Селянські виступи в Західній Україні у першій половині

XIX ст. Селянські протести проти феодальної експлуатації в За

хідній Україні відбувались у формі: судових процесів між се

лянськими громадами та панами, подання скарг уряду на зло

вживання панів, відмови виконувати несправедливі з точки зо

ру селян феодальні повинності, відмови сплачувати податки,

втечі в гори, потрави панських посівів, підпалів панської влас

ності, самовільного вирубування панських лісів та самовільного

використання інших угідь, повстань. Основними вимогами се

лян були: ліквідація панщини, збільшення їхніх земельних на

ділів, передання угідь у власність сільських громад, ліквідація

монопольних прав панства та його втручання в життя сільських

громад та окремих селян.

У Прикарпатті продовжувалась традиція збройної антифео

дальної боротьби у формі руху опришків. Особливого розмаху

рух опришків набув у 1810–1825 рр. Найвідомішими ватажками

опришків у цей час були Оженюк, Якимчук, Штолюк, Бойчук,

Мельничук. Для боротьби з опришками австрійська влада поча

ла використовувати війська, загони гірських стрільців, прикор

донні підрозділи. Ці заходи призвели до послаблення руху оп

ришків і його поступової ліквідації до початку 1840 х років.

Відбувались стихійні виступи в селах Східної Галичини. Так,

із 1817 р. селяни сіл Бучани, Хлопи та інших відмовились від

давати натуральний податок поміщикам. А коли у 1819 р. про

ти них кинули каральний загін, то селяни, озброївшись знаряд

дями праці, розбили його. Після цього селяни оголосили себе

вільними, погромили панські маєтки, вирубали панський ліс.

Лише військовим з’єднанням вдалося придушити цей виступ.

Значні селянські заворушення відбувались у Східній Гали

чині також у 1820, 1822 і 1824–1826 рр. Найчастіше селяни

відмовлялися відробляти панщину і проголошували себе віль

ними.

Великого розмаху набуло заворушення селян у 1838 р. на

Чортківщині, яке охопило 38 громад. Селяни відмовились вико

нувати панщину, обрали власні представницькі органи, розпра

вилися з адміністрацією і надіслали до уряду петицію, в якій

обґрунтовували свої дії зловживаннями з боку панства та адмі

ністрації. Цей виступ вдалося придушити за допомогою військ

лише у вересні 1838 р. Великі повстанські виступи відбувались

у Галичині також у 1846 р., коли ними було охоплено до 150 сіл.

У 1843–1844 рр. спалахнуло повстання у Русько Довгопіль

ському районі Північної Буковини. Причиною цього повстання

стала заборона селянам користуватись лісами, які відтепер ого

лошувалися виключною власністю поміщиків. У відповідь, во

сени 1843 р. 22 селянські громади захопили спірні лісові ділян

ки, переобрали сільську старшину і відмовились виконувати

феодальні повинності. Цей виступ очолили Лук’ян Кобилиця,

І. Гапиця, М. Повідаш та С. Степанчук. Проти повстанців уряд

використав армію, яка придушила цей виступ та заарештувала

його ватажків.

Найбільші виступи селян у Закарпатті відбувались у 1820,

1826, 1831, 1836, 1840 та у 1846 рр. У 20–40 х роках XIX ст. ве

ликого розмаху у Закарпатті набув рух опришків, яких трива

лий час очолювали С. Товта і Й. Кокоша. Особливо значного

розмаху набули заворушення селян у 1831 р., які дістали назву

“холерних бунтів”. Їх приводом стало різке зубожіння селян,

а безпосереднім поштовхом — епідемія холери, яка особливо

відчутно позначилась на селянстві. Карантинні заходи уряду

(обмеження пересування між населеними пунктами) були ви

тлумачені селянами як засіб їх остаточного винищення, і тому

селянство піднялось на боротьбу, яку владі вдалось придушити

за допомогою значних військових підрозділів.

Суспільно!політичні рухи в Західній Україні в першій поло!

