В період революції 1905–1907 рр.

Причини та періодизація революції. На початку XX ст. Росій

ська імперія вступила в період кризи, яка охопила всі сфери жит

тя і засвідчила приреченість самої імперії на загибель. На загос

трення кризи вплинули як зовнішні, так і внутрішні фактори. До

перших належала світова економічна криза 1900–1903 рр. та по

разка у російсько японській війні 1904–1905 рр. До внутрішніх

факторів належали: погіршення соціально економічного стано

вища більшості населення, свавілля імператорської влади та не

бажання ділити владу з народом, придушення національних ру

хів та русифікаторська політика, яка поєднувалася з утисками

неправославних конфесій, небажання здійснювати демократиза

цію життя тощо. Треба також зазначити, що в Україні соціально

економічні протиріччя набули особливої гостроти, оскільки тут,

як у колонії, економічний визиск селян та робітників мав особли

во жорстокі форми, що спричинило масове зубожіння трудящих.

Водночас українська культура, а отже — і українська інтеліген

ція та всі інші національно свідомі групи населення України заз

навали особливо великої асиміляції, оскільки російський царизм

вважав українські землі своєю найціннішою колонією і шляхом

асиміляції хотів назавжди зберегти її під своєю владою.

Останнім поштовхом до антиурядових виступів, які перерос

ли у першу російську революцію, став розстріл військами 9 січ

ня 1905 р. мирної демонстрації робітників Петербурга, які вий

шли до Зимового палацу з надією на допомогу царя у вирішенні

проблем народу. Ця подія дістала назву “Кривавої неділі”, і за

кілька днів інформація про неї облетіла всю імперію та призве

ла до початку загального революційного руху.

Революція тривала із січня 1905 р. до червня 1907 р. трьома

етапами: 1) січень–вересень 1905 р. (наростання революційної

боротьби), 2) жовтень–грудень 1905 р. (кульмінація революції,

перехід до збройної боротьби із царизмом), 3) із січня 1906 — до

літа 1907 р. (поступовий спад революції).

Український рух у період революції 1905–1907 рр. Револю

ційні події призвели до послаблення асиміляторської політики

царизму, що сприяло посиленню українського національного

руху. В травні 1905 р. офіційно скасували Емський указ 1876 р.,

а 24 листопада 1905 р. ухвалено закон, що дозволяв видання на

ціональними мовами будь якої друкованої продукції та ство

рення культурно просвітніх товариств і національних театрів.

Значну роль у скасуванні офіційних заборон щодо розвитку ук

раїнської мови та культури зробив і царський маніфест від

17 жовтня 1905 р., який, зокрема, легалізував діяльність полі

тичних партій та громадських організацій.

Власне український національний рух спирався головно на

підтримку нечисленної національно свідомої української інте

лігенції та студентства. Центрами українського національного

руху стали Київ, Чернігів, Полтава та Харків. Головними на

прямами українського національного руху були заходи щодо

українізації освіти, налагодження видавництва книг та періо

дики українською мовою, відкриття культурно просвітніх това

риств. Таким чином, і цього разу український національний рух

не спромігся вийти за рамки сфери освіти і культури, а отже, і

не вів боротьби за політичну незалежність України.

У серпні 1905 р. була відновлена автономія університетів.

Використовуючи це, українські викладачі та студенти домогли

ся запровадження в Харківському та Одеському університетах

українознавчих кафедр і читання окремих спецкурсів україн

ською мовою. Водночас почалося переведення на українську мо

ву викладання у початковій та середній школі. Перша школа

з українською мовою навчання була створена за ініціативи відо

мого історика М. Аркаса у с. Богданівна на Миколаївщині. Че

рез два роки її закрила влада. Така ж доля, після поразки рево

люції, спіткала й інші україномовні школи й курси української

історії та літератури в університетах.

Почалося створення україномовної періодики. Перша украї

номовна газета (“Хлібороб”) з’явилася в листопаді 1905 р. в Луб

нах, а в грудні 1905 р. почалось видання першої щоденної укра

їномовної газети “Громадська думка” у Києві. Загалом до почат

ку 1906 р. в Україні видавалося 18 україномовних газет і

журналів (“Рада”, “Рідний край”, “Дзвін”, “Громадська думка”,

“Українська хата”, “Вільна Україна” та ін.).

У роки першої російської революції в Наддніпрянщині за

зразком Західної України почали виникати “Просвіти”, які зай

малися розвитком української освіти та культури. Але, на від

міну від Галичини, в Підросійській Україні “Просвіти” не мали

єдиного керівного органу і кожна з них мала окремий статут та

програму. Перша “Просвіта” була заснована 30 жовтня 1905 р.

