали в результаті процесів спеціалізації и диференціації людської діятельності.

Найраніше з конкретно-історичних форм була релігійно-міфологічна. Своєю появою на світ вона зобов’язана першому великому акту спеціалізації, мета якого полягала в тому, що духовна діяльність відділилась від всієї іншої життєдіяльності людини. При чому сам духовний світ не потерпів ніякої помітної внутрішньої диференціації: пізнавальне, моральне та естетичне існували в ньому злито, в тісній єдності. Але так чи інакше єдність пізнавального, морального та естетичного начал - характерна, невід’ємна риса даної форми духу у всіх її різновидах і на всіх етапах її історичного буття.

Доречно згадати про довготривалі дискусії щодо того, чим в “дійсності” був духовний світ Піфагора і його сподвижників (початковий піфагореїзм) – міфом, релігією, наукою, мораллю, чи мистецтвом. Зараз можна сказати , що ті суперечки були безвихідними, та й не могли мати ніякого виходу. Очевидно, що початковий піфагореїзм був стопроцентним представником релігійно-міфологічної форми духу, і тому пізнавальне, моральне та естетичне тут були нероздільні. Більше того, оскільки він належав до однієї з найперших стадій в розвитку даної форми, ця нероздільність начал мала синкретичний характер.

Після відокремлення духовного світу від решти людської життєдіяльності, він сам став роздрібнюватися. При цьому виникали як "змішані" конкретно-історичні форми, які об’єднували два начала, так і "чисті", які діяли в рамках тільки одного або навіть якій-небудь його "частині". Прикладом перших може бути філософія, в якій поряд з пізнавальною, як правило, виконується також і моральна діяльність, а естетична, навпаки, як правило, відсутня. До числа "чистих" форм відносяться: математика, експериментальне природознавство і т.д. - взагалі науки, - виконуючі лише пізнавальну діяльність; художня література, театр, живопис, музика і т.д. - взагалі мистецтва, - виконуючі лише естетичну діяльність; мораль, право, політика, ідеологія і т.д. – на жаль, тут нема загального терміну, який виконуючі лише моральну діяльність.

Духовний світ, колись такий гармонічний і єдиний, по суті перетворився у роздрібнений всесвіт. Пізнавальне, моральне та естетичне стали мало не повністю автономними сферами духу.

З розщепленням духовного світу починає відповідним чином розчіплюватись і його філософське дослідження. Окремі мислителі, школи і цілі напрямки почали надавати перевагу аналізу якого-небудь одного начала чи форми (наприклад, позитивісти – аналізу пізнавального начала; романтики, ранній Шелінг, деякі екзистенціалісти – аналізу естетичного начала.)

Намагаючись компенсувати свою односторонність, спробували змалювати і картину духовного світу в цілому. Тоді те начало чи форма, що цікавило мислителя, виявлялись ведучими або єдино цінними в системі духовного світу, а всі решта, або розглядались в якості підлеглих, другорядних, менш досконалих, або і просто шкідливих, “повинних” у виникненні і поширенні цієї практичної проблеми. При такій справі філософія не тільки не могла вірно направити хід вирішення цієї проблеми, а й по суті, дезорієнтувала її і тим самим поглиблювала ситуацію.

Концепція, згідно якої пізнавальне, моральне та естетичне зобов’язані своїм буттям трьом основним здібностям людської душі – розуму, волі і почуттям, будучи виказаною в рамках раціоналізму, віддає перевагу пізнанню, відносить моральне та етичне до сфери чистої ірраціональності.

Ця концепція поширюється на всі можливі ситуації, в яких тільки може опинитись людина. Вони групуються на три великі категорії, три “космоси” – світ Всесвіту, світ суспільства та індивідуальний світ особистості. Людина здібна вживатись в образ кожного з цих світів, ототожнюватись з ним і дивитись на все “його очима”. В залежності чиїми очима ми в даний момент дивимось на який-небудь об’єкт – Всесвіт, суспільство чи нашого “я”, - і виникає пізнавальне, моральне чи естетичне відношення до об’єкта, той, другий чи третій вид духовної діяльності, те, друге чи третє начало. Не випадково Ф. Бекон, говорячи про знання і пізнання, урочисто проголошував :”Як добре володіти розумом, співзвучним з Всесвітом”, не випадково, Ф. Ніцше стверджував :”Великий поет черпає тільки з “своєї реальності”.

