Польський Вальний сейм і місцеві сеймики: утворення, роль в державі в добу Середньовіччя.

Польський парламент належить до найдавніших у Європі. Формування структури сейму завершилось 1505 р. прийняттям Радомської конституції. Сейм складався з трьох “cеймових станів”- короля, сенату і польської палати. Зауважимо: король став структурно частиною сейму, хоча раніше управляв усіма органами країни. Сейм було оголошено найвищим органом влади. Водночас оформилась структура й ієрархія станових представництв:1) вальний сейм; 2)сеймики провінційні; сеймики воєводств і земель (а потім – повітів).

Спочатку король скликав Сейм при потребі, згодом- щорічно, потім раз на два роки. Такі сейми називались ординарними (звичайними). У випадку необхідності скликались екстраординарні (надзвичайні). Вища палата сейму – сенат- сформувалась з колишньої королівської ради. Головував на засіданнях сенату король.

Посольська палата (ізба) складалась з послів від місцевих сеймиків. Палати засідали окремо. Схвалене обома палатами рішення в обов’зковому порядку підписував король. На території Польщі поступово оформлюються до 60 місцевих само-управлінських органів - сеймиків. Сеймик - це з'їзд усієї місцевої шляхти (більша частина якої перебуває на службі у магнатів), який вирішує не лише питання місцевого життя, але й участі регіону у житті загальнодержавному. З депутатів, обраних на місцевих сеймиках, формується нижня палата загальнодержавного Сейму. Саме у Сейму, у сеймиків (та ще у міст) просить король гроші на потреби центрального управління, зовнішньої політики, війська. До них він звертається у разі необхідності формування ополчення для ведення великої війни.

Законодавче право дворянства на скликання своїх сеймиків було отримане в 1454 p., коли Казимир IV Ягеллончик був змушений прийняти т. зв. Нешавські статути. За Нешавськими статутами 1454 р. він був змушений погодитися з тим, що жодне важливе рішення королівська влада не могла прийняти без скликання генерального з'їзду шляхтичів - Сейму. Пізніше цей же порядок буде підтверджений Мельницьким і Радомським привілеями.

Новий король Олександр IV (1501-1506) був ще слабшим за своїх попередників. Радомська конституція 1505 р. підвищувала значення Сейму в державно-політичному житті: король втратив право видавати закони та роздавати коронні землі. Фактично його функції зводилися до представницьких. 1 липня 1569 p., всупереч позиції литовських автономістів Миколи Радзивілла та Яна Ходкевича, було укладено Люблінську унію. Сейми обох держав мали стати спільними. Реальну владу в об'єднаній державі мав не король, а Сейм, що скликався один раз на два роки.

Згідно з т. зв. Генріховими артикулами 1573 p., затверджувався виборний характер королівської влади. Кожних два роки король зобов'язувався скликати сейм, без згоди якого заборонялося оголошувати війну чи укладати мир. Закони приймав лише сейм. У Польщі Сейм мав права, нечувані в жодній країні світу. Складався цей орган з двох палат. До Сенату входила аристократія за правом спадковості, а також вищі посадові особи держави та її церковні ієрархи. Посольську палату створили депутати, обрані на місцевих сеймиках. Кожний такий депутат мав імперативний мандат, тобто не міг голосувати інакше, ніж було погоджено на сеймику. У 1589 р. депутати обох палат Сейму отримали право liberum veto, тобто вільного вето. Для прийняття рішення сеймом вимагалася одноголосність його учасників, один-єдиний депутат своїм «нє позвалям!» міг зірвати вироблене колективне рішення.

З 1666 р. право liberum veto було поширене і на місцеві сеймики. Якщо взяти до уваги імперативні мандати депутатів, стає зрозумілим, що вироблення спільно узгодженого - усією шляхтою держави! - рішення стає майже недосяжним ідеалом. Але без згоди Сейму король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки і витрачати кошти. Самого короля також обирав Сейм.

У другій половині XVIII ст. назріла необхідність реформ стала очевидною. У 1764 р. вперше було обмежено право liberum veto, однак Надзвичайний сейм 1768 р. відновив його «на вічні часи».