в Одесі, а до 1907 р. в Україні діяло вже 35 “Просвіт”. В їх робо

ті брали активну участь визначні діячі української науки та

культури. Так, у роботі Київської просвіти брали участь

Б. Грінченко, Л. Косач (Леся Українка), М. Лисенко; у роботі

Чернігівської просвіти — М. Коцюбинський; Полтавської —

П. Рудченко (Панас Мирний); Катеринославської — Д. Явор

ницький; Одеської — М. Комаров; Миколаївської — М. Аркас.

“Просвіти” засновували бібліотеки, видавали україномовну

пресу та літературу, організовували лекції, літературні та му

зичні вечори, засновували свої філіали у сільській місцевості.

Окремою сторінкою українського руху 1905–1907 рр. була

участь українців у виборах та роботі І та ІІ Державних дум Ро

сійської імперії. Українські політичні партії, за винятком

УДРП, бойкотували вибори до І Державної думи у зв’язку із не

демократичним виборчим законом, а тому не змогли провести

своїх кандидатів. І Державна дума почала свою роботу у квітні

1906 р. Більшість українських селянських депутатів у ній увій

шли до фракції трудовиків і головним питанням вважали пере

дання землі селянам. 45 депутатів українців (переважно пред

ставники інтелігенції, ліберального дворянства та окремі селя

ни) створили у І Державній думі власну парламентську групу—

Українську парламентську громаду. Її очолили І. Шраг, В. Ше

мет, П. Чижевський та М. Ковалевський. Головними вимогами

Української парламентської громади було надання автономії

Україні та українізація діловодства й освіти в українських гу

берніях. Українським депутатам у І Державній думі надавали

значну моральну підтримку та підіймали їх національну свідо

мість такі українські патріоти, як О. Лотоцький, П. Стебниць

кий та М. Грушевський. Ці українські патріоти налагодили ви

пуск у Петербурзі україномовного часопису “Український віс

ник” та газети “Вісті з Думи”, в яких розповідалося про роботу

російського парламенту зі спеціальним акцентуванням уваги на

діяльності депутатів українців. Члени Української парламент

ської громади підготували проект про надання автономії Украї

ні, але 8 липня 1906 р. І Державна дума була розпущена. Водно

час оголосили про вибори до ІІ Державної думи.

Вибори до ІІ Державної думи, на відміну від виборів до І Ду

ми, вже не бойкотувались українськими політичними партія

ми, але вони віддавали перевагу блокуванню із загальноросій

ськими ліберальними партіями. Від українських губерній до

ІІ Державної думи було обрано 102 депутати. У ІІ Державній ду

мі, яка почала роботу з 20 лютого 1907 р., також склалась укра!

їнська фракція — Українська трудова громада, серед лідерів

якої були Ф. Щербина та А. Гриневич. Вона нараховувала

47 депутатів і випускала українською мовою газету “Рідна

справа”. Українська трудова громада ввійшла у Думі до складу

фракції трудовиків, яка виступала за скасування викупних пла

тежів, передачу землі селянам та покращання становища робіт

ників. Українська трудова громада також додавала до цих поло

жень вимогу припинення асиміляторської політики влади щодо

української мови та культури. Проте жодного закону, що мав би

практичне значення для української справи, Українська трудо

ва громада не виробила. До того ж ІІ Державна дума проіснува

ла недовго — 3 червня 1907 р. її розігнали.

Робітничий рух у 1905–1907 рр. Особливо гострий характер

у роки революції мав робітничий рух, який фактично вперше

перетворився на ключовий в антиурядовій боротьбі. Головні ро

бітничі виступи відбувалися поза межами України, оскільки

в Росії робітничий клас був чисельнішим, але й українські ро

бітники взяли активну участь у революції 1905–1907 рр. Голов

ні вимоги робітників на першому етапі революції були у соці

ально економічній сфері, а саме: встановлення 8 годинного ро

бочого дня, скорочення робочого дня для жінок та підлітків,

покращання умов праці, підвищення зарплати, легалізація

профспілок, укладення колективних трудових договорів, забо

рона самовільних звільнень працівників працедавцем тощо.

Основними формами робітничого руху були страйки, демон

страції та збройні виступи.

