Та вихід у граничне буття може бути результатом усвідомленої діяльності. Більше того, можна говорити про специфічну волю, що виводить людину у граничне буття – волю до виключності.

Реалізована воля до виключності може означати подолання потаємної самотності буденного буття, а може приводити до її глибинного посилення. Саме воля до виключності продукує справжню граничну самотність.

Воля до виключності виключає людину з буденного спілкування. Та вона може приводити до виключення із будь-якого спілкування. Вона може замикати людину у її “гордині”, відчужуючи від суспільства в цілому й від окремих особистостей у суспільстві.

Однак розмірковуючи далі, ми не можемо не побачити парадоксальний факт: воля до виключності у своїх глибинних витоках досить часто є волею до внутрішньої комунікації. Воля до виключності є бажання дійсного спілкування, спілкування, в якому люди будуть відноситися до мене як до суб’єкту, особистості, а не як до об’єкту.

4.2. Самотність у граничному бутті людини: туга, закоханість, жах, відчай.

 

Самотність виявляється в буденності як нудьга. Вже сам феномен нудьги означає, що для людини неприступна істинна повнота буття. Але самотність як нудьга рано чи пізно переходить у більш безвихідне становище – туга. Туга означає, що ми наблизились до меж свого теперішнього існування і прагнемо подолати ці межі. Однак у стані туги наші межі уявляються нам тупиком. І тоді людину охоплює байдужість. В екзистенційній ситуації туги та у байдужості, що вона породжує, з-під наших ніг уходить в грунт буденного буття. Дивним чином ми опиняємося поміж землею та небом і в цьому стані осягаємо світ як ціле. Таку ситуацію цікаво описав Мартін Гайдеггер: “Глибока туга, що блукає у безоднях нашого буття, наче глухий туман, зміщує всі речі, людей і тебе самого разом із ним в одну масу якоїсь дивної байдужості. Цією тугою відкривається суще в цілому”1.

Туга, як і нудьга, приходить до нас в самотності і є вираженням самотності. Туга є оголенням самотності, яка у таємному вигляді існує у буденності в стані нудьги.

Коли людина вступає в тугу, вона вже не може бути в буденності. Вона біжить з буденності, вибуває з нею у дещо зовсім інше. Це прорив до власного існування, екзистенції – того, що протистоїть безособовому перебуванню та виступає буттям людини на межі, граничним буттям.

Туга чоловіка – дещо зовсім інше, ніж туга жінки. Чоловіча туга – це переживання нереалізованості в бутті за межами роду, тоді як туга жінки виступає переживанням нереалізованості та самотності у родових межах.

Туга може бути знята у граничному бутті тільки закоханістю. Закоханість тут трактується достатньо широко – як стан піднесеності перед буттям. Це – стан екстазу.

Однак закоханість досягає свого найвищого вияву саме як відносини чоловіка та жінки. Саме в цій закоханості відбувається трансформація туги. Та чи зникає туга?

Ні. У закоханості туга перевертається. Наче величезний айсберг, вона, показує свою сховану частину. Закоханість – це усвідомлений потяг позбавитися туги, але туга завжди присутня у закоханості. Бо закоханість не є любов і завжди носить тимчасовий та перехідний характер. У закоханості, яка підіймає людину понад обрієм буденності, завжди живе почуття її кінцевості.

Закоханість чоловіка носить більш ігровий характер, чоловік активно розвиває це почуття, розігрує його, прямуючи до своєї жертви. Дійсно, у закоханості жінка часто перетворюється у жертву, бо закоханість жінки є більш буттєвою й сакральною. Саме тому жінка тяжче, ніж чоловік переносить завершення закоханості, хоча чоловік може глибше переживати це завершення.

У закоханості чоловік бажає ідеалізувати жінку, створювати її міфічний образ. Закохана жінка більш тверезо дивиться на чоловіка. Звідси серйозніше відношення жінки до закоханості. Однак і для чоловіка, і для жінки у закоханості є трагічна основа і її смак додається до всіх задоволень закоханості.

У закоханості є легкість, в якій однак передбачається тягар туги як зворотного боку закоханості. Це передчуття наповнює закоханість таємним смутком. Коли закоханість проходить, самотність-туга може повернутися з новою силою.

Закоханість завжди драматична й трагічна – у силу своєї кінцевості. Любов також трагічна, більш того, її трагізм глибше. Але трагізм любові – на відміну від закоханості – знаходиться не в ній самій, а у відношеннях між нею та світом.

Закоханість як почуття та буття існує в часі, любов розгортається у Вічності.

Любов є вічне почуття Вічної Особистості. Любов – це переживання та буття, яке разом з особистістю входить за будь-які межі. Тому в любові менше дрібного драматизму порівняно із закоханістю. В ній туга та самотність проходять абсолютну метаморфозу.

Однак на шляху любові як почуття та буття, яке виходить за будь-які межі, стають дві реальності людського буття – на-межі – жах та відчай.

Жах – це страх, що вийшов за межі матеріального предмету. Це страх перед безоднею, яка лежить за межами будь-якої матеріальної небезпеки. У стані жаху матеріальна, фізична небезпека може бути лише символом, який виражає небезпеку метафізично.

Розкриваючи цю особливість жаху, що відрізняє його від страху, М. Гайдеггер глибоко усвідомив, що у жахові людина не прямує рятуватися активністю, а навпаки, ціпеніє у спокої. “Страх перед чимось торкається завжди... якихось визначених речей, - пише він. – Оскільки боягузтву та страху притаманна ця окресленість причини та предмету, боязливий та несміливий міцно пов’язані речами, серед яких знаходяться. У прагненні врятуватись від чогось... вони губляться і у відношенні до іншого -... в цілому “втрачають голову”.

У жахові для такої метушні вже немає місця. Більш за все якраз навпаки, жахові притаманний якийсь закляклий спокій...”1.

Жах – це граничний страх, котрий перестає бути страхом й стає чимось іншим. Жах – це величезна метафізична тінь страху, тінь яка ворушиться сама по собі. Жах – це трансцендентний, потойбічний страх.

Відчай виступає граничним поглибленням жаху і, одночасно, виходом за його межі. Відчай – це така трансформація жаху, коли останній втрачає свою гостроту, зберігаючи глибину й напруженість, більше того, посилюючи їх. Не можна сказати: “гострий відчай”, ми завжди говоримо: “глибокий відчай”.

У відчаї, з іншого боку, ми можемо побачити тугу, яка вижила у зачарованому лісі жаху. Однак відчай є туга, яка набула настільки глибинний характер, що вже не лікується жахом. Людина, яка попала у відчай, стає майже нечуттєвою до жаху: відчай є метаморфозою і туги, і жаху. Але якщо і туга, і жах замикають людину в собі, то відчай розгортає перед людиною світ. Сутінки туги та місячне світло жаху змінюються світлом сонця. Навіть самотність відчаю незбагненним чином розкривається світові. І в цій дивній розкритості самотності людина бачить вихід з абсолютної безвихідності.

4.3. Метаморфози внутрішньої самотності у граничному бутті: самотність володаря, творча самотність.