Встановлення абсолютизму в Франції. Зміни в суспільному ладі та державному устрої.

На початок ХVIст. в основному сформувала абсолютна монархія, яка придбала у Франції найбільш закінчену форму. Старі феодали почали занепадати, а з середньовічного стану городян формувався клас буржуазії. Ці сторони боролись між собою, але не могли взяти верх над іншою і потребувала допомоги королівської влади. Цим скористалась монархія: використовуючи у своїй політиці протистояння між цими двома класами, королівська влада набула форми абсолютної монархії - де верховна влада цілком і повністю зусереджувалася в руках монарха, збільшився апарат примусу, ліквідувались та приходили в повний занепад станово-представницькі установи.

Характерні риси: вся повнота законодавчої, військової та судової влади зосереджувалась в руках спадкового глави держави – короля. Відповідно йому підпорядковувався весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративно-фінансовий апарат, суд. Відтепер всі французи, включаючи дворян, розглядались, як піддані короля. Основна частина дворянства (залишаючись панівним класом) змирились з таким становищем, і виступила опорою корони. Монарх, в свою чергу, захищав загальнокласові інтереси дворянства, допомагав у придушенні антифеодальної боротьби селянства, виділяв значну частину коштів у країні на утримання дворянства.

З ХVI по першу половину ХVIIст. абсолютна монархія відіграла відносно прогресивну роль. Вона вела боротьбу проти розколу країни. Маючи постійну потребу у нових додаткових засобіх, абсолютизм сприяв росту мануфактур, вводив високі мита на ввезені в країну іноземні товари, вів війни проти іноземних держав-конкурентів у торгівлі, заснував колонії. Податки на торгівлю й промисловість беззупинно зростали, вводилися нові примусові платежі й позики.

Концентрація всієї повноти державної влади в руках монарха призвела до припинення діяльності Генеральних штатів. Значно обмежувались права парламентів.Едикт 1641 р. зобовязав Парижський парламент реєструвати всі нормативні акти короля (нівіть без його присутності). Парламенту заборонялось приймати до розгляду справи, що стосувались уряду і його адмін.апарату. Свіцька влада в особі короля посилила контроль над церквою, король отримав виключне право призначати кандедатів на вищі посади в католицькій церкві.

В цілому ж бюрократичний механізм абсолютизму був надзвичайн оскладним, громіздким, існувала величезна кількість часом непотрібних установ. Апарат включав два види установ: 1)установи, на посади в яких призначалися королем особи, як правило, незнатні, та 2)установи, де посади продавались. Багато органів не мали чітко окресленої компетенції і нерідко дублювали один одного. Усе це сприяло зростанню тяганини, корупції й інших зловживань, які в останнє століття абсолютизму прийняли небачені раніше розміри.

Центральні органи державного управління являли собою обєднання різноманітних установ, створених у різні періоди. До складу Державної ради входили представники вищої предворної аристократії і „дворянства мантії”. Вона фактично перетворювалася у вищий дорадчий орган при королі. Його доповнювали спеціальні ради: рада фінансів, рада депеш (повідомлення з місць) тощо.

Функціонувала і низка інших органів: таємна рада, веденню якої підлягав касаційний перегляд деяких категорій справ, апарат канцлера – почесного представника короля, що головував у його відсутність у радах. Частина цих органів діяла більш-менш постійно, інші - час від часу, або не скликались взагалі. Проте посадові особи цих установ продовжували рахуватись на державній службі й одержували величезну платню. Таким шляхом монархія „підгодовувала” й залучала на свій бік знать.

Органи, створені в часи абсолютизму, очолювалися Генеральним контролером фінансів і чотирма державними секретарями з військових, іноземних, морських справ і справ королівського двору. Компетенція Генерального контролера фінансів була найбільш широкою. Він здійсьнював управління збором і розподілом грошових й інших матеріальних ресурсів королівства, перевіряв діяльність посадових осіб на місцях. У його віданні знаходилася промисловість, торгівля, фінанси, державні роботи (буд-тво портів, доріг і т.п.). Генеральний контролер вважався першим міністром. Він і державні секретарі формально були підвідомчі королівським радам. Але в дійсності - тільки королю. Наради, які король проводив із ними, стали називатися Малою королівською радою. Там вирішувались найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики. Апарат Генерального контролера й державних секретарів нагадував міністерську (відомчу) систему управління. Але повного, чіткого розмежування за галузями управління ще не було.