вині XIX ст. В останній чверті XVIII ст. в Західній Україні почи

нається українське національне відродження, головними осе

редками якого стали Ужгород та Львів, а основною силою греко

католицьке духовенство. В Ужгороді в цей період функціонувала

нормальна школа, яка готувала викладачів і священиків, а

єпископську кафедру Греко Католицької церкви у Закарпатті

очолював свідомий українець А. Бачинський, який надавав мо

ральну та матеріальну підтримку розвитку української освіти і

культури. Тому в Ужгороді сформувалась група українських

культурних діячів (І. Базилевич, М. Лучкай, В. Довгович,

І. Фогорашій, Ю. Гуца Венелін та ін.). Львів також став у цей

період визнаним культурним центром регіону. Це було обумов

лено відкриттям у Львові в 1784 р. греко католицької духовної

семінарії та модернізацією місцевого університету. У ньому

викладали вчені просвітники (П. Лодій, І. Мартинович, М. Ку

ральт та ін.), які сприяли пробудженню національної самосвідо

мості українців. Проте наступ реакції з кінця XVIII ст. призвів

до придушення свободи слова та переслідування передових дія

чів культури. У 1809 р. був закритий Руський інститут у Льво

ві. На Закарпатті посилився наступ угорської культури, а в сис

темі освіти і культури цілої імперії посилилась германізація.

Тому на початку XIX ст. чимало діячів української культури

з Закарпаття та Львова емігрували за межі Австрійської імпе

рії, і це призвело до занепаду осередків українського національ

но культурного відродження в Ужгороді та Львові. Але процес

відродження української культури в західноукраїнських зем

лях не припинився.

Із відновленням у 1808 р. Галицької митрополії центр укра

їнського національно культурного відродження перемістився

до Перемишля, який став резиденцією галицьких митрополи

тів, і тому в цьому місті зосередились представники уніатського

духовенства та діяли духовні навчальні заклади. На початку

XIX ст. в місті діяв так званий Перемишльський гурток, голов

ними ідейними лідерами якого були греко католицький єпис

коп, а згодом митрополит Михайло Левицький та його поміч

ник у шкільних справах Іван Могильницький. Перемишль

ський гурток зосереджував свої зусилля навколо розвитку

освіти, вивчав вітчизняну історію, фольклор та займався видав

ничою справою. У 1830 р. зусиллями членів Перемишльського

гуртка було видано першу граматику української мови.

Не припинився розвиток української культури і на Закар

патті. Зокрема, О. Духнович у 1847 р. видав першу на Закарпат

ті українську абетку та ряд підручників для українських шкіл.

А вірш Духновича “Я русин був, є і буду” став гімном закарпат

ських українців. М. Лучкай, І. Кутка та В. Довгович видали ук

раїнською мовою “Катехізис”, що сприяло розвитку богослу

жіння українською мовою.

З 1830 х років центр українського національно культурного

відродження в західноукраїнських землях знову і відтепер оста

точно переміщається до Львова. У 30 х роках XIX ст. в Галичи

ні сформувалась група освіченого українського греко католиць

кого духовенства, яка виявила потяг до свого національного ко

ріння. Представники молодшого покоління цієї соціальної гру

пи Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький,

які були студентами греко католицької семінарії у Львові та

львівського університету, в 1833 р. утворили гурток, який су

часники назвали “Руська трійця”. Представники цього гуртка

поставили собі за мету відродити українську мову, сприяти осві

ті українців та поверненню їм знань про національну історію

задля підвищення свідомості. Для цього вони їздили по селах і

збирали український фольклор. У 1833 р. членами “Руської

трійці” створена рукописна збірка власної поезії “Син Русі”. У

1835 р. був надрукований вірш Шашкевича “Голос Галичини”

українською мовою. Цього ж року члени “Руської трійці” поча

ли виголошення проповідей українською мовою. У 1836 р. Ва

гилевич переклав українською мовою “Слово о полку Ігоревім”,

а Шашкевич підготував “Читанку”. Учасники “Руської трійці”

також встановили зв’язки з М. Максимовичем, вивчали твори

Т. Шевченка та інших українських письменників з Наддніп

рянщини, що започаткувало процес об’єднання культур захід

них та східних українців.