Мова йде насамперед про суб’єкт духовної діяльності, про його основні різновиди,” обриси”; в якості ж об’єкта виступають найрізноманітніші речі. Так, об’єктом пізнання можуть бути і Всесвіт, і суспільство, і сама людина, і будь – яка її частина, але при цьому суб’єкт духовної діяльності дивиться на об’єкт “всесвітніми очима”.

Наприклад, в пізнанні людина може “вживатися в образ” не тільки Всесвіту в цілому , але й в якійсь його частині ( дивитись на цікавлячий об’єкт “очима частини Всесвіту”.

Індивідуальний світ особистості, по суті, є більш чи менш хаотичним конгломератом різноманітних, різноякісних і різнорангових “я”, кожне з них може виконувати естетичну діяльність, подавлюючи решту “я” або уявляючи їх.

Стверджуючи, що пізнання завжди є “бачення очима Всесвіту”, це не означає, що ніби таке бачення завжди є пізнання.

Говорячи про пізнавальне, моральне, естетичне начала як про результати “вживання в образ” всесвітнього, соціального чи індивідуально – особистісного космосу, маємо на увазі “чисті форми”, “ідеальні типи” начал.

За допомогою такої теорії можна побачити і оцінити тенденції в розвитку духовного світу, оцінивши, визначити, чи варто цьому розвитку надати можливість іти так, як воно йде, чи, скажімо, через передбачення якихось катастрофічних наслідків, активно вмішатись в нього, застосувати необхідні практичні міри.

 

Висновки.

Отже, здійснений аналіз буттєвих основ духовного розвитку людини, показує, що лише при доведенні розуміння буття до розкриття його культурного змісту можлива філософсько – світоглядна основа феномена і категорії духовності. Самовизначення людини служить основою виникнення, формування і розвитку такого специфічного феномена, якою є духовність. Ідея людського самовизначення присутня на всіх рівнях осмислення буття людини. Тому, що людина не може існувати, якщо не самовизначиться практично чи теоретично. Визначаючи світ як він є “сам по собі”, індивід разом з тим обосновує власне існування, тому що способом свого буття він поставлений у відношення до світу і здійснює свою життєдіяльність в його рамках.

В залежності від домінуючої модальності людського буття, духовне набуває різного виду. Духовність не дана думці відхилитись від людського буття, від проблеми буття людини.

Вся складність розробки проблеми духовності зумовлена тим, що вимагає переосмислення буття і можлива лише на основі цього переосмислення.

Духовне життя суспільства – одна з головних сфер суспільного життя. Воно охоплює світ ідеального ( сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій тощо) разом з його носіями та матеріальними засобами виробництва і поширення. Це не тільки Ідеї, але й їхні носії; не тільки свідомість, а й засоби її трансформації, накопичення, поширення виробництва. Ідеї опредметнюються в речах , процесах, традиціях, відносинах. Вони продовжують існувати завдяки історичній пам’яті, що передається з покоління в покоління через культуру, освіту, виховання.

Духовний світ людини – це почуття , духовні орієнтири та світогляд. Він не існує поза духовним життям суспільства і разом з тим виходить за його межі.

Вихідним моментом формування змісту і структури духовного світу є знання. На основі їх формується розум – здатність до самостійного мислення, до охоплення, усвідомлення, освоєння життя в його складності ,багатогранності, суперечливості.

Усі елементи духовного світу людини органічно взаємопов’язані. Духовно багата людина має проникливий розум, гармонійні почуття, тверду волю.

Будь-яка розбіжність між зазначеними феноменами духу деформує життєдіяльність людини як цілісної істоти. Тупа, нерозумна, нечуттєва воля, що стверджує себе як самоціль, намагається підкорити собі все заради ствердження своєї самості. І навпаки, відсутність волі не дозволяє реалізувати добрі почуття і думки в практичних діях.

