Підросійська Україна у 1907–1914 рр.

Соціально!економічний розвиток України у 1907–1913 рр.

Період реакції, який настав у Російській імперії після приду

шення революції 1905–1907 рр., був пов’язаний із П. А. Сто

липіним, який у 1907–1911 рр. фактично керував Російською

імперією.

П. Столипін (1862–1911) походив зі старовинного російсько

го дворянського роду, здобув гарну освіту. В роки революції

1905–1907 рр. був самарським губернатором і відзначився

у придушенні революційних виступів. Завдяки своїм здібнос

тям у квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ,

а в липні 1906 р. — прем’єр міністром. Переконаний монархіст,

абсолютну монархію вважав найкращим та єдино правильним

політичним ладом для Росії. Тому всю свою діяльність присвя

тив проведенню реформ, які б поліпшили соціально економічне

становище Росії, але не вели до зміни політичного ладу, а спри

яли б його зміцненню.

З метою запобігання новій революції влада повинна була здо

бути підтримку найчисельнішої суспільної верстви — селянс

тва. З цією метою серед селян треба було створити значний про

шарок заможних власників, які б стали опорою монархії. Вод

ночас це дозволило б зняти не лише соціальні протиріччя,

а й прискорити економічний розвиток імперії. Саме тому Столи

пін головним своїм завданням у соціально економічній сфері

визначив проведення аграрної реформи.

Аграрна реформа була започаткована указом від 9 листопада

1906 р. Згідно з цим законом селянам дозволялося виходити

з общини і створювати окремі приватні господарства, а також

переселятися на околиці імперії. Водночас скасували викупні

платежі за землю (саме ці дії значною мірою обумовили відхід

селян від революції). Певна обмеженість цього закону вияви

лась в тому, що селянин мав отримати дозвіл на вихід з общини

від самої общини, а також погасити всі свої заборгованості перед

нею. Нарешті, закони від 14 червня 1910 р. та 29 травня 1911 р.

скасували обов’язковість об’єднання селян в общини — відте

пер кожний селянин мав право виходу з общини і наділення

землею навіть без згоди общини. Лише угіддя залишались

у спільному користуванні.

На жаль, після вбивства Столипіна 1 вересня 1911 р. аграр

на реформа практично припинилась. Та, незважаючи на це,

Столипінська аграрна реформа мала особливо великий пози

тивний ефект саме в Україні. 42,4 % всієї купленої селянами

в Російській імперії землі припадало на Південну та Лівобе

режну Україну. На хутори та відруби виселилося понад 50 %

всіх селянських господарств України, що входили до общин

(тобто вдвічі більше за аналогічний показник по російських гу

берніях). Особливо багато селянських господарств вийшло з об

щин на Правобережній та Південній Україні, де сформувався

значний прошарок заможних селян (куркулі). Приватні селян

ські господарства були цілковито зорієнтовані на ринок, і селя

нин був зацікавлений у підвищенні врожайності, оскільки те

пер він ставав повноправним власником своєї землі та резуль

татів своєї праці.

Таким чином, Столипінська аграрна реформа сприяла при

скоренню капіталізації та розвитку ринкових відносин на се

лі, призвела до зростання товарності сільського господарства,

впровадження сільськогосподарської техніки, нових методів

ведення господарства та нових сільськогосподарських куль

тур. Посівні площі у Підросійській Україні внаслідок цієї

реформи зросли на 900 тис. десятин і на 1913 р. становили

22,9 млн десятин. У 1913 р. в Україні було зібрано рекордний

врожай — 1,2 млрд пудів зернових, а загальний показник се

редньорічного валового збору зернових в Україні у 1909–1913

рр. становив 1070 млн пудів, тоді як у 1896–1902 рр. — 775

млн пудів. Третина сільськогосподарської продукції йшла на

продаж і становила 25 % від загальноімперського експорту

сільськогосподарської продукції, а в експорті зернових —

40 %, цукру — 85 %. Однак чимало селян так і залишились не

заможними. Тому соціальні протиріччя на селі не лише не

зникли, а й загострилися.