Вже 12 січня 1905 р. почався перший страйк робітників в Ук

раїні — на двох найбільших київських заводах — Південноро

сійському машинобудівному та на заводі Гретера і Криванека

(сучасний завод “Більшовик”). У січні 1905 р. страйки відбу

лись також на підприємствах Катеринослава, Харкова, Одеси,

Житомира, Єнакієвого, Юзівки та інших міст. У лютому робіт

ничі страйки охопили майже всю Україну. Загалом із січня по

березень 1905 р. страйки відбулися на 320 промислових підпри

ємствах України, і в них взяло участь понад 140 тис. осіб.

З травня 1905 р. робітничі страйки дедалі частіше почали набу

вати політичного характеру — окрім економічних, робітники

почали висувати на чільне місце і політичні вимоги. Підприєм

ці та влада, налякані політизацією робітничого руху, змушені

були піти на певні поступки робітникам у соціально економіч

ній сфері, аби відвернути їх від політичної боротьби — уповно

важені представники робітничих колективів увійшли до управ

лінського апарату підприємств, була підвищена зарплата, ска

совані незаконні штрафи, зменшена тривалість робочого дня,

відбулося покращання умов праці. Незважаючи на це, робітни

чий рух продовжував наростати.

Кульмінаційним моментом робітничого руху став загально

російський жовтневий політичний страйк. Його почали 6 жов

тня 1905 р. залізничники Москви, а з 15 жовтня страйк охопив

всю країну — було повністю паралізоване залізничне сполучен

ня, страйк охопив понад 2,5 тис. заводів та фабрик; страйкува

ло понад 2 млн робітників, до яких почали приєднуватися служ

бовці, вчителі, лікарі, інженери, студенти та інші групи насе

лення. В Україні страйкувало понад 120 тис. робітників,

головним чином залізничники. У Харкові та Катеринославі

10–12 жовтня з’явилися барикади та відбулися збройні сутички

з поліцією та військами. Головними вимогами цього страйку,

окрім економічних, були також і політичні — запровадження

демократичних прав і свобод, створення парламенту і рівно

правних виборів.

У процесі загальноросійського політичного страйку робітни

ки почали створювати власні органи самоуправління — ради ро

бітничих депутатів, до яких обирали прямим відкритим голосу

ванням. Ці ради початково виникли у Києві, Катеринославі,

Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Юзівці, Кременчуці та Єнакієво

му, а до 1906 р. вони вже діяли у 50 містах та робітничих сели

щах України. Ради займалися підтриманням правопорядку

в населених пунктах, запроваджували робітничий контроль на

підприємствах, 8 годинний робочий день, контролювали ціни

у фабрично заводських крамницях, створювали каси взаємодо

помоги.

Поряд із радами виникали і професійні об’єднання робітни

ків (профспілки), першу з яких створили залізничники, а всьо

го до кінця 1905 р. вже нараховувалося близько 80 профспілок

(більшість з них була філіалами загальноросійських профспіл

кових об’єднань).

Імператор Микола ІІ змушений був піти на поступки страй

карям. 17 жовтня 1905 р. оприлюднили імператорський мані!

фест, який гарантував населенню свободу совісті, слова, друку,

зборів, недоторканність особи та приватного майна, а також

проголошував скликання загальноросійського парламенту —

Державної думи, яка ставала органом законодавчої влади, а чо

ловіче населення діставало виборче право. Фактично маніфест

означав обмеження монархічної влади (хоча і не було прийнято

конституцію), легалізацію політичних партій, профспілок та ін

ших об’єднань громадян, рівність конфесій та культур, остаточ

не скасування обмежень щодо друку мовами національних мен

шин. Як наслідок, ліберально налаштовані групи (буржуазія,

інтелігенція, чиновники, дворянство та підприємці, заможне

селянство) відійшли від революції, що послабило революційні

сили. Ліберальні та консервативні кола створили свої партії —

конституційно демократичну (кадети) та октябристів, які

включились у легальну парламентську роботу. Водночас реак

ційні сили посилили боротьбу проти революції. Вважаючи ці

поступки неприйнятними, вони бажали відновити існуючий до

революції лад.

