Кримська війна 1853–1856 рр. та загострення соціальних

протиріч. Формальним приводом до війни стала суперечка про

привілеї між римо католицьким та православним духовенс

твом у Палестині. Російська імперія ультимативно зажадала

від Турецької імперії надання привілеїв православним. У від

повідь Туреччина 4 жовтня 1853 р. оголосила війну Росії. Ро

сійський флот швидко одержав перемогу над турецьким. Було

також відбито наступ турецької армії у Західній Грузії. Тоді на

допомогу Туреччині прийшли Франція та Англія, які не бажа

ли посилення Росії і намагались витіснити її з Балкан. Антиро

сійську коаліцію підтримали також Італія (Сардинське коро

лівство), Австрія та Пруссія. Навесні 1854 р. флоти Англії та

Франції бомбардували російські порти, зокрема Одесу, а в жов

тні 1854 р. висадились в районі Севастополя. Героїчна оборона

Севастополя тривала до серпня 1855 р. і стала яскравим прик

ладом відставання Росії. Російська армія складалась із солда

тів кріпаків, які не були зацікавлені у службі. Офіцерські по

сади займали тільки дворяни, і підвищення чину залежало не

від здібностей, а від родовитості. Озброєння було застарілих

зразків. Тому, не зважаючи на героїчний опір захисників Се

вастополя, місто довелось здати і сама війна закінчилась пораз

кою Росії. Імператор Микола І помер у 1855 р. (існує версія, що

він отруївся). Кримська війна загострила наявні в суспільстві

протиріччя і посилила боротьбу всіх верств населення за покра

щання свого становища.

У 1850 х роках на українських землях, що входили до скла

ду Російської імперії, відбулися два великі повстанські виступи

селян. Перший з них — у 1855 р. — дістав назву “Київська ко!

заччина”. Спричинило повстання загострення економічної та

політичної кризи в Російській імперії внаслідок Кримської вій

ни. Відповідно селяни посилили боротьбу проти кріпацтва. Са

ме в цей час російський уряд оприлюднив маніфест, у якому

закликав підданих імперії добровільно вступати до армії для за

хисту Вітчизни. Але цей маніфест був сприйнятий селянством

як відповідь на їхні сподівання звільнитись від кріпацтва — се

ляни вирішили, що цар закликає їх ставати вільними козаками

і йти на війну. Селяни південних повітів Київщини, де ще були

живі спогади про гайдамаччину, першими почали відмовлятися

виконувати феодальні повинності і створювали збройні загони.

Цей рух охопив територію з населенням понад 200 тис. осіб і йо

го владі вдалось придушити лише за допомогою армії.

Другий великий виступ українського селянства у 1850 х

роках дістав назву “Похід у Таврію по волю”. Він був виклика

ний посиленням феодальної експлуатації та Кримською вій

ною. Під час Кримської війни особливо нестерпним тягарем бо

йові дії лягли на населення південних українських губерній,

які перетворились у прифронтову смугу. До того ж на середину

XIX ст. тут закінчились пільгові роки і посилилась феодальна

експлуатація селян. Як наслідок — серед селян, під впливом

негативного для Росії перебігу війни, почали поширюватися

чутки про те, що цар начебто обіцяє всім, хто прийде йому на

допомогу у війні, звільнення від кріпацтва та наділення зем

лею у Таврії (Криму) — звідси і назва цього руху. Тому навесні

1856 р. селяни Херсонської та Катеринославської губерній (за

галом близько 180 тис.) рушили у Крим, сподіваючись до по

чатку сільськогосподарських робіт отримати там землю і поча

ти вільне життя. Місцева влада не змогла зупинити селян. Ли

ше на Перекопському перешийку урядовим військам, які

застосували артилерію, вдалось розсіяти селянські загони і

змусити їх повернутись додому. Окрім цих, відбувалось безліч

менших виступів селян та посилились опозиційні настрої інте

лігенції.

Таким чином, можна вести мову про оформлення в Росій

ській імперії на межі 50–60 х років XIX ст. революційної ситу

ації. Заслуга нового російського імператора Олександра ІІ

(1855–1881) полягала в тому, що він не лише усвідомив загос

трення кризи в суспільстві внаслідок збереження кріпацтва, а

й пішов на проведення селянської реформи, що врятувало Ро

сійську імперію в другій половині XIX ст. від революції та спря

мувало її на капіталістичний шлях розвитку.

Селянська реформа 1861 р.

