Виникнення “Священної Римської імперії німецької нації”, її суспільний лад та державний устрій (X-XIII ст.)

Уже перший похід Отгона І в Італію (951 р.) завершився приєднанням Ломбардії, а Оттон І став королем лангобардів. Після другого походу в 962 р. папа був вимушений коронувати Отгона І імператорською короною, а сам папа став васалом імператора. Так, в 962 р. виникла Римська імперія на чолі з німецьким королем, який отримав титул імператора (з кінця XIII ст. вона стала іменуватися «Священною Римською імперією» германської нації). Ця держава проіснувала до 1806 р. Імперія включала до свого складу, крім власне німецьких земель, Північну та частину Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також частину Південної та Південно-Східної Франції.

Починаючи з Отгона І імператори значну частину свого часу проводили в Італії, залагоджуючи непрості відносини з папами та місцевими феодалами. Ця постійна відсутність імператорів у власних німецьких землях дозволяла крупним феодалам нарощувати свою силу, зміцнювати свою незалежність від центральної влади.

Зміцнення королівсько-імператорської влади означало поштовх до розвитку феодальних відносин у суспільстві. Політика Генріха І стосовно створення важкоозброєної кінноти стимулювала процеси феодалізації, оскільки рицарі-кіннотники поповнювали клас феодалів. Оттонівська церковна політика сприяла закріпаченню колись вільних селян-общинників. їх прошарок різко скорочується, вони зберігаються, головним чином, на окраїнах імперії - у Фрісландії, в Тіролі. Феодальна експлуатація в Х-ХІ ст. здійснюється переважно у формі панщини, до якої додаються численні оброчні платежі. Поширення панщини означало встановлення найбільш тяжкої форми залежності селян - особистої.

Адміністративна і судова влада поступово зосереджується у феодальній вотчині, що дозволяє її власникові здійснювати позаекономічний примус щодо селянства.

Перші королі нової франконської (Салічної) династії (1024-1125) -Конрад II та Генріх III намагалися зберегти позиції центральної влади за нових соціальних умов. Так, Конрад II пробував спертися на дрібне рицарство в своєму протистоянні з крупними феодалами. Останнім було заборонено довільно конфісковувати лени своїх васалів. Генріх III виступив у ролі покровителя «приватних» монастирів, що перебували у приватному підпорядкуванні великих феодалів. Королівській владі протистояв союз феодальних магнатів з римським папством.

Імператор Генріх IV (1056-1106) першим відчув на собі усю силу новоутвореного союзу. В 1070 р. розпочався заколот верхівки саксонської знаті, невдоволеної спробами імператора перетворити усю Саксонію на королівський домен. Після придушення цього виступу (1071 р.) в 1073-1075 pp. прокотилося величезне повстання саксонських селян. У 1077 р. Генріх IV був змушений капітулювати. Він прибув до папського замку у Каноссу, щоб покаятися і визнати власну неправоту. Йому нав'язали підписати акт, названий «Диктат папи». У 27 статтях вказаного документа проголошувалося, що папі і нікому іншому належить право призначення, зміщення і переводу єпископів, вирішення найважливіших юридичних суперечок, суду і накладення на імператорів та князів церковних покарань, звільнення підданих від присяги монархам тощо. Ніхто не має права судити папу, а князі й імператори на знак покори намісникові Христа повинні цілувати його пантофлю. Князі виступають безпосередніми васалами «апостольської» кафедри, з рук якої вони отримують на ленних засадах князівське, королівське та імператорське право, приносячи папі ленну присягу у васальній вірності.

Тривала, повна інтриг боротьба між імператорсько-королівською та папською владами завершилася тимчасовим компромісом - так званим Вормським конкордатом 1122 р., укладеним між Генріхом V та папою Калікстом II. Встановлювався особливий порядок виборів єпископів у Німеччині (за участю імператора) та в Італії і Бургундії (без такої участі). Вормський конкордат фактично руйнував основи імперської церкви.