Історичний аспект виникнення держави та права

Історичний аспект виникнення держави та права

 

 

План

 

1. Порівняльна характеристика понять «країна», «суспільство», «держава».

2. Поняття і види суспільних відносин та особливості їх впорядкування у додержавний період.

3. Теорії виникнення держави. Зміни в організації суспільних відносин з появою держави.

4. Історичні типи держави і права: поняття і загальна характеристика.

 

Порівняльна характеристика понять «країна», «суспільство», «держава».

Суспільство, країна, держава: спільне та відмінне

Суспільствовиступає як система різноманітних суспільних зв’язків і суспільних відносин. Суспільство є найскладнішою природно–історичною соціальною системою, що, в свою чергу, складається із соціальних спільнот.

Суспільство і людина нерозривно пов’язані між собою. Великий грецький філософ Арістотель, називаючи людину суспільною твариною, тим самим підкреслював, що поза суспільством розвиток та існування людини є неможливими.

Суспільство постає одночасно і як середовище, і як складний механізм задоволення життєвих потреб людини. Відповідно до цих потреб у будь–якому суспільстві існують певні структурні елементи – соціальні інститути:

1) інститут родини – забезпечує відтворення людини;

2) інститут економіки (виробництво матеріальних благ) – забезпечує набуття засобів існування;

3) інститут освіти та науки – забезпечує одержання, накопичення і передачу інформації;

4) інститут духовності (релігія, нерелігійні типи світогляду, мистецтво, філософія) – задовольняє духовні потреби людини;

5) інститут управління (влада, держава, право та інші соціальні норми) – забезпечує безпеку суспільства та людини, громадський порядок.

У різні періоди історичного розвитку суспільство набувало різноманітних форм, змінювалася його структура. Первісне суспільство було соціально однорідним, воно не знало соціальної стратифікації. Через це воно могло існувати без держави. Інститут управління був представлений владою, що мала неполітичний характер (влада старійшини, вождя, народних зборів).

З переходом до цивілізаційної форми існування суспільство стає соціально–неоднорідним. У ньому складаються відносно самостійні спільноти: касти, стани, класи. Стратифіковане суспільство завжди є внутрішньо суперечливим: інтереси раба прямо протилежні інтересам рабовласника, бідні та багаті переслідують у житті різні цілі тощо. Світовий досвід свідчить, що саморуйнуванню такого суспільства в змозі запобігти тільки державна організація. Держава постає як соціальний інститут, покликаний протистояти антисоціальним, руйнівним силам, керувати виконанням загальнозначущих справ, забезпечувати внутрішню і зовнішню безпеку суспільства.

Терміни „країна” та „держава” нерідко використовуються як синоніми. Але з погляду юридичної науки ці поняття не є тотожними. Поняття „країна” за своїм змістом є ширшим, ніж поняття „держава”. Воно має не тільки правове, але й географічне значення.

У правознавстві термін „країна” вживається у сенсі території, що має певні кордони, користується державним суверенітетом або перебуває під владою іншої держави. Історично відомі такі види підвладних країн як колонії, підопічні території. В наші часи країнами нерідко називають адміністративні або автономні частини держави. Наприклад, Країна Басків є складовою частиною Королівства Іспанія. У фізичній географії країна – це велика територія, виділена за географічним положенням, рельєфом, природними умовами та ресурсами. Наприклад, такою є гірська система Карпати–Татри, Західносибірська рівнина тощо. Кордони географічних країн та держав можуть не співпадати. Наприклад, територія гірської країни Кавказ входить до складу декількох суміжних держав (Російська Федерація, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Туреччина).

Термін „держава” застосовується як тотожний поняттю „країна” для позначення сукупності людей, території, на якій вони проживають, і суверенної у межах даної території влади. Цей же термін вживається в суто юридичному сенсі для позначення організації політичної влади, головного інституту політичної системи суспільства, який спрямовує та організує за допомогою норм права спільну діяльність людей, захищає їх права та інтереси.

 

Загальна характеристика держави та державної влади

 

 

План

 

1. Поняття і ознаки держави. Функції держави: поняття і види.

2. Органи держави: поняття, ознаки, види.

3. Поняття і види влади. Особливості державної влади.

