Основні політичні партії у Великобританії на сучасному етапі.

Влітку 1945 p., саме під час роботи Потсдамської конференції країн-переможниць, в Англії відбулися парламентські вибори. На продовження переговорів прибув уже новий прем'єр - К. Еттлі, лейборист. Із загального числа 640 депутатських місць його партія здобула 393 і сформувала стійкий уряд, який протримався до 1951 р. Третє (після двох міжвоєнних) перебування лейбористів при владі ознаменувалося здійсненням масштабної націоналізації промисловості і фінансової сфери. Держава націоналізувала Англійський банк, вугільну і газову промисловість, енергетику, цивільну авіацію, залізничний транспорт. Дещо пізніше, уже в 50-х роках, було націоналізовано сталеливарну промисловість і, тим самим, доведено частку державного сектора в промисловому виробництві країни до 20%.

На виборах 1951 р. перемогли консерватори, після чого обидві провідні політичні партії поперемінно перемагали на виборах 50-70-х років. Програма лейбористської націоналізації, активно розпочата у другій половині 40-х років, була спершу згорнута, а згодом, уже за прем'єрства М. Тетчер, розпочалася денаціоналізація.

Консервативні уряди, зокрема в 1971-1974 pp., намагалися стримувати вказану загрозливу тенденцію втрати світових позицій колишньої «майстерні світу» з допомогою паліативів. Так, у 1971 р. був прийнятий закон про обов'язкову реєстрацію профспілок, заборону політичних страйків та страйків, не санкціонованих профспілковими центрами, під загрозою великих штрафів.

Окрім згаданої реформи управління економікою, держава і право післявоєнної Англії зазнали ряду інших важливих змін. Так, у 1948— 1949 pp. лейбористи провели дві реформи конституційного права. Спершу було скасовано подвійний вотум для осіб з університетською освітою. В 1949 р. термін дії відкладального вето палати лордів було скорочено з двох років до одного. У 1955 р. число виборчих округів по виборах в палату общин збільшилося з 625 до 630 за рахунок сільських місцевостей. У 1969 р. було надано виборчі права особам у віці від 18 років, тобто знижено віковий ценз виборців. Закон 1963 р. дозволив спадковим перам зрікатися титулу (і місця в палаті лордів) для того, щоб мати змогу взяти участь у виборах до палати общин.

Не вдалося лейбористам у 1968-1969 pp. реформувати палату лордів, позбавивши представництва в ній тримачів спадкових.

Вдруге лейбористи повернулися до цієї ідеї у листопаді 1998 р.

У 1979 р. консерватори перемогли на виборах до парламенту і сформували власний кабінет міністрів. Спочатку в його складі переважали аристократи, але дуже швидко «залізна леді» замінила міністрів-лордів людьми з більш скромним родоводом.

Настав момент, коли Маргарет Тетчер змусили піти у відставку, її наступник Джон Мейджор був компромісною фігурою, яка мала продовжити лінію консерваторів уже без «залізної леді».

У нове, третє тисячоліття Англія входить з новим лейбористським урядом Тоні Блера. Наприкінці 1998 р. лейбористи оприлюднили програму модернізації суспільства. Найбільш сенсаційною стала спроба реорганізувати палату лордів. Після реформи в палаті лордів мають залишитися лише призначені члени, місце у спадок передаватися уже не буде. Виконали лейбористи й іншу передвиборну обіцянку - скликати представницькі законодавчі органи Шотландії та Уельсу. У відання цих органів народного представництва передаються питання судочинства, освіти, охорони здоров'я та збору податків, хоча загальне визначення напрямів економічної, військової та зовнішньої політики залишається прерогативою парламенту, який засідає у Вест-мінстері.

У травні 1999 р. вперше з 1707 р. відбулося скликання шотландського парламенту. Тоді ж відбулися вибори до парламенту Уельсу, який раніше взагалі ніколи не скликався. І якщо на виборах до уельського парламенту впевнену перемогу здобули лейбористи, то в шотландському парламенті другу за чисельністю фракцію склала Національна партія Шотландії (37 мандатів із загального числа 129 місць), яка виступає за відокремлення і утворення самостійної держави.