Первіснообщинний лад: характерні риси, стадії розвитку.

С Т А Р О Д А В Н І Й С В І Т

Первіснообщинний лад: характерні риси, стадії розвитку.

Найдавнішими державами і системами права в історії людства були держави і правові системи Стародавнього Сходу. Вони виникли у південно-західній частині Азії та північно-східній Африці.

Насамперед постає питання: чому саме там виникли перші в історії людства держави? Найімовірніше, відповідь треба шукати у природних умовах цього регіону земної кулі, тобто в матеріальних умовах життя суспільства. Родючі землі, здебільшого сприятливі кліматичні умови, великі, повноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Водночас розвивалися скотарство, ремесло, обмін, торгівля. Особливості клімату і своєрідність грунтів, наявність великих просторів пустелі, засушливі періоди року, що наставали після надмірних опадів і повені, зумовили необхідність штучного зрошення земель. Будівництво каналів, водоймищ та інших іригаційних споруд, осушення боліт були і є на сьогодні основою східного землеробства.

У Вавилоні, Єгипті, Індії, Китаї та інших країнах здавна навчилися використовувати повноводдя великих рік для зрошення полів. Високий рівень води, який наставав, коли у верхів'ях рік випадали великі дощі, у горах розтавали сніги, використовували для наповнення водоймищ, каналів тощо. Саме тому люди і оселялися біля великих рік. Розлив вод цих рік не тільки забезпечував зрошення земель, а й покривав поля шаром надзвичайно родючого мулу.

Звичайно, одна людина чи навіть вся родина не в змозі була прокопати зрошувальні канали, особливо до віддалених від ріки земель, або споруджувати дамби чи у випадку необхідності підняти воду на вищий від поверхні ріки рівень тощо. Вітри з пустелі засипали іригаційні споруди піском, і щороку для їх розчищення доводилось також докладати великих зусиль. До того ж території деяких країн, зокрема Індії, Китаю, були вкриті дрімучими лісами, джунглями, які вирубували, вивільнюючи простори для землеробського господарства.

Всі ці роботи люди виконували гуртом — селищами, общинами. Саме тому сусідська або територіальна община зберігалася у них упродовж тривалого часу, навіть незважаючи на виникнення перших державних утворень. Цими ж причинами пояснюється й існування спільної общинної власності на землю, оскільки розвиток приватної власності на неї неминуче ускладнив би реалізацію широкого і складного плану будівництва іригаційних споруд.

Отже, відсутність приватної власності на землю, зокрема на перших етапах виникнення і розвитку держави, є характерною рисою країн Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям.

Суспільний лад Вавілону

В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних і рабів. Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії.

1) На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум - "людина". Це була рабовласницька і землевласницька світська знать. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками в областях, містах тощо. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворо.

2) Друга група вільних - мушкену ("дрібний люд"). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж авілум. Вони теж були рабовласниками і землевласниками, іноді люди достатньо багаті, але за своїм статусом нижчі від авілум. Їх нерівноправність підтверджували правові акти. Наприклад, винних, якщо потерпілим був авілум, карали суворіше, ніж за скривдженого мушкену. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікареві за лікування, а також дружині при розлученні. Водночас звертає на себе увагу дуже дієвий загалом захист власності мушкену — його майно захищали, за правом, нарівні з майном царським і храмовим.

3) Т амка-ри — банкіри, купці, торговці, лихварі, тобто багаті люди вавилонського суспільства. Вони мали велику вагу в суспільстві, значний вплив на державну політику. Це пояснюється важливістю торгівлі в житті вавилонського суспільства: саме тамка-ри за відсутності у Межиріччі природних ресурсів (каменю, металу, деревини) забезпечували їх постачання. Грішми, які теж карбувалися з довізних дорогоцінних металів, забезпечували банкіри і лихварі.

