Джерела римського права в період імперії.

На першому етапі Римської імперії (за принципату) ще зберігали певне значення деякі попередні джерела права. Іноді скликались Народні збори. Проте таке затвердження було лише формальністю і незабаром цей порядок видання законів зник. У період принципату силу законів набули постанови сенату — сенатусконсульти. Законодавча компетенція була закріплена за сенатом у першій половині II ст., хоча визнавалась ще раніше. Сенат, щоправда, не мав законодавчої ініціативи, і його постанови були лише законодавчим оформленням пропозицій імператора — принцепса. З кінця III ст. сенат втратив законодавчу компетенцію.

Зі зміцненням імператорської влади і віднесенням більшості судових справ до компетенції імператора і його урядовців поступово втратила значення діяльність преторів, у тому числі правотворча. Преторський едикт перестав бути передовою формою вираження діючого права. Основні інститути права, типи позовів і способів захисту права переважно вже склалися і не потребували постійного перегляду і доповнення. Зосередження ж у руках імператора повноти законодавчої влади зрештою усунуло потребу попередньої діяльності преторів. Преторський едикт, отже, вичерпав себе як джерело права. Близько 130 р. Сальвій Юліан за дорученням імператора склав текст (збірник) преторських едиктів.

Основним джерелом права в період домінату стали розпорядження імператора. Зі зміцненням імператорської влади, переходом до періоду домінату законодавча влада імператора розглядалась уже як одне з виявлення божественності, невід'ємної суті цієї влади. Тим самим імператор ставився вище від закону, його одноособова воля мала беззаперечний характер. Інші форми правотворчості в період домінату фактично припинилися.

Розпорядження імператора дістали загальну назву конституцій. Конституції поділяли на чотири види: едикти, декрети, рескрипти, мандати. Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії. Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема судових, справ. Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати — інструкції службовим особам.

Пізніше усі розпорядження імператорів називали законами. Законодавство імператорів установлювало для всієї імперії право, а місцеві закони, звичаї, порядки ставали недійсними. Право уніфікувалося. Якщо місцеві порядки ще де-не-де зберігалися, то тільки як другорядні норми для регулювання суто внутрішніх взаємин мешканців провінцій.

В період домінату набували значення (як джерело права) загальні розпорядження таких високих службових осіб, як префект Преторію і префект міста. Вони видавали розпорядження з питань, не регламентованих законами імператорів.

Збереглась як джерело права в період імперії і діяльність римських юристів, які й далі користувалися авторитетом і популярністю завдяки глибоким знанням права, умінням кваліфіковано аналізувати конкретні правовідносини. Значною мірою саме тому найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консультацій. Склався своєрідний союз принцепсів — імператорів і юристів, вигідний для обох сторін, які взаємно підтримували одна одну. Класична юриспруденція (І—III ст.) розвивалася дуже інтенсивно. її основу становили дві юридичні школи — прокуліанська, яку очолював Лабеон, новатор у галузі права, ісабіанська, заснована Капітоном і названа на честь його учня Сабіна — найвидатнішо-го юриста І ст. До основних напрямів діяльності юристів цієї епохи можна віднести твори, присвячені дальшій розробці цивільного права; коментарі до преторського права; збірники праць юристів, що об'єднували цивільне і преторське право; підручники права — інституції; збірники казусів. У період пізнього домінату значення діяльності юристів як джерело права у Римі зменшилось, оскільки посилилася влада імператорів та їх урядовців.