Вершиною діяльності членів “Руської трійці” було створення

двох альманахів — “Зоря” (1834) та “Русалка Дністрова” (1837),

написаних розмовною українською мовою. Влада заборонила

видавати “Зорю”, а “Русалку Дністрову” дозволили видати у Бу

дапешті. Але невдовзі після друку тираж “Русалки Дністрової”

конфіскували і знищили — з 1 тис. примірників до читача дій

шло лише близько 200. Усе це, а також переслідування учасни

ків організації з боку влади, призвело до припинення діяльнос

ті гуртка у 1837 р. У 1843 р. помер Шашкевич. Вагилевич пе

рейшов на пропольські позиції. Головацький певний час

намагався розвивати ідеї “Руської трійці”, зокрема видав

1846 р. у Відні альманах “Вінок русинам на обжинки”, а в Лейп

цигу статтю “Становище русинів в Галичині”, в якій ознайомив

європейську громадськість зі становищем західних українців та

доводив неприпустимість дискримінаційної політики влади що

до них. Проте і він поступово втратив надію у можливість укра

їнців вибороти свої права і в середині 1860 х років став москво

філом і виїхав у Росію.

Незважаючи на нетривалу діяльність “Руської трійці”, вона

стала важливою віхою в українському національному русі на за

хідноукраїнських землях. Важливість діяльності “Руської трій

ці” полягала у встановленні контактів з лідерами українського

національного руху Наддніпрянщини, що сприяло єднанню ук

раїнських патріотичних сил. “Руська трійця” започаткувала пе

рехід українського національного руху в Галичині з площини

культурної у політичну та постановку питань політичних і соці

ально економічних, що зробило українську національну ідею

зрозумілою та важливою для більшого кола українців. Саме

“Руська трійця” підготувала ґрунт для українського національ

ного пробудження в Західній Україні в період “весни народів”

та в наступні часи.

Революція 1848–1849 рр. і західноукраїнські землі. На по

чатку 1848 р. в європейських країнах піднялася хвиля револю

ційного руху, яка поєднувалася з боротьбою пригноблених на

родів за створення власних держав. Ці події започаткували про

будження національної свідомості у європейських народів.

Тому революційні події в Європі 1848–1849 рр. дістали назву

“Весни народів”.

Події “Весни народів” не оминули і багатонаціональної Авс

трійської імперії. В березні 1848 р. відбулось народне повстання

у Відні. Наляканий розмахом повстання імператор був змуше

ний піти на задоволення вимог повстанців: було звільнено з по

сад реакційних міністрів, а 15 березня проголошено Конститу

цію. Революційні виступи швидко охопили всю імперію. Ос

кільки основну частину населення імперії становило селянство,

то імператор був змушений піти на поступки цій частині насе

лення, аби відвернути її від участі у революції.

16 квітня 1848 р. був підписаний указ про скасування панщи

ни, а 22 квітня його оприлюднили. Показово, що в Галичині пан

щина, згідно із цим указом, скасовувалась 15 травня, тобто на

5 місяців раніше, ніж в інших частинах Австрійської імперії.

В Буковині указ про скасування панщини з’явився 9 серпня

1848 р., а селянство Закарпаття було звільнене від панщини лише

указом від 2 березня 1853 р. Головним недоліком цієї реформи бу

ла невпорядкованість права власності на угіддя, внаслідок чого

згодом виникли тривалі судові процеси між сільськими громада

ми та панами щодо права власності на них. За панами залишились

також їхні землі, які значно перевищували площу селянських на

ділів та ряд феодальних привілеїв, наприклад право пропінації,

церковна десятина тощо. Окрім цього, уряд зобов’язався виплати

ти панам компенсацію за втрачену робочу силу (пізніше уряд пе

реклав відшкодування 2/3 цієї суми на селян). А проте завдяки

скасуванню панщини селянські господарства звільнилися від пан

ської залежності і стали на капіталістичний шлях розвитку.

25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною

монархією. Це означало введення громадянських свобод, рів

ність громадян, поділ законодавчої влади між парламентом та

імператором. У травні відбулись вибори до загальноімперського

парламенту— рейхстагу, який розпочав свою роботу в середині

липня 1848 р. у Відні. Головним його завданням було вироблен

ня конституції та умов повного звільнення селян від феодальної

залежності. У його роботі брало участь 39 депутатів українців

від Галичини та 5 від Буковини. Українські депутати в австрій

ському рейхстазі виступали єдиним фронтом на захист прав та

вимог українців у сфері освіти та культури. Проте головні до

сягнення у сфері прав українців були пов’язані з діяльністю ук

раїнського національного руху в Галичині.

