Вотчинна монархія у Польщі ( X-XIII ст.).

У Польщі утворення феодальної держави пов'язане з діяльністю великопольського князя Мешко І (960-992) з династії П'ястів. Він об'єднав під своїм керівництвом Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян і поморян. За його правління було прийняте і християнство. З того часу Польща стає однією з найрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питання внутрішньої і зовнішньої політики. У Х-ХІ ст. в Польщі виникають перші міста - Краків, Вроцлав. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992-1025) включив до складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію.

Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава, на польський трон не без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель. Однак Польща в цей час переживала період феодальної роздробленості. У XII ст. вона фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання знаті майже повної самостійності. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинських статутах: посилюється незалежність від королівської влади і князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежними від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюється на все нові сфери життя.

З кін. XII ст. держава почала передавати феодалам в умовне тримання (як бенефіцій) державні землі з селянами. Згодом ці землі внаслідок наділення їхніх володільців податковим, судовим і адміністративним імунітетом перетворилися у приватні, спадкові вотчини. Першими такими вотчинами стали землі костелу. Та й духовенство першим оформилося як окремий соціальний стан, з своїми правами та привілеями. З кін. XII ст. окрему привілейовану групу панівного класу феодалів становило можновладство – верхівка військово-дружинної знаті. З сер. XII ст. як окремий соціальний прошарок зароджується міщанство, хоча торгівля ще тоді вважалася загалом монополією держави. З кін. XII – поч. XIIІ ст. у Польщі відбулося формування станів, тобто достатньо замкнутих груп вільного населення, кожна з яких мала особливе правове становище. Стани розподілялись на вищі – привілейовані та нижчі, непривілейовані. До перших належали дворянство (можновладці та рицарство) і духовенство, до других – міщани і вільні селяни (разом – третій стан).

Дворянство. З-поміж дворянства вирізнялись можновладці – знать, яку з XI ст. джерела називають нобілі. Спочатку знать утримувалась за рахунок виділеної їй частини князівський прибутків, згодом сформувалась її особиста земельна власність – за рахунок князівських пожалувань, захоплення общинних і пустуючих земель. Головною збройною силою правителя стало рицарство. У XII-XIII ст. сформувався окремий стан рицарства, життя, власність яких охоронялася правом. Імунізовану землю рицарів почали називати “володінням на рицарському праві.”. За воїнами-рицарями в XIII-XIV ст. утвердилася назва шляхтичів. Сформувалися й рицарсько-шляхетні права: на отримання землі від правителя, на викуп з полону правителем залишати у спадок рухоме і нерухоме майно тощо.

Міщанство. У XII-XIII ст. польські правителі почали запрошувати на пустуючі землі німецьких поселенців-колоністів. Останні, засновували міста, села, а поселялись у вже існуючих містах, створюючи міський патриціат. Вони мали певні привілеї, самоуправління, своє право. Інший, чисельніший прошарок міського населення становило поспольство – ремісники, торговці (крамарі) та ін. Воно було переважно польським і постійно ворогувало з німецьким патриціатом, який поклав на поспольство весь тягар податків і повинностей, але не допускав до управління містом. Третій прошарок становив плебс – міська біднота (наймити, домашня прислуга та ін). Права громадянства вони не мали, хоч підпорядковувалися міському праву. Ці люди були особисто вільними.

Селянство. Князівськіселяни – підпорядковувались безпосередньо князеві та його урядовцям. Вони вели у своїх ополях самостійне господарство, зберігали право на землю (підпорядковану князеві), мали певну господарську й особисту самостійність. Селяни, котрих разом із землями віддавали феодалам називались приписними. Закупи – селяни, що втратили волю за борги пожиттєво або до відробітку боргу. У Володіннях князів і феодалів проживали ще й раби. Відомі ще і наймити – постійні або сезонні.