Давня історія східних слов’ян

Питання походження слов’ян належить до найпроблемні

ших внаслідок своєї ідеологізації та заполітизованості. Єдине,

що можна стверджувати напевно, це те, що слов’яни — авто

хтонне населення Європи, яке належить до європеоїдної раси та

індоєвропейської мовної сім’ї.

Стосовно прабатьківщини слов’ян, то на цю роль, за різними

гіпотезами, претендують: Південно Східна Прибалтика, Вісло

Одерський регіон, район Карпат, Карпато Дніпровський регіон,

район Прип’яті, район Середнього Дунаю та ін.

Поява слов’ян, за різними теоріями, коливається між рубе

жем ІІ–І тис. до н. е. і першою половиною І тис. н. е. Вперше

слов’яни згадуються у писемних джерелах під назвою “венеди” у

І ст. н. е. у римських авторів. Так, Пліній Старший (24–79 рр. н. е.)

і Тацит (І ст. н. е.) розміщували їх біля південного узбережжя

Балтійського моря. Грецький географ ІІ ст. н. е. Птоломей писав,

що вони заселяли землі між Балтійським морем (Венедська зато

ка) та Карпатами (Венедські гори). Подібне зміщення ареалу роз

селення венедів на південь могло свідчити про початок їх пересе

лення у цьому напрямку. Етнонім “слов’яни” вперше вжили ві

зантійські автори V–VIІ ст. Псевдо Кесарій, Іоанн Ефеський,

Менандр, Прокопій Кесарійський, Феофілакт Сімокатта і Мав

рикій, а також готський історик Іордан. Вони оповідають, що ра

ніше цей народ був відомий як венеди, а нині як слов’яни і поді

ляється він на дві гілки — склавинів та антів. Склавинами, на

думку вчених, можна вважати предків західних слов’ян, а ан

тів — південних та східних. Візантійські історики також відзна

чали, що це були осілі землеробські племена, які не мали власної

держави та були язичниками й вели постійні війни з Візантією

та кочовиками (у III–IV ст. із готами, з кінця IV до середини

V ст. — з гунами, у другій половині VI — на початку VII ст. —

з аварами). Анти займали степову Україну між Дністром та

Дніпром і на думку вітчизняних учених (Грушевський, Брайчев

ський та ін.) були давніми українцями. Брайчевський довів, що

вони створили своє царство, яке існувало з IV до початку VII ст.

У IV–VI ст. н. е. під час Великого переселення народів

слов’яни зайняли значну територію, яка простяглась від Ельби

на заході до верхів’їв Волги на сході, від Чорного та Середземно

го морів на півдні до Балтики на півночі. Розселення по такій

великій території призвело до виникнення відмінностей між ок

ремими групами слов’ян. Як наслідок, єдина слов’янська спіль

нота у VI–VII ст. розпалась на три гілки: західні (поляки, чехи,

словаки, лужичани, полабсько прибалтійські слов’яни), східні

(українці, росіяни та білоруси) і південні (серби, словенці, чор

ногорці, хорвати, македонці та болгари) слов’яни. Особливістю

слов’янської колонізації був її переважно мирний характер.

На території сучасної України слов’яни розселялись із Пра

вобережної лісостепової частини в інші її регіони. На півночі во

ни витісняли фінно угорські племена, на заході — рештки гер

манців і фракійців, на півдні та сході велася безперервна бо

ротьба з іраномовними та тюркомовними кочовиками. Частково

слов’янам відповідає зарубинецька (ІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.)

та черняхівська (III–V ст. н. е.) археологічні культури. Суто

слов’янськими були пеньківська, київська та ін. археологічні

культури (V–VII ст.).

У VIII–IX ст. у східних слов’ян сформувалося 12 союзів пле

мен, або племінних князівств, які являли собою протодержавні

утворення. З них на території сучасної України розміщувались

7 союзів— поляни, уличі, тиверці, древляни, волиняни, білі хор

вати і сіверяни; на території сучасної Білорусі — дреговичі, кри

вичі та частково радимичі; на теренах сучасної Росії — в’ятичі,

словени та радимичі. Іноземні джерела повідомляють про наяв

ність трьох основних об’єднавчих державних центрів у східних

слов’ян: Куявія (Київ), Славія (Новгород) та Артанія (Волинь або

Крим). Наприкінці V ст. відбулося заснування Києва, який став

центром полянського племінного союзу східних слов’ян.