4) Найвпливовішу і привілейовану групу суспільства становили жерці. Вони володіли величезними багатствами. Їм належали найкращі землі, стада худоби, палаци і храми, зерносховища, скарби, маси рабів, слуг. Вони активно займалися лихварством і торгівлею. Вони отримували на свою користь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожертвування царя, світської знаті, простих людей. Жерці контролювали юстицію і відігравали важливу роль в управлінні. Саме в їхньому середовищі існували, зберігались і розвивались різноманітні наукові знання, які часто використовувались ними на свою користь. Світська знать, на яку найчастіше опиралися царі, намагалася по можливості обмежити всевладдя жерців. Конкурентна боротьба між двома найпривілейованішими верствами тривала довго, зі змінним успіхом.

Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники, ремісники, низи міського населення. Сусідська община зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утворення класового суспільства та держави. Це одна з характерних особливостей соціально-економічного устрою всього Межиріччя. Общинники спільно володіли землями й рабами, виконували різні повинності й роботи на користь держави та храмів, платили податки. Вони обирали своїє керівництво, яке діяли під контролем державних урядовців. Вони становили основну масу війська — ополчення. Їх працю використовували на публічних роботах. За виконання публічних робіт вони одержували мізерну плату та дуже вбоге харчування. Від тяжкої праці і недоїдання вони часто гинули.

Найнижчу верству населення становили раби - вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продажа дітей у рабство батьками, віддавання у рабство за злочини, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство було обмежене, мало домашній характер. Потім їхня кількість значно зросла. Разом з перетворенням Вавилону у велику, могутню державу сталися значні зміни суспільному становищі рабів. Експлуатація рабів була малоефективною: відсутність зацікавленості в результатах праці позбавляла їх стимулу до підвищення її продуктивності. Тому в нововавилонську епоху порівняно широко практикується відпуск рабів на оброк. Такі раби визнавались право- та дієздатними. Рабовласникам було вигідно відпускати на оброк рабів: вони не потребують нагляду, дають великі прибутки. До того ж юридично рабовласник у будь-який момент міг позбавити раба волі, забрати в нього все майно. Кількість рабів, відпущених на оброк, була невелика; основна їх маса продовжувала працювати під примусом та доглядом наглядачів

Державний устрій Вавілону.

Монарх. На чолі міст-держав у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. Вони походили з родоплемінних вождів. Являли собою органи держави, які з допоміжним апаратом знаті утворили, так звану, публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, але великий обсяг іригаційних та будівельних робіт потребував жорсткого централізованого регулювання. Тому державна влада набула характеру деспотії. Влада правителя тут була абсолютною: видавав закони, був верховним воєначальником, найвищим суддею, часто - верховним жерцем, називаючи себе намісником богів або ж і самим богом. Накази царя були не просто наказами світського правителя, а наказами бога. Між окремими правителями постійно точилася боротьба за владу, відбувались війни. Цар Хаммурапі за свого правління здійснив низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, завдяки яким підкорив всі інші держави Межиріччя і зробив Вавилон столицею всього Межиріччя, включивши до складу своєї держави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші.

Центральна і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, централізованої держави у містах-державах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів. Створення єдиної централізованої держави зумовило розростання і розгалуження адміністративного апарату як у центрі, так і на місцях.

Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції. Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він призначався царем з середовища заможних і авторитетних людей.. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом і усіма господарськими роботами (іригаційними, землеробством, фінансами). Йому підпорядковувались місцеві правителі й адміністрація. За дорученням царя він командував військом, чинив суд, або заступав царя в інших державних справах.Після нубанди йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці.

Держава була поділена на провінції. Їїї спочатку очолювали намісники царя – місцеві володарі, а потім царські урядовці — губернатори. Провінції поділяли на округиі. Округи та міста очолювали призначені царем чиновники. Общини очолював старійшина. Місцеві чиновники підбирали місцеву адміністрацію, доглядали за порядком, збором податків, дбали про оборону, чинили суд. Немале значення у державі мали писці, які оформляли відповідні правові документи, вели реєстраційні книги, записи про виконання повинностей і сплату податків.

