Державний устрій фрн за конституцією 1949р.

Законодавчу владу представляє двопалатний парламент. Право голосу надано кожному громадянинові держави, котрому виповнилося 18 років і котрий не менше трьох місяців проживає на території, де проводяться вибори, тобто на території ФРН. Він має право не лише обирати, але й бути обраним. Позбавлення виборчих прав можливе у разі судового рішення, коли порушника закону суд позбавляє почесних громадянських прав; тривалого перебування у психіатричній клініці; а також при переїзді на постійне місце проживання до іншої країни (крім випадків, пов'язаних з державною службою). Право делегування депутатів до парламенту має партія, яка зібрала не менше 5% голосів виборців. Партії отримують державні субсидії, розмір яких залежить від набраної кількості голосів виборців.

Більшість законопроектів надходить від федерального уряду, але з законодавчою ініціативою можуть виступати, звичайно ж, і бундестаг (нижня палата) та бундесрат (орган представництва федеральних земель). Свої проекти законів уряд спершу направляє в бундесрат. Після цього відбувається перше читання у бундестазі, обговорення в парламентських фракціях, друге і третє читання. Приймається рішення, як правило, простою більшістю голосів депутатів нижньої палати (крім внесення змін до Конституції, де вимагається дві третини поданих голосів). Бундесрат може опротестувати прийняття закону перед Федеральним конституційним судом. Необхідна також згода бундесрату на введення в країні надзвичайного стану.

Основний закон Німеччини не передбачає ні всенародного опитування, ні референдуму, ні всенародних виборів президента. Виняток становить ст. 29, п. 2. Вона надавала можливість організації народних ініціатив на тих територіях, які після капітуляції 1945 р. були без референдуму включені до складу інших держав. Всенародне опитування допускається також в разі виявлення ініціативи щодо повторної зміни земельно-територіального поділу.

Федеральний президент репрезентує державу, як на внутрішньо-, так і на міждержавному рівні. Він пропонує законодавцям кандидатуру на посаду глави уряду. Президент призначає і звільняє (за поданням канцлера) федеральних міністрів, підписує закони і обнародує їх. Йому ж належить виключне право на помилування. Федеральний президент юридично не має жодної можливості впливати на перебіг політичних подій, але на практиці саме президент негласно діє як посередник, політично обґрунтовує внутрішній і зовнішній курс держави. Конституція посилює повноваження глави уряду, котрий шляхом голосування у парламенті може бути звільнений зі своєї посади.

Канцлер обирається депутатами бундестагу і бундесрату без обговорення кандидатури. Він може бути переобраний - щоправда, лише один раз - на новий термін. Міністр канцлерського уряду не може бути відправлений у відставку парламентом, хоча депутати можуть поставити питання про відставку перед канцлером.

Для гарантування прав і свобод громадян створено Федеральний конституційний суд, незалежний від законодавчої та виконавчої влади. До його повноважень входить: вирішення суперечок між вищими федеральними органами у тлумаченні окремих положень конституції; розгляд правових конфліктів між федерацією і землями; перевірка того, як кожний новоприйнятий закон узгоджується з правовими нормами. Саме Федеральний конституційний суд ухвалив цілу низку надзвичайно важливих рішень, зокрема, про фінансування партій, Договір про основи відносин між обома німецькими державами (1974), про захист даних, що не підлягають розголошенню, та про штучне переривання вагітності.

Конституція розмежувала повноваження федерального уряду і земель. Землі були наділені «культурним суверенітетом». Вони отримали право самостійно регулювати систему освіти, розробляти закони про організацію служби преси, радіо і телебачення. Не менш важливо й те, що землі виконують федеральні закони.