Та республіканського керівництв

14 жовтня 1964 р. частина вищого радянського керівництва

(Брежнєв, Суслов, Косигін) усунули Хрущова від влади. Прихід

до влади в СРСР Л. Брежнєва ознаменував повернення до репре

сивних методів управління, тому період його перебування при

владі (1964–1982) дістав назву епохи неосталінізму. Ці часи ха

рактеризувались відновленням переслідування інакомислячих,

посиленням русифікації та економічної експлуатації України.

Певною мірою цій політиці намагався протидіяти керівник

КПУ П. Шелест.

Шелест був ставлеником Хрущова, але під час усунення від

влади останнього не підтримав його. За це він зберіг за собою

посаду першого секретаря ЦК КПУ і в усьому намагався дотри

муватись лояльності щодо центру. Проте, залишаючись пере

конаним комуністом, він водночас намагався захищати інте

реси України. Це проявилось у захисті економічної самостій

ності республіки, у сприянні розвитку української культури

та розширенні сфери використання української мови тощо.

Все це було витлумачено кремлівським керівництвом як прояв

ухилу від лінії партії, почалася підготовка до усунення Шелес

та від влади. У березні 1972 р. на Пленумі ЦК КПРС Шелеста

було піддано різкій критиці за недоліки у справі “інтернаціо

нального виховання трудящих” та “примиренське ставлення

до проявів націоналізму”. У травні 1972 р. П. Шелеста звіль

нили з посади першого секретаря ЦК КПУ і це місце зайняв

В. Щербицький.

Щербицький був найближчим другом Брежнєва і слухняно

виконував усі його вказівки. Посилив переслідування націо

нально свідомої української інтелігенції та збільшив русифіка

цію освіти і культури. Він керував Україною до 1989 р.

Становище у промисловості

Нове партійне керівництво, аби дискредитувати Хрущова,

повело згортання його нововведень в економіці. Так, було при

пинено кукурудзяну епопею. У вересні 1965 р. ліквідовано рад

наргоспи та утворено 40 союзних міністерств, під контроль

яких в Україні потрапило 90 % підприємств, що посилило за

лежність економіки України від Москви та від підприємств, які

перебували за її межами (80 % промислових підприємств рес

публіки не мали завершеного виробничого циклу).

Проте необхідність реформ в економіці була очевидною. Іні

ціатором реформ став голова уряду СРСР О. Косигін. У жовтні

1965 р. прийнято рішення про поліпшення планування та стиму

лювання виробництва і про державне виробниче підприємство.

Згідно з цими постановами розширювалась економічна самостій

ність підприємств, запроваджувались окремі елементи ринково

го стимулювання виробника, головним з яких був госпрозраху

нок — система економічних відносин, за якої підприємства отри

мують певну економічну самостійність, розпоряджаються

своїми прибутками, матеріально заохочують робітників. До

1970 р. на нові методи планування та економічного стимулюван

ня в Україні перейшло 85 % підприємств. Ці реформи сприяли

суттєвому зростанню економічних показників у восьмій п’яти

річці (1966–1970), яка була найпродуктивнішою за всю історію

п’ятирічного планування в СРСР. Обсяг промислового вироб

ництва в Україні в цей період зріс на 50 %, причому 2/3 зростан

ня було досягнуто за рахунок збільшення продуктивності праці.

Проте всі ці нововведення відбувались лише у промисловості,

місцеві керівники всіляко перешкоджали проведенню реформ,

було неможливо поєднати ринкові методи і командно адмініс

тративні, від яких не бажали відмовлятись. Вже з початку

1970 х років економічні реформи почали згортатись, поступово

падають темпи економічного зростання (за винятком електрое

нергетики). Таким чином, економіка ввійшла у кризову фазу.

Від повного економічного краху, який був цілком реальним вже

у 1970 х роках, СРСР врятувала сприятлива кон’юнктура на

енергоносії на світовому ринку з кінця 1970 х років та збільшен

ня продажу алкогольних напоїв на внутрішньому ринку. Отри

мані від цих дохідних статей кошти спрямовувались на підтрим

ку економіки. Тривало зростання промислового виробництва

(зокрема, велось будівництво нових шахт, введено в дію найбіль

ші в Європі Запорізьку і Вуглегірську ДРЕС, Криворізьку та

Придніпровську електростанції тощо). На початок 1980 х років

Україна давала більше половини загальносоюзного видобутку

залізної руди, третину виплавки чавуну, сталі, прокату, на її те

риторії було зосереджено 20 % загальносоюзної атомної енерге

тики. Проте введення нових потужностей відбувалось без вико

ристання досягнень НТР, вироблена продукція була низькоякіс

ною (на середину 1970 х років 2/3 виробленої в Україні

продукції не відповідало встановленим стандартам), зростала її

собівартість, виникли так звані “довгобуди”, на які витрачались

значні кошти. Як наслідок, у дев’ятій п’ятирічці (1971–1975)

національний доход в Україні зріс на 25 % замість запланованих

37–39 %. Нераціональне господарювання призвело до загострен

ня екологічних проблем, а традиційне нехтування галузями, орі

єнтованими на задоволення потреб населення, призвело до па

діння життєвого рівня і загострення соціальних проблем.