Судова організація. Спочатку всі спори і конфлікти розглядали жерці на підставі того, що лише їм надано вміння визначати волю богів. Поступово судочинство переходить до світської влади за часткової участі жерців. Суд чинили урядовці царської адміністрації. Справи вони розглядали колегіально з присяжними (представники місцевої знаті, впливові городяни), кількість яких коливалася від 3 до 10 осіб. За Хаммурапі з'явилися професійні судді, котрих переважно призначав сам цар. Вони здійснювали судочинство теж колегіально: по 3, 4, 8 суддів. Судді мали кілька помічників, які були консультантами, порадниками. При судах служили "воїни судді" —охоронці суду і виконавці рішень суду. Існували також посади писців-секретарів. Їхні функції зводились до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і канцеляристів.

Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави було ополчення. Воно складалось з усіх вільних людей (крім жерців, знаті, високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за наказом царя. Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири. Потім у сусідніх племен вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В епоху Хаммурапі виникло професійне піше і кінне військо. З'явились найманці. За службу воїни отримували від царя у володіння земельні наділи із рабами. Усім, хто намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. Частина населення (знаті), яка не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання збройних сил.

Закони царя Хаммурапі.

Ці закони є найвідомішим і найдавнішим джерелом законів усієї Месопотамії. Закони були записані на глиняних табличках. Коли Хамурапі вдалось перемогти всіх ворогів, він наказав висікти закони на чорному базальтовому стовпі. Текст законів Хаммурапі, крім вступу і закінчення, налічує 282 статті. У вступі Хаммурапі зазначає, що бог сонця з'явився йому уві сні і подарував йому свої закони. В заключення наголошує на необхідності дотримуватись усіх цих законів і погрожує суворими покараннями за порушення.

У законах Хаммурапі регулюються суспільні відносини в галузі цивільного, зобов'язального права, спадкового права, шлюбні відносини, трудових відносини, питання кримінального та кримінально-процесуального права. В законах явно простежується ідеологія рабовласницької держави; раб – особа без прав, за рабовласниками закріпляються всі права і привілеї, а їх життя, майно і честь суворо охороняється.

Звод законів має певну внутрішню систему: весь текст можна поділити за змістом на певні групи, хоча ні розділів, ні параграфів, ні нумерації в тексті немає: 1. Суд і судочинство, 2. Власність і володіння, їх захист, 3. Шлюб і сім'я, 4. Захист особи, 5. Праця і знаряддя праці.

За задумомо Хаммурапі закони повинні були встановити панування справедливості, знищити беззаконня. Насправді ж його закони не такі вже справедливі. Вони передусім були створені в інтересах заможної знаті, і оберігали в першу чергу, їх добробут.

Причини появи законів Хаммурапі:

1. Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх держав і міст. Це викликало потребу встановити єдині закони на території всієї держави і дати чиновникам і суддям єдине законодавство, яке б регулювало суспільні відносини.

2. Прагнення знаті і жерців закріпити свої права і привілеї, забезпечити недоторканість свого майна від зазіхань інших.

3. Прагнення царя згладити гострі соціальні протиріччя, що на той час виникли у суспільстві. Оскільки процес розорення общинників, перехід їх у стан рабів та продаж їх за межі країни вів до зменшення ополчення та підриву обороноздатності держави, а крім того зменшував царські прибутки, оскільки саме селяни і міщани платили основну масу податків. Тому Хаммурапі своїм законодавством хотів пом'якшити соціальні протиріччя, стримати процес розорення працівників, ліквідувавши, зокрема, боргове рабство, стримати апетити лихварів та знаті, ліквідувати сваволю і корупцію урядовців і суддів.

Цивільне право Вавілону

Право власності. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. Розрізняють такі форми власності на землю: 1. Державна або царська, 2. Храмова, 3. Община, 4. Приватна, 5. Земля "ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або ділянки, що здавали в оренду за платню натурою чи грішми. Прибутки з неї йшли у державну скарбницю, якою теж розпоряджався цар. Він міг наділяти цією землею різних осіб — надавати її у власність чи передавати на правах користування.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Цар міг наділяти храми землею і на правах користування. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу храми часто практикували надання своєї землі в оренду великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність зберігалася поряд з самою общиною. Общинну землю розподіляли між поселеннями, де її поділяли на дрібні наділи, які надавали для обробітку окремим сім'ям. Розподіл земель відбувався щорічно, очевидно, за жеребкуванням. Община могла забрати цю землю назад. Общинники користувалися цією землею тимчасово. Вони не могли її продати, дарувати, передати у спадок, заставляти чи віддавати за борги. Сама община за погодженням з усім колективом могла свою землю продавати чи дарувати. Община продавала землю за гроші чи за якісь привілеї, вигоди, або взамін отримувала землю в іншому місці.

Власність общини на землю була непорушною, як і на урожай общинних полів, садів. Винний у вчиненні шкоди через недогляд за дамбами повністю відшкодовував общині завдану шкоду. Якщо ж він відмовлявся відшкодувати збитки або не міг цього зробити, то його разом з майном належало продати і виручені за продаж гроші віддати общині.

З епохи Хаммурапі збереглося особливо багато документів про продаж землі — полів, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі зазвичай ставили документи-камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони підтверджували право особи на дану землю. Копії цих каменів зберігали у храмах. Згодом їх уже не ставили на полях, а зберігали тільки у храмі. Земля, передана царем, ставала приватною спадковою власністю. На власника, однак, покладали виконання певних повинностей на користь царя (доглядати іригаційні споруди, будівництво доріг, мостів); на користь общини (платити збори лісом, травою, соломою, зерном); на користь сусідів (дозволяти сусідам користування пасовищем, криницею, проїзд через свою землю).

Землю дозволялось громадянам купувати один в одного без особливих ускладнень і формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, сторони ставили свої підписи. Земля "ілку" —це не тільки сама земля, а маєток — з будівлями, рабами, полями, садами. Така земля була царською. Цар давав її у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась не у власність, а в користування — на час служби. Все майно "ілку", а також земля, були вилучені з цивільного обороту: їх не можна ні продавати, ні купувати, ні заповісти дружині чи дітям, батькам і т.д. Якщо хтось насмілився купити майно чи землю "ілку", то угода вважалась недійсною, табличку з текстом угоди розбивали, покупець втрачав все заплачене, а "ілку" повертали його користувачеві. Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і щоб уникнути пошуку шляхів її обходу, закон забороняв також обмін.

Володілець "ілку" був зобов'язаний особисто виконувати державну службу. Якщо воїн наймав когось іншого, щоб той замість нього пішов у військовий похід, то він був приречений до страти. Найнятий воїн міг забрати собі його будинок. Якщо воїн потрапив у полон, а майно "ілку" було передане на умові несення такої ж служби іншій людині, то в разі повернення воїна з полону йому повертали й "ілку". Якщо ж воїн, що потрапив у полон, мав дорослого сина, який міг нести службу замість батька, то майно передавали синові. Коли ж син малолітній, то його матері виділяли третину поля і саду на виховання дитини. Якщо воїн покидав свої поле, сад і дім і не господарював там, а хтось інший заволодів цим майном і став нести ту ж саму службу протягом трьох років, то навіть у випадку повернення воїна майно йому вже не повертали. "Ілку" залишали тій особі, котра господарювала там упродовж трьох років.

Стосовно власності на рабів, то тут існували такі ж її форми, що і на землю. Отже, відповідно були царські раби, храмові, приватні, у колективній власності общини, прикріплені до майна"ілку". Рабів у епоху Хаммурапі було багато, їх вільно продавали й купували на ринках.

Приватну власність охороняли суворо. Винному у крадіжці раба загрожував смертний вирок. Того, хто сховав у своєму домі раба-утікача або допомагав рабові втекти, теж страчували. Людина, яка затримала раба-утікача, повинна повернути його власникові, за що отримувала винагороду у розмірі 2 сиклі срібла

Злодія, що викрав майно богів чи царя, чекав смертний вирок, як і того, хто приймав з його рук вкрадене. Якщо ж вкрадено вола, вівцю, осла, свиню чи човен, що належали храмам чи цареві, то винний повинен повернути вартість вкраденого у 30-кратно-му розмірі; якщо ж вкрадене належало мушкену — то в 10-кратному. За несплату вартості вкраденого злодія страчували.

