Місце України у міжнародній політиці

Першої половини XIX ст.

У першій половині XIX ст. Україна, не маючи власної дер

жавності, продовжувала відігравати у міжнародній політиці

роль об’єкта територіальних зазіхань ряду сусідніх держав.

Так, Туреччина прагнула повернути собі Крим та Північне При

чорномор’я. Австрія, яка володіла Західною Україною, претен

дувала на Волинь та Поділля. Певні плани щодо України мала і

Пруссія, але вона в цей період не наважувалась їх реалізувати.

Навіть Франція, володіння якої внаслідок Наполеонівських

війн на початку XIX ст. наблизились до території Російської ім

перії, бажала захопити Україну. Частина цих претендентів ви

рішила реалізувати свої плани за допомогою сили. Як наслі

док — у першій половині XIX ст. спричинилося немало війн,

у яких одним із об’єктів зазіхань були також і українські землі.

У 1806–1812 рр. відбулась перша у XIX ст. російсько турець

ка війна. Бойові дії велись у придунайських українських зем

лях, а також у Молдавії та Валахії. Для російської армії Украї

на в цій війні була головним джерелом поповнення людських та

матеріальних ресурсів. В Україні також були розквартировані

служби забезпечення та самі російські війська. Були перервані

торговельні контакти через чорноморські порти. Все це негатив

но позначилось на економіці українських земель. Бойові дії по

чались у листопаді 1806 р. і успіх був на боці російських

військ — вони зайняли Молдавію та Валахію. Проте під тиском

Франції Росія змушена була укласти в серпні 1807 р. перемир’я

з Туреччиною, але залишила свої війська у Молдавії та Валахії.

Наприкінці 1808 р. бойові дії відновились. Російські війська за

хопили ряд важливих турецьких фортець і форсували Дунай.

Османська імперія змушена була піти на укладення з Росією Бу

харестського миру (16 травня 1812 р.). Згідно із цим договором

до Росії відходила Бессарабія, південь якої становили заселені

українцями землі (південно західна частина сучасної Одеської

області). Таким чином, було звільнено від турецького пануван

ня останні підвладні Туреччині українські землі і ліквідовано

загрозу турецького вторгнення в Україну. Поразка в цій війні

послабила Туреччину, і вона не наважилася напасти на Росій

ську імперію під час російсько французької війни 1812 р.

Російсько!французька війна 1812 р. 12 (24) червня 1812 р.

640 тисячна французька армія під командуванням Наполеона на

пала на Російську імперію. Наполеон мав конкретні плани щодо

України. Вони полягали в тому, щоб використати частину укра

їнських земель як предмет розплати із союзниками, а решту пе

ретворити на плацдарм подальших завоювань. Правобережну

Україну Наполеон обіцяв передати Герцогству Варшавському,

Волинь — Австрійській імперії. А у разі вступу у війну проти

Росії Туреччини останній планувалось віддати Крим та Північ

не Причорномор’я. Решта ж українських земель (Лівобережжя

та Слобожанщина) мали стати французькою колонією і поділя

лись на три військово адміністративні області (наполеоніди).

Ще до 1812 р. на території України з’явились французькі

агенти, які знищували військові бази і вели агітацію серед насе

лення з метою підняття антиросійського повстання. Але україн

ці в основній своїй масі виявились інертними і не відгукнулись

на французькі заклики. Правда, траплялись і поодинокі епізоди

профранцузьких настроїв серед українців (дворянин Мочулов

ський у Південній Полтавщині, відставний солдат Гуцан у Пере

яславському повіті, дворянин Лукашевич у Переяславському

повіті та ін.), але вони далі розмов не йшли. Єдиний випадок ак

тивних антиросійських дій — створення польським шляхтичем

Чайковським у своєму маєтку на Волині козацького “рушення”

на допомогу наполеонівським військам. Натомість абсолютна

більшість українського суспільства вирішила підтримати у цій

війні Росію. При цьому кожна суспільна група керувалася влас

ними інтересами. Дворяни боялись запровадження революцій

них порядків у випадку перемоги Франції, а просте населення

вважало французів іновірцями, що особливо підкреслювалось

православним духовенством, яке також не хотіло опинитися під

владою неправославного правителя. Значно вплинули на зайнят

тя проросійської позиції селянством також обіцянки російсько

го уряду про звільнення від кріпацтва і відновлення козацтва.

Територія України не була ареною головних бойових дій росій

сько французької війни 1812 р., оскільки основні сили наполео

нівської армії пройшли північніше — через Білорусь до Москви.

