Українське національно'культурне

Відродження

Кінець XVIII ст. був позначений ліквідацією решток автоно

мії українських земель у складі Російської імперії. Цей процес

був боляче сприйнятий патріотичною частиною української ко

зацької старшини. Саме вона перетворилась на українську елі

ту, яка очолила перший етап українського національно куль

турного відродження. Відповідно, окрім соціальних протестів

селянства, в Україні впродовж першої половини XIX ст. почав

наростати український національно визвольний рух, який мав

особливо важливе значення для зростання національної само

свідомості українців та політичного звільнення України. Ха

рактерними рисами українського національно визвольного ру

ху були: обмеженість вимог сферою освіти та культури, готов

ність йти на поступки і намаганням зберегти політичний

зв’язок із Росією (абсолютна більшість українських громад

ських діячів стояла на засадах федералізму, тобто збереження

політичного зв’язку з Росією на федеративних засадах), нама

ганням досягти своїх цілей мирними, ненасильницькими та ле

гітимними засобами. Відповідно український національний рух

кінця XVIII — першої половини XIX ст. точніше було б іменува

ти не національно визвольним, а національно культурним.

Українське національно культурне відродження почалося

наприкінці XVIII ст. і пройшло три етапи. Перший етап україн

ського національно культурного відродження розпочався на

прикінці XVIII ст. і тривав до середини 1840 х років. Цей етап

дістав назву “період збирання спадщини”, оскільки для нього

був характерний пошук, вивчення та видання пам’яток україн

ської історії, писемності та фольклору. Провідна роль на цьому

етапі належала українському дворянству, тому цей етап також

називається дворянським. Другий етап українського національ

но культурного відродження (1840–1880) дістав назву дворян

сько різночинського і характеризувався тим, що провідна роль

у ньому поступово переходила від дворянства до різночинців,

оформленням програмних цілей та поступовою радикалізацією

самого українського національного руху. Третій етап (кінець

XIX — початок XX ст.) характеризувався подальшою радикалі

зацією вимог та виникненням перших українських політичних

партій, а тому дістав назву політичного.

Початок українського національно культурного відроджен

ня ознаменувався виникненням першої української опозицій

ної організації — Новгород!Сіверський таємний гурток. Він

функціонував у 80–90 х роках XVIII ст. у Новгород Сіверсько

му і ставив за мету відновлення автономії Гетьманщини. Члена

ми цього гуртка були представники канцелярії новгород сівер

ського намісника, які належали до українських старшинських

родів, М. Значко Яворський, Г. Полетика, П. Коробчевський,

О. Пригара, В. Капніст та ін. Останній навіть їздив у 1791 р.

в Пруссію з метою залучення цієї країни до боротьби проти Ро

сійської імперії задля звільнення України, проте ця місія закін

чилась безрезультатно. Не мали позитивних наслідків (у плані

відновлення політичної самостійності України) також інші дії

гуртка, а тому до початку XIX ст. він припинив свою діяльність.

На межі XVIII–XIX ст. в Україну проникли ідеї Просвітниц

тва та Французької революції. Вони сприяли політизації укра

їнського національно культурного руху і початку його транс

формації у національно визвольний. Щоправда, революційні

ідеї через свій радикалізм були сприйняті лише окремими пред

ставниками українського суспільства. Так, відомо про існування

у Лівобережній Україні на початку 1820 х років нелегального

Малоросійського товариства. Товариство очолював предводи

тель дворянства Переяславського повіту, заможний український

поміщик з Полтавщини В. Лукашевич. Члени товариства

(І. Котляревський, В. Тарновський, С. Кочубей, О. Величко,

П. Капніст та ін.) також належали до дворянства, що походило

від старовинних українських старшинських родів. Програмний

документ Малоросійського товариства передбачав досягнення

незалежності України, ліквідацію кріпацтва і запровадження

демократичних свобод. Планувалося поширювати програмні

ідеї членами товариства шляхом агітації серед різних верств ук

раїнського суспільства. Проте товариство обмежувалось лише

обговоренням програми і не вживало реальних кроків для її ре

алізації. У 1826 р. члени товариства були заарештовані, але нев

довзі звільнені внаслідок відсутності доказів їх антидержавної

діяльності.