Згідно зі ст. 9 власнику надавали можливість вимагати повернення втраченої речі у будь-якої людини, якщо ця річ у неї перебувала незаконно. Посилання на те, що річ куплена, повинно бути підтверджене продавцем і свідками купівлі. Власник речі, в свою чергу, повинен був мати свідків, які б підтвердили, що спірна річ справді належить йому. Якщо допит свідків і їх присяга в присутності жерця або у храмі доводили правдивість позивача, то власнику повертали його річ, а продавця карали як злодія. Покупець мав право одержати назад свою платню від продавця. Якщо покупець не міг назвати продавця і привести свідків, то його вважали злодієм і засуджували до страти. Власника речі, який не мав свідків для підтвердження своїх прав на дану річ, за брехню і наклеп страчували.

Коли людина купувала або принаймні брала на зберігання що-не-будь у дитини чи раба, до того ж без свідків і договору, то її вважали злодієм і засуджували до страти

9. Зобов'язальне право.

Зобов'язання у Вавилоні виникали з договорів. Договірне право було достатньо розвиненим. Договори укладались 1) просто, без зайвих формальностей, складних обрядів чи процедур; 2) в усній або письмовій (переважно) формі; 3) обов'язково при свідках. При укладенні деяких угод вимагалась присяга, яка підкріплювала непорушність угоди. Свідки не ставили своїх підписів, але їхні імена зазначались у тексті угоди. В документі також вказувався писець, який його склав. Сторони стверджували угоду прикладанням своїх печаток або підписами. Договори та інші ділові документи писались на глиняних табличках. Тексти або копії договорів зберігали у храмах. За невиконання договорів передбачалась різна відповідальність.

Договору купівлі-продажу. Угода укладалася в присутності свідків, зазвичай у письмовій формі. Пеівних детальних зобов'язань сторін не передбачалось. У договорі лише фіксували волю сторін про передання права власності. Предметом були рухомі та нерухомі речі, часто – раби, а також діти. Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Договори завжди зазначали ціну предмета (грошову або у вигляді продуктів с/г, тварин, рабів). Допускали можливість купівлі-продажу в кредит з відтермінуванням платежу. Договори купівлі-продажу зазвичай містили зобов'язання обох сторін не змінювати свого рішення, а за зміну встановлювався грошовий штраф. Закони Хаммурапі в окремих випадках передбачали заборону купівлі-продажу, а саме: 1) воїни і чиновники не могли продавати землі та будинки, рабів, робочої худоби та все інше, отримане від царя за службу; 2) вдова не могла продати, дарувати майно, що становило її посаг або дарунок чоловіка; 3) жриця, якій батько дарував майно, не могла таке майно без дозволу батька відчужувати. Аналогічними були й умови щодо договору обміну.

Наймання. А) Наймання речей.. Передбачалося наймання як нерухомих речей, так і рухомих. Договори оренди землі і садів були здебільшого недовгі — на 1 рік, рідко на 3-5 р. Таке наймання здійснювали винагороду - фіксовану плату або частину врожаю. Орендаря не звільняли від сплати оренди, якщо він не виростив з власної вини врожаю. Якщо ж орендар залишав поле/сад взагалі необробленим, то, крім сплати оренди, він повинен був обробити поле й повернути його власникові. Часто в ролі орендарів виступали люди заможні, багаті, які забезпечували собі одержання високих прибутків; але здавали свої землі в оренду й воїни чи біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати.

Укладали договори наймання житлових приміщень — частини чи усього будинку (на 1 чи півроку).В цивільному праві відомі й сервітути. Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділянку. Їх оформляли у вигляді договору наймання строком на рік.

Закон зумовлює порядок наймання рухомих речей — рабів, робочої худоби, возу, човна, визначаючи розміри платні, міру відповідальності за пошкодження чи втрату найнятої речі.

