Суспільний лад Стародавнього Єгипту.

Вже в IV тис. до н.е. Єгипет був великою, багатою, густо населеною країною.

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. Жерці в Єгипті мали величезний вплив. Єгиптяни вірили у загробне життя, в існування богів і були впевнені, що жерці зустрічаються з богами, які передають їм прохання людей, а боги через жерців оголошують людям свою волю. Слова жерця вважали словами бога. Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей взагалі. Вони займали важливі посади в державі — в центральному і місцевому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо. Жерці мали великий, нерідко визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави. їм часто належало вирішальне слово при обранні того чи іншого фараона. Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Знать володіла величезними багатствами — палацами, землями, рабами, які постійно збільшувались за рахунок завоювань, пожалувань фараонів, експропріації общинних земель.

Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів номів — номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єгипетська аристократія мала також великий вплив на розв'язання державних питань.

Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі, багато дрібних крамарів, міняйлів та інших. Серед них були й впливові люди, які володіли великими багатствами, землями, рабами.

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і ремісники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на державній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось. Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користування храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі. Вони не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбавити засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь виробництва, інші обставини і фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру зумовлювали розшарування сільських громад: одні селяни розорялись, біднішали, деякі багатіли, стан інших залишався без змін. Саме зі збагатілих селян сформувався прошарок більш-менш заможних господарів, власників — так званих неджес. З їхнього середовища поповнювалось чиновництво, писарі, жрецтво, деякі з неджес стали торговцями. Найбідніших селян називали хуру.

Необхідність виконання великого обсягу іригаційних робіт вимагали величезної кількості робочих рук, і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів — захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужоземці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей (зокрема, за борги), віддання у рабство за злочин. Однак основним джерелом був полон. Захоплені у полон раби були власністю фараона. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з державними законами.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їхньою власністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і вони тоді ставали приватною власністю. Рабів вільно купували, продавали, дарували, передавали у спадок, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними.