Реформи кардинала А.Ришельє та Людовіка ХІV у Франції

Після смерті Генріха IV королем стає його дев'ятирічний син - Людовик XIII. Його опікуншою та регентшею стала його мати Марія Медічи. Першим міністром при Людовику XIII стає кардинал Рішельє, при якому відбулося остаточне зміцнення королівського абсолютизму у Франції. Підпорядкувавши своєму впливу короля, він фактично безроздільно керував країною. Об'єктивно політика Рішельє була спрямована на захист загальнокласових інтересів дворянства. Шлях до досягнення цієї головної цілі Ришельє бачив у зміцненні абсолютизму. Під його керівництвом значно посилювалася централізаціа адміністративного апарату, суду, фінансів.

Свою політичну програму Рішельє здійснив повністю. Була знищена політична незалежність гугенотів, за якими згідно "Едикту милості" 1629 р. зберігалося лише право на сповідання протестантської релігії.

Уряд Рішельє жорстоко пригнічував будь-який виступ принців і вельмож, були заборонені дуелі (фор­мально, щоб не допустити смертей офіцерства поза королівською службою, фактично ж ще й для обмеження дворянського гонору, при­боркання потенційних бунтарів), декларацією від 1626 року знесені укріплення та замки герцогів і графів, що образно підривало базу тієї могутності магнатів. Але привілеї дворян по відношенню до третього стану і сеньйоріальні права відносно селян, як і раніше зберігалися. Одночасно з тим, Рішельє учетверо збільшив податкові надходження до державної скарбниці. А оскільки дворянст­во і духовенство податків не платило, то тягар лягав на буржуа та се­лян.

Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, стимулював економічне освоєння колоній, проводив активну політику державного протекці­онізму.

Рішельє створив міцну систему місцевого управління, що знаходилась під строгим контролем центру. Не відміняючи колишньої строкатості територіального ділення, він ввів разом з ним нове ділення на 34 округи, що одержали назву інтендантських. У кожний з таких округів скеровувались наділені широкими повноваженнями представники центральної влади - "інтенданти його величності короля у справах поліції, суду і фінансів". Інтенданти безпосередньо підкорялися першому міністру і не обмежувалися в своїй діяльності питаннями поліцейського, судового і фінансового характеру, а втручалися і в інші справи місцевої адміністрації. Вони замінили колишніх герцогів і графів. Інтендантів призначали з осіб немісцевого походження, як правило, незнатних.

Вище управління державою здійснювалося королівською радою, її члени призначалися і зміщувалися королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого походження. Відповідали члени ради лише пе­ред королем (чи кардиналом). Рішення королівської ради повинні були затверджувати­ся королем. Паризький парламент був позбавлений свого політичного значення. Те ж стосувалося місцевих парламентів в провінціях.

З 1643 року на трон вступив п‘ятирічний Людовик XIV. Регенткою було призначено Анну Австрійську, матір короля, а фактичним правителем став її фаворит, кардинал Мазаріні. Після його смерті Людовік XIV самостійно правив Францією. За Людовіка XIV королівська влада набула характеру особистої централізованої диктатури, а абсолютизм досяг найвищого розвитку.

Концентрація всієї повноти державної влади в руках монарха призвела до припинення діяльності Генеральних штатів. На початку 1673 р. парламент було позбавлено основного права, на якому базувався його вплив,- права затримувати королівські закони і подавати на них заперечення (ремонтранси). Всі провінційні парламенти були підпорядковані губернаторам і ще більш інтендантам, всесильними представниками королівської влади, що були на місцях.

Міста остаточно втратили своє самоврядування, і муніципалітети з виборних органів перетворилися на адміністративні органи, що призначалися з центру. Обласне і міське самоврядування прийшло в повний занепад.

Центральний уряд в другій половині XVII в. складався з королівських рад (Верховного, Фінансового, Депеш і ін.) і державних секретарів, кожний з яких мав свій апарат чиновників. При Людовику XIV головну роль в рішенні питань грали державні секретарі, що особисто докладали королю про положення справ в країні. На місцях все знаходилося під контролем інтендантів: муніципальні і військові справи, релігія, освіта, торгівля, промисловість і землеробство.

Особливо важливого значення набула при Людовику XIV поліцейська влада. У 1667 р. була установлена посада генерал-лейтенанта поліції, в підпорядкуванні якого знаходилися як загальна поліція, так і політична поліція з розгалуженою системою таємного розшуку. В цей час стала поширеною система "наказів в запечатаних конвертах", в яких за підписом короля сановникам вручався чистий бланк, в який можна було вписати будь-яке ім'я і людину садили у в'язницю і тримали там без слідства і суду і без повідомлення терміну утримання. Розпоряджалися такими бланками вищі сановники.

В столиці члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право пере­бирати у власне провадження будь-які карні чи цивільні справи з су­дів усіх інстанцій. Тим самим режим необмеженої законодавчої та виконавчої влади абсолютизму поширювався і на третю гілку влади – судову.

Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуаль­ному законодавстві. Документи прийняті монархами, повністю скасовувати змагальний процес. Його місце за­йняв розшуковий процес двох типів - ординарний та екстраординар­ний. Збір доказів, ведення суду проходили таємно. Основним доказом вважалося визнання звинуваченого. Також дозволялися тортури. З метою виявлення спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку. Судова система була складною і заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося десять. У судах панували бюро­кратизм, хабарництво, свавілля.

Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили території були під командуванням губернатора та його підлеглих - сенешаля або королівського лейтенанта (намісника). Гу­бернатори не ставали, як це було раніше, носіями початку децентраліза­ції, - це були звичайні, хоч і високопоставлені, королівські чиновники. В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28 кавалерійських полків. Приблизно третину особового складу становили найманці.

Та все ж в першу половину царювання Людовика XIV, не дивлячись на колосальне марнотратство двору і короля, господарство країни швидко розвивалося, звільнене від смути і феодальної анархії. Велику роль в цьому зіграв генеральний контролер фінансів Кольбер, проводячи політику всемірного заохочення вітчизняної промисловості - він витратив колосальні кошти на роз­виток килимової, шовкової та мереживної промисловості. Він слідкував за розвитку торгівлі, турбувався впорядкуванням фінансів. На користь торгівлі і промисловості Кольбер знищив багато з внутрішніх митниць, строго стежив за станом доріг, каналів; сприяв розвитку комерційного і військового флоту. Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську, Вест-Індську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Ін­дії, Америці, продовжувала коло­нізацію Канади та Вест-Індських островів.

Якщо коротко охарактери­зувати економічну політику абсолютизму періоду Людовіка XIV, то вона зводилася до повсякчасного заохочення власного виробника за умови позбавлення буржуазії найменших політичних прав, навіть тих, що були завойовані в попередню добу.

Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції йде до катастрофи і ледве долає зростаючий опір. До кінця правління Людовика XIV Франция виявилася розореною. Державний борг досягав 2,5 мільярдів франків і в 16 разів перевищував річний дохід країни. У 1713 р. країна завершила боротьбу за «іспанську спадщину», що стало тимча­совим порятунком для французького абсолютизму.