Духовний світ кожної людини є явищем неповторним і унікальним. Духовне життя суспільства є багатогранним і суперечливим, його важко охопити більш-менш адекватною теоретичною схемою.

 

Література.

Андрущенко В.П., Михальченко М.П. Сучасна соціальна філософія. Київ видавництво “Генеза”, 1996.

Гегель Г.В.Ф. Философия Духа //Собр. соч.:В 14 т.-М.: Соцекгиз – 1959.

Гульна А. Космическая ответственность духа.[В святи со статей Э.Ильенкова “Космология духа.Роль мыcлящей материи в системе мирового взаимодействия”, в журнале “Наука и религия”,1988,№8.

Гумбольт В. О духе, присущем человеческому роду //Язик и философия культуры – М.: Прогрес,1985.

Каган М.С. О духовном //Вопросы философии.- №9.

Кувакин В.А. Разговор о смысле, духе, бытии и ничто, и о возможностях заглянуть за первоначала. //Весник Московского университета. Сер.7. Философия – 1991 - №2.

Ламетри Ж. Трактат о душе. //Сочинения.- М.:Мысль.

Лосев А.Ф.Дух.//Философская энциклопедия.:В 5 т.- М.: Советская энциклопедия.,1962 –т.2

Мізінська Л. Категорії духовності в сучасній українській філософії.//Мандрівець.-1999-№4.

Никитин Е.П. Духовный мир: ограниченый космос или разбегающаяся Вселенная.//Вопросы философии.-1991-№8.

Несторенко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Київ. Абрис.1995.

Орлов В.Н. Духовное производство и его развитие в условиях социализма.- М.: Высш. школа.,1986.

Пролєєв С.В. Духовність і буття людини. Духовні орієнтації молоді: динаміка і формування. Київ., 1994.

Рерих Н.”Врата в будущее.”Роман – газета для юношества.- 1990,№11.

Современный западный философский словарь.

Терещенко Ю. Правда: Три погляди на велич людського духу.//Віче- 2002- №3.

Уледов.: Мысль, 1980.

Федотова В.Г. Душевное и духовное.//Философия науки- 1988- №7.

Філософія під редакцією М.І.Горлача, В.С.Кременя, В.К.Рибалка.,Харків,”Консул”,2000.

Філософський словник.-Київ, 1973.

Философский энциклопедический словарь.-М.,1983.

Философская энциклопедия.:В 5-ти т.- М., 1960-1970.


ДУХОВНІ ОСНОВИ СУСПІЛЬСТВА

Зміст

Розділ 1. Понятійно-термінологічна основа проблеми

Розділ 2. Суспільна свідомість, поняття, структура. Аналіз основних структурних елементів

Розділ 3. Взаємозв'язок і взаємодія духовного життя суспільного і духовного світу особистості

Висновки

Список використаних джерел

Понятійно-термінологічна основа проблеми

Ґрунтовне вивчення будь-якого питання починається зі з'ясування основних понять і термінів даної проболеми. Це дає чітку картину і систематизовує будь-яку галузь знання, запобігає виникненню двозначності. Тому вивчення духовних основ суспільства, ми вважаємо за доцільне розпочати саме з визначення понять і термінів, до яких звертатимемось в процесі роботи.

Щоб зрозуміти питання духовності, потрібно звернутися до першооснови — поняття «духу». Дух — це неречове начало, на відміну від матеріального. Людина порівняно легко пізнає матеріальну оболонку створеної природи, але у неї немає легкого зовнішноього доступу до сутностей духу, що нерідко викликає , наприклад, у матеріалістів і позитивістів, бажання заперечувати існування цього невидимого світу [11, с. 165 —170]. Більш цінне те, що менш доступне; матеріальні цінності рано, чи пізно задовільняються, духовними ж пошуками людина ніколи не пересичується, а тому в тенденції стає створінням універсальним.