Як заявив імператор Олександр ІІ у виступі перед представни

ками дворянства Московської губернії в березні 1856 р.: треба

скасувати кріпацтво зверху, аби це не було здійснено знизу.

З січня 1857 р. при імператорській канцелярії почав діяти Таєм

ний комітет, на який було покладено завдання підготувати про

ект селянської реформи. З 1858 р. він був перейменований на

Головний комітет, його робота стала гласною і по всіх губерніях

були створені його філіали — губернські комітети, які склада

лись із представників дворянства і також займалися розроблен

ням пропозицій з проведення селянської реформи.

Серед членів Головного комітету з проведення селянської ре

форми виникло три підходи щодо скасування кріпацтва: звіль

нення селян без наділення їх землею, звільнення селян разом із

землею безоплатно, звільнення селян з наділенням їх землею за

викуп. Зрештою гору взяв останній варіант. 10 жовтня 1860 р.

комісії завершили свою роботу, а 28 січня 1861 р. проект “Поло

ження про селян” почали розглядати в Державній раді. Засідан

ня Державної ради тривали до 17 лютого, а 19 лютого 1861 р. ім

ператор Олександр ІІ підписав проект “Положень”.

5 березня 1861 р. було видано “Маніфест” про скасування

кріпосного права, “Положення про селян, звільнених від крі

посної залежності” та ряд “Додаткових правил”, які визначали

порядок проведення селянської реформи. Згідно з цими доку

ментами селянин ставав особисто вільним і отримував еконо

мічні та особисті права — право вести операції з купівлі прода

жу та вільно розпоряджатись власним майном, торгувати,

створювати промислові підприємства, записуватись до реміс

ничих цехів, змінювати місце проживання, обирати професію

тощо.

Щодо земельних наділів, які селяни отримували за викуп,

було встановлено верхній та нижній розміри земельного наділу,

що його мав одержати селянин. Нижній наділ становив, залеж

но від місцевості, від половини до 1/3 верхнього і часто не пере

вищував кількох десятин. Якщо ж до реформи у користуванні

селян перебувало більше землі, ніж її належало для даної місце

вості за верхнім розміром наділу, то поміщик відбирав (“відрі

зав”) надлишок землі собі. Такі землі називались “відрізками”.

Поміщик також мав право надати селянину “дарчий наділ”,

який не повинен був перевищувати 1/4 верхнього і одразу ж пе

реходив у власність селянина без плати за нього. Внаслідок за

стосування положень про “відрізки” та “дарчий наділ” на Пра

вобережжі селяни отримали землі на 18 % більше, ніж мали до

реформи, а на Лівобережжі — у 1,6 раза менше. У Полтавській

губернії відрізки становили 37,2 %, у Харківській — 28,3 %,

у Чернігівській — 21,9 %, у Таврійській — 23,1 %, у Херсон

ській — 13,8 % від площі землі, що належала селянам до рефор

ми. Загалом внаслідок реформи 1861 р. українські селяни втра

тили понад 1 млн десятин землі. Значні розміри відрізків на Лі

вобережній Україні були обумовлені високою родючістю

місцевих ґрунтів, і тому поміщики не бажали їх втрачати. Пос

тупки, зроблені селянству Правобережної України, були спри

чинені політикою російської влади, спрямованої на послаблен

ня місцевого дворянства, яке в основній своїй масі було поль

ським і перебувало в опозиції до Росії. А проте кількість

малоземельних селянських господарств залишалась особливо

великою саме на Правобережній Україні (до 68 %), а також на

Лівобережжі (понад 43 %) і була найнижчою на Півдні (27,6 %).

У цілому в Україні внаслідок реформи 1861 р. абсолютна біль

шість селян отримала наділи менші 5 десятин, що було менше

за прожитковий мінімум. Таким чином, реформа 1861 р. в ряді

регіонів Наддніпрянської України посилила малоземелля. По

міщики також залишили за собою виключне право володіння

угіддями, що додатково посилювало економічну залежність се

лян від колишніх кріпосників.

За отриману землю селянин мав сплатити поміщику викупну

суму. Викупна операція була організована так, щоб здерти із се

лян якомога більше грошей за землю. Тому вартість наділу,

сплачена селянином, була набагато вищою за його ринкову вар

тість. Так, якщо ринкова вартість землі, викупленої селянами

в Україні, становила 128 млн крб, то викупні платежі за неї бу

ли оцінені у 165,6 млн крб. Оскільки ж більшість селян не мог

ла розрахуватися за землю, то царський уряд взяв на себе спла

ту 80 % викупних сум, а селян зобов’язав заплатити поміщикам

20 % цієї суми одразу. Натомість селянство мало повертати

80 % викупних сум уряду з відсотками впродовж 49,5 року. До

1906 р. селяни виплатили уряду близько 382 млн крб, тобто в

3 рази більше за ринкову вартість отриманої землі.

