Державний устрій Англії в період станово-представницької монархії ( XІІІ-XIV cт.).

До XIII ст. англійська феодальна монархія відрізнялась сильною королівською владою та значно більшою централізацією у системі управління. Але цим створювались умови для королівського деспотизму, Тому виник соціально-політичний рух за обмеження королівської влади. У червні 1215 р. короля змусили підписати Велику хартію вольностей. Вона була своєрідним компромісом між королем і баронами, оскільки у ній переважно йдеться про права і привілеї баронів.

В червні 1258 р. підписані королем Оксфордські провізії. Вони передбачали передання всієї виконавчої влади Раді з 15 баронів, без санкції яких король не міг приймати жодних важливих рішень. Це викликало незадоволення рицарів і міщан і в 1259 р. король підписав Вестмінстерькі провізії, де відбито інтереси рицарів, міщан і вільних селян. В 1265 р. започатковано англійський парламент. Рішення парламенту король міг схвалити або ж відхилити. Однак сам король уже не міг видавати законів.

Управління країною король здійснював за допомогою Королівської курії (збереження великої державної печатки, особистої печатки короля, функції дорадника короля, деякий час- права високої судової інстанції, які потім перейшли до Суду королівської лави та Суду загальних позовів). Ії називали ще Великою Радою. Існувала ще і Мала Рада – повноваження в системі управління, судові функції (справи іноземних купців, торговельні, “морські”).

Місцеві органи управління – це графства, а нижча адміністративна одиниця – церковна парафія.

Заможні верстви були партнерами королівської влади і в справі місцевого врядування. Статутами 1327 та 1332 pp. в кожному графстві на допомогу шерифам призначалися т. зв. «оберігачі миру», яким надавалося право переслідувати і страчувати злочинців. Дана посада була неоплачуваною, вона вимагала часу і засобів, тому, зрозуміло, «оберігачами миру» ставали лише найзаможніші мешканці графства. У 1360 р. був введений інститут мирових суддів. У кожному графстві мав бути призначений, згідно з парламентським статутом, «лорд» (мировий суддя) з повноваженнями «загнуздувати злочинців, заколотників і хабарників, переслідувати їх, арештовувати і піддавати покаранню». Саме мирові судді повинні були «також заслуховувати і вирішувати усі порушені короною справи про усілякого роду важкі карні злочини і правопорушення, здійснені у графстві, відповідно до законів і звичаїв даного графства». Статут 1360 р. мав дуже важливе значення для англійської юстиції, оскільки він позбавляв феодалів усіх раніше наданих прав на загальні розслідування і суд в межах їхніх сеньйорій. Посада мирового судді залишалася безоплатною, тобто знову-таки вимагала часу і засобів, недоступних для середніх верств населення, не кажучи уже про народні низи. Станово-представницька монархія в Англії спирається лише на частину рицарства і «третього стану», монарх «ділиться» своєю владою лише з найбільш економічно спроможними групами населення.

На цей історичний період припадають перші спроби англійської церкви відособитися від папського Риму. Коли папа Григорій XI (серед. XIV ст.) наказав лондонському архієпископу арештувати і піддати тортурам богослова Уїкліфа (1320-1384), який проповідував незалежність британського духовенства від римської курії, останнього підтримали Оксфордський університет, король і, згодом, парламент. Парламентський статут 1365 р. проголошував: «якщо папство буде захищати свої давні несправедливі притязания насильницькими заходами, то країна зуміє вчинити потрібний опір». Було вирішено відібрати усі бенефіції, подаровані папою своїм улюбленцям. Церква в XJV ст. володіла в Англії третиною земель, у багатьох місцях вона користувалася монополією вивозу вовни за кордон, дешева монастирська продукція вигравала у конкуренції з товарами, виробленими міськими ремісниками. Парламент став рупором загального невдоволення римською церквою, особливо після відновлення в 1368 р. бойових дій проти Франції, на території якої в Авіньйоні перебував папський двір. Саме парламент заклав основи англійського церковного права і англіканської церкви.