Сільське господарство

У 1960 х роках проводились реформи і в аграрному секторі.

Вже на Пленумі ЦК КПРС у березні 1965 р. порушено питання

“Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку сільського

господарства”. Наслідком цього обговорення стало встановлення

твердого плану закупівлі зерна на шість років, вводилась допла

та за надплановий продаж, передбачалось збільшити капітало

вкладення у сільське господарство. Але тут повністю перемогла

орієнтація на екстенсивні методи господарювання. Масово про

водилося розорювання земель. Це прискорювало ерозію ґрунтів

(на середину 1980 х років в Україні було 18 млн га еродованих

земель), а зловживання добривами призвело до повної захіміза

ції ще 2 млн га земель. Надзвичайно непродуманою виявилась і

меліоративна кампанія. На штучно зрошуваних землях господа

рювання було збитковим (кожний зрошувальний гектар давав

щороку збитків на 60 крб). Осушення боліт на півночі України,

на яке було витрачено понад 1 млрд крб, також не дало можли

вості збільшити там рівень сільськогосподарського виробниц

тва, натомість прискорилась заболочуваність територій Полісся,

відбувалось обміління річок. Значні території втратило сільське

господарство України також внаслідок прискореного промисло

вого будівництва. Непоправної шкоди завдано сільському госпо

дарству створенням каскаду штучних морів на Дніпрі, внаслідок

чого було затоплено понад 1 млн га найродючіших земель. Крім

того, всі вищезгадані перетворення призвели до порушення еко

логічного балансу, зміни кліматичних умов, що позначилося не

лише на сільському господарстві, а й на умовах життя населен

ня. Не сприяла розвитку аграрного сектора і чергова кампанія

з укрупнення колгоспів у 1965–1970 рр. В ході цієї кампанії чи

мало сіл були визнані “неперспективними”. По суті, це означало

приречення на поступове їх зникнення. Посилився відтік насе

лення із сіл до міст. Якщо на середину 1950 х років на селі про

живало 50 % всього населення України, то у 1985 р. — 32 %.

Як наслідок такої політики, темпи виробництва у сільському

господарстві постійно падали. У 1960–1970 рр. вони становили

4,5 % в середньому щороку. Впродовж 1970 х років вони змен

шилися до 1,5 %, а в першій половині 1980 х — до 0,5 %.

Але навіть за такого стану сільське господарство України було

спроможне забезпечити внутрішні потреби республіки. В цей

період вона давала понад 23 % загальносоюзного виробництва

сільськогосподарської продукції, при тому що на її території про

живало 19 % населення СРСР. Україна посідала перше місце

у світі за кількістю вирощування цукрових буряків і третє місце

у світі за кількістю збору зернових. Але проблема полягала в то

му, що більшість сільськогосподарської продукції забирав центр.

Культура

Характерними рисами культурного та наукового життя Ук

раїни у другій половині 1960 х — на початку 1980 х років було

подальше посилення русифікації та ідеологізації. Культура і на

ука загалом розвивалися лише в тому напрямі, який був вигід

ним партійному керівництву. У сфері науки це виявилось

у пріоритетності розроблень, пов’язаних з військовим комплек

сом, а у сфері культури — у перетворенні її в засіб пропаганди

радянського способу життя.

Освіта. Бажання розвивати економіку спонукало радянське

керівництво вжити заходів для підвищення рівня освіти населен

ня. З 1966 р. почалося впровадження загальнообов’язкової деся

тирічної освіти. Постійно зростала кількість загальноосвітніх

шкіл (на 1990 р. їх налічувалося в республіці понад 20 тис. і в них

навчалося близько 7 млн учнів) і ПТУ (на 1987 р. було понад

1,2 тис. і в них навчалось понад 710 тис. учнів). Значну роль у роз

витку освіти відіграли такі визначні українські педагоги, як

В. Сухомлинський, В. Шаталов та ін. Проте їх новаторські мето

ди критикувалися. Відбувалось скорочення кількості україн

ських шкіл: з 1959 до 1979 р. їх кількість зменшилась на 8,7 тис.

і становила лише 28 % від загальної кількості, а в Криму та

на Донбасі не лишилось жодної школи з українською мовою нав

чання.