Б) Особисте наймання. Крім наймання рабів, яких вважали речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей. Документи засвідчують про наймання орачів, пастухів, ремісників, будівельників, каменярів, ткачів тощо. С/г робітникам платили більше, ніж ремісникам. Закони визначали також розміри оплати праці лікарів, ветеринарів, судно- і житлобудівельників та ін. Винагорода за лікування залежала від соціального і матеріального становища хворого. Знатніші й багатші платили лікарям більше. Оплату праці здійснювали, зазвичай після виконаної роботи, рідше – наперед.

Існувало також поєднання договору наймання з договором позики, коли наймач давав найнятому наперед частину платні (ніби у позику). Якщо найнятий робітник не з'явився на роботу або не завершив її, то він ніс відповідальність як неоплатний боржник, тобто міг потрапити у боргову кабалу, а іноді — навіть у рабство. У деяких випадках найнятому для виконання роботи вручали матеріальні цінності, і тоді передбачалась його відповідальність за цілість цих речей.

Договір позики. Позики лихварі надавали під великі відсотки — 50-60, іноді 80 і 100 %. Несплата боржниками боргу чи навіть відсотків призводила до втрати ними, їхніми сім'ями волі. Це явище набуло у Вавилоні масового характеру. Таких рабів-вавилонян ставало щораз більше, і лихварям, купцям, жерцям це було вигідно. Разом з тим це значно ускладнювало соціальні відносини в країні, загрожувало і самій державі — зменшувалась кількість війська, а також зменшувалось надходження податків у царську скарбницю, оскільки селяни-общинники, ремісники були основними платниками податків. Тому Хаммурапі в своїх законах передбачив послаблення правової відповідальності і призупинення розвитку боргового рабства. У законах є також статті, які попереджували зловживання лихварів при видачі срібла чи зерна боржнику або при одержанні позиченого.

Відомими були й певні види гарантій виконання договорів, наприклад, застава. Служили заставою все майно боржника або якась його частина (поле, сад, худоба, раб).

Договір зберігання речей. На зберігання віддавали зерно, овочі, гроші, рабів, різні цінні речі і папери. Щодо форми його укладання - усної чи письмової - нічого не сказано, але наявність свідків була обов'язковою. При їх відсутності не можна було пред'явити позов у суді. За зберігання передбачалась винагорода. За нестачу зерна особа, що взяла його на зберігання, повинна була' повернути власникові зерно у подвійній кількості. Особа, що зберігає річ, несе відповідальність перед її власником за пропажу в результаті крадіжки, навіть якщо річ вкрадена разом з майном зберігача. Якщо віддано на зберігання раба, то несли відповідальність лише за його втечу, а не за його смерть. Якщо людина, перебуваючи в дорозі, віддала іншій людині за її згодою на зберігання гроші, золото або інші дорогоцінні речі з проханням доставити їх у певне місце, але довірені речі були присвоєні цією людиною, то вона повинна була,сплатити власникові речей їх п'ятикратну вартість. Ще один різновид зберігання речей полягав у тому, що особа, яка прийняла речі на зберігання, могла повернути не саме ці речі, а подібні, еквівалентні їм. Щоправда, це було можливо лише за умови зберігання речей, визначених родовими ознаками, тобто кількістю, вагою, числом (зерно, вино, срібло, золото тощо).

Договір доручення. Суть його полягала в тому, що одна сторона зобов'язувалася що-небудь купити чи продати, найняти, позичити, зробити за рахунок і від імені іншої. Особа, яка дала доручення, іноді намагалась попередити можливі зловживання чи недобросовісність контрагента і для цього давала йому необхідні для виконання доручення кошти на умовах позики. Це давало їй змогу тримати виконавця під дієвим контролем.

Договір товариства. Він укладався дляпорядку розподілу прибутків і збитків між товаришами, а також для спільного надання позики, купівлі корабля, зерна тощо. За виконання зобов'язання перед іншими особами відповідальність ніс у повному обсязі хто-небудь з товаришів. Потім усі товариші розраховувались між собою, поділяли витрати чи прибутки.