Щоб запобігти спаду революції, РСДРП закликала робітни

ків почати в середині грудня 1905 р. ІІ загальноросійський

страйк, який мав перерости у збройне повстання з метою пова

лення самодержавства. Першими почали страйк 7 грудня понад

100 тис. робітників Москви. 8 грудня їх підтримало 110 тис. ро

бітників Петербурга. Цього ж дня до ІІ загальноросійського

страйку приєднались робітники Катеринослава. Водночас

у Москві з 8 грудня почалося збройне повстання, але 19 грудня

воно зазнало поразки. Незважаючи на поразку Московського

повстання, збройні виступи робітників відбулися в грудні

1905 р. і в містах України. Так, 12–13 грудня відбулися збройні

сутички і барикадні бої у Харкові та Катеринославі. В Олексан

дрівську повсталі робітники встановили свій контроль над час

тиною міста та два дні вели барикадні бої проти урядових

військ. Збройні сутички робітників із військами та поліцією

стались також у багатьох містах Донбасу. Особливу гостроту во

ни мали у м. Горлівка на Донбасі (16–17 грудня 1905 р.).

Але з 1906 р. робітничий рух пішов на спад. Це було викли

кано посиленням наступу реакції при одночасних поступках ро

бітникам, що відвернуло їх певну частину від участі в револю

ції. Поступова стабілізація економіки також обумовила послаб

лення робітничого руху. Якщо у 1905 р. в Україні у страйках

взяло участь 500 тис. робітників, то у 1906 р. — 100 тис., а у

1907 р. — лише 60 тис.

Селянський рух у 1905–1907 рр. На початку 1905 р. почався

також і селянський рух. Селяни вимагали передати їм помі

щицькі землі, скасувати викупні платежі та інші феодальні пе

режитки. Перший великий виступ українських селян відбувся

наприкінці лютого 1905 р. у Чернігівській губернії. Тут 3 тис.

повсталих селян із кількох повітів прибули у маєток Терещенка

(Хутір Михайлівський) і спалили його. Повстанці також захо

пили худобу, реманент та іншу власність Терещенка, а його зем

лі розпаювали між собою. Виступ супроводжувався актами ван

далізму — було знищено зібрання творів мистецтва у резиденції

Терещенка, а також обладнання та приміщення цукрового заво

ду (одного з найкращих в Україні).

До початку весни 1905 р. в Україні відбулося близько 140 се

лянських виступів, і їх кількість швидко зростала у міру набли

ження посівної кампанії, оскільки селяни прагнули ще перед

нею захопити поміщицькі землі та започаткувати на них своє

господарство. Тому до осені 1905 р. селянські заворушення охо

пили 64 із 94 повітів Підросійської України, а загальна кіль

кість селянських виступів сягнула 2 тис. Найбільшої гостроти

селянські виступи набули у Лівобережній Україні, де особливо

відчутним було малоземелля селян. Саме тут відбулись і най

більші селянські заворушення: окрім уже згаданого повстання

в районі Хутора Михайлівського, до них належали повстання

у селах Вихвост та Великі Сорочинці на Чернігівщині.

У с. Вихвост повсталі селяни у жовтні 1905 р. розгромили ма

єток та горілчаний завод місцевого поміщика й захопили помі

щицьке майно. Але після цього заможні селяни, побоюючись,

що біднота потім візьметься і за їхнє майно, а також намагаю

чись відвернути від себе репресії з боку влади, організували са

мосуд над ініціаторами цього виступу. 15 найактивніших селян

були підступно схоплені своїми заможними односельцями та за

мордовані.

Особливого драматизму набули події у с. Великі Сорочинці,

які сколихнули всю демократичну громадськість Російської ім

перії і були описані у творі В. Короленка “Сорочинська траге

дія”. Тут у грудні 1905 р. місцеві селяни не видали поліції свого

односельця Г. Безвіконного, що провадив у селі революційну

агітацію. Селяни навіть заарештували місцевого пристава та

вигнали із села інших представників влади. 18 грудня у Вели

ких Сорочинцах відбувся 5 тисячний мітинг, на якому селяни

обрали революційний орган влади — селянський комітет. Було

також прийнято рішення про відмову від сплати податків та від

дання новобранців у рекрути, закрито шинки й організовано за

гони самооборони. 19 грудня селяни відбили перший наступ ка

рателів. Проте 21 грудня до Великих Сорочинців прибув посиле

ний каральний підрозділ, який придушив опір повсталих

селян. Після цього всіх селян, зокрема і дітей, зігнали на цен

тральну площу Великих Сорочинців і чотири години змушува

ли стояти на колінах у снігу та дивитись, як катують керівників

повстання.

З 1906 р. селянський рух, так само, як і робітничий, пішов на

спад. У 1906–1907 рр. відбулось в 1,4 раза менше селянських

виступів, ніж у 1905 р. Спад селянського руху був обумовлений

скасуванням викупних платежів і початком Столипінської аг

рарної реформи, яка поліпшила становище селян, а також і

жорстокими розправами з повсталими селянами.