 

Органи держави: поняття, ознаки, види

Орган держави — це створений державою або безпосередньо народом колектив уповноважених осіб (депутатів або державних службовців) або одна особа, які мають свою визначену структуру та наділені владними повноваженнями для здійснення певних державних завдань і функцій.

Ознаки органу держави:

• формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парла­мент) відповідно до закону і функціонує на його основі;

• має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції, які він здійснює від імені держави;

• має державно-владні повноваження: видає нормативні та індивідуальні акти; здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами; забезпечує і захищає ці вимоги від порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, у разі потреби —державного примусу;

• взаємодіє з іншими органами в процесі реалізації своїх повноважень, керуючись принципом «дозволено лише те, що прямо передбачено за­коном». У той же час громадяни та юридичні особи у своїх відносинах із державними органами керуються принципом «дозволено все, що не заборонено законом»;

• складається із службовців; обсяг, порядок використання ними владних повноважень встановлюються законом;

• має необхідну матеріальну базу — майно, що перебуває в його оперативному управлінні; свій рахунок у банку; фінансується з державного бюджету;

• має законодавчо закріплену організаційну структуру, територіальні межі діяльності, а також порядок взаємовідносин з іншими державними органами і організаціями. Хоча органи держави є складовими частинами одного державного апара­ту, вони відрізняються одне від одного низкою критеріїв.

 

Державний лад

План

 

1. Поняття і загальна характеристика державного ладу.

2. Види і загальна характеристика форм правління.

3. Політичні режими: поняття і види.

4. Форми територіального устрою держави: поняття і види.

 

1. Поняття і загальна характеристика державного ладу

 

Державний лад — це система основних політико-правових, економних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами і визначають особливості організації держави та її відносин з іншими суб'єктами суспільних відносин.

До основ державного ладу юридична наука відносить основні принципи організації і діяльності держави. Йдеться насамперед про юридичний статус і повноваження глави держави, органів законодавчої, виконавчої та судової влади, правоохоронних та інших передбачених основним законом органів, які реалізують основні функції держави.

Суспільний і державний лад, закріплені конституцією, називають конституційним ладом. Значною мірою конституційний лад залежить від форми державного правління і політичного режиму, які безпосередньо впливають як рівень демократичності суспільного життя і правової системи, повноту законодавчого закріплення прав і свобод людини і громадянина, ефективність механізму їхнього забезпечення й захисту.

Характеризуючи державний лад, доцільно виділити три елементи:

• державне правління;

• державний устрій;

• державний (політичний) режим.

У такому контексті державний лад часто визначають як форму держави.

 

Право і мораль

 

Право — це система загальнообов'язкових норм (правил поведінки), які виражають загальні та індивідуальні інтереси (волю) населення країни, є регулятором суспільних відносин, визнаються та охороняються державою і забезпечуються всіма заходами державного впливу, у тому числі заходами примусу.

Норми моралі формуються у свідомості людей поступово і лише після визнання їх більшістю набувають обов'язкового характеру.

Мораль — це правила поведінки людей, які уособлюють усталені уявлен­ня про справедливість, честь, добро, що склалися в суспільстві.

Норми моралі полегшують сприймання людиною правових норм, які, у свою чергу, сприяють більш глибокому усвідомленню моральних істин. Моральна свідомість дозволяє людині побачити і усвідомити ту межу по­ведінки, за якою починаються аморальні та протиправні вчинки. Високо­моральна свідомість стимулює соціально ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.

Правові погляди зумовлюють більш конкретне, детальне регулювання по ведінки людей нормами права, ніж моральні вимоги. Правові норми часто запроваджуються на основі норм моралі, що виникли раніше, тобто багато в чому визначаються нормами моралі. Єдність правових і моральних норм забезпечує формування високого рівня правової культури.

Поняття «право» містить два аспекти: об'єктивне право і суб'єктивне право.

З одного боку, під правом розуміють певну об'єктивну реальність, один із різ­новидів соціальних норм, що діють у державі. Право вважається об'єктивним тому, що воно існує реально, незалежно від людини. Об'єктивне право складається із законодавчо закріплених норм, тобто норм, які визначають правомірність або протиправність поведінки суб'єктів — громадян, організацій, держави. З ін­шого боку, право виражає ступінь свободи дій конкретної особи. У цьому випадку вживається термін «суб'єктивне право».