Проте окремі підрозділи армії Наполеона проникли на територію

України влітку 1812 р. Так, наприкінці липня 1812 р. австро сак

сонський корпус зайняв Ковельський, Володимирський та Луць

кий повіти Волинської губернії. Водночас ще одна частина напо

леонівської армії на початку серпня 1812 р. прорвалась на північ

Чернігівщини. Виникла загроза захоплення Києва.

Вояки наполеонівської армії поводилися на окупованих ук

раїнських землях брутально. У відповідь на такі дії окупантів

населення піднялось на партизанську боротьбу. Партизани пе

решкоджали сполученню між військами, нападали на тран

спорти, вбивали кур’єрів та знищували невеликі підрозділи во

рожих військ.

Окрім стихійного захисту свого особистого майна, участь ук

раїнців у Вітчизняній війні 1812 р. мала й інші форми. До них

належали: створення ополченських підрозділів, захисного лан

цюга вздовж північних рубежів України, участь у бойових діях

у складі регулярної російської армії та у партизанських з’єднан

нях, матеріальне забезпечення російської армії, участь у будів

ництві укріплень тощо.

6 липня 1812 р. російський імператор Олександр І видав ма

ніфест, який закликав населення створювати земське ополчен

ня. Малоросійському генерал губернатору князю Лобанову

Ростовському цар надав спеціальні повноваження на формуван

ня ополчення для захисту України від наступу наполеонівських

військ із півночі. У “Відозві до малоросійського народу” уряд

закликав українців активно включитись у боротьбу з наполео

нівською армією, а всім, хто вступав до ополчення, обіцяли пра

ва і привілеї козацтва та особисту волю. Були натяки і на мож

ливість відновлення автономії України. Українці активно від

гукнулись на ці заклики і до початку вересня 1812 р. на

добровільних засадах сформували 15 козацьких полків (9 пол

тавських та 6 чернігівських). Активну роль у формуванні 5 го

Полтавського полку взяв І. Котляревський. Окрім козацьких,

в Україні було сформовано також 5 кінних підрозділів (загони

“лісових козаків” та ескадрон херсонських козаків). У вересні

1812 р. формування козацьких полків та земського ополчення

завершилось. Початково планувалось набрати 80 тис. ополчен

ців з Київської, Полтавської, Чернігівської, Слобідсько Україн

ської, Катеринославської та Таврійської губерній. Але уряд, на

ляканий активністю українців, згодом обмежив чисельність

ополчення і воно збиралось лише з Полтавської та Чернігівської

губерній. Всього Україна виставила 68,9 тис. ополченців та ко

заків. У селах та містечках на півночі України були створені

дружини оборони по 100–150 осіб у кожній. 15 козацьких пол

ків до початку вересня 1812 р. сформували суцільну лінію обо

рони (кордонний ланцюг), яка простяглась більш ніж на 700 км

вздовж північного кордону України. На екіпіровку та утриман

ня ополченців в Україні було зібрано понад 9 млн крб, 13,5 пуда

срібла і кілька кілограмів золота.

Україна також стала основним джерелом постачання росій

ської армії продовольством та фуражем. Загалом до кінця

1812 р. російська армія отримала з України 167 тис. чвертей бо

рошна, понад 21 тис. чвертей круп, 283 тис. чвертей вівса та

64 тис. чвертей сухарів, а також понад 22 тис. стройових коней.

Напружено працювали розташовані в Україні військові заво

ди. Особливе значення мав Шосткінський пороховий завод,

який був розташований найближче до району дислокації росій

ських військ і забезпечував дві російські армії. На ньому було

виготовлено 24535 пудів пороху, десятки тисяч снарядів і тися

чі пудів селітри. Близько 240 гармат і 90 тис. пудів боєприпасів

виготовив впродовж 1812 р. Луганський ливарний завод. Знач

но збільшив випуск продукції Київський Арсенал. На ньому бу

ло відремонтовано 134 гармати, виготовлено 40 тис. рушниць і

пістолетів, 35 тис. списів та шабель. Українські мануфактури

поставили російській армії тисячі метрів тканини.

Важливою формою участі українців у російсько французькій

війні 1812 р. була й інтенсивна праця на фортифікаційних робо

тах. Особливо інтенсивний характер вона мала на півдні Бесса

рабії (для створення оборонних рубежів від можливого нападу

Туреччини) та в районі Києва, де вони особливо посилились на

прикінці літа 1812 р. у зв’язку із загрозою французького нападу.