Р о з д і л

Київська Русь. Галицько'

Волинське князівство

Київська Русь

У VIII–IX ст. прискорився процес майнового розшарування

у східних слов’ян. Водночас зросла зовнішня загроза із прихо

дом у Східну Європу нової орди — хозар. Усе це стимулювало

процес державотворення. Постала потреба об’єднання всіх схід

них слов’ян в одній державі, що було здійснено київськими кня

зями. Це полегшувалося спільністю походження, мови, культу

ри, ментальності й території розселення східних слов’ян.

Спочатку Київ став центром полянського племінного союзу,

а у 882 р. варязький князь (точніше — регент) Олег, який пра

вив у Новгороді, захопив Київ і перетворив його на центр своєї

держави. Так виникла Київська Русь.

Історики ще й досі сперечаються щодо ролі варягів (норма

нів) у цих подіях. У XVIII ст. німецькі історики, що працювали

в Росії, — Шльоцер, Міллер та Байєр сформулювали так звану

норманську теорію, згідно з якою варягам належала ключова

роль у створенні Київської Русі. Саме варяги, на їхню думку,

принесли державотворчий дух та державну організацію схід

ним слов’янам. Цієї теорії дотримувалося чимало дореволюцій

них російських та українських істориків. Але вже тоді почалась

боротьба з нею. Першим виступив із критикою норманської тео

рії М. Ломоносов, заявивши, що вона принижує слов’ян. У ра

дянський період норманська теорія вважалась ненауковою і всі

ляко засуджувалась. Натомість під тиском багатьох фактів

(свідчення середньовічних вітчизняних і закордонних джерел,

археологічні та інші докази) на сьогодні є незаперечною значна

роль варягів у творенні Київської Русі. Навіть усі перші київ

ські князі (до Святослава) мали варязькі імена і спирались на

варязькі дружини в управлінні державою. До того ж варяги ві

діграли також важливу роль у створенні Англійської держави,

заснували Неаполітанське королівство тощо. Отже, їх участь

у творенні української держави не може розглядатись як при

низлива для нас. Єдине зауваження стосується того, що ця роль

була важливою, але не виключною. Варяги лише прискорили ті

державотворчі процеси, що вже кілька століть відбувалися

у східних слов’ян.

Олег (882–912) — засновник Київської Русі. Він виконував

обов’язки регента при малолітньому Ігорі — синові першого ва

рязького князя на Русі Рюрика. Він підкорив древлян, сіверян

та радимичів, а також ряд неслов’янських племен. Олег заклав

модель централізованої держави замість традиційної для схід

них слов’ян федерації племен.

У 907 р. Олег здійснив переможний похід на столицю Візан

тії Константинополь (літописний Царгород, сучасний Стамбул).

Результатом цього походу стало укладення русько візантій

ського договору, за яким Візантія сплачувала контрибуцію і на

давала пільги та право безмитної торгівлі руським купцям. Піс

ля цього Олег здійснив ряд походів проти Арабського халіфату

на південно західне узбережжя Каспійського моря. Під час од

ного з цих походів він і загинув.

Ігор (912–945) — син Рюрика. Приєднав до Русі племена ти

верців та уличів. Ігор також здійснив ряд успішних походів на

узбережжя Каспійського моря. Загострення стосунків із Візан

тією призвело до нових походів русичів на Константинополь.

Перший з них у 941 р. був невдалим (руський флот спалено за

допомогою “грецького вогню” — таємної зброї візантійців, що

являла собою запальну суміш, яка горіла навіть у воді). Другий

похід Ігоря на Константинополь — 943 р. — закінчився укла

денням нового договору (944 р.) з Візантією на умовах договору

Олега (але руських купців позбавили права безмитної торгівлі).

У 944 р. русичі здійснили успішний похід на Кавказ, де здобу

ли ряд великих міст (Дербент, Ширван, Бердаа).