Відтік робочої сили із сіл до міст спричинив швидке зростан

ня чисельності робітничого класу (до 2,7 млн осіб у 1913 р.), що

стимулювало розвиток промисловості. Водночас із закінченням

у 1908 р. економічної кризи зростають інвестиції у промисло

вість. При цьому на світовому ринку зросли ціни на сировину,

що видобувалась в Україні. Усе це сприяло відродженню про

мислового виробництва в Україні. З 1910 р. по 1913 р. видобу

ток вугілля в Донецько Криворізькому басейні зріс у 1,5 раза,

а залізної руди — майже удвічі. В 1,5 раза зросла виплавка ста

лі та чавуну. Станом на 1913 р. Україна давала 25 % загально

імперського виробництва промислової продукції. Активно роз

вивалось будівництво залізниць, зростали міста та розширюва

лась торгівля. Від 70 % до 80 % промисловості належало іно

земним монополіям (виняток усе ще становила цукрова промис

ловість), причому зберігалась тенденція до монополізації та

концентрації промислового виробництва. Треба відмітити, що

становище робітників у цей період особливо не покращилось і

вони продовжили боротьбу за свої права.

Політика Столипіна в національному питанні. У національ

ному питанні П. Столипін був переконаним шовіністом. Він за

перечував будь які права за національними меншинами у сфері

освіти та культури і вважав їх інородцями, які мають бути руси

фіковані. Тому уряд Столипіна відновив репресії проти україн

ської та інших мов і культур, а також політику примусової ру

сифікації. Ця національна політика мала три складові — відпо

відні урядові постанови, посилення репресій проти лідерів

національних рухів і підтримка російських націоналістичних

організацій.

Вже в день розпуску ІІ Державної думи (3 червня 1907 р.)

Столипін направив телеграму (так званий Столипінський цир

куляр 3 червня 1907 р.) до київського генерал губернатора,

в якому вимагав вжити всіх заходів для негайного наведення

порядку в регіоні. По всій Україні запроваджено режим воєнно

го стану. Заборонені видання та продаж україномовної літерату

ри та преси. Лише протягом 1907 р. закрили половину україно

мовних періодичних видань. Було навіть заборонено видання

Євангелія українською мовою, а в публікаціях заборонено вжи

вати терміни “Україна”, “українець”, “український народ”

тощо. У 1909 р. ІІІ Державна дума прийняла постанову про за

борону викладання українською мовою у школах та інших нав

чальних закладах. Ще з 1907 р. почалося закриття “Просвіт”.

Заборонено збір пожертв на спорудження пам’ятника Т. Шев

ченку на Чернечій горі у Каневі.

20 січня 1910 р. опубліковано ще один циркуляр, яким забо

ронялася реєстрація будь яких “інородницьких” (тобто неросій

ських) організацій та видань, а також проведення будь яких

урочистостей, пов’язаних із вшануванням діячів української

культури. Так, у березні 1914 р. були заборонені урочистості

з нагоди 100 річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Другий напрям політики Столипіна в національному питан

ні виявився у посиленні переслідування діячів українського на

ціонального руху. Більшість з лідерів українського національ

ного руху була заарештована або позбавлена можливості нор

мально працювати.

Третій напрям — підтримка російських націоналістичних

організацій, виявився у фінансуванні державою чорносотенних

організацій “Союзу російського народу” та “Союзу Михаїла Ар

хангела”, які за потурання влади здійснювали єврейські погро

ми та нападали на лідерів неросійських організацій. У 1908 р.