Договір купця, торговця з торговельним агентом. Це був своєрідний вид торговельних відносин, який мав на увазі спеціальні поїздки торговельних агентів.У Хаммурапі передбачено два різновиди таких договорів: 1) для купівлі; 2) для продажу зерна, масла, худоби чи інших товарів. Тут є певна подібність з договорами позики чи товариства, але є й значні відмінності, зокрема зовсім іншим є спосіб розрахунків. Так, агент, одержавши гроші на закупівлю товарів, повинен повернути одержані гроші купцю, іноді ще й відсотки, взявши до уваги витрати під час подорожі, а прибутком поділитися. Якщо жодного прибутку не одержано, то агент мав повернути отримані гроші у подвійному розмірі. Був передбачений і випадок повного звільнення агента від відповідальності —при грабунку у дорозі.

Зобов'язання з приводу заподіяння шкоди ( майну або здоров'ю особи). Це зобов'язувало винного у певних, чітко визначених випадках відшкодувати потерпілому збитки. Законодавство передбачало такі випадки: 1. Через недбале ставлення до іригаційних споруд (їх ремонту) 2. Відповідальність пастуха, худоба якого паслася на чужому полі без дозволу власника поля. 3. Відповідальність за вирубку дерев у чужих садах. 4. Обов'язок власника чи керманича судна, що йшло вгору проти течії і зіткнулося та потопило інше судно, яке течія несла вниз, — відшкодувати вартість потопленого судна і вантажу. 5. Зобов'язання заплатити іншій особі вартість лікування з приводу заподіяння їй у бійці чи з необережності поранення. 6. Обов'язок відшкодувати господареві вартість раба чи рабині в разі їх випадковбго вбивства.

Реформи Солона в Афінах.

Суперечності між евпатридами і демосом тривали. На політичну арену вступив Солон. Він належав до евпатридів. З його ініціативи і під його керівництвом афіняни після багатьох невдач звільнили від мегарців острів Саламін. Цим Солон здобув надзвичайну популярність в Афінах. У 594 р. до н.е. він був обраний архонтом з надзвичайними повноваженнями. Спираючись на активну підтримку Народних зборів, Солон приступив до проведення реформ. Умовно їх можна поділити на економічні та політичні.

Головна економічна реформа Солона відома під назвою "сисахфія", що означає "скидання тягаря", тобто у повному анулюванні будь-яких боргів. Із полів, заставлених земельних ділянок бідняків були прибрані боргові камені, а ділянки повернено їх попереднім володільцям.

Другим важливим кроком стала ліквідація боргового рабства. Такі боргові зобов'язання, через які заставлялася особа боржника чи його рідня, були заборонені. Всіх афінян, що стали борговими рабами, та членів їх родин відпускали на волю.

Арістотель наводить і такий факт, що Солон встановив максимум землеволодіння в одних руках, проте це іншими джерелами не підтверджено. Був виданий закон про свободу заповітів, чого раніше не було. У тому випадку, коли заповідач не мав законних дітей, він міг заповісти своє майно будь-якій особі чи віддати його на суспільні потреби.

Солон запровадив нову єдину монету, нову систему мір і ваги. В інтересах міського демосу він заборонив на деякий час вивозити з країни продовольство, за винятком олії. Через Народні збори було видано закони, які сприяли створенню нових і розширенню старих виноградників, садів, городів та регулювали правила користування городами та колодязями, зрошувальними системами. Щоб успішніше розвивалися ремесла і торгівля, був виданий закон про обов'язок батька навчити сина будь-якого ремесла, а інакше син мав право відмовитись допомагати батькові чи утримувати його в похилому віці. Видан о закон проти неробства.

У політичній сфері Солон скасував генократію — „владу родової аристократії, що існувала до цього часу, і замінив її тимократією — владою, яка грунтувалася на майновому цензі. Аристократію було позбавлено привілеїв, пов'язаних з пережитками родового ладу. Усіх вільних громадян чоловічої статі було поділено на чотири розряди за майновим цензом. Тепер уже політичні права, як і взагалі правове становище людей у суспільстві, повністю залежали не від знатного, родового походження, а від майнового стану громадян. Отже, бути архонтами, членами ареопагу, займати інші високі посади в державі могли тільки громадяни, котрі належали до першого розряду.