Революційні виступи в армії та на флоті. Найбільші виступи

в армії та на флоті в роки російської революції 1905–1907 рр.

відбулися саме в Україні. Першим найрезонанснішим виступом

було повстання матросів (більшість з яких були українцями) на

одному з найсучасніших на той час (спущений на воду у 1904 р.)

кораблів Чорноморського флоту — броненосці “Князь Потьом

кін Тавричеський”. Повстання почалось у відкритому морі

14 червня 1905 р. у відповідь на жорстоке поводження офіцерів

з командою корабля, а останнім поштовхом стало вбивство од

ним з офіцерів матроса Григорія Вакуленчука. Після цього мат

роси, керовані своїми товаришами українцями матросом Опа

насом Матюшенком та офіцером Олександром Коваленком

(член РУП, один із небагатьох офіцерів, що підтримав повстан

ня), роззброїли офіцерів та встановили контроль над кораблем.

15 червня “Потьомкін” прийшов в Одесу, але місцеве револю

ційне керівництво попросило повсталих матросів залишити

Одесу, аби уникнути нагнітання ситуації в місті. Тому наступ

ного дня “Потьомкін”, поповнивши припаси, знову вийшов

у море. Проти повсталого корабля кинули всю чорноморську ес

кадру, але екіпажі кораблів відмовилися відкривати вогонь по

своїх, і “Потьомкін” пройшов крізь бойові порядки кораблів,

вигравши таким чином “німий бій”. Після цього “Потьомкін”

ще деякий час курсував у Чорному морі, а коли на кораблі скін

чилися продукти харчування, команда корабля прийняла рі

шення здатися Румунії. 25 червня 1905 р. “Потьомкін” здався

румунській владі у порту Констанца.

Другим великим виступом на флоті було повстання матросів

у Севастополі 11–16 листопада 1905 р. Першим повстала команда

крейсера “Очаків”, а невдовзі до неї приєднались команди ще 12

кораблів Чорноморського флоту. Повстанці обрали революційне

командування, яке очолив лейтенант П. Шмідт. Повстанці вста

новили свій контроль над портовою частиною міста і вислали уль

тиматум Миколі ІІ з вимогою негайного скликання Установчих

зборів. Проте виступ мав локальний характер. 16 листопада до

Севастополя підтягнули вірні уряду війська. Незважаючи на

мужній опір, після 13 годинного бою повстання придушили.

П. Шмідта та трьох його помічників стратили.

18 листопада 1905 р. відбувся виступ саперного полку в Києві

під керівництвом 20 річного підпоручика Б. Жаданівського. До

1 тис. повсталих солдатів приєдналось понад 4 тис. робітників.

Колона повстанців рушила до центру міста. На Галицькій площі

(нині площа Перемоги) по них відкрили вогонь з верхніх поверхів

будинків вірні уряду війська. Робітники почали тікати і зім’яли

ряди повсталих саперів, що призвело до значних втрат і швидко

го придушення цього виступу. З обох сторін було вбито 250 осіб.

Усього впродовж 1905 р. на території України у революцій

них виступах взяли участь понад 15 тис. солдатів та матросів. У

1906–1907 рр. революційні виступи в армії та на флоті тривали,

зокрема — відбувались виступи у гарнізонах Харкова, Черніго

ва, Умані, Черкас та інших міст України. Але революційні вис

тупи у військах, так само як і виступи робітників і селян, з

1906 р. різко пішли на спад.

Загалом до середини 1907 р. владі вдалося придушити основ

ні центри революційного руху. Була закрита більшість револю

ційних видань, заарештовані головні революційні лідери,

у більшості губерній оголосили воєнний стан, поступово скасу

вали поступки, зроблені на початку революції. 3 червня 1907 р.

розігнали ІІ Державну думу. Ця подія означала здійснення ім

ператором Миколою ІІ державного перевороту, оскільки, згідно

з маніфестом 17 жовтня 1905 р., він не міг змінювати систему

управління без згоди парламенту і до того ж порушив гарантова

ні цим же маніфестом права та свободи громадян.

Отже, революція 1905–1907 рр. зазнала поразки. Проте во

на сприяла піднесенню національної свідомості та революцій

них настроїв. Оскільки ж поразка революції призвела до того,

що причини, які її зумовили, не були усунені, то питання но

вого революційного виступу залишилось справою часу і як по

казали наступні події — нової революції довелось чекати не

довго.