Завдяки всім вищезгаданим формам допомоги регулярній

російській армії українці послабили наступ наполеонівських

військ на Україну та сприяли зміцненню російської армії. На

початку вересня 1812 р. об’єднані сили російських 3 ї та Дунай

ської армій загальною чисельністю 55 тис. осіб перейшли

в контрнаступ і звільнили Волинь та Чернігівщину.

Треба зазначити, що українці не обмежились лише захистом

власної території, а й взяли активну участь у боротьбі з наполео

нівськими військами також і поза межами України. Особливим

героїзмом відзначились сформовані з українців Київський та

Чернігівський драгунські полки під час Бородінської битви

26 серпня 1812 р. В ході цієї битви окремі полки, що складались

переважно з українців, втратили до 80 % особового складу.

Український народ висунув зі свого середовища таланови

тих організаторів партизанського руху. Так, виходець із с. Ме

фодіївка на Сумщині Єрмолай Четвертак організував на Смо

ленщині партизанський загін, який знищив понад 1 тис. воро

жих солдатів та офіцерів. Ще один партизанський загін, що

діяв на Смоленщині, очолював рядовий Московського полку

українець Степан Єременко.

Українці у складі регулярних підрозділів взяли також

участь у закордонному поході російської армії 1813–1814 рр.

Під час цього походу українські військові частини відзначились

при штурмі Замостя, Варшави, Дрездена та Гамбурга; під час

Битви народів 4–7 жовтня 1813 р. під Лейпцигом, а також у бо

ях за Париж у березні 1814 р.

Російсько французька війна 1812 р. не лише змінила розста

новку політичних сил у Європі, перетворивши Російську імпе

рію на одну з потужних європейських держав, а й мала наслід

ки також і для України. Зокрема, було остаточно закріплено по

діл українських земель по р. Збруч між Австрійською та

Російською імперіями. Цей кордон проіснував понад століття, і

тому Збруч став своєрідним символом поділу України. До Росії

перейшла значна частина Герцогства Варшавського (зокрема,

й етнічні українські землі — Холмщина та Підляшшя). Водно

час Росія повернула Австрії Тернопільщину, яка перебувала у її

складі з 1809 р. Приєднання до Російської імперії етнічних

польських земель призвело до посилення польських впливів на

Правобережній Україні.

Російська влада не виконала жодних обіцянок по відношен

ню до українського населення. Козацькі та ополченські підроз

діли були розформовані. Кріпацтво не було скасоване і учасни

ки російсько французької війни, які належали до кріпаків, зно

ву мусили повертатись до своїх панів. Держава навіть не

компенсувала населенню України матеріальні витрати на спо

рядження та утримання ополчення.

Російсько!турецька війна 1828–1829 рр. У другій половині

1820 х років відбулось чергове загострення російсько турець

ких відносин, що в 1828 р. призвело до нової російсько турець

кої війни. Російська імперія у цій війні намагалась розширити

свої володіння на Кавказі, а також посилити свій вплив на Бал

канах. Османська імперія сподівалась повернути втрачені у по

передніх війнах землі, зокрема і Північне Причорномор’я.

Бойові дії почались у квітні 1828 р. і велись на Балканах,

у Закавказзі та на Чорному морі. Україна в цій війні виступала

як прифронтова смуга та головна база поповнення матеріальних

та людських ресурсів для російської армії. Влітку 1829 р. росій

ські війська здобули Адріанополь і зупинились за 60 км від

Стамбула. Туреччина одразу ж пішла на мирні переговори, і

2 вересня 1829 р. було укладено Адріанопольський мир, за

яким: до Російської імперії відійшло гирло Дунаю та чорномор

ське узбережжя Кавказу, російський флот отримав право віль

ного проходу через чорноморські протоки, Туреччина визнала

автономію Дунайських князівств та Сербії. Для України це оз

начало остаточне усунення загрози турецького вторгнення та

створило сприятливу економічну кон’юнктуру внаслідок полег

шення торговельного сполучення через чорноморські протоки.

Під час цієї війни відбулось також повернення частини задунай

ських козаків на територію України.

Українські землі під владою

Австрійської імперії

(кінець XVIII — перша половина XIX ст.)

Адміністративний устрій. Чисельність та етнічний склад на!

