Основні етапи розвитку української державності. Політико-правове закріплення суверенітету України. Особливості політичного режиму, форми правління та адміністративно-територіального устрою України

Україна пройшла довгий і тернистий шлях до своєї незалежності. Без глибокого осмислення минулого, яким би складним і суперечливим воно не було, неможливо створити нову державу, серцевиною якої має стати право.

Можна виділити такі етапи розвитку української держави.

Період давньоруської державності й права (VI — середина XIVст.). Основний зміст цього періоду пов'язаний із виникненням, розвитком, занепадом і поступовим розпадом Київської Русі. Саме в цей період виникла давньо­руська правова система, основою якої стала видатна пам'ятка українського права — Руська правда. Правові та державницькі традиції Київської Русі успадкувала Галицько-Волинська держава.

Литовсько-руська форма української державності й права (друга полови­на XIV — середина XVI ст.). Із загарбанням руських земель Великим князів­ством Литовським їх державно-правова організація значною мірою була ним успадкована. Відбувся подальший розвиток українського права, видатними пам'ятками якого, а також литовського й білоруського права, є Литовські статути.

Подальша колонізація українських земель, об'єднання Великого князів­ства Литовського з Польським королівством призвели до втрати після Люблінської унії 1569 р. литовсько-руської форми української державності. Центром боротьби за волю українського народу стає Запорозька Січ — військово-демократична форма української державності (XVI — середина XVII ст.). її правова система була заснована на нормах звичаєвого козацького права.

Наступний етап розвитку української державності започаткувала перемо­га українського народу в Національно-визвольній війні 1648 — 1654 рр. її ре­зультатом стало виникнення української козацької держави — Гетьманщи­ни — та формування правової системи цієї держави (середина XVII — друга половина XVIII ст.) - Входження за Березневими статтями 1654 р. до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження та ліквідацію її автономії. До основних джерел права цього періоду слід віднести гетьманські стат­ті — конституції Гетьманської держави. Проте царський уряд дедалі біль­ше обмежував дію гетьманського законодавства. Не набула законодавчого оформлення й спроба кодифікації українського права («Права, за якими су­диться малоросійський народ»).

Правове становище українських земель у XVIII — XX ст. було обумовле­не їхнім перебуванням у складі Австрійської (пізніше — Австро-Угорської) та Російської імперій. На українські землі поширювалося законодавство цих держав.

Період 1917 — 1920рр. пов'язаний із воєнно-політичною боротьбою україн­ського народу за відновлення незалежної Української держави. 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), 13 листо­пада 1918 р. у Львові було проголошено створення Західноукраїнської На­родної Республіки. У цей період відбувся процес творення українського наці­онального законодавства — Універсали Центральної Ради (1917—1918 рр.), Конституція УНР (1918 р.).

Поразка у Визвольних змаганнях стає початком періоду становлення й розвитку України як радянської республіки, а від 1922 р. — як союзної республіки в складі СРСР. На території республіки створюється власне за­конодавство, яке, однак, засноване на загальносоюзному.

Період розбудови незалежної України почався з прийняттям 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет Укра­їни, продовжився прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення неза­лежності України. Закріпив незалежність України Всенародний референдум від 1 грудня 1991 р.

Першим законодавчим актом, що законодавчо закріплював суверенітет України, стала прийнята 16 липня 1990 р. Верховною Радою Української РСР Декларація про державний суверенітет України.

Розділі «Самовизначення української нації» — закріплює положення про те, що Україна як суверенна національна держава існує й розвивається в існу­ючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Розділ II «Народовладдя» — проголошує, що громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України, який є в ній єдиним джерелом влади.

Розділ III «Державна влада» — проголошує повну самостійність України у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.

Розділ IV «Громадянство Української РСР» (на момент прийняття Декла­рації наша держава мала саме таку офіційну назву) — проголошує існування громадянства України, рівність і гарантованість прав і свобод усіх громадян Республіки.

Розділ V «Територіальне верховенство» — закріплює верховенство Укра­їни на всій її території, яка в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена або використана без згоди на те республіки.

Розділ VI «Економічна самостійність» — утверджує, що Україна само­стійно визначає свій економічний статус та закріплює його в законах держа­ви. Виключне право на володіння, користування та розпорядження багат­ством України має її народ.

Розділ VII «Екологічна безпека» — закріплює за Україною можливість самостійно встановлювати порядок організації охорони природи на своїй території та виключне право на володіння, користування та розпорядження природними багатствами країни.

Розділ VIII «Культурний розвиток» — утверджує самостійність України щодо питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, які проживають на території республі­ки, право вільного національно-культурного розвитку.

Розділ IX «Зовнішня і внутрішня безпека» — закріплює право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки.

Розділ X «Міжнародні відносини» — утверджує Україну як суб'єкт міжнародного права, що здійснює безпосередні відносини з іншими державами, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, бере участь у діяльності міжнародних організацій. У цьому ж розділі закріплюється визнання в Україні переваги загальнолюдських цінностей над класовими та пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами вну­трішньодержавного права.

Прийняття Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України стало логічним продовженням процесів державної розбудови України.

У цьому історичному документі закріплено незалежність України й створення самостійної Української держави, яка дістала офіційну назву «Україна». Були проголошені неподільність і недоторканність території України, а також те, що віднині на цій території мають чинність виключно Конститу­ція і закони України.

На той час питання про реалізацію права народу України на самовизна­чення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішу­ватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому 24 серпня 1991р., крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України». Цією по­становою передбачалося провести 1 грудня 1991р. Всеукраїнський референ­дум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Підсумки цього референдуму, що остаточно закріпив незалежність України, показали, що за незалежність проголосували понад 90% громадян України, які брали в ньому участь. Саме після оголошення результатів референдуму почалося дипломатичне визнання України як незалежної держави багатьма країнами світу.

Конституційно в Україні закріплено республіканську форму правління. Відповідно до цього єдиним джерелом влади в нашій державі визнано народ, який обирає Верховну Раду — парламент України, єдиний законодавчим орган держави.

Стаття 1 Конституції України визначає її як демократичну державу. Українська держава є демократичною, оскільки покликана створювати найсприятливіші умови для забезпечення реальної участі своїх громадян в управлінні! державними та суспільними справами, не допускає існування офіційно пану­ючої партії або ідеології. Україна стверджується як демократична, соціальна і правова, тобто конституційна (обмежена правом) держава, у якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції і мають їй відповідати. Усі владні органи держави обмежені правом і повинні здійснюва­ти свої повноваження тільки в межах, визначених Конституцією і законами України.

Стаття 2 Конституції України визначає її як унітарну державу, тобто державу, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політичної автономії, хоча окремі з них можуть мати статус територіальної автономії. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Територію України поділено на адміністративно-територіальні одини­ці, які складають систему адміністративно-територіального устрою України. Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території держави на певні частини з метою організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Територіальний устрій нашої держави визначається виключно законами України (п. 13, ст. 92 Конституції України). Питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом (ст. 73 Конституції України).

У межах державних кордонів України немає і не може бути якихось утворень, які б мали ознаки суверенітету і право безпосередньо вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Будь- які спроби якихось внутрішніх або зовнішніх сил вивести частину території України з-під її суверенітету розцінюються як замах на її цілісність і недоторканність, а тому є тяжким злочином.

 

 

Тема: