Загальноросійський політичний рух в Україні

(друга половина XIX — початок XX ст.)

Першим у 1860 х роках сформувався такий напрям росій

ського революційного руху, як народники. Назва цього на

пряму пов’язана з тим, що його послідовники розраховували

здійснити в Російській імперії соціалістичну революцію шля

хом підняття на повстання селянської маси як основної скла

дової народу. Проте, роблячи ставку на селянство, народники

по різному бачили шлях проведення самої революції та її кінце

ву мету. Сформувалися три теоретичні концепції народництва.

Послідовники Бакуніна робили ставку на негайне підняття пов

стання і ліквідацію держави. Друга теоретична концепція на

родництва — пропагандистська — була створена Лавровим. Ос

танній, на відміну від Бакуніна, не вважав селянство готовим до

революції. Тому, на його думку, інтелігенція повинна підготу

вати селян шляхом тривалої агітаційної роботи. Представники

третьої течії народництва, яка дістала назву змовницької, спи

рались на концепцію Ткачова, який, як і Лавров, вважав, що ро

сійське селянство не готове до революції. Але він стверджував,

що російський селянин є комуністом за інстинктом, тому його

не потрібно вчити соціалізму. Отже, пропаганда не потрібна.

Достатньо захопити владу шляхом перевороту, і народ одра

зу ж піде шляхом будівництва соціалістичного суспільства.

Перші гуртки народників виникли в Україні у 1872 р. Це бу

ли об’єднання молоді, яка жила в одному помешканні і все їхнє

майно та прибутки були спільними. Ці об’єднання дістали наз

ву комуни (іноді вони називалися також гуртками чайковців за

прізвищем засновника першого подібного гуртка народників

у Петербурзі М. Чайковського). Такі об’єднання діяли у Києві,

Одесі, Харкові та інших містах України.

Початково серед народників перемогла ідея підняття селян на

повстання агітацією. Тому навесні 1874 р. в Російській імперії

почалося масове “ходіння в народ” — послідовники народництва

(переважно студентська молодь) пішли в села, сподіваючись

шляхом агітації підняти до осені 1874 р. загальнонародне пов

стання. В Україні “ходіння в народ” у 1874 р. спостерігалось

у Київській, Подільській, Харківській та Полтавській губерні

ях. Проте це перше “ходіння” закінчилося повним провалом. Се

ляни в основній своїй масі не сприйняли агітації народників і на

віть самі заарештовували їх та видавали поліції, вважаючи на

родників провокаторами. Як наслідок, народники вирішили

перейти до тривалої агітації. Вони почали друге “ходіння в на

род”, але на цьому етапі народники оселялись у селах на трива

лий час під виглядом лікарів, учителів, агрономів тощо, входили

в довіру до населення і лише після цього починали агітувати тих,

хто, на їхню думку, міг сприйняти ідеї народництва. Водночас

(у 1876 р.) утворилася організація для координації народниць

кого руху — “Північно революційна народницька група”, яка з

1878 р. дістала назву “Земля та воля”. До неї увійшли і вихідці

з України (Л. Дейч, С. Кравчинський, Д. Лизогуб та ін.). Проте

поступово частина народників почала схилятись до активніших

дій, спрямованих проти влади — переважно це означало перехід

до терору. Розбіжність у тактиці призвела до розколу народників

у 1879 р. на дві організації — “Чорний переділ” (виступала за

продовження тривалої агітації в масах та організацію масових

актів непокори) та “Народну волю” (робила ставку на терорис

тичні акти проти представників влади). Українська молодь, що

пішла у лави народників, віддавала перевагу саме радикаль

нішим діям. Це було викликано тим, що помірковані елементи

залишались у контексті українського національного руху, а в ро

сійський революційний рух йшли ті особи, які бажали саме ра

дикальних дій.

Відповідно, народники українці невдовзі після першого “хо

діння в народ” об’єднались у групу, яка дістала назву “південні

бунтарі” (1875). Ця група складалася з 30 осіб і виступала за не

гайне підняття селян на повстання. Спроба селянського повстан

ня була здійснена ними у 1877 р. в південних повітах Київської

губернії, в районі Чигирина (в історичній літературі ці події діс

тали назву “Чигиринська змова”). Район обрали не випадково—

колишня гетьманська столиця та центр гайдамацького руху

XVIII ст. Народники вважали, що серед місцевого населення збе

реглася пам’ять про ці події, і тому воно є найбільш готовим до

повстання. Сюди прибув член “Південних бунтарів” Я. Стефано

вич, який видавав себе за ходока від херсонських селян до царя.

Він заявляв, що цар надав йому грамоту, в якій наказував селя

нам ставати вільними та створювати збройні загони для бороть

би з поміщиками, які є винуватцями всіх народних бід, а потім

поділити між собою їхні землі. Селянство почало підготовку до

широкомасштабного повстання, яке було заплановано на жов

тень 1877 р. Близько 1 тис. селян об’єдналось у так звану Таємну

дружину, яка мала почати повстання. Але у вересні 1877 р. вла

да викрила “Чигиринську змову”. Було притягнуто до кримі

нальної відповідальності найактивніших селян, а також прове

дено арешти багатьох членів народницьких організацій. Проте

ці дії влади лише зміцнили авторитет терористичної народниць

кої організації “Народна воля”. До останньої ввійшло чимало ук

раїнців, зокрема, М. Кибальчич (талановитий інженер, першим

теоретично обґрунтував можливість польотів у космос), Д. Лизо

губ (пожертвував на справу революції все своє майно), С. Перов

ська (правнучка гетьмана К. Розумовського), С. Степняк Крав

чинський (письменник), А. Желябов, В. Малинка, І. Коваль

ський, В. Осинський та ін. Народовольці здійснювали численні

теракти проти представників влади. Зокрема, вони вчинили за

махи на харківського та петербурзького губернаторів. Здійсню

вали також замахи на імператора Олександра ІІ, якого після

ряду невдалих спроб убили 1 березня 1881 р. Проте вбивство ім

ператора не викликало масового повстання селян, на що розра

ховували народовольці. Навпаки, до влади в Російській імперії

прийшов Олександр ІІІ (1881–1894), який перейшов до реакцій

ної політики і жорстоко переслідував усі опозиційні рухи. Внас

лідок повальних арештів до 1882 р. народницьке підпілля було

практично знищене, всіх учасників замаху на Олександра ІІ

стратили. Народницький рух пішов на спад.

Послаблення народницького руху у 1880 х роках і розчару

вання молоді у своїх сподіваннях на революційну свідомість се

лянства створили сприятливий ґрунт для значного поширення

в Російській імперії соціал демократичних ідей. Соціал демо

крати, на відміну від народників, робили ставку не на селянс

тво, а на робітників, як на більш організований, освічений та

готовий до радикальних дій клас, і, як показала подальша істо

рія — цей розрахунок виявився слушним. Основним положен

ням соціал демократичного руху була підготовка робітників до

соціалістичної революції, яка мала знищити в Росії монархію і

запровадити республіку. Національне питання не вважалося

важливим. Однією з особливостей соціал демократичного руху

в Росії було те, що, на відміну від західноєвропейських країн,

у Росії він поширився у формі марксизму, який характеризу

вався особливою безкомпромісністю, агресивністю, фанатизмом

та фактичним запереченням гуманістичних цінностей. Єдиним

шляхом зміни суспільного ладу послідовники марксизму

в Росії, яких очолив В. І. Ульянов (Ленін), вважали збройний

переворот, в ході якого буде фізично знищено представників

старої влади та експлуататорські класи.

Соціал демократичні (марксистські) ідеї почали поширюва

тись в Україні ще з 70 х років XIX ст. і набули популярності як

серед робітників, так і серед частини інтелігенції. З кінця

1880 х років гуртки соціал демократів (марксистів) виникають

у більшості великих міст України, зокрема у Києві, Харкові,

Одесі, Катеринославі та інших. Загалом Україна відігравала по

мітну роль у розвитку марксизму в Російській імперії. Так, на

І Загальноросійському з’їзді соціал демократів (1898) з 9 деле

гатів 4 були з України. На цьому з’їзді проголосили створення

Російської соціал демократичної робітничої партії (РСДРП),

осередки якої одразу ж виникли в Україні (Київ, Одеса, Харків,

Катеринослав та на Донбасі).

Окрім суто революційного, в Україні існував і загальноросій!

