Сімейне і спадкове право за законами Хаммурапі.

Шлюбному обряду передувало укладення угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. При цьому наречений вручав певну суму грошей (для сім'ї дівчини) та шлюбний дарунок (нареченій). Угода не означала у майбутньому обов'язкового шлюбу: обидві сторони могли від неї відступити. Однак це тягнуло відповідальність — моральну і матеріальну. Так, якщо відмовлявся від шлюбу наречений, то він не міг вимагати повернення вказаних подарунків; якщо ж відмовлялася наречена чи її сім'я, то вони повертали все отримане у подвійному розмірі. Дівчина у вавилонян виступає не як товар, а як рівноправна сторона у шлюбі. Крім традиційного обряду треба було укласти шлюбний договір, у якому передбачено певні права і обов'язки сторін. Без укладення такого договору шлюб вважався недійсним. Допускали шлюб вільного з рабинею. Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само як від шлюбу вільної з рабом. Однак в останньому випадку у разі смерті чоловіка-раба половина його майна переходила до його господаря і тільки другу його половину успадковували дружина і діти.

При одруженні батько давав дочці посаг. Одержавши посаг, дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після його смерті. Посаг ставав власністю дочки, однак після одруження переходив у користування чоловіка, а після смерті дружини — до її дітей. Якщо дітей не було, то він повертався батькові дружини, а він, у свою чергу, повинен був повернути її чоловікові викупну платню. Посаг повертали дружині у випадку смерті чоловіка, а також у разі розлучення з ініціативи чи з вини чоловіка при відсутності вини з боку жінки та у випадку її безплідності чи хвороби. Посаг залишався чоловікові, коли розлучення було наслідком негідної поведінки дружини.

У Вавилоні основною формою шлюбу була моногамія. Але для чоловіка допускалися винятки. Він мав право в певних випадках брати другий шлюб (негідна поведінка дружини чи її хвороба) або завести наложницю (при безплідді дружини).

Жінка у Вавилоні користувалася повагою і посідала достатньо незалежне становище. Вона виступала як цілком правоздатна і дієздатна особа. Жінка могла вільно укладати різні договори, купувати чи орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством та ін. Але в сім’ї дружина займала підпорядковане, другорядне становище. Чоловік мав досить сильну особисту владу над жінкою. Він мав право застосувати до неї фізичні покарання. За подружню невірність загрожувала смертна кара. При цьому, якщо вона не була спіймана на місці злочину, то, незважаючи на підозри чи звинувачення чоловіка, після "очищувальної клятви" в храмі її оголошували невинною. Більше того, якщо хто-небудь сторонній бездоказово звинувачував чужу дружину в негідних вчинках, то його віддавали під суд і суворо карали. Дружина мала право вимагати розлучення: 1) коли дружина хвора, а чоловік взяв другу жінку чи наложницю; 2) при безпідставному звинуваченні чоловіком дружини у зраді і її зганьбленні; 3) при порушенні чоловіком подружньої вірності і нехтуванні нею як дружиною; 4) коли чоловік покинув свій дім, виїхавши з даної місцевості.

Якщо чоловік потрапив у полон і дружина не мала засобів до існування, то вона мала право вдруге вийти заміж. Однак якщо перший чоловік повертався, то на його вимогу вона також поверталась до нього. Якщо ж засоби до існування у дружини були, однак вона вдруге вийшла заміж, то в такому випадку їй загрожувало втоплення. Другий шлюб, укладений жінкою, перший чоловік якої втік з даної місцевості, залишався чинним навіть тоді, коли він повертався і вимагав повернення собі дружини.

Вдова могла вдруге вийти заміж, але коли у неї були малолітні діти, то тільки з дозволу суду. Суд проводив опис майна померлого, яким дружина та її новий чоловік не мали права розпоряджатися. Воно належало дітям, яким до досягнення повноліття суд призначав опікуна.