19 березня інформація про повстання у Відні дійшла до Льво

ва. Українська громадськість одразу ж вирішила використати

послаблення центральної влади для того, аби вибороти свої пра

ва. Були створені Національна гвардія та батальйони україн

ських стрільців. Почалась підготовка до створення власних

представницьких органів. Цей процес прискорився активізаці

єю польського національно визвольного руху, який одразу

ж виступив проти права українців на самовизначення. 13 квіт

ня 1848 р. поляки створили у Львові Центральну Раду Народо

ву, яка звернулася до австрійського імператора з вимогою про

перетворення Галичини на польську автономну провінцію. Ос

кільки поляки не визнавали жодних національних прав за ук

раїнським населенням Галичини, то галицькі українці посили

ли боротьбу за свої права.

З метою самоорганізації та згуртування національних сил

8 травня 1848 р. українцями на противагу полякам була створе

на Головна Руська Рада, яку очолив єпископ Григорій Яхимо

вич, а потім священик Михайло Куземський. Ця організація,

яка діяла впродовж 1848–1851 рр., заявила, що виступає репре

зентантом інтересів всіх українців імперії перед урядом. Рада

заснувала власний друкований орган — газету “Зоря Галицька”,

запровадила синьо жовтий прапор і герб із зображенням золото

го лева на синьому тлі. До основних вимог Головної Руської Ра

ди, з якими вона звернулась до австрійської влади, належали:

поділ Галичини на дві провінції Східну (українську) і Західну

(польську), допущення українців до державних посад, проведен

ня демократичних виборів до представницьких органів влади,

запровадження навчання в усіх освітніх закладах рідною мовою.

Австрійський уряд задовольнив лише вимогу щодо переведення

освіти на українську мову: навчання українською мовою запро

ваджувалось у початкових школах, а в гімназіях українська мо

ва вводилась як обов’язковий предмет. На початку 1849 р. при

Львівському університеті була також створена кафедра україн

ської мови та літератури, яку очолив Я. Головацький.

15 травня 1848 р. Головна Руська Рада звернулася з відозвою

до українського населення про підтримку її програми та об’єд

нання навколо ідей відродження української культури та вимо

ги автономії для українських земель імперії. Наслідком цього

звернення стало створення близько 50 відділень Головної Русь

кої Ради на місцях, що засвідчило про її підтримку з боку укра

їнського загалу. Українці почали власними силами розвивати

освітню та видавничу справу. У 1848 р. в Коломиї заснували

першу українську читальню, а в 1849 р. — народний дім у Льво

ві. 25 жовтня 1848 р. у Львові була створена “Галицько!Руська

матиця” — товариство для просвітницької і літературно видав

ничої справи.

Поляки на противагу Головній Руській Раді створили у Льво

ві з ополячених українців пропольську організацію Руський Со

бор (очолив князь Лев Сапега), яка видавала газету “Щоденник

руський”. Ця організація виступала за співпрацю з поляками.

Проте особливої підтримки українського населення Руський

Собор не мав і тому невдовзі приєднався до польської Централь

ної Ради Народової.

Представники західноукраїнської інтелігенції також взяли

участь у скликаному в Празі в червні 1848 р. з’їзді представни

ків слов’янських народів Австрійської імперії (Слов’янський

конгрес). На ньому, зокрема, було розглянуто ситуацію в Гали

чині і зроблено спробу примирити всі три організації на принци

пах рівності. Проте польські національні організації Галичини

проігнорували ці пропозиції.

19 жовтня 1848 р. у Львові відбувся з’їзд діячів української

науки та культури (Собор руських вчених), у роботі якого взяло

участь 118 делегатів. Головною метою учасників з’їзду було ви

роблення єдиного українського правопису. Таким було визнано

правопис М. Максимовича. Окрім того, на з’їзді знову була ви

сунута вимога до влади про поділ Галичини на українську та

польську провінції та впровадження української мови в систему

освіти та діловодства.

Дії українців часом набирали і досить радикального характе

ру. Так, 2 листопада 1848 р. відбулось Львівське збройне пов!

стання, яке було відповіддю на жовтневе повстання у Відні. На

селення Львова, за підтримки національних гвардійців, в ніч на

2 листопада захопило склади зі зброєю, вибило з міста урядові

війська і цілий день утримувало місто. На вулицях Львова ви

росли барикади. Урядовим військам вдалося придушити опір

повстанців лише після тривалого артилерійського бомбардуван

ня міста. Після придушення повстання у місті запровадили во

єнний стан.