ський ліберальний рух. Він представляв інтереси частини дво

рянства, дрібної та середньої буржуазії, а також інтелігенції.

Ліберали, як правило, становили більшість у земствах, які ста

ли їхньою головною трибуною. Наприкінці XIX ст. утворився

координаційний союз земського руху — “Союз земств”. Голов

ними вимогами російських лібералів було запровадження де

мократичних свобод та Конституції, скликання загальноросій

ського парламенту — Всеросійських установчих зборів і мирну

трансформацію Російської імперії з абсолютистської у консти

туційну монархію. Лідерами лібералів в Україні були: І. Пет

рункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг та ін. Наприкінці 1870 х років

ліберали здійснили першу масову акцію, яка повинна була по

казати владі силу їхнього руху та ознайомити з позицією лібе

ральних кіл. Це була так звана адресна кампанія, суть якої по

лягала в тому, що земства на урочистих засіданнях приймали

відозви до імператора, в яких заявляли про свою відданість, але

при цьому натякали на бажаність нових реформ. Особливо ак

тивним було Чернігівське земство. Проте настання реакції піс

ля вбивства народниками імператора Олександра ІІ у 1881 р.

призвело до тимчасового послаблення ліберального руху. Його

відродження почалося після вступу на російський престол у

1894 р. нового імператора — Миколи ІІ, з яким пов’язували на

дії на демократизацію життя. Проте Микола ІІ не виправдав

сподівань лібералів, і тому останні дедалі більше переходили до

ідеї створення власної партії, яка б повела боротьбу за реаліза

цію програми ліберального руху. В період послаблення імпера

торської влади під час російської революції 1905–1907 рр. ліде

ри ліберального руху наприкінці 1905 р. створили свою полі

тичну партію — Партію конституційних демократів (кадетів).

Кадети підтримували (хоча і не завжди) домагання українців

у сфері освіти і культури, виступали за продовження реформ та

перетворення Росії на конституційну монархію.

У 1905–1906 рр. сформувалась загальноросійська Партія ок!

тябристів. Вона відбивала інтереси великих землевласників та

буржуазії, мала правоконсервативний характер і була проти

будь яких поступок національним меншинам, заперечувала саме

існування окремої української нації. В соціальній сфері виступа

ла за мінімальні поступки робітникам та селянам і за обов’язкове

збереження великого поміщицького землеволодіння.

Постійне тяжіння царської політики до реакції та шовінізму

призвело до виникнення ряду загальноросійських партій та ор

ганізацій монархічного та націоналістичного спрямування, що

мали державну підтримку. До найвпливовіших з них належали

“Союз російського народу” та “Союз Михаїла Архангела”. Чле

ни цих партій, які дістали назву чорносотенців, вели шалену бо

ротьбу проти української, польської, єврейської культури та на

ціональних рухів. Це виявлялось у переслідуванні діячів цих

національних рухів, здійсненні єврейських погромів, виданні

україно та юдофобської літератури тощо. Ці організації спира

лись на декласовані та напівкримінальні елементи й використо

вувалися владою як платні найманці для боротьби із представ

никами російського революційного та українського і єврейсько

го національно визвольних рухів.

