Утворення, особливості станово-представницької монархії у Польщі, її державний устрій ( XIV-XV ст).

З кінця XIII ст., після періоду феодальної роздробленості (у XII-XIII ст.) у Польщі відновився об’єднувальний процес. Інституціональним виявом цього була систематична коронація правителів, починаючи з Пшемисла ІІ (1295р.). Тобто можна вважати, що закінчився період вотчинної монархії і виникла станово-представницька монархія – Польське королівство.

Формуванні і розвиток станової монархії у Польщі мають певні особливості. Перевагу над іншими станами, в т.ч. в правовому відношенні, отримало дворянство (шляхетство), яке становило значний відсоток вільного населення і вважалось найчисельнішим у Європі. Інша відмінність – це економічна політична слабкість міщан – стану, який у зв’язку з низкою причин не виконав такої серйозної ролі в розвитку станової монархії та справі централізації держави. Це всезростаючий вплив одного стану – шляхти- на вирішення загальнодержавних справ, в управлінні державою взагалі, його постійні намагання обмежити королівську владу. Це виборність монарха, повноваження якого почали переходити до дворянського представницького органу – сейму, внаслідок чого виник своєрідний дуалізм влади – органів державної виконавчої влади і сейму та місцевих сеймиків, тобто органів станових. Це своєрідна структура сейму, де не було ні палати духовенства, ні палати третього стану. В результаті розвиток станової монархії вів країну не до централізації, абсолютизму, а до децентралізації, встановлення так званої шляхетської республіки, всевладдя і вседозволеності дворянства, що зрештою призвело до втрати незалежності, державності. Наслідком поділу феодальної роздробленості були значні територіальні втрати, головно на сході та півночі.

Від 1320 р. Польську державу постійно очолював король. Як законодавець король видавав нормативні акти, але за згодою і співучастю королівської ради. Самостійно законодавчу компетенцію король мав лише щодо королівських міст і єврейського населення. Королівська рада здійснювала управління державою разом з королем. Члени ради разом з королем становили королівський суд.

Поступово сформувались уряди, сфера діяльності яких охопила всю державу. Уряди (посади) поділялись на центральні та локальні; центральні у свою чергу – на коронні та придворні. До них належали уряди канцлера, підканцлера, скарбника, маршалка.

Управління територіями здійснювали урядники локальні – земські та королівські. Попередні удільні території – князівства та землі з XV ст. почали називатись воєводствами, хоча деякі території зберегли назви земель. Воєводства поділялись на каштелянії. В другій половині XV ст. їх замінили поділом на повіти. Найвищими земськими урядниками були воєводи, потім каштеляни. Ці посади призначав король. Наступним за значущістю був підкоморій (у воєводствах) – урядник фіскального управління. Він розв’язував питання зі земельних спорів, мав обов’язок захищати сиріт і вдів (із шляхти). Далі йшов земський суддя, який розглядав справи шляхти. З кін. XІV ст. король призначав старост гродових (міських). Існувала ще посада (уряд) юстиціарія (оправца), який відповідав за громадський спокій і порядок.

Народні віча замінили з XIII ст. періодичні (щорічні) з’їзди урядовців, вищого духовенства і магнатів, що скликались по землях і називались коллоквіумами. З XІV ст. скликались і загальнодержавні з’їзди, які польські дослідники називали передпарламентами. Загальнодержавний сейм перейменували у вальний. Сейм міг приймати рішення і при відсутності короля, однак король мусив їх затверджувати. Сейм розв’язував питання про податки, приймав найважливіші закони й інші нормативні акти, затверджував видані королем привілеї. На сеймі відбувалося обрання короля, представник сейму були присутні під час підписання міжнародних трактатів.