Головною подією революції 1848–1849 рр. у Північній Буко

вині було велике селянське повстання під проводом Лук’яна

Кобилиці, який користувався великим авторитетом серед укра

їнського селянства Буковини і навіть був обраний до австрій

ського рейхстагу. У вересні 1848 р. Л. Кобилиця повернувся

з Відня до Буковини і одразу ж скликав у м. Вижниця багатоти

сячне зібрання. У своїй промові він закликав селянство до пов

стання задля підтримки революції в Угорщині. З найхоробрі

ших селян він організував кінний загін, з яким вирушив у похід

по Буковині. Повстанці конфіскували майно феодалів і роздава

ли його селянам, а також почали заготовляти харчі та фураж

для угорської повстанської армії. Повстання під проводом

Л. Кобилиці тривало півтора року і було придушене наприкінці

1849 р. Л. Кобилицю схопили і закатували у в’язниці.

Український рух на Закарпатті очолили Олекса Духнович та

Адольф Добрянський. Вони виступили з вимогою об’єднання

всіх українських земель Австрійської імперії в єдину автономну

провінцію, в якій всі державні посади займали б українці і офі

ційною мовою була б українська. Після придушення угорського

повстання австрійський уряд пішов на певні поступки закар

патським українцям. Зокрема, заселені українцями землі були

виділені в окремий Ужгородський округ і чимало посад в адмі

ністрації цього округу зайняли українці. Добрянський був

призначений наджупаном (намісником) чотирьох столиць (ра

йонів) Закарпаття, заселених українцями. Він оголосив синьо

жовтий прапор офіційним прапором Закарпаття і почав запро

ваджувати українську мову у діловодство та освіту краю. Проте

насправді це була церковнослов’янська мова з елементами ро

сійської. Добрянський також почав виявляти проросійські сим

патії. Це спричинило побоювання влади у можливості підготов

ки ним ґрунту для приєднання Закарпаття до Росії, і тому його

позбавили посади. Завдяки цьому до 1860 х років угорці змогли

повернути Закарпаття під свій контроль.

Загалом поступки українцям з боку австрійської влади мали

тимчасовий характер і були викликані тим, що влада шукала

підтримки в одних національностей супроти інших, і українці

особливо підходили на роль союзників, оскільки їхні вимоги бу

ли набагато меншими, ніж вимоги угорців, італійців чи поля

ків, та й самі українці переважно заявляли про свою лояльність

щодо Австрії.

Наприкінці 1848 р. влада перейшла у наступ проти револю

ційних сил, і до кінця 1849 р. за допомогою російської армії ре

волюцію остаточно придушили. В Австрійській імперії запану

вав реакційний режим, який проіснував до 1860 х років. 7 бе

резня 1849 р. був розігнаний рейхстаг і в імперії запровадили

воєнний стан, діяли військово польові суди та проводились ма

сові арешти. 4 березня 1849 р. новий імператор Франц Йосиф ІІ

(1848–1916) оголосив так звану откройовану (тобто — даровану

зверху) конституцію, але і її в 1851 р. скасували. Були значно

обмежені громадянські права, посилився поліційний контроль,

відновлена цензура.

Економічний розвиток західноукраїнських земель напри!

кінці XVIII — в першій половині XIX ст. Реформи Марії Тере

зії та Йосифа ІІ, спрямовані на підтримку національного вироб

ника та полегшення експлуатації селян, стимулювати розвиток

сільського господарства, промисловості і торгівлі.

У сільському господарстві дедалі більше панських маєтків

(фільварків) переорієнтовуються на ринок. У них створюються

переробні підприємства. Частина великих землевласників та

кож почала використовувати вільнонайману робочу силу та пе

реходити на нові методи ведення господарства. Розширювались

площі під нові сільськогосподарські культури — картоплю, со

няшник, кукурудзу. Зростало поголів’я великої рогатої худо

би. Так, лише з Галичини щороку експортувалось понад 60 тис.

голів великої рогатої худоби на ринки Відня та інших міст ім

перії. Внаслідок поступок селянству почали виникати міцні се

лянські господарства, які також швидко втягувались у ринко

ві відносини.