Народні збори з часів Солона стали відігравати значно більшу роль у житті суспільства, компетенція їх розширилась. Вони мали назву "еклезія", тобто збори викликаних, оскільки про день зборів заздалегідь повідомляли оповісники, закликаючи всіх громадян.

Солон також дещо послабив ареопаг, вилучивши з його компетенції підготовку справ для обговорення їх у Народних зборах. Для підготовки цих справ, а також загального управління країною він створив новий державний орган — Раду 400.

Зберіг Солон і колегію архонтів, яка була наділена виконавчою владою, здійснюючи також судові та релігійні функції. Солон заснував ще один новий орган — суд присяжних (геліею). До складу цього суду обирали громадян усіх чотирьох розрядів! Геліея була не тільки найвищим судовим органом країни з обширною компетенцією, а й мала важливі політичні функції.

Зберігши чотири племені, Солон зберіг і поділ країни на наукрарії (48 - по 12 на кожне плем'я) з їхнім обов'язком поставляти державі по бойовому кораблю на рік. Так, було прийнято закон про політичну активність громадян,' згідно з яким, обговорюючи важливі питання у Народних зборах стосовно долі країни, всього народу. Прийнято закони щодо фізичного виховання молоді, проти марнотратства жінок та ін

Суспільний устрій Спарти.

Суспільний розвиток Спарти носив застійний характер. У правових відносинах, побуті, сімейному житті зберігалися численні пережитки родо-племінного устрою, діяли старі звичаї, обряди, традиції. Усе населення Спарти поділялось на три групи: спартанців, періеків та ілотів. Пануючою верствою були спартанці. Вони були наділені всією повнотою особистих, економічних і політичних прав та привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись власним коштом спартанці, тобто воїни, становили "общину рівних". Община довгий час поділялася на три дорійські філи (племена), ті — на фратрії.

Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер.Більшу частину часу спартанці-воїни проводили разом в укріпленому таборі: займалися військовими вправами, гімнастикою, фехтуванням, боротьбою, бігом тощо. Кожен спартанець щомісяця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез — так званий сиситій, участь в яких була обов'язковою.У побуті довгий час домінували звичаї колективізму, суворої простоти, невибагливості.

На протилежній сходинці суспільної драбини знаходились ілоти (гелети). В наслідок завоювань маси поневоленого населення перетворено в рабів — ілотів. Спартанець міг ілотів карати, вбити, міг з дозволу властей відпустити на волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов'язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, винограду, м'яса та ін. Ілоти були зобов'язані при потребі відбувати військову службу в легкоозброєній піхоті, яка починала бій. Після бою зброю в ілотів відбирали. Ілоти могли мати свої сім'ї, залишали собі частину вирощеного врожаю та інших продуктів. Отже, не дивно, що ілоти при будь-якій нагоді піднімали бунти і повстання, іноді дуже загрозливі. Іноді ілоти відпускались державою на волю, передусім за здійснені військові подвиги. Відпущені на волю ілоти йменувалися неодамоди.

Періеки (з грец. дослівно проживаючі довкола). Це жителі сусідніх зі Спартою територій, на які Спарта поширила вплив, підпорядкувала собі (але не шляхом завоювання, бо тоді підкорене населення перетворювали в ілотів). Порівняно з абсолютно безправними ілотами правове становище періеків було значно кращим. Вони були особисто вільні, мали сім'ї, майно, у тому числі землю, яку могли продавати й купувати. Займалися переважно ремеслом і торгівлею, скотарством, менше — сільським господарством, оскільки проживали здебільшого на неродючих землях, у гірських районах тощо. Але них не поширювались правила виховання, побуту спартанців, їх права і привілеї. Виконували на користь держави різні повинності (фізичні роботи, сплата оброку натурою і грішми), служили у війську в якості важкоозброєної піхоти (гоплітів).

С Е Р Е Д Н І В І К И

Державний устрій Франків

В процесах становлення і розвитку державних органів у франків м. Виділити 3 основні напрямки:

1) переродження органів племенної демократії франків в органи нової публічної влади, власне у державні органи;

2) розвиток органів вотчинного управління;