селення. До складу Австрійської імперії в XVI ст. потрапило За

карпаття, а внаслідок поділів Речі Посполитої — Галичина. У

1774 р. Австрія також анексувала у Молдавії Буковину. Таким

чином, під владою Австрії опинилась значна частина Західної

України. На цих землях проживало близько 2 млн українців та

понад 0,5 млн представників інших національностей. У Галичи

ні найбільшою національною меншиною були поляки (понад

20 % населення), в Закарпатті — угорці (26 %), на Буковині —

румуни (до 30 %). Також в регіоні проживало багато євреїв

(10–15 % населення).

Галичина та Буковина були об’єднані в Галицьке намісниц

тво (так зване королівство Галіції та Лодомерії) з центром

у Львові. Галицьке намісництво поділялось на 6 округів, а з

1786 р. — на 18. Округи поділялись на дистрикти, яких було 59.

Галицьке намісництво очолював призначуваний з Відня губер

натор (спочатку — це були виключно австрійці), а Закарпат

тя — наджупан (як правило, належав до угорської аристо

кратії). На місцях адміністративні та судово поліцейські фун

кції зберегло за собою місцеве панство, а після реформ

Йосифа ІІ — ці функції частково перейшли до призначуваних

державою чиновників (мандаторів). Райони (жупи), на які поді

лялось Закарпаття, управлялись спеціальними чиновниками

(жупанами). В містах самоврядування продовжували здійсню

вати магістрати, але їх склад призначав уряд. Органом крайово

го самоуправління в Галичині був Становий сейм, а в Закарпат

ті — комітатські збори.

Реформи Марії!Терезії та Йосифа ІІ. В Австрійській імперії

у другій половині XVIII ст. правили Марія Терезія (1740–1780)

та Йосиф ІІ (1780–1790). Вони проводили політику освіченого

абсолютизму, суть якої полягала у ліквідації найодіозніших пе

режитків феодалізму, гуманізації законодавства, покращання

становища підданих (насамперед у сфері освіти й культури).

Австрійська влада, як європейська, у принципі не чинила пе

решкод для розвитку мов та культур тих народів, що прожива

ли в Австрійській імперії. Керуючись принципом раціональнос

ті, австрійських правителів більше цікавило не те, якою мовою

спілкуються їх піддані, а те, як сприяти ефективному розвитку

економіки у приєднаних землях задля отримання максималь

ного матеріального зиску від володіння ними.

Марія Терезія, а згодом і її син Йосиф ІІ, приділили чимало

уваги розвитку сільського господарства. Було проведено держав

ну перевірку та оцінку наявного земельного фонду. Оскільки

основними виробниками сільськогосподарської продукції були

кріпосні селяни, то імператриця провела ряд реформ задля по

ліпшення їхнього становища. Патентом від 1772 р. було проведе

но впорядкування феодальних повинностей та запроваджено

єдиний поземельний податок у грошовій формі (1775). Водночас

у 1775 р. був виданий патент, яким уряд зобов’язував феодалів

гуманно поводитися зі своїми кріпаками і не вимагати від них

повинностей більше, ніж встановлено інвентарями 1772 р.

Проводилась протекційна політика щодо торгівлі та промис

ловості, були ліквідовані внутрішні митниці та зміцнена грошо

ва одиниця з одночасною забороною використовувати для розра

хунків інші грошові знаки. Все це сприяло розвитку промисло

вості та торгівлі і прискорило їх перехід на капіталістичні

рейки. На західноукраїнських землях почала активно розвива

тись як внутрішня, так і зовнішня (зокрема транзитна) торгів

ля, зростала чисельність мануфактур.

На всю територію Австрійської імперії поширювалася чин

ність австрійських законів, що сприяло подоланню зловживань

у судочинстві. Була проведена реформа кримінального права.

Новий звід кримінального права (“Терезіана”), прийнятий у

1768 р., передбачав обмеження застосування тілесних покарань.

Греко католицьке духовенство зрівняли у правах з римо като

лицьким і заборонили перешкоджати у відбуванні релігійних пот

реб віруючими Греко Католицької церкви. Задля підвищення ос

вітнього рівня уніатського духовенства були засновані греко като

лицькі семінарії в 1774 р. у Відні (Барбарерум) та в Сучаві.

У 1774 р. було проведено освітню реформу. Утворилися три

типи шкіл: однокласні (“парафіяльні”), у яких викладання здій

снювалось національними мовами; трикласні (“тривіальні”),

у яких викладали як мовами місцевих національностей, так і ні

мецькою; чотирикласні (“нормальні”), у яких викладали ні

мецькою. З 1777 р. навчання у початковій школі було повністю

переведене на рідну мову кожної національної меншини імперії.