Вавилонська сім'я — патріархальна. Тут діти повністю залежали від волі і влади батька. Він міг віддати дітей у боргову кабалу, продати їх у рабство, віддати за договором наймання як робочу силу, віддати дочку у жриці чи храмові наложниці та ін. Широко практикували усиновлення і удочеріння. Ці акти відбувалися з різних причин, насамперед, у бездітних сім'ях. Найчастіше усиновлювали та удочеряли позашлюбних дітей, щоб надати їм законний правовий статус. Здійснювали усиновлення за згодою дітей або їх батьків (опікунів), коли діти були малолітніми. Проведення усиновлення всупереч бажанню дітей чи їх батьків (опікунів), законним не визнавалось. Усиновлювач не міг зректися усиновлених дітей за таких обставин: коли, виростивши малолітню дитину, він дав їй своє ім'я або, маючи дітей, ввів до своєї сім'ї як дитину; коли усиновлювач-євнух чи жриця, тобто люди, які за фізичним станом чи за своїм становищем не можуть мати власних дітей; коли усиновлювач — ремісник, що навчив дитину своєму ремеслу. Від названих категорій людей ніхто не міг забрати усиновлених дітей навіть через суд.

Усиновлювач міг відмовитись від усиновленого, якщо після усиновлення у нього народились власні діти. Якщо усиновлений відрікався від своїх названих батьків, заявивши, що це не його справжні батьки (за це йому відрізали язик). Однак усиновлений міг відмовитись від названих батьків, якщо усиновлювач-ремісник не навчив його свого ремесла або не вводив до сім'ї як свою рідну дитину.

Спадкове право. Впродовж тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визнавали тільки синів, а дочок покликали до спадкування тільки тоді, коли у спадкодавця не було синів. Згодом дочок прирівняли у спадкових правах до синів. Якщо не було дітей чи вони відмовлялись від спадку, то це право набували внуки. Якщо ж низхідних рідних не було, то спадкоємцями ставали брати померлого, далі — батько, потім брати батька. Діти успадковували майно батька чи матері порівну. Всиновлені діти мали право спадкування нарівні з рідними. Якщо у померлого було дві дружини чи більше, то всі діти мали рівні спадкові права. Діти від рабині, якщо батько визнав їх своїми, теж спадкували, але тільки рухоме майно. Якщо батько не узаконив дітей, народжених від рабині, проте було відомо, що це його діти, то їх разом з матір'ю відпускали на волю, не наділяючи ніяким майном.

Одружені сини також мали право спадкування. Одержавши ще за життя батька від нього кошти чи речі для шлюбного дарунку і викупної плати, після його смерті при спадкуванні вони повинні із спадкової маси окремо виділити неодруженим братам засоби для тих же цілей. Щодо заміжніх дочок, то про їх спадкування у законах нічого не сказано. Незаміжні дочки від вільної матері, як уже зазначалось, успадковували нарівні з синами. Дочка-жриця, яка одержала від батька посаг, могла ним користуватися, але якщо це була якась нерухомість, то права на її відчуження, вона не мала. Цю нерухомість мали право викупити у неї брати, а якщо не викупляли, то після смерті жриці майно переходило до них у спадок. Слід зазначити, що батько на підставі договору дарування міг надати дочці-жриці право повного володіння виділеним майном, і тоді вона розпоряджалась ним за власним бажанням (ст. 179). Не одержавши посагу, дочка-жриця мала право на спадок нарівні з іншими дітьми, але після її смерті це батьківське майно переходило до її братів. Виняток у законах зроблено для жриць верховного бога Мардука: вони могли вільно розпоряджатися як своїм посагом, так і успадкованим майном.

Посаг померлої жінки всі її діти ділили порівну, до чоловіка воно не переходило. Якщо ж дітей не було, то чоловік повертав тестеві її посаг, а сам отримував викупну плату. Дружина, котра пережила чоловіка, отримувала назад свій посаг і в неї залишались подарунки чоловіка. Коли ж таких подарунків вона не мала, то спадкувала нарівні з дітьми частину майна померлого. Дружина зберігала також право мешкати у будинку померлого чоловіка. Посаг і подарунки чи успадковане майно вона відчужувати не мала права. Після її смерті майно переходило до дітей. Якщо вдова вдруге виходила заміж, то повинна була залишити дітям усі свої дарунки, а після ЇЇ смерті діти успадковували належне їй майно, в тому числі посаг, нарівні з дітьми від другого шлюбу.

Майно раба після його смерті переходило до господаря. Проте якщо раб царя був одружений з вільною, то їй повертали посаг, а все інше майно ділили наполовину: одна частина йшла господареві, друга — дружині померлого. На інших рабів це положення не поширювалось.

Інша важлива форма спадкування — заповіт — не згадується ніде.