Проте наступ реакції та згортання реформ наприкінці

XVIII — у першій третині XIX ст. призвів до застою в економі

ці. У цей період економіка краю розвивалася поступально, по

силилось її відставання від центральних провінцій Австрійської

імперії. Головною сферою економіки залишалось сільське гос

подарство.

Промисловий сектор був представлений переважно видобув

ною галуззю та переробними мануфактурними підприємствами.

У районі Коломиї та в Закарпатті видобували сіль, а в Галичи

ні — вугілля. Широке значення мала деревообробна галузь. Ма

нуфактури спеціалізувались переважно на первинній обробці

продукції сільського господарства (льону, шкір і вовни) та ви

робництві паперу. Станом на середину 1840 х років у регіоні ді

яло близько 250 мануфактур. Із них — близько 40 металооброб

них, 30 лікеро горілчаних, 20 з виробництва паперу, 15 соле

варних, 10 скляних, 10 шкіряних, 10 текстильних, 3 керамічні,

2 тютюнові, 7 цукроварень, 15 друкарень.

Впродовж першої половини XIX ст. відбувалась інтеграція

західноукраїнських земель в економіку Австрійської імперії.

Цей процес відбувався болюче для економіки регіону і прирік

край на роль сировинного придатка імперії. Поступово занепа

дала велика торгівля, а разом з нею і міста. Натомість дещо

пожвавилась дрібна торгівля та ряд промислів. На середину

XIX ст. в Західній Україні функціонувало близько 200 ярмарків

місцевого значення. Багато сфер економіки перебували під кон

тролем іноземців. Так, абсолютна більшість земельного фонду,

а отже і сільське господарство, контролювали поміщики, які пе

реважно були поляками, угорцями та румунами. Торгівля та

мануфактурне виробництво були під контролем німців, поляків

та євреїв. Головними експортними товарами залишались зерно,

шкіра, вовна, полотно, віск, сіль, ліс тощо. Натомість імпорту

валися переважно готові промислові вироби: одяг, сільськогос

подарський реманент та предмети побуту. Головними центрами

зовнішньої торгівлі залишались Львів та Броди.

Українська культура

У першій половині XIX ст.

Українська культура впродовж всього XIX ст. розвивалась

у вкрай несприятливих умовах. Це було обумовлено остаточною

втратою всіх ознак автономії та самостійності, які ще зберіга

лись у XVIII ст. Натомість посилилась асиміляторська політика

метрополій, яка насамперед виявилась у наступі на українську

культуру. Таким чином, остання розвивалась не завдяки обста

винам, а наперекір ним. Проте геній та духовний потенціал ук

раїнської нації привели до того, що, незважаючи на такі вкрай

несприятливі тенденції, українська культура у XIX ст. зробила

значний крок уперед в усіх напрямах та зайняла рівноправне

становище поміж культур європейських народів.

Освіта. Система освітніх закладів стала одним із головних за

собів русифікації українців Наддніпрянщини та онімечення у За

хідній Україні. Українська мова була повністю витіснена і забо

ронена в системі освіти на підвладних Російській імперії україн

ських землях. Виняток становила Правобережна Україна, у якій

більшість навчальних закладів здійснювали навчання польською

мовою. Лише після польського повстання 1830–1831 рр. влада

вдалася до змін у системі освіти Правобережної України, але во

ни проявились у закритті Кременецького ліцею та в заміні поль

ської мови викладання російською.

В освіті встановилися станові відмінності. Це призвело до то

го, що середня і особливо вища освіта стали виключним привіле

єм дворянства. Були також створені окремі навчальні заклади

для світських осіб (гімназії, училища, ліцеї, інститути, універ

ситети) і духовенства (духовні семінарії та академії). У 1827 р.

з’явився царський указ про заборону допуску до середніх і ви

щих навчальних закладів дітей кріпаків. Недоліками освітньої

системи в Російській імперії також були: контроль з боку церкви

та карних державних структур, схоластичність викладання, від

сутність свободи думки, висока вартість навчання. При здобутті

освіти влада робила всілякі утиски за релігійною та національ

ною ознаками. Зокрема, існували спеціальні обмеження щодо

набору до університетів євреїв та представників неправославних

конфесій. Закріпився гендерний бар’єр — дівчата і хлопці навча

лись окремо. Попри це, дівчат не допускали у вищі навчальні

заклади, а спеціальних закладів для осіб жіночої статі у першій

половині XIX ст. не було створено. Освіту дівчата могли отрима

ти у приватних пансіонах або в окремих викладачів та в інститу

тах шляхетних дівчат, що в першій половині XIX ст. існували

у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та Керчі.