Політика Марії Терезії була продовжена її сином Йоси

фом ІІ. Він поглибив і розвинув реформи своєї матері, надавши

їм більшого радикалізму.

Патентом від 1781 р. Йосиф ІІ (для Галичини — патентом від

5 квітня 1782 р.) звільнив селян від особистої залежності від па

нів. Йосиф ІІ також обмежив термін панщини 3 днями на тиж

день (патент від 16 червня 1786 р.). У 1785–1789 рр. проведено

опис землеволодінь і в 1789 р. складено земельний кадастр, від

повідно до якого встановлено новий принцип оподаткування, за

яким 70 % отриманої сільськогосподарської продукції зі свого

наділу селянин залишав собі, 12 % віддавав державі, а 18 % —

пану. Причому державний податок відтепер стягували не пани,

а державні чиновники. Окрім цього, селянські землі (русти

кальні) були відокремлені від панських (домінікальних) і забо

ронено панам розпоряджатися ними. Селяни отримали право

спадкового користування своїми земельними наділами та право

вільного продажу сільськогосподарської продукції. Нарешті,

10 лютого 1789 р. Йосиф ІІ видав патент про заміну панщини та

всіх феодальних повинностей грошовим податком, але під тис

ком дворянства він змушений був відмінити цей патент.

Продовжувалось реформування судочинства. Зокрема, всі

бажаючі стати суддями мали скласти іспит на знання імпер

ського законодавства, а сільські громади дістали право призна

чати до судів своїх представників. Патент 1781 р. заборонив па

нам бити селян. У 1784 р. селянські громади отримали право са

моврядування.

Тривали реформи і у сфері культури та освіти. В 1784 р. було

надано світського характеру Львівському університету (до цьо

го він контролювався єзуїтами) і при ньому був створений Русь

кий інститут (українці в Західній Україні іменували себе руси

нами), який мав філософське та богословське відділення. Ви

кладання у ньому здійснювалось українською мовою. В 1784 р.

Барбарерум був переведений з Відня до Львова, а іншу греко ка

толицьку семінарію із Сучави в 1789 р. перевели до Чернівців.

Це сприяло зростанню частки українців серед семінаристів та

посилило українізацію системи навчання у цих навчальних зак

ладах. Окрім цього, декларувались обов’язковість початкової

освіти і система освітніх закладів (за винятком духовних) виво

дилась з підпорядкування Церкви.

Закон 1781 р. закріпив рівність християнських церков. За

проваджується державний контроль за підготовкою священи

ків, що сприяло моральному очищенню духовенства та підви

щенню його освітнього рівня. Церква була підпорядкована дер

жаві, а священики прирівняні до державних службовців. Отже,

вони почали отримувати стабільну державну оплату за свою

працю, що поліпшило їхнє матеріальне становище.

Таким чином, внаслідок реформ Марії Терезії та Йосифа ІІ

підвищився соціальний статус та освітній рівень греко като

лицького духовенства, яке перетворилося на елітарний проша

рок населення Західної України. Відбулось полегшення соці

ального, правового та економічного становища селян. Селяни

стали особисто вільними. Було обмежено панщину та свавілля

панів щодо селян. Зростав рівень освіти населення.

Але більшість цих реформ саботувалась феодалами, а після

смерті Йосифа ІІ в Австрії відбувся перехід до реакції і реформи

були згорнуті. Вже син Йосифа ІІ Леопольд ІІ (1790–1792) почав

поступове обмеження реформ свого батька. Остаточний перехід

до реакції відбувся при Францеві ІІ (1792–1835) та Фердинанді І

(1835–1848). У цей час ліквідували практично всі нововведення

Йосифа ІІ. У 1809 р. закрили Руський інститут, а у 1816 р. — гре

ко католицьку семінарію в Чернівцях. У 1812 р. скасували

обов’язковість початкової освіти. Період правління Франца ІІ

був також позначений економічною та політичною кризою Авс

трійської імперії внаслідок тривалих наполеонівських війн,

у яких Австрія спочатку зазнала поразки. Погіршення еконо

мічного становища селян спричинило також запровадження у

1819 р. нових інвентарів, на основі яких був збільшений ґрунто

вий податок при одночасному відході до панів більшості угідь,

які до цього належали сільським громадам. Чергове погіршення

становища селянства посилило його боротьбу за свої права.