Суспільний лад Афінської держави.

Населення стародавніх Афін поділялося на дві основні категорії — вільних і рабів. Серед вільних, у свою чергу, теж існував принциповий поділ: на громадян і негромадян. До останніх належали метеки, чужинці, вільновідпущеники.

Повноправним громадянином вважали в Афінах тільки ту людину, чиї батько і мати були афінськими громадянами і проживали у законно оформленому шлюбі. Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку, коли вони набували право бути внесеними до списків членів дему, в якому числився їхній батько. Серед найважливіших прав були: право брати участь у Народних зборах, право бути обраним на різні державні, а також громадські посади (з ЗО років), право на службу у війську (з 20 років), отримання у випадку успішних воєн землі, рабів, трофеїв, право на різну державну допомогу тощо. Громадяни Афін мали й певні обов'язки, серед яких найважливішим була військова служба. Найбагатші громадяни (перший розряд) мали ще один обов'язок перед суспільством — так звані літургії. Літургії поділяли на звичайні, тобто такі, які повторювалися регулярно, щороку, і надзвичайні. До звичайних належали хорегії, гімнасіархії, фінансування спільних обідів під час різних святкувань та ін. До надзвичайних літургій відносили трієрархію — обов'язок спорядити військовий корабель. Держава давала громадянину готовий корпус корабля з тим, щоб він повністю його обладнав, забезпечив усім необхідним для плавання.

Афінські громадяни, зокрема чоловічої статі, користувалися всією повнотою прав тільки в межах своєї держави. Виникає проксенія — інститут "гостинності", що регулювала відносини громадян до іноземців-греків за принципом взаємності. Проксенія здійснювалась між окремими особами чи категоріями громадян різних полісів, а згодом між державами. Потім виникає інститут "ісополітії" — коли дві чи більше держав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. За такою угодою громадянам однієї держави надавали в іншій ті ж самі політичні та приватні права, що й місцевим громадянам.

Отже, узагальнимо: всією повнотою економічних і політичних прав у Афінах користувалися громадяни-чоловіки. Жінки-афінян-ки політичних прав не мали. Не мали їх і чужинці, метеки і, звичайно, раби. Була в Афінах ще одна категорія вільних людей — метеки (або метейки). Це теж чужинці, але ті, які постійно проживали в Афінах. Прав громадян вони не мали, хоч іноді цілі їх покоління проживали в Афінах. Отже, вони не мали права брати участь у Народних зборах, обіймати державні посади, позивати і відповідати у суді, набувати нерухомість. Згодом їм дозволили купувати дім, але не дорожчий 2 тис. драхм, і навіть землю вартістю не більше 12 тис. драхм. Водночас це були люди особисто вільні, мали змогу вільно пересуватись по території країни, оселитись, де хотіли, виїжджати за межі Афін. Вони сплачували державі окремий податок (метейкон).

Подібним до метеків було правове становище вільновідпущеників — звільнених на волю рабів. Вони теж мусили мати простата, котрий представляв їх перед властями і в суді, платили той самий податок (метейкон) та ще й спеціальну оплату (тріоболон).

Говорячи про античні суспільства, античну демократію і культуру, не слід забувати, що ці суспільства були рабовласницькими. Розрізнялися раби державні та приватні. Державні були в дещо кращому становищі. Вони могли мати своє господарство, купувати й продавати майно, створити свою сім'ю. Державні раби працювали на рудниках, на будівництві оборонних споруд, фортець, прокладанні доріг, на публічних роботах, у державних майстернях тощо. З них вербували тюремних наглядачів, обслуговуючий персонал, виконавців судових вироків, писарів.

Чимало рабів становили приватну власність громадян. Вони працювали в домашньому господарстві, ремісництві, полі, були серед них лікарі, масажисти, вихователі, будівельники, веслярі на кораблях та ін. Велика кількість рабів працювала у приватних ремісничих майстернях, що називалися ергастеріями. Дуже популярною формою експлуатації рабів було здавання їх в оренду. Раб в Афінах був повною власністю господаря. Раб не міг без дозволу пана мати своєї сім'ї, набувати майно. Все, що йому вдалось зберегти або набути, вважалося власністю його господаря. Однак убити свого раба господар не міг. У суді раб самостійно виступати не мав права. При потребі від його імені виступав господар.