У 1984 р. було проведено освітню реформу, яка передбачала

перетворення 8 річних шкіл на 9 річні, а середніх — на 11 річ

ні. Запроваджувалось навчання дітей у загальноосвітній школі

з 6 років (за бажанням батьків). Програма ПТУ наближалась до

загальноосвітньої, і вони перетворювались на СПТУ.

Зростала кількість вищих навчальних закладів. У 1964 р. було

засновано Донецький, у 1972 р. — Сімферопольський, у 1985 р. —

Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський універ

ситети. Загалом кількість ВНЗ зросла зі 135 у 1960 р. до 146 у

1986 р., а кількість студентів за ці ж роки — з 417 тис. до 815 тис.

Однак на кінець 1960 х років Україна мала на 25 % менше студен

тів, ніж Росія. Значну частку студентів становили вихідці з країн

так званого соціалістичного табору. Суттєвим недоліком залиша

лась підготовка спеціалістів при вищих навчальних закладах без

проходження стаціонарного навчання.

Наука. Головним осередком наукових студій залишалась

АН УРСР. Чисельність науковців АН УРСР зросла з 4,4 тис.

осіб у 1961 р. до 15,3 тис. осіб на початку 1980 х років. У скла

ді АН УРСР було створено нові наукові підрозділи, зокрема:

інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем

міцності матеріалів, металофізики, геофізики, хімії високомо

лекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень тощо.

До найважливіших досягнень українських учених цього пе

ріоду належали: 1) розробки в галузі електрозварювання; 2) лі

такобудування (Київський завод ім. Антонова створив найбіль

ші у світі транспортні літаки, зокрема “Руслан”); 3) створення

фундаментальних історичних праць з історії та мовознавства

(26 томна “Історія міст і сіл УРСР”, “Археологія УРСР”, “Істо

рія української мови”, “Українська радянська енциклопедія”,

“Історія УРСР”); 4) селекційна діяльність (Миронівський інсти

тут селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка

В. Ремесла вивів перспективні сорти озимої та ярої пшениці);

5) Український науково дослідний конструкторсько техноло

гічний інститут надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. отри

мав перші штучні алмази; 6) Інститут кібернетики АН УРСР під

керівництвом В. Глушкова у 1960 р. створив цифрову машину

“Київ”, а також і перші радянські ЕОМ широкого профілю

(у 1961 р. ЕОМ “Дніпро”, у 1962 р. — “Промінь”, у 1964 р. —

“Мир”); 7) найсучасніші розробки в галузі ракетобудування та

військової промисловості велись у КБ “Південне”. Загалом уп

родовж 1970–1985 рр. у виробництво було впроваджено понад

13 тис. розробок українських учених.

Але значним недоліком було однобічне ставлення до науки,

більшість наукових напрямів фінансувалося за залишковим

принципом. Значної шкоди завдавала відсутність самостійності

АН УРСР. Остання підпорядковувалась Раді Міністрів УРСР та

АН СРСР, але особливо нещадним був контроль та фактичне ке

рівництво Академією з боку вищого партійного керівництва.

Переслідувались прогресивно мислячі вчені.

Особливого тиску з боку держави зазнали гуманітарні науки.

Так, у філософії безроздільно панував марксистсько ленінський

напрям, а всі інші заперечувались і не вивчались. В історії про

водилась ідея про Київську Русь як колиску трьох братніх наро

дів, про пізнє оформлення українського етносу та його залеж

ність від російської культури і постійне прагнення приєднатись

до Росії, замовчувалось або перекручувалось чимало історичних

фактів. Зазнав переслідувань історик М. Брайчевський за праці

“Коли і як виник Київ”, “Походження Русі” і особливо за працю

“Приєднання чи возз’єднання”, видану в Торонто у 1972 р.,

в якій критикувалась радянська оцінка Переяславської ради

1654 р. Переслідувались й інші українські історики (О. Апано

вич, Я. Дзира, О. Компан).