Певні поступки при встановленні викупних платежів було

зроблено для селянства Правобережної України. Прагнучи за

побігти розгортанню селянського руху під час польського пов

стання 1863 р. і схилити селянство Правобережної України на

свій бік, царський уряд проголосив, що всі відносини між помі

щиками і тимчасово зобов’язаними селянами правобережних

губерній припиняються з 1 вересня 1863 р. З цього дня селяни

переходили у категорію селян власників. При цьому викупні

платежі, які вони повинні були вносити в державну скарбницю

за наділену землю, було зменшено на 20 %.

До моменту сплати поміщику 20 % викупної суми за землю

селянин вважався тимчасово зобов’язаним, тобто повинен був

працювати на пана або сплачувати оброк. У 1881 р. було видано

закон про ліквідацію стану тимчасово зобов’язаних селян (та

ких залишалось 15 %) до 1883 р. — тобто всі селяни до 1883 р.

мали сплатити поміщику 20 % викупної суми.

Згідно із законами про селянську реформу на селі було запро

ваджено нову систему органів управління громадою. В кожному

селі збирався сільський сход, на якому обирали сільського ста

росту, збирача податків та інших посадових осіб. Представники

від сільських громад волості обирали волосне правління на чолі

з волосним старшиною та волосний суд. Сільські та волосні схо

ди займались розкладкою та збором податків, слідкували за ви

конанням повинностей селянами, відали питаннями перерозпо

ділу земель у тих громадах, де існувало общинне землеволодін

ня. Фактично нова система управління закріпила механізм

кругової поруки — спільну відповідальність сільської громади

за виконання повинностей та сплату податків членами сільської

громади. Сільські та волосні органи управління контролював

мировий посередник, якого призначав губернатор з поміж міс

цевих дворян. До його першочергових завдань належало скла

дання уставних грамот, а також затвердження або звільнення

обраних селянами посадових осіб. Мирові посередники станови

ли повітовий з’їзд на чолі з повітовим предводителем дворянс

тва. Наступною ланкою управління селянами було “губернське

у справах селян присутствіє”, яке підкорялось губернатору. От

же, селянське самоврядування залишалось під повним контро

лем поміщиків і держави.

Таким чином, селянська реформа 1861 р. не лише захисти

ла економічні інтереси поміщиків, а й забезпечила за ними та

кож і правовий пріоритет, і контроль над колишніми кріпака

ми. Реформа знищила місцеві особливості в управлінні селянс

твом і натомість поширила російську систему селянського

управління: селяни об’єднувалися в общини, які мали вплив

на різні сфери їхнього життя, зокрема контролювали угіддя та

проводили перерозподіл земель, впроваджувалась кругова по

рука.

Дворові селяни (тобто панська прислуга), згідно з “Положен

ням про дворових людей”, звільнялися без викупу, але не отри

мували садиби та землі.

У 1866–1867 рр. вийшли царські укази про звільнення дер

жавних та удільних селян, які становили 50 % всіх селян в Ук

раїні. Вони отримали більші наділи, аніж поміщицькі селяни, і

за символічну плату. За ними також були збережені угіддя, що

перебували у їхній власності до реформи.

Попри всі недоліки, реформа 1861 р. знаменувала перехід від

феодального до капіталістичного ладу. Селянин став особисто

вільним і при бажанні та наполегливій праці міг підвищити свій

економічний статус. Зросла зацікавленість селянина в резуль

татах своєї праці, що стимулювало розвиток сільського госпо

дарства та його залучення до товарно грошових відносин. Поси

лилось майнове розшарування селянства. Ті селяни, що розорю

вались, поповнювали лави робітничого класу, який після

реформи 1861 р. почав стрімке чисельне зростання. Це означало

також і посилення урбанізації. Частина селян, що розорюва

лась, почала переселятись на околиці Російської імперії (пере

важно на Кубань, Північний Кавказ та на Далекий Схід). Це

призвело до виникнення чисельної (понад 2 млн на кінець

XIX ст.) східної української діаспори.