Польський та єврейський

Національно'визвольні рухи

Характерною рисою польського руху на підвладних Росій

ській імперії етнічних польських землях було те, що він постій

но переслідував одну мету — відновлення політичної незалеж

ності Польщі. Всі польські лідери категорично виступали проти

можливості будь яких політичних зв’язків із Росією в майбут

ньому. Суперечки існували лише щодо майбутнього політично

го устрою Польщі: радикально налаштована течія (так звані

червоні), що складалася з інтелігенції, робітників і частини бур

жуазії, прагнула створити демократичну республіку, в якій всі

мали б рівні права, а селяни отримали б землю; ліберальна течія

(так звані білі), що представляла інтереси великих землевлас

ників, виступала за збереження певних феодальних привілеїв і

проти передання землі селянам. Між обома течіями існувало

протистояння, що послаблювало сам польський національно

визвольний рух і значною мірою обумовило поразку чергового

польського повстання. Останнє почалось у січні 1863 р., коли

патріотично налаштована польська молодь організувала зброй

ні виступи у найбільших містах Царства Польського (таку офі

ційну назву мали польські етнічні землі, що входили до складу

Російської імперії). Спочатку польським повстанцям вдалося

розбити російські гарнізони і встановити свою владу над знач

ною частиною Царства Польського. Польські повстанські заго

ни навесні 1863 р. поширили свою діяльність на територію Біло

русі, Литви та Правобережної України. Повстання підтримали

й окремі українці, які вважали, що перемога поляків сприяти

ме також і звільненню українців. Так, українець А. Потебня ор

ганізував загін із 300 осіб, який почав боротьбу проти росій

ських військ на Правобережній Україні. Підполковник А. Кра

совський вів агітацію серед солдатів Київського гарнізону,

закликаючи їх не йти проти польських патріотів. Перший заги

нув у бою з урядовим військами. Другий потрапив у заслання на

12 років. На території Південно Східної Польщі під Любліном

діяв великий повстанській загін, який очолював українець Іван

Нечай. Проте основна маса населення, особливо селяни, не ли

ше не підтримала, а й вороже поставилась до польського націо

нально визвольного виступу. Це було обумовлено тим, що білі,

які захопили керівні посади в польському повстанському уряді,

не провели жодних соціальних реформ, чим відвернули від себе

більшість селян та робітників. Водночас не чути було навіть обі

цянок про бодай якісь поступки литовцям, білорусам та україн

цям у сфері їх національних прав. Натомість лідери повстання

знову заявили про відновлення Речі Посполитої у кордонах

1772 р. і заперечили будь які національно культурні права ук

раїнського, білоруського та литовського населення. Позбавлене

внаслідок таких дій народної підтримки польське повстання бу

ло приречене на поразку. Вже влітку 1863 р. російські війська

перейшли в контрнаступ і до травня 1864 р. повстання повністю

придушили, після чого російська влада остаточно скасувала

рештки польської автономії. Посилилась русифікація поль

ських земель, зокрема, були переведені на навчання російською

мовою всі польські навчальні заклади. Провадилось насиль

ницьке поширення православ’я при одночасному закритті ри

мо католицьких костелів та монастирів. До честі поляків треба

відмітити, що, незважаючи на жорстокі репресії, вони залиши

лись відданими своїй мові та культурі, вони не йшли на компро

міси з російською владою і далі прагнули до відновлення неза

лежної Польської держави. Поступово польський національно

визвольний рух відновив свої сили і з кінця XIX ст. перейшов

у політичну фазу — виникли політичні партії, кожна з яких ма

ла у своїй програмі ключовим пунктом відновлення політичної

незалежності Польщі. Найвпливовішою серед польських полі

тичних партій стала Польська соціалістична партія (ППС),

заснована у 1892 р. ППС висувала програму створення демокра

тичної Польської республіки, наділення селян землею, покра

щання становища робітників (8 годинний робочий день, гаран

тований мінімум зарплати тощо). Натомість у національному

питанні все залишилося без змін — абсолютна більшість поль

ських політичних лідерів виступала проти поступок національ

ностям, що мали ввійти до складу Польської держави, оскільки

її знову було вирішено будувати у кордонах 1772 р., тобто вису

валась претензія і на Західну та Правобережну Україну.

Оскільки у євреїв, що проживали в Російській імперії, були

дві основні проблеми — подолання національно релігійних та

економічних утисків, то і єврейський рух мав в Україні два го

ловні напрями — соціал демократичний та націоналістичний.

Євреї активно включались у роботу загальноросійських пар

тій соціалістичного спрямування, насамперед у РСДРП, а та

кож створили власні соціалістичні партії, найвпливовішою се

ред яких був “Бунд” (в перекладі “Союз”), створений у 1897 р.

Бунд поєднав у своїй програмі національні та соціалістичні ідеї

і робив ставку на єврейське робітництво.

Наприкінці XIX ст. серед євреїв України починається рух за

переселення до Палестини. Цю ідею відбивали націоналістична

партія “Поалей Ціон” та осередки міжнародних сіоністських

організацій. Ці організації мали яскраво виражену націоналіс

тичну програму і робили ставку на численних представників єв

рейської національності серед робітничого класу та інтеліген

ції. Партія “Поалей Ціон” підтримувала національні вимоги

українців.

Підросійська Україна