Застосування права в кожному певному випадку означає його перехід від об'єктивного до суб'єктивного. Таким чином, доки норма права є загальною і по­ширюється на всі випадки конкретної сфери життєдіяльності, вона є об'єктивною. Коли ж ця норма стосується конкретної ситуації та реалізується в поведінці суб'єкта, вона стає суб'єктивною.

Таким чином, суб'єктивне право — це закріплена правовими засобами мож­ливість особи чинити активні дії, вимагати певних дій від інших суб'єктів; звер­татися до держави щодо захисту своїх прав.

 

 

Функції права

 

Функції права — це основні напрямки впливу права на свідомість і по­ведінку учасників суспільних відносин із метою розв'язання конкретних завдань, що стоять перед правом. Основна функція права — нормативно-регулююча — полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин. Функції права можна класифі­кувати за різними підставами.

За сферою правового впливу виокремлюють такі функції права:

• економічна — регулювання економічних відносин;

• політична — регулювання політичних відносин;

• ідеологічна — формування суспільної свідомості шляхом правового визнання або заборони певних ідеологій;

• екологічна — регулювання відносин природокористування;

• культурно-виховна — регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури.

Залежно від характеру впливу на свідомість і поведінку суб'єктів сус­пільних відносин розрізняють такі функції:

• нормативно-регулююча — регламентування поведінки суб'єктів сус­пільних відносин;

• інформаційна — доведення до відома змісту державної волі;

• комунікативна — сприяння організації правовідносин між їхніми учасниками;

• орієнтаційна — визначення ціннісних критеріїв поведінки;

• виховна — вплив на формування світогляду та правосвідомості;

• захисна — охорона соціальних цінностей від посягань на них.

За характером регулювання суспільних відносин можна виокремити такі функції права:

• статична — закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;

• динамічна — сприяння виникненню і розвитку нових суспільних від­носин;

• установча — первинне заснування певних соціальних інститутів;

• інтегративна — організація суспільних відносин і забезпечення їхнього існування як злагодженої системи;

• охоронна — охорона суспільних відносин від небажаних впливів;

• запобіжна— запобігання виникненню небажаних суспільних відносин.

 

4. Джерела та форми права: поняття і види. Правові акти

 

Своє зовнішнє виявлення норми права знаходять у джерелах (формах) права.

Джерела (форми) права — це встановлені державою або визнані нею офіційнодокументальні форми виявлення та закріплення норм права.

Існують чотири основні види джерел права: правовий звичай, правовий прецедент, правовий договір, нормативно-правовий акт. Так, правовий зви­чай — це правила поведінки, які узвичаїлися через багаторазове застосу­вання протягом тривалого часу існування суспільства і які санкціоновані й забезпечені державою. Історично правовий звичай був першим джерелом права, який регулював відносини в період становлення держави.

Правовий прецедент — це судове або адміністративне рішення з конкрет­ної юридичної справи, яке стає загальнообов'язковим під час розгляду ана­логічних справ у майбутньому. У країнах, що належать до англосаксонської правової сім'ї (Велика Британія, США), правовий прецедент є основним дже­релом права.

Нормативно-правовий договір — двостороння або багатостороння угода правотворчих суб'єктів з урегулювання тієї або іншої життєвої ситуації, результатом якої є нова норма права (міжнародно-правові угоди, колективний договір тощо). Вони можуть мати міжнародний і національний характер.

Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ ком­петентних органів держави, який містить правові норми і має загальний обов'язковий характер. Нормативно-правовий акт є основним джерелом (формою) права в романо-германській правовій сім'ї, до якої належить і пра­вова система України.

Основними ознаками нормативно-правового акта є те, що він:

• видається уповноваженими органами держави або приймається наро­дом шляхом референдуму і має владний характер;

• містить нові правові норми або скасовує чи змінює чинні;

• має форму письмового документа і певні реквізити: вид документа, на­зву органу, що його видав, заголовок, дата ухвалення, номер документа, відомості про посадову особу, що його підписала;

• публікується в офіційних джерелах.

Усі нормативно-правові акти за юридичною силою поділяються на закони та підзаконні акти.

Закони — це ухвалені у визначеному конституцією порядку нормативні акти органу законодавчої влади або всього народу, що врегульовують най­важливіші суспільні відносини і мають вищу юридичну силу щодо інших правових актів.