З поняттям духу нерозривно пов'язане поняття духовності як притаманної людині здатності бути самосвідомим суб'єктом мисленя, почуттів і волі, що виявляється в цілепокладанні та творчій діяльності. Духовна діяльність — це вид трудової діяльності, сутністю якої є творення предметів духовних потреб людей. У свою систему вона включає сферу творчості (наука, мистецтво та ін.), сферу розподілу та освоєння духовних цінностей, які формувалися протягом суспільно-історичного розвитку і є надбанням усього людства. Духовна діяльність — це своєрідний виробник суспільної свідомості, вона реалізується з допомогою і через духовний світ особистості. Він є системою свідомо—психологічних рис, особливостей, яка в своїй цілісності виражає міру усвідомлення людиною сутності буття, свого місця і призначення в світі і проявляється в характері її відношення до світу і до себе [14, с. 156].

Духовний світ особистості не існує поза духовним життям суспільства. Він являє собою специфічну, індивідуально неповторну форму його прояву, існування, функціонування. В ньому знаходять специфічне відображення чуттєвий і раціональний рівні суспільної свідомості, всі її форми, суспільна психологія, ідеологія. Проте він не зводиться до суми їх, а є відносно самостійною цілісністю. Вихідним моментом формування змісту і структури духовного світу особистості є знання. На основі знань і природжених нахилів формується розум — здатність особи до самостійного мислення, до проникнення в сутність явищ і процесів. Розум не можливий без знань, але не зводиться до їхньої суми. Важливою рисою розуму є творчість. Характерною особливістю духовного світу особистості

виступає здатність застосовувати знання і розум для аналізу, оцінки явищ, для визначення ставлення до них, характеру вчинків і дій відповідно до потреб та інтересів особи, класу, суспільства. При цьому відбувається злиття об'єктивно-інформаційного, логічно-змістовного і чутєво-емоційного відношень до дійсності в єдине ціле — особистісно-суб'єктивне відношення до дійсності, до інших людей, до себе [14, с. 156 — 157]. Від того, якими інтересами та потребами керується людина, залежить її соціальна значимість, роль у житті суспільства. Оскільки життєдіяльність суспільства та індивіда здійснюється в певних об'єктивних умовах, люди не можуть не враховувати в своїй практичній діяльності діяння об'єктивних законів, а також характеру і результату впливу свідомої діяльності людей на навколиній світ і на саму людину. На цій основі формується здатність погоджувати потреби й інтереси з вимогами законів природи, суспільства, мислення, а також враховувати міру впливу людини на об'єктивну дійсність і саму себе. Ця особливість набуває значення розумного відношення до навколишнього світу, до інших людей, до себе. Набуті й засвоєні знання, перетворюючись в особистісно-суб'єктивне засвоєння дійсності, виражаються у формі віри та переконань. Серцевиною духовного світу культури є світогляд. У світогляді усвідомлення особою відношення до світу і до себе втілюється в розумінні мети і смислу свого життя. Важливим фактором реалізації життєвої позиції в соціальну активність є воля, що виступає як здатність особи мобілізувати фізичні і духовні сили для втілення світоглядних установок, розуміння мети і смислу життя в практичні вчинки та дії.

Духовно-практичне освоєння світу людиною проявляється у світовідношенні. Це не тільки чуттєве і мислене відображення дійсності, а духовне вираження суспільної практики, за допомогою якої людина освоює природу і соціальну дійсність і формує себе як особистість. На відміну від матріально-практичної діяльності духовно-практичне освоєння світу відбувається в свідомості через створення образів бажаного світу, уявного здійснення життєвих цілей та інтересів людини. Оскільки в процесі предметно-практичної діяльності людина перетворює природу, формує на цій основі предметний світ людської культури й саму себе, об'єктивні предмети природи стають об'єктами людської чуттєвості і пізнання, набувають значення певних суспільних цінностей лише в сфері практики.