Великі і постійні військові експедиції поглинали значні ре

сурси і вимагали все нових і нових надходжень до князівської

скарбниці. Це призводило до постійного збільшення данини,

внаслідок чого зростало невдоволення населення, що вилилось у

945 р. у повстання древлян, які вбили Ігоря під час чергового

збирання данини.

Ольга (945–964) — дружина Ігоря. Єдина жінка, яка прави

ла в Київській Русі. Юридично вона виконувала регентські

обов’язки при малолітньому сині Ігоря — Святославі.

Ольга придушила повстання древлян, але, розуміючи неми

нучість інших повстань, впорядкувала збір данини. У 957 р.

Ольга здійснила перший в історії Русі візит на найвищому рівні

за кордон (до Константинополя). Там вона прийняла християнс

тво. Було відправлено також посольство до германського імпе

ратора Оттона І, що мало збалансувати візантійський вектор

зовнішньої політики та підкреслити Візантії самостійність Русі.

У 964 р. Ольга передала владу Святославу, продовжувала жити

в Києві, де і померла близько 969 р.

Її правління було добою вирішального повороту в історії Ки

ївської Русі. Країна дістала впорядковане управління і почала

інтегруватись у політичну систему християнського світу. Хрис

тиянство одержало могутній імпульс для поширення на Русі.

Святослав (964–972)— весь час свого правління провів у без

перервних війнах. У 964 р. підкорив в’ятичів. У 965 р. розгро

мив волзьких болгар та буртасів. У 966 р. завдав поразки Хозар

ському каганату. На землях хозар на Нижньому Дону був засно

ваний руський форпост у причорноморських степах —

м. Саркел (Біла Вежа). У 966–967 рр. були розгромлені і обкла

дені даниною північнокавказькі племена, а території Таман

ського та Керченського півостровів (Тмутараканське князівс

тво) приєднані до Київської Русі.

На запрошення Візантії Святослав взяв участь у війні з болга

рами (967–971), проти яких здійснив два походи і навіть збирав

ся перенести на Дунай столицю своєї держави. Але через проти

дію Візантії, яка почала побоюватися претензій свого союзника

на болгарські землі, які вона сама хотіла підкорити, Святослав

був змушений повернутись до Києва. Повертаючись додому з дру

гого болгарського походу у 972 р., виснажені рештки русичів

потрапили в засідку, організовану печенігами (нова тюркомовна

орда, що на початку IX ст. прийшла у Причорномор’я) на Дніп

рових порогах, і були розбиті (загинув і сам Святослав).

Володимир І Великий (978 (980) — 1015) — київській князь

з 978 (980) р. У 981 р. він приєднав до Русі Західну Волинь та Га

личину, а у 981–984 рр. підкорив в’ятичів та радимичів, чим за

вершив об’єднання всіх східнослов’янських племен в одній дер

жаві. Він також остаточно розгромив Хозарський каганат, у

987 р. здійснив похід на Херсонес та вів безперервну боротьбу

з печенігами.

Володимир І відзначився і як князь реформатор. Він провів:

1) судову (кодифікація правових норм); 2) військову (створено

постійну професійну армію — дружину і ополчення, поступова

відмова від використання варягів); 3) грошову (початок карбу

вання власної монети — златники та срібники); 4) релігійну

(980 р. — спроба впорядкувати язичницькі культи в один за

гальнодержавний, 988 р. — впровадження християнства як

державної релігії); та 5) адміністративну (ліквідовано племінні

князівства, у регіони почали призначатись як правителі діти ве

ликого князя, створено розгалужений апарат великокнязів

ських урядовців) реформи.

Значну увагу Володимир І приділив розвитку культури та ос

віти. Велось також активне містобудування та спорудження ук

ріплень на південних кордонах Київської Русі. В Києві збудова

но перший кам’яний храм на Русі — Десятинну церкву. В зов

нішній політиці він започаткував установлення династичних

зв’язків із представниками правлячих династій Європи. Його

син Святополк був одружений з донькою польського короля,

Ярослав — з донькою шведського короля, одна донька була

дружиною угорського короля, друга — польського, третя —

чеського.

Перед смертю Володимир І поділив Київську Русь між своїми

синами, що призвело до міжусобної боротьби, в якій переміг

Ярослав Мудрий.