Усі закони поділяються на три великі групи залежно від їхньої юридичної сили, за значенням і місцем у системі законодавства:

• конституційні закони, або основні. До них належать Конституція України та закони з питань, безпосередньо врегульованих конститу­цією. Наприклад, Закон України «Про громадянство України», Закон України «Про Президента України» тощо;

• звичайні, або поточні, закони, які регулюють інші важливі суспільні відносини. Наприклад, Закон України «Про загальну середню освіту», Закон України «Про наукові парки» тощо;

• надзвичайні закони, тобто такі, що ухвалюються у певних, передба­чених конституцією, випадках, наприклад надзвичайний стан, війна тощо. Україна таких законів не має.

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативно-правові акти, прийняті компетентним органом, що видані на Підставі закону для його деталізації та виконання.

Види підзаконних нормативно-правових актів в Україні: укази і розпорядження Президента України; постанови Верховної Ради України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; інструкції, розпорядження й накази міністерств, державних комітетів і відомств України; розпоряджен­ня голів обласних та районних державних адміністрацій; рішення виконав­чих комітетів місцевих Рад народних депутатів; нормативні накази та інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій.

Особливе місце серед нормативних актів посідають декрети. Декрети ма­ють силу закону, їх можна віднести до різновиду законодавчих актів, які відрізняються від законів тим, що їх видає вищий орган виконавчої влади. У певний час виконавчій владі надавалися законодавчі повноваження, що дозволяли приймати акти, які мають силу закону і можуть зупиняти дію кон­кретних законів (або їх частин) або вносити до них зміни чи доповнення. Так, у 1992 р. Конституція України була доповнена статтею 97.1, згідно з якою Кабінету Міністрів України було делеговане повноваження на визначений термін видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань від­носин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного роз­витку, державної, митної, науково-технічної політики та інших відносин, які потребували на той час законодавчого врегулювання. Від грудня 1992 до грудня 1993р. включно Кабінетом Міністрів України було прийнято близько ста таких декретів.

Отже, форми виявлення і закріплення правових норм називають джере­лами (формами) права. Розрізняють чотири основні форми права: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий договір та нормативно-правовий акт. В Україні мають юридичну силу такі джерела права, як міжнародно-правовий акт, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий зір. Усі нормативно-правові акти мають певні часові й територіальні межі свого існування та дії, а також поширюються на визначене коло осіб.

За загальним правилом, нормативно-правові акти застосовуються до відносин, що мали місце в період від введення їх у дію і до втрати ними сили.

За цими загальними правилами закони й інші нормативно-правові акти набувають чинності після закінчення певного часу, передбаченого законом, із дня їхнього офіційного оприлюднення. В Україні закон стає чинним після десяти днів із моменту оприлюднення.

Говорячи про дію нормативно-правового акта в часі, послуговуються правилом, виголошеним ще давньоримськими юристами — «закон не має зворотної сили». Це вказує на те, що закон діє тільки щодо тих обставин і випадків, які виникли після набуття ним чинності. За таких обставин громадяни і юридичні особи можуть бути впевнені в тому, що закон не погіршить їхнє правове становище. Виняток становить кримінальне законодавство. У ньому, знову ж таки в інтересах громадян, діє правило: «Кримінальний закон має зворотну силу, якщо він пом'якшує або усуває караність діяння».

Дія нормативно-правових актів у просторі — це визначення території їхньої чинності. Нормативно-правовий акт застосовується на тій території, на яку поширюється суверенітет держави або компетенція відповідних ор­ганів. Відтак, акти вищих органів державної влади в Україні поширюються на всю її територію, акти місцевих органів влади — на території відповідних адміністративних одиниць.

До території, обмеженої кордонами держави, належать: суходіл, у тому числі надра й континентальний шельф, територіальні води (12 морських миль), повітряний простір. До державної території прирівнюються морські, річкові й повітряні судна, що перебувають під прапором держави. Нормами міжнародного права передбачено, що військові судна прирівнюються до території держави без виключень, а цивільні морські й повітряні судна — у водах і повітряному про­сторі своєї держави, відкритому морі та повітряному просторі.

Юридична наука визнає також принцип екстериторіальності. Це означає, що певні частини території держави (будинки іноземних посольств і місій, їхні транспортні засоби), а також дипломатичні представники іноземних держав, не зва­жаючи на те, що вони фактично перебувають на території іноземної держави, вважаються такими, що розташовані на території тієї держави, яку вони представляють. Будь-які зазіхання на будинок посольства прирівнюються до зазіхань на територію держави і розглядаються як факт порушення міжнародного права.