В Російській імперії система початкової освіти була пред

ставлена парафіяльними школами, середня освіта — гімназія

ми та училищами, а вища — університетами. Гімназії давали

класичну освіту, тобто основними предметами викладання

в них були мови, історія та література. Училища давали спеці

альну професійну освіту, і в них основними предметами були

математика, фізика та викладались основи деяких професій.

Гімназії існували тільки у губернських містах, а училища — та

кож у повітових.

У 1805 р. на численні проханя української шляхти імператор

Олександр І дозволив відкрити перший у Підросійській Україні

університет — у Харкові. У 1819 р. в Києві, замість закритої Ки

єво Могилянської академії, було засновано Київську духовну

академію, яка стала вищим духовним навчальним закладом

в Україні. У 1834 р. також у Києві було засновано і другий

у Підросійській Україні університет, який дістав назву Універ

ситет святого Володимира (нині — Київський національний уні

верситет імені Тараса Шевченка). Навчання в університетах

тривало 4 роки, там були юридичний, медичний, історико філо

логічний та фізико математичний факультети.

Близькими за рівнем та змістом викладання до університетів

були ліцеї, яких в Україні в першій половині XIX ст. було три:

Кременецький (1817–1831), Рішельєвський (заснований

1817 р. в Одесі) та Ніжинська гімназія вищих наук (заснована у

1820 р., з 1832 р. перетворена на ліцей).

Спеціальну освіту надавали профільні училища. 1804 р. було

засноване ремісниче училище в Чернігові. Для підготовки кан

целяристів були відкриті училища у Херсоні та Полтаві. У Хер

соні також було створене училище торговельного мореплавства.

Окрім цього, в Одесі засноване садівниче училище, у Харкові—

землеробське, а у Кременці — землемірне училище. Діяло

чимало фельдшерських училищ.

Розвиток освіти на західноукраїнських землях, що з кінця

XVIII ст. опинились під владою Австрійської імперії, пішов де

що іншим шляхом. Австрійська монархія не перешкоджала

навчанню національними мовами, оскільки мала більшу заці

кавленість в освічених підданих. Відповідно австрійські прави

телі заходилися навколо розвитку освітньої системи у новопри

єднаних землях, де освіта перебувала у катастрофічному стані.

Ця політика, як уже зазначалося, виявилась у відокремленні

освіти від Церкви, розширенні мережі навчальних закладів та

переведенні початкової освіти на українську мову. Але з почат

ку XIX ст., внаслідок наступу реакційних тенденцій у політиці

австрійських імператорів, ставлення їх до освіти змінилось.

Початкові школи у 1805 р. знову передали під контроль Цер

кви. Були закриті, як уже згадувалось, Руський інститут

(1809) та греко католицька семінарія в Чернівцях (1818). Ре

форми в освіті припинились і їх відновлення відбулось лише

в період “Весни народів”. У 1848 р. школа знову була відокрем

лена від Церкви, а початкова освіта стала обов’язковою. Нав

чання проводили українською мовою і збільшили термін нав

чання у початковій школі з трьох до чотирьох років. Для дорос

лих відкрили недільні школи. Натомість у середніх та вищих

школах продовжували викладати німецькою та польською мо

вами і доступ українців до них був обмежений. Важливими ос

вітніми центрами були Інститут Оссолінських у Львові (Оссолі

нум), заснований у 1817 р., та Реальна академія, заснована цьо

го ж року. Вищу світську освіту також надавав Львівський

університет, а вищу духовну — Чернівецький ліцей, заснова

ний 1826 р.

Наука. Особливих успіхів досягли українці в царині гумані

тарних наук. Ще однією характерною рисою для розвитку нау

ки в Україні у XIX ст. було те, що більшість тогочасних учених

водночас працювали в кількох наукових сферах.