в Києві була заснована ще одна російська шовіністична органі

зація “Клуб російських націоналістів”, яка робила ставку на по

ширення російського шовінізму в середовищі освіченої частини

населення. Ця організація видавала різноманітну літературу,

пресу, організовувала лекції, спрямовані проти українців та єв

реїв, проводила збори пожертв на розвиток шовіністичної робо

ти. Ще однією шовіністичною російською організацію, яка по

єднувала пропагандистські та силові методи у своїй діяльності,

було об’єднання шовіністично налаштованих студентів “Дво

главий орел”.

Незважаючи на небажання влади визнавати саме існування

українців як окремої нації, “українське питання” продовжу

вало залишатись одним із найгостріших в Російській імперії у

1907–1917 рр. Зокрема, це питання неодноразово порушувало

ся під час засідань IV Державної думи (1912–1917). Причому

його ставили як депутати українці, так і депутати від лібе

ральних російських партій, зокрема кадети. Група демокра

тично налаштованих російських академіків (О. Шахматов,

Ф. Корш, П. Фортунатов, В. Заленський та ін.) у 1908 р. скла

ла спеціальну записку, в якій наголошувалось, що українська

мова є цілком самостійною і не повинно створюватися пере

шкод для її використання. Але російська влада до самої рево

люції 1917 р. продовжувала русифікаторську політику щодо

України.

Український національний рух у 1907–1913 рр. Період Сто

липінської реакції негативно позначився на розвитку україн

ського національного руху. Були втрачені можливості для ле

гальної діяльності українських культурно освітніх організацій

та політичних партій, закривались українські друкарні та пері

одичні видання, переслідувались діячі української культури.

Українські політичні партії з початком репресій втратили біль

шість своїх активних членів, які або були заарештовані владою,

або емігрували. Чимало осіб задля уникнення репресій припи

нили членство в партіях. Лише з 1911–1912 рр. відбулось деяке

пожвавлення діяльності політичних партій. Воно було пов’яза

не з певним послабленням репресій після вбивства Столипіна та

у зв’язку з кампанією з виборів до IV Державної думи. Здобут

ком українського руху в цей період було входження у нього

представників окремих полонізованих дворянських родів

(В. Липинський, М. Тишкевич та ін.), що нагадувало включен

ня до українського руху на межі 50–60 х років XIX ст. групи

хлопоманів на чолі з В. Антоновичем.

Репресії змусили українських політиків шукати шляхи до

порозуміння та виробляти нову тактику. Наслідком цих пошу

ків стало створення у Києві 8 вересня 1908 р. позаполітичного

об’єднання — Товариства українських поступовців (ТУП). До

складу ТУП увійшли лідери більшості українських політичних

партій (М. Міхновський, В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфре

мов, Є. Чикаленко та ін.). Одним з його лідерів був також

М. Грушевський, а офіційним керівником І. Шраг. ТУП склада

лось із численних місцевих осередків (громад), які діяли у біль

шості міст України, а також у Москві та Санкт Петербурзі.

У Києві діяв центральний керівний орган ТУП — Рада, склад

якої щорічно переобирався. Неофіційним друкованим органом

ТУП була газета “Рада” та часопис “Українське життя”. Голов

ними напрямами діяльності ТУП були: консолідація україн

ських політичних сил, сприяння розвитку української культу

ри та кооперативного руху. Кінцева мета ТУП полягала у вста

новленні в Російській імперії республіки, прийняття

конституції та надання Україні національно територіальної ав

тономії у складі демократичної Росії.

Треба також зазначити, що посилення репресій проти укра

їнської культури призвело до наростання серед українських по

літиків Підросійської України антиросійських настроїв, які хо

ча і не стали домінуючими, але свідчили про радикалізацію ук

раїнського політичного руху. Так, у 1913 р. Д. Донцов видав

брошуру “Сучасне політичне становище української нації і наші

завдання”, в якій він висунув “ідею сепарації” — заклик до ук

раїнців у майбутньому конфлікті між Німеччиною та Росією

виступити проти останньої і відокремитись від Росії.

Західна Україна