Дія нормативно-правових актів на коло осіб передбачає, що всі громадяни, особи без громадянства, іноземці та юридичні особи, що перебувають на тери­торії держави, підпадають під сферу дії законодавства держави, у якій вони перебувають. Існують також нормативно-правові акти, дія яких поширюєть­ся лише на певні категорії громадян (наприклад, Закон України «Про статус народних депутатів»).

 

 

Принцип верховенства закону

 

Верховенство закону — це принцип, що визначає провідну, визначальну роль закону в правовій системі, яка забезпечується його найвищою юридич­ною силою щодо будь-яких інших актів.

Принцип верховенства закону вимагає, щоб діяльність усіх органів дер­жавної влади здійснювалася на правовій основі та відповідала умовам легітимності (у перекладі з латинської Іех — закон). Легітимною визнається законна влада, утворена відповідно до процедури, передбаченої законами.

Правова держава передбачає, що підзаконність державної влади (прин­цип верховенства закону) доповнюється визнанням за окремою особою невід'ємних і невідчужуваних прав, які передують самій державі. Тому в правовій державі принцип верховенства закону доповнюється принципом верховенства права. Принцип верховенства права означає, що для правової держави є необхідним, але зовсім не достатнім, щоб усі, зокрема і сама дер­жава, дотримувались законів. Необхідно також, щоб ці закони були право­вими, щоб вони виражали загальну й однакову для всіх міру (норму) свободи людини.

 

 

Правовідносини

 

План

1. Поняття і види правовідносин. Склад правовідносин.

2. Суб’єкти права та правовідносин. Правосуб’єктність осіб. Особливості правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб.

3. Об’єкти правовідносин.

4. Зміст правовідносин.

5. Підстави виникнення, зміни і припинення правовідносин.

 

 

Об’єкти правовідносин.

 

Об'єктом (від латин. оbjесіив — предмет) правовідносин є все те, із при­воду чого вони виникають, на що спрямовано дії сторін, що складає пред­мет їхніх інтересів. Це можуть бути матеріальні блага — гроші, цінності, речі, інше майно, послуги виробничого і невиробничого характеру, продукти духовної та інтелектуальної творчості; цінні папери, а також нематеріальні блага — життя, здоров'я, честь та гідність людини, недоторканність особи, почесні звання тощо.

Людина в жодному разі не може бути об'єктом правовідносини (на відміну від минулого, коли раб або кріпак був таким об'єктом і міг бути проданий або подарований). Навіть у тих випадках, коли в межах сімейного права між батьками у випадку їхнього розлучення виникає спір, у кого з них має зали­шитися дитина, то об'єктом правовідносин буде виступати не дитина, а від­повідні дії і нематеріальні блага — можливість повсякденно спілкуватися з цією дитиною, більшою мірою впливати на її виховання тощо.

Об'єкти правовідносин — це матеріальні й нематеріальні блага, із приво­ду яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки.

 

 

Зміст правовідносин.

 

Зміст правовідносин — це, власне, суть правовідносин, яка розкриваєть­ся у двох аспектах — фактичному (матеріальному) та юридичному. Юридич­ний аспект — це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів право­відносин, тобто можливість певних дій. Фактичний аспект — сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридич­ні обов'язки сторін, зовнішній вияв правовідносин.

Суб'єктивне право — це вид і міра можливої або дозволеної поведінки учасника правовідносин, забезпечені відповідними юридичними обов'язками інших учасників правовідносин.

Суб'єктивне право включає:

• право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (наприклад, громадянин може укласти договір підряду на виконання певного виду робіт);

• право вимагати від іншої сторони виконання обов'язку (замовник може вимагати якісного виконання робіт у термін, зазначений в договорі під­ряду);

• право привести в дію апарат примусу держави, тобто право на примусове виконання обов'язку (виконавець у примусовому порядку може вимага­ти оплати наданих послуг);

• можливість користуватися на основі цього права певними соціальни­ми благами (замовник — результатами виконаної роботи, викона­вець — отриманою винагородою).

Юридичний обов'язок — це передбачені та забезпечені можливістю державного примусу вид і міра необхідної поведінки, забезпечена можливістю державного примусу.