Література. Суперечливі процеси відбувались у тогочасній ук

раїнській літературі. З одного боку, під впливом “хрущовської від

лиги” з’явилась плеяда молодих українських письменників, які

почали відходити від канонів соцреалізму і створювали справжні

літературні шедеври. Ці діячі культури дістали назву “шістдесят

ників”. До них належали: поети Д. Павличко, Л. Костенко (роман

у віршах “Маруся Чурай”, поетична збірка “Неповторність”),

В. Симоненко (поетична збірка “Лебеді материнства”), М. Вінгра

новський, В. Стус (поезії “Зимові дерева”), І. Драч; прозаїки Є. Гу

цало, В. Дрозд, Г. Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворів

ський, поет і перекладач М. Лукаш, літературні критики І. Світ

личний, Г. Снєгірьов та Є. Сверстюк (есе “Собор у риштуванні”),

письменник фантаст О. Бердник. Значним доробком також від

значилась у цей період творчість письменників старшого поколін

ня: О. Гончар (роман “Собор”, “Тронка”), М. Стельмах (романи і

повісті “Правда і кривда”, “Чотири броди”, “Дума про тебе”),

П. Загребельний (історичний роман “Роксолана”), І. Білик (“Меч

Арея”), В. Земляк (“Лебедина зграя”), О. Чендей (“Березневий

сніг”), М. Руденко (роман “Вітер в обличчя”, фантастична повість

“Народжений блискавкою”, поетична збірка “Сто світил”) та ін.

З другого боку — українська література переживала важкі

часи. Були заборонені: роман О. Гончара “Собор” (1968), роман

В. Дрозда “Катастрофа” (1969), історична повість І. Білика

“Меч Арея” (1972), полемічна праця І. Дзюби “Інтернаціона

лізм чи русифікація?” (1965), збірка повістей та оповідань І.

Чендея “Березневий сніг” (1968). До 1979 р. не дозволялось ви

дання “Марусі Чурай” Л. Костенко, до 1981 р. — “Лебедів мате

ринства” В. Симоненка та інших творів. Багатьох діячів україн

ської літератури було піддано цькуванню (О. Гончар, І. Драч,

Л. Костенко) або запроторено у в’язницю чи у спеціальні психі

атричні заклади (В. Стус, І. Ратушинська, Г. Снєгірьов, М. Ру

денко та ін.), де чимало з них померло.

Образотворче мистецтво мало слугувати прославленню радян

ського ладу, а все, що не вписувалось у ці рамки, піддавалось

цькуванню. Так, зазнала переслідувань і була знищена таланови

та художниця А. Горська, створювались перешкоди для роботи

визначного скульптора та художника І. Гончара та багатьох

інших. Натомість в офіційному образотворчому мистецтві панів

ним був жанр соцреалізму, більшість робіт присвячувалась радян

ським вождям. Серед пам’яток скульптури та архітектури доміну

вали помпезні витвори з ідеологічним підтекстом та відсутністю

художнього смаку (наприклад, пам’ятник “Родина Мать” та Арка

дружби народів у Києві). Знищувались справжні шедеври (панно

А. Горської в Київському університеті, “Стіна пам’яті” художни

ків А. Рибачука та В. Мельниченка на Байковій горі у Києві).

Музика. Широковідомими стали твори композиторів Г. Май

бороди, С. Сабадаша, А. Філіпенка, Л. Дичко, І. Шамо, М. Ско

рика, Є. Станкевича та діяльність естрадних виконавців

Н. Яремчука, С. Ротару, В. Зінкевича.

Театр. Кількість театрів в Україні зросла впродовж 1965–

1985 рр. з 61 до 89. Режисери постановники: М. Шейко, І. Ра

вицький, В. Загорутко, В. Козьменко Делінде, А. Скибенко,

В. Афанасьєв, С. Сміян. Майстри сцени: Є. Мірошниченко,

О. Кусенко, А. Солов’яненко, Д. Гнатюк, А. Роговцева, А. Мок

ренко, В. Дальський, М. Стеф’юк та ін. Головними недоліками

театрального життя була відсутність зв’язку з реальними життє

вими проблемами, зв’язків з іноземними театрами, русифікація.

Кінематограф. В Україні існувало понад 30 тис. кінотеатрів і

пересувних кіноустановок, які щороку обслуговували близько

800 млн глядачів. Також зростала кількість телевізорів у насе

лення. Вся без винятку кінематографічна продукція жорстко

контролювалась. Проте і в цей складний період український кіне

матограф збагатився низкою нових досягнень. Це, зокрема, філь

ми режисерів В. Денисенка (“Сон”, “Високий перевал”, “Жен

ці”), С. Параджанова (“Тіні забутих предків”), Л. Бикова (“В бій

ідуть лише “старики”, “Ати бати, йшли солдати”), Л. Осики

(“Тривожний місяць вересень”), І. Миколайчука (“Вави

лон XX”), Ю. Іллєнка (“Білий птах з чорною відмітиною”), філь

ми за сценаріями І. Драча та Ю. Іллєнка (“Криниця для спраг

лих”, “Вечір напередодні Івана Купала”). Хоча деякі з цих філь

мів були заборонені до показу. Загалом за 1976–1986 рр.

українськими кіностудіями створено близько 200 художніх філь

мів, однак лише трохи більше половини з них були україномовні.

Всі ж закордонні фільми дублювалися лише російською мовою.

Розділ

Україна

У 1985–1991 рр.