Посилення влади уряду у XIX ст. У Англії. Роль парламенту, королівської влади. Місцеві органи адміністрації та самоуправління.

Свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, була закладена ще в Бредській декларації 1660 р. На вищі державні посади могли претендувати віруючі будь-якої протестантської церкви, а не лише офіційної англіканської. Боротьба католиків Ірландії за урівняння в громадянських правах зумовила, зокрема, і урівняння католицизму з протестантськими конфесіями. Так, введена у 1870 р. конкурсна система заміщення посад на державній службі уже не передбачала дискримінації за релігійною ознакою. Ще раніше, у 1846 p., було деклароване урівняння в правах євреїв, які сповідували іудаїзм. На початку XX ст. навіть демонстративний атеїзм перестав бути перепоною для зайняття будь-яких посад у системі державної влади, включаючи і членство у парламенті.

Свобода зібрань не декларувалася якимось окремим законом. Більше того, Закон про охорону суспільного порядку 1715 р. дозволяв поліції розганяти збори і мітинги. Однак, поступово установлюється практика, коли для організації мітингу чи демонстрації уже не вимагається особливого дозволу властей. На початку XIX ст. мітинг могли розігнати силами регулярної армії, навіть не особливо рахуючись з кількістю людських жертв. Після того, як реформи виборчого права різко розширили число виборців, зросла здатність найширших верств населення здійснювати ефективний моральний вплив на владні структури. Правляча партія вимушена боротися за виборців в умовах жорсткої конкуренції з боку опозиції. Тепер мітинги розганяються поліцією лише у випадку повної упевненості в тому, що такий розгін не викличе протестів майбутніх виборців. Якщо мітинг перетворився на «шумне збіговисько» з актами вандалізму і насильства, дії поліції для відновлення порядку є, звісно, виправданими. Але навіть найрішучіші протести проти політики уряду не служать більше підставою для розгону мітингу чи демонстрації, якщо їхні учасники дотримуються правил громадської поведінки.

Свобода слова (цензура була скасована ще у 1695 р.) в XIX ст. набуває нового демократичного змісту. По-перше, право на висловлення власних поглядів отримують раніше заборонені суспільні структури і організації, наприклад, тред-юніони. По-друге, поширюється практика оскарження у суді тих чи інших публікацій, які завдають моральної шкоди громадянам. Особа, яка обґрунтовано вважає себе жертвою публікації, може розраховувати на відчутну матеріальну компенсацію і публікацію спростування згідно вироку суду. В практиці судів усе частіше - справи щодо «образи релігії», коли потрібно проводити риску між дозволеною пропагандою атеїстичних поглядів і недозволеним порушенням громадської моралі (наприклад, порнографією).

На поч. XX ст. гострий конфлікт між верхньою і нижньою палатами парламенту з окремого питання був вирішений на користь останньої, що мало надзвичайно важливі наслідки для парламенту і усієї практики парламентської роботи. У 1909 р. уряд лібералів вніс законопроект про збільшення податку на земельну ренту. Верхня палата, переважну більшість котрої складали аристократи-землевласники, у відповідь відхилила запропонований палатою общин бюджет. Ліберали заручилися підтримкою депутатів від Ірландії, після чого поставили перед королем Георгом V вимогу оголосити дострокові парламентські вибори. У випадку перемоги лібералів на цих виборах, король для усунення тупикової ситуації у конфлікті мав би провести розширення верхньої палати за рахунок т. зв. «маргаринових лордів». Причому, таке розширення мало б урівняти у верхній палаті представництво земельної аристократії і верхівки буржуазії, що дозволило б вирішити конфліктну ситуацію з бюджетом і законом.

Становить інтерес і еволюція острівної системи права в XIX ст. та усієї британської правоохоронної системи - з огляду на те, що в цей час саме Британія подавала світу передові зразки демократії, а її колоніальна імперія охоплювала 33 млн кв. км території в усіх частинах світу, за винятком Антарктиди.

17. Акт про парламент 1911 р. у Англії (передумови прийняття, зміст, оцінка).

На поч. XX ст. гострий конфлікт між верхньою і нижньою палатами парламенту з окремого питання був вирішений на користь останньої, що мало надзвичайно важливі наслідки для парламенту і усієї практики парламентської роботи. У 1909 р. уряд лібералів вніс законопроект про збільшення податку на земельну ренту. Верхня палата, переважну більшість котрої складали аристократи-землевласники, у відповідь відхилила запропонований палатою общин бюджет. Ліберали заручилися підтримкою депутатів від Ірландії, після чого поставили перед королем Георгом V вимогу оголосити дострокові парламентські вибори. У випадку перемоги лібералів на цих виборах, король для усунення тупикової ситуації у конфлікті мав би провести розширення верхньої палати за рахунок т. зв. «маргаринових лордів» (тобто, як це практикувалося і раніше, надати титул «пера» новим особам за якісь визначні заслуги, як-от розвиток економіки, благочинність тощо). Причому, таке розширення мало б урівняти у верхній палаті представництво земельної аристократії і верхівки буржуазії, що дозволило б вирішити конфліктну ситуацію з бюджетом і законом.

Але ще до проведення виборів лорди відступили, справедливо вважаючи, що «поганий мир кращий від хорошої війни». Після цього нижня палата робить додаткові зусилля з метою закріпити свій успіх. 3 1911р. встановлюється новий порядок розгляду законопроектів. Відтепер будь-який «фінансовий» білль, схвалений нижньою палатою, йде на підпис королеві, без розгляду у палаті лордів. Усі інші законопроекти верхня палата може заблокувати двічі, але після третього схвалення законопроекту палатою общин він стає законом.

Таким чином, Акт про парламент 1911р. остаточно підтвердив верховенство палати общин над палатою лордів, перемогу демократичних принципів над аристократично-олігархічними.