Юридичний обов'язок включає такі основні компоненти:

• необхідність здійснювати певні дії або утримуватись від них (громадянин, що уклав договір підряду, має виконати взяті на себе зобов'язання);

• необхідність відреагувати на законні вимоги інших учасників правовідносин (замовник має своєчасно заплатити за виконання робіт);

• необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

• необхідність не перешкоджати іншим учасникам правовідносин користуватися тими благами, на які вони мають право.

У більшості правовідносин кожний з учасників одночасно володіє суб'єктивним правом і виконує юридичні обов'язки (трудова угода, договір купівлі-продажу тощо).

 

Поняття правосвідомості.

 

Правосвідомість — одна з форм суспільної свідомості, яка виражає ставлення до права. Кожна особа володіє правосвідомістю незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні.

Зауважимо, що кожна людина, яка живе в суспільстві, отримує інформа­цію про певну сторону правового життя. Отримавши цю інформацію, людина починає її аналізувати. На підставі цього в неї виробдяється певна оцінка того чи іншого правового явища. Залежно від оцінки правових явищ з'являється певний мотив поведінки, людина вирішує, як їй діяти в тих чи інших умо­вах, пов'язаних із певним правовим явищем. Таким чином, у кожної людини формується правосвідомість.

Із наведеного опису механізму формування правосвідомості можна зро­бити висновок, що це явище складається з трьох елементів: правових знань їх особа отримує, ознайомившись із правовою нормою), правових оцінок (зі­ставлення норми права зі своїми власними цінностями), правових установок (вольова спрямованість поведінки, готовність до певних дій). У реальному житті всі ці компоненти правосвідомості виявляються як ціле, вони чітко не структуровані та не відділяються одне від одного.

Ставлення особи до права може бути як позитивним (людина розуміє значення та необхідність права), так і негативним (людина вважає, що право не потрібне). Це ставлення може сформуватися на основі логічних висновків їй бути емоційним, тобто виникнути на рівні почуттів та настроїв.

Правосвідомість — це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивідів, групи, суспільства до чинного, колишнього до бажаного права, а також діяльності, пов'язаної з правом.

Поняття правосвідомості тісно пов'язане з поняттям правової культури.

Правова культура окремої особистості містить позитивну правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до права, упевненість у соціальній цін­ності права та правового регулювання, знання своїх прав і обов'язків та їх виконання.

 

 

Конституційне право

 

План

 

1. Загальна характеристика конституційного права.

2. Передумови прийняття і загальна характеристика Конституції України.

3. Основні етапи розвитку української державності. Політико-правове закріплення суверенітету України. Особливості політичного режиму, форми правління та адміністративно-територіального устрою України.

 

 

Фінансове право

 

 

План

 

1. Загальна характеристика фінансового права.

2. Бюджетна система України.

3. Система оподаткування. Платники податків, їхні права та обов’язки. Види податків і зборів.

 

 

Бюджетна система України

 

Поняття «бюджет» має кілька визначень.

З економічної точки зору бюджет розглядається як фінансовий план утворення і використання фінансових ресурсів держави, розподіл її доходів і видатків, а також як державний фонд грошових коштів, за рахунок якого покриваються державні видатки.

Із правової точки зору державний бюджет — це прийнятий вищим законодавчим органом держави закон, у якому затверджено основний фінансовий план держави, що у грошовому виразі покладає на державні органи обов'язок щодо акумуляції грошових коштів і надає повноваження на їх витрачання для забезпечення здійснення державних функцій.

Бюджет складається з двох частин: доходної та видаткової. Доходна час­тина показує всі грошові надходження, які планується залучити протягом бюджетного року. Видаткова частина відбиває напрямки запланованих на бюджетний рік витрат. Перевищення видаткової частини над доходною називається дефіцитом, а сам бюджет у такому випадку має назву дефіцит­ного. Перевищення доходної частини бюджету над видатковою називається профіцитом.

Правові засади бюджетної системи становлять Конституція України, Бюджетний кодекс України та інші законодавчі акти. Складовими бюджетної системи є її структура, принципи побудови та організація функціонування.

Структура бюджетної системи визначається бюджетним устроєм, який у свою чергу ґрунтується на адміністративно-територіальному устрої України.