Ярослав Мудрий (1015–1018, 1019–1054) — прийшов до

влади після тривалої боротьби зі своїм братом Святополком.

Правління Ярослава було періодом найвищого піднесення Київ

ської Русі.

Діяльність Ярослава Мудрого: 1) прийняв загальнодержав

ний звід законів — “Руську Правду”; 2) поширював християнс

тво; 3) зміцнив міжнародні зв’язки Русі (династичні відносини

були встановлені з правлячими династіями Угорщини, Німеч

чини, Польщі, Візантії, Норвегії, Швеції і навіть Франції);

4) проводив активне будівництво міст; 5) здійснював культур

но освітню діяльність (створено бібліотеку, школи, запрошува

лись іноземні вчені та майстри); 6) розгромив печенігів (1017

або 1036 р.) і зміцнив прикордонну систему укріплень.

Недоліком діяльності Ярослава було те, що він не зміг подо

лати згубної практики свого часу і перед смертю поділив Русь

між своїми синами на 12 князівств, чим започаткував процес її

феодального розпаду.

Київська Русь у другій половині XI — першій половині

XIII ст. Після смерті Ярослава Мудрого його старші сини Ізяс

лав (правив у Києві), Святослав (правив у Чернігові) і Всеволод

(правив у Переяславі) домовились про координацію своєї полі

тики, і таким чином фактично збереглась політична єдність Ки

ївської Русі. Така практика співправління тривала з 1054 р. до

1068 р. і дістала назву тріумвірат, тобто — правління трьох.

Старші Ярославичі продовжували політику свого батька: спри

яли розвитку освіти і культури, продовжували християнізацію

Русі, вели активну зовнішню політику, розбили нову кочову ор

ду торків. Проте між ними поступово наростали протиріччя, які

були активізовані зовнішнім фактором. У 1068 р. на Русь вдер

лася нова кочова орда — половці. Об’єднані війська Ярослави

чів у цьому ж 1068 р. були вщент розбиті половцями на Київщи

ні, на р. Альта. Це викликало перше велике повстання у Києві.

Ізяслав втік і повернувся до Києва 1069 р. за допомогою свого

тестя польського короля Болеслава ІІ. Це засвідчило слабкість

його влади і заохотило інших князів претендувати на київський

стіл.

Міжусобна боротьба за Київ розпочалася 1073 р. — Святослав

вигнав з Києва Ізяслава і сам став київським князем (1073–1076).

Він намагався продовжувати зміцнення великокнязівської вла

ди, проте період його князювання був нетривалим.

Після смерті Святослава у Києві правив Всеволод (у 1076–

1093 рр. з невеликою перервою у 1078 р., коли знову правив Ізя

слав). Проте його син Володимир Мономах поступився великок

нязівським столом сину старшого Ярославича Святополку Ізяс

лавичу, який вважався законнішим претендентом на київський

стіл і правив у Києві до 1113 р.

Володимир ІІ Всеволодович Мономах правив у Києві в

1113–1125 рр. Він провів 25 походів проти половців і змусив їх

припинити напади на Русь. Другим важливим напрямом полі

тики Володимира Мономаха було відновлення єдності Русі та

збільшення великокнязівського домену. В Новгород, який пер

шим почав виявляти сепаратистські тенденції, Володимир

призначив правити свого старшого сина Мстислава, решта кня

зів змушені були визнати зверхність Володимира Мономаха. Та

ка політика була продовжена сином Володимира Мономаха

Мстиславом І Великим (1125–1132).

1132–1139 рр. — князювання в Києві молодшого сина Воло

димира Мономаха — Ярополка. Це був період переходу від

єдиновладдя до поліцентризму. Київська Русь остаточно розпа

дається на 12 князівств або земель. Із них у межах сучасної те

риторії України перебували Київське, Чернігівське, Переяслав

ське, Волинське та Галицьке князівства. Причому їхня кіль

кість постійно зростала і в другій половині XIII ст. сягнула 150.