У першій третині XIX ст. головним центром українського

національно культурного відродження в Підросійській Украї

ні став Харків. У 1820–1840 х роках у Харківському універси

теті існував гурток, який дістав назву “гурток харківських ро!

мантиків”. Він об’єднував патріотично налаштовану україн

ську студентську молодь і частину викладачів Харківського

університету. До цього гуртка, зокрема, належали Г. Квітка

Основ’яненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Кор

сун, О. Левицький та ін. Члени цього гуртка видавали поетич

ні та прозові твори, написані українською мовою, чим, як вони

вважали, рятували українську мову від вмирання. Так,

Г. Квітка Основ’яненко у 1834 р. видав “Малоросійські повіс

ті” і започаткував українську прозу, а також сприяв розвитку

українського театру, створивши для нього комедійні твори

(“Сватання на Гончарівці”, “Шельменко денщик”, “Шельмен

ко волосний писар” та ін.). Професор Харківського університе

ту І. Срезневський започаткував наукове вивчення українсько

го фольклору і в 1830 х роках видав три випуски записів укра

їнського фольклору під назвою “Запорозька старовина”. Він

також закликав до широкого використання української мови

в усіх сферах життя.

З відкриттям у 1834 р. київського Університету св. Володи

мира центр українського національно культурного відроджен

ня поступово перемістився у Київ. Перший ректор Київського

університету М. О. Максимович — талановитий історик та щи

рий український патріот, чимало зробив для пробудження сві

домості українців. Наполегливою науково дослідною працею

він створив міцну базу наукового вивчення української історії

та фольклору у стінах Київського університету. Не дивно, що

саме в Києві у 1840 х роках виникли нові українські нелегальні

організації — Київська молода та Кирило Мефодіївське това

риство, більшість членів яких були пов’язані з Київським уні

верситетом.

Київська молода — нелегальний гурток студентів та частини

викладачів Університету св. Володимира. Метою цього гуртка

було сприяння пробудженню національної свідомості українців

та звільнення селян від кріпацтва. Члени гуртка обговорювали

та переписували праці французьких філософів утопістів (Фур’є,

Сен Симона) та вчених панславістів (Шафарика, Ганки, Кола

ра). Але відсутність чіткої програми дій та суперечки між чле

нами гуртка призвели до розпаду і припинення існування Київ

ської молодої.

Активна частина членів Київської молодої в березні 1846 р.

створила нову нелегальну організацію — Кирило!Мефодіївське

товариство (братство). До цієї організації ввійшли М. Костома

ров, В. Білозерський, М. Гулак, П. Куліш, І. Посяда, Г. Анд

рузький, М. Савич, О. Навроцький, О. Тулуб, Д. Пильчиков,

Т. Шевченко, П. Маркович.

До програмних документів Кирило Мефодіївського товарис

тва належали “Книга буття українського народу” або “Закон Бо

жий”, “Статут слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”,

а також, певною мірою, “Пояснювальна записка до статуту”

В. Білозерського та прокламація “До братів українців”.

Головними завданнями Кирило Мефодіївського товариства

були: сприяння розвитку освіти, християнської моралі та куль

тури серед українців та інших слов’янських народів (саме тому

товариство і було назване на честь слов’янських просвітників

святих Кирила та Мефодія), ліквідація кріпацтва, соціальної

нерівності та станових привілеїв і встановлення рівності грома

дян, впровадження демократичних прав та свобод, об’єднання

всіх слов’янських народів в одну федерацію зі столицею у Киє

ві. Кирило Мефодіївське товариство планувало використовува

ти виключно мирні засоби (агітація, збільшення кількості при

бічників, підвищення свідомості, освіти та культури народних

мас), що було обумовлено великим ступенем релігійності членів

товариства.

Кирило Мефодіївське товариство проіснувало недовго —

у березні 1847 р. воно було викрите і ліквідоване владою. Одна

че, незважаючи на невеликий термін існування, саме Кирило

Мефодіївське товариство започаткувало перехід до організова

ної боротьби українців Наддніпрянщини за свої національно

культурні та соціально економічні права.