У першій половині XIX ст. відбулось остаточне оформлення

історії як окремої науки. Засновником наукового вивчення істо

рії в Україні можна вважати першого ректора Київського уні

верситету, вченого енциклопедиста М. Максимовича. Він об

ґрунтував самостійність української історії та створив її схему,

довів українську належність Київської Русі й те, що її спадкоє

мицею була Галицько Волинська держава, почав вивчення пи

семних джерел. Його можна вважати ідейним наставником

В. Антоновича, який у другій половині XIX ст. доповнив істо

ричну концепцію Максимовича та створив київську історичну

школу.

Історичну науку в Україні розвивали й інші вчені. У 1822 р.

побачила світ чотиритомна “Історія Малої Росії” Д. Бантиш Ка

менського. На початку 1840 х років ще одну “Історію Малоро

сії” створив М. Маркевич. А. Скальковський видав у 1841 р.

“Историю Новой Сечи или последнего Коша Запорожского”. У

1840 х роках свою діяльність на ниві історичної науки розпочав

також М. Костомаров монографією “Богдан Хмельницький”.

Виходець із Полтавщини, професор Московського університету

О. Бодянський зробив значний внесок у вивчення та публікацію

джерел з історії України.

Наукові дослідження в галузі літературознавства та фольк

лористики були започатковані вивченням українських дум та

обрядових пісень. У 1819 р. в Петербурзі грузинський князь

М. Церетелі видав першу збірку українських дум, вважаючи їх

неоціненним зразком поетичного генія української нації та

важливим історичним джерелом. Справа збирання, наукового

вивчення та публікації українського фольклору була продов

жена М. Максимовичем, який у 1827 р. видав збірку україн

ських весільних пісень. Ця збірка започаткувала вітчизняні

студії із фольклористики. Впродовж 1832–1838 рр. у Харкові

видавав записи українських дум та народних пісень І. Срезнев

ський.

І. Могильницький написав першу українську граматику

в Галичині. Майже одночасно граматику української мови ви

дав у Петербурзі О. Павловський. У 1820 х роках М. Максимо

вич у листах до Погодіна спростував твердження про те, що ук

раїнська мова начебто є лише діалектом російської мови. Ця

ідея була підтримана найвидатнішим слов’янським філологом

того часу І. Срезневським. Цієї ж думки дотримувались і по

дальші покоління української інтелігенції.

Важливу роль у розвитку математики відіграли професори

Харківського університету М. Остроградський та Т. Осипов

ський. Підручник з математики останнього став головним посіб

ником з математики у Російській імперії на кілька десятиліть.

У ботаніці помітне місце зайняла діяльність вже згадуваного

М. Максимовича. Він займався перекладом творів зарубіжних

вчених у цій галузі, а також сам проводив дослідження рослин

ного світу і склав найповніший атлас флори Московської губер

нії. Для студентів він видав спеціальний навчальний посібник

“Основи ботаніки”. Розвитку ботаніки в Україні сприяла діяль

ність ботанічних садів Києва, Одеси, Харкова та особливо Нікіт

ського ботанічного саду поблизу Ялти.

Професор Харківського університету Н. Еллінський видав

двотомний підручник з хірургії для студентів медичних фа

культетів. Головними центрами розвитку медицини були Київ,

Харків та Одеса, де працювало чимало визначних професорів

медиків, а також виникли перші в Російській імперії медичні

товариства.

Провідними центрами наукових досліджень в Україні в цей

період стають університети. Окрім цього, створюються і науко

ві товариства, до яких належали: Львівський інститут Оссолін

ських, заснований у 1817 р.; Одеське товариство любителів іс

торії та старожитностей (з 1839 р.); Тимчасовий комітет

з розшуку старожитностей при канцелярії київського генерал

губернатора (1835–1845); Київська археографічна комісія або

Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (1843–1921).

Література. Прозові твори створювали Г. Квітка Ос

нов’яненко (“Сватання на Гончарівці”, “Пан Халявський” та

ін.), І. Срезневський та А. Метлинський. До найвідоміших ук

раїнських письменників першої половини XIX ст. належали

М. В. Гоголь та Т. Г. Шевченко.

М. В. Гоголь (1809–1852) походив із збіднілого українського

шляхетського роду, закінчив Ніжинський ліцей, автор численних

творів, у яких спирався на українську історію та фольклор (“Та

рас Бульба”, “Вечори на хуторі біля Диканьки”), а також викри