Бюджетний устрій — це визначена правовими нормами система бюджетів України, розмежування доходів і видатків між ними, повноваження органів законодавчої та виконавчої влади у сфері бюджету. Україна є унітарною державою, тому її бюджетна система є дворівневою і складається з Державно­го бюджету України та місцевих бюджетів. До місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджети місцевого самоврядування — це бюджети територіальних громад сіл, селищ, місті та їх об'єднань. Сукупність бюджетів бюджетної системи називається зведеним бюджетом і використовується для обчислення показників соціально- економічного розвитку держави.

Бюджетна система ґрунтується на принципах єдності, збалансованості, самостійності, повноти, обґрунтованості, ефективності, субсидіарності, цільового використання бюджетних коштів, справедливості й неупередженості, публічності та прозорості, відповідальності учасників бюджетного процесу.

Бюджетний процес — це регламентована нормами права діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконан­ням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.

Державний бюджет України приймається щорічно Верховною Радою України на період від 1 січня до 31 грудня у формі закону України. Кабі­нет Міністрів України не пізніше ніж 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект Закону України «Про Державний бюджет України» на наступний рік. Разом із проектом подається доповідь про хід ви­конання Державного бюджету України поточного року. Верховна Рада Укра­їни повинна прийняти закон про Державний бюджет України на наступний рік не пізніше 1 грудня поточного року. Виконання Державного бюджету України покладається на Кабінет Міністрів України, а загальну організацію та управління його виконанням здійснює Міністерство фінансів України.

Регулярні звіти про доходи й видатки Державного бюджету України оприлюднюються в засобах масової інформації.

Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від іме­ні Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.

Бюджетний рік починається 1 січня і закінчується 31 грудня. Після закінчення бюджетного року Міністерство фінансів складає Звіт про виконання Державного бюджету України, який подається Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України не пізніше 1 травня року, наступного бюджетному.

Місцеві бюджети затверджуються рішенням про місцевий бюджет Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим або відповідної місцевої ради. Виконання місцевого бюджету покладається на Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеву державну адміністрацію, виконавчий орган від­повідної ради або міського, селищного, сільського голову (де подібні органи не створені).

Для формування складу доходів та видатків Державного та місцевих бюджетів використовується бюджетна класифікація.

1) Класифікація доходів бюджету:

• податкові надходження;

• неподаткові надходження (доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі тощо);

• доходи від операцій із капіталом (надходження від продажу основно­го капіталу; надходження від реалізації державних запасів товарів тощо);

• трансферти (кошти, одержані від інших органів державної влади, ор­ганів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самовря­дування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі).

2) Класифікація видатків бюджету:

• функції, із виконанням яких пов'язані видатки;

• економічна характеристика операцій, під час проведення яких здійснюються ці видатки;

• головний розпорядник бюджетних коштів;

• бюджетні програми.

3) Класифікація фінансування бюджету.

4) Класифікація боргу.

 

 

Адміністративне право

 

 

План

 

1. Загальна характеристика адміністративного права.

2. Суб’єкти адміністративного права. Державна служба.

3. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.

4. Підстави адміністративної відповідальності.

 

 

Екологічне право

 

 

План

 

1. Загальна характеристика екологічного права.

2. Екологічні права і обов’язки громадян.

3. Використання природних ресурсів.

 

Кримінальне право

 

 

План

 

1. Загальна характеристика кримінального права.

2. Поняття злочину, склад злочину. Види злочинів. Стадії скоєння злочину. Співучасть у злочині.

 

Кримінальне право

 

 

План

 

1. Види кримінальних покарань.

2. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.

 

Види кримінальних покарань.

 

Кримінальне покарання – це засіб державного примусу, який застосовується судом у вироку до особи, що скоїла злочин, і виражає негативну оцінку злочину й особи, яка його вчинила.

У законі визначена система покарань і їх види. Виділяються покарання основні та додаткові. Перелік їх є вичерпним.

І. Основні – це покарання, які призначаються судом лише як самостійні. До них належить: позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадська догана, направлення військовослужбовців строкової служби в дисциплінарний батальйон.

З 4 квітня 2000 року вступив у силу Закон України “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від 22.02.2000. Цей закон відмінив смертну кару. Смертна кара в Україні застосовувалась як виключна тимчасова міра покарання за деякі особливо тяжкі злочини проти держави та