Суспільна свідомість є однією з найважливіших сфер життя поряд із суспільним буттям. Суспільнна свідомість — це економічні, соціальні, політичні, правові, моральні, художні, релігійні, філософські, наукові та інші погляди, а також уявлення, ідеї й

теорії.. Залежно від того, що визначається первинним — супільне буття чи суспільна свідомість, — у філософії спостерігається дві протилежні тенденції — матеріалізм та ідеалізм. На нашу думку, на сучасному етапі розвитку людського суспільства суспільна свідомість в процесі свого розвитку набуває відносної самостійності і здійснює зворотний активний вплив на суспільне буття.

Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства поряд із суспільною свідомістю, є духовна культура. Є дуже багато визначень сутностей культури (термін «культура» походить від латинського cultura — обробка, виховання, освіта). Загальне визначення культури — це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності.

У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений прдуктами матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєнням світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вбачають у ній примат духовного над матеріальним [11,с.255—256].

Культура є органічною єдність матеріального і духовного. В літературі прийнято розрізняти духовну та матеріальну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносять засоби виробництва і продукти праці, форми суспільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура охоплює насамперед сферудуховного виробництва — це сукупність форм супільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недо^інка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне цілісне явище[ 13, с. 515].

Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють національну (українську, французьку), регіональну (слов'янську, американську), культуру певних соціальних суб'єктів. Виділяють певні культури епохи (Відродження), певні форми культури (політична, соціальна). В літературі виділяють масову, елітну , молодіжну та інші культурні пласти.

Духовна культура — це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму вцілому. Такий досвід має загальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою

спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб'єктів, що здійснюються в прцесі духовного виробництва; це система соціально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманитих, багатогранних духовних зв'язків та взаємин між людьми з метою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу.

Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних, духовних відносин включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціальною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творення буття. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб'єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності/їх всебічну самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність, перетворююча діяльність особистості до сприйняття передового, прогресивного у суспільному бутті; про готовність особистості до самовіддачі, саморозвитку своєї духовності як свого особистого, так і всього суспільства.

Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Ціннісний зміст духовної культури може виступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потенціал такої культури грунтується на загальній системі цінностей, вироблених людством протягом своєї історії.

Духовна культура — це складний соціодинамічний процес розвитку і функціонування багатогранних процесів та явищ суспільного життя, що безпосередньо чи опосередковано впливають на її становлення, формування. Соціодинаміка передбачає перехід від статичного існування особистості до динамічного, а також передбачає її автономію, перехід від тотальної регламентації до свободи усіх сфер життєдіяльності індивідуальності, духовного, соціального плюралізму. Вона означає перехід від одномірності до багатомірності, багатогранності, альтернативності економічних, соціальних, політичних, духовних процесів, що зумовлюють розвиток свободи людини, органічну самореалізацію індивідуальності, її духовності. Соціодинаміка духовної культури передбачає перехід від тоталітарних чи примітивних інституційних форм її організації, формування, виховання до цивілізованих форм, які грунтуються насамперед на саооорганізації, сасореалізації особистістю, індивідуальністю цінностей, що становлять сутність такої культур.

У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб

розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні[14, с. 320 — 321].

В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних — пізнавальна, комунікативна, регулятивна прогностична. Але інтегруючою є людинотворча функція. Визначальну роль саме цієї функції ми спробуємо довести при розгляді взаємодії духовного життя суспільства і духовного світу особистості.

 

Суспільна свідомість: поняття, структура. Аналіз основних структурних елементів.

Свідомість є специфічним об'єктом, який не піддається звичайним способам дослідження і пояснення. Вона функціонує в якості «органа» життя людини, але життя, не обмеженого рамками її плоті, а такого, що виводить її за ці рамки в світ людської взаємодії, засобів людської діяльності, культурних форм і різноманітних природних стихій.

Власне життя свідомості і є перехід через ці межі, а також через межі тільки біологічних можливостей людини і тільки фізичних якостей предмета.

Ідеальні духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості. Вони знаходять свій вияв у мові і, головне, в діях, в діяльності людини. Мабуть через неможливість об'єктивної фіксації та опису духовні, ідеальні явища все ще залишаються важкозбагненними і загадковими.

Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому ж полагає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке її призначення в світі.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.254.88 (0.02 с.)