Поза межами сучасної України найсильнішими руськими кня

зівствами були Смоленське, Полоцьке та Володимиро Суздаль

ське. Більшість правителів цих князівств до кінця XII ст. також

присвоїли титул “великий князь”, чим додатково підкреслили

свою незалежність від Києва. Руські князі, хоча і належали до

однієї династії Рюриковичів, але вели постійні міжусобні війни,

чим послаблювали Київську Русь і робили її легкою здобиччю

для сусідів. Зі сходу та півдня посилились напади половців. Із

заходу почалися нашестя литовських племен (особливо ятвя

гів), Польщі та Угорщини (останні претендували головно на Га

личину). На початку XIII ст. у Південно Східній Прибалтиці

утворився Тевтонський Орден, який підкорив Прибалтику,

а потім почав наступ на Північну Волинь та Полоцьке князівс

тво. Проте головного удару Русі завдало вторгнення нових кочо

виків — монголо татар.

1223 р. — перша навала монголо татар на Київську Русь.

У битві на р. Калка 31 травня 1223 р. татари розбили руські дру

жини внаслідок неузгодженості дій руських князів, але також

зазнали значних втрат і тому відійшли на схід.

У 1237–1238 рр. почалось вторгнення військ монголо татар

ського хана Бату (Батия) на Русь. Татари підкорили Рязанське,

Володимиро Суздальське та Смоленське князівства. У 1239 р.

вони спустошили Переяславське та Чернігівське князівства.

Грудень 1240 р. — монголо!татари здобули Київ і рушили да

лі на Захід. До весни 1241 р. вони спустошили Галичину та Во

линь, а до початку 1242 р. пройшли Польщу, Чехію, Угорщину

і з Балкан повернули у Поволзькі степи. На Нижній Волзі Батий

заснував столицю своєї держави (Золотої Орди) м. Сарай Бату.

Під владою золотоординських ханів опинились землі від Уралу

до Дунаю. Руські князівства потрапили у васальну залежність

від Золотої Орди.

Монголо татарська навала остаточно розірвала зв’язки між

окремими частинами Київської Русі, прискорила занепад її дер

жавних інституцій, і в другій половині XIII ст. Київська Русь

остаточно припинила своє існування. Це був поступовий про

цес, і тому не можна називати якийсь конкретний рік як дату

припинення існування Київської Русі.

Київська Русь була першою українською державою, яка за

початкувала українську державотворчу традицію. В період Ки

ївської Русі було завершено консолідацію давньоукраїнського

етносу, закладено основні підвалини української духовної та

матеріальної культури. Величезне значення мало впроваджен

ня християнства. Культурно історична спадщина Київської Ру

сі по праву належить українському народу і є найкращим під

твердженням його невичерпної енергії, високого духовного та

творчого потенціалу, а також основою національної гордості ук

раїнців і джерелом національного патріотизму.

Галицько'Волинське

Князівство (1199–1340)

Галичина. Як окреме князівство виникло в середині XI ст.,

коли Галичину отримав у спадок син Володимира Ярославича

Ростислав (1052–1065), який започаткував місцеву князівську

династію Ростиславичів. Після його смерті Галичиною правили

його сини: Рюрик у Перемишлі (1065–1094), Василько у Тере

бовлі (1065–1124) та Володар у Звенигородці (1065–1124). Ва

силько помер бездітним, і його уділ приєднав син Володаря Во

лодимирко (1124–1153). Він також вигнав сина Рюрика Рости

слава з його уділу і таким чином об’єднав Галичину в одне

князівство та зміцнив князівську владу. Ця політика була про

довжена його сином Ярославом Осмомислом (1153–1187). Ос

танній князь вважався наймогутнішим на Русі, але так і не зміг

остаточно впоратись з галицьким боярством. Причини такої

впливової ролі галицького боярства пояснюються тим, що, на

відміну від решти земель Київської Русі, воно мало місцеве ко

ріння, було тісно пов’язане з регіоном, мало значні землеволо

діння, а отже, не залежало від князя і нічим не було йому зо

бов’язане.

Після смерті Ярослава Осмомисла у Галичі правив спочатку

його син Олег, а потім Володимир, зі смертю якого у 1199 р.

зникла династія Ростиславичів.

Волинь. Князівську династію на Волині започаткував онук

Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який отримав цю

землю в уділ у 1135 р. Він правив тут до 1154 р. і передав Волинь

своєму синові Мстиславу ІІ (1154–1171). Мстиславичі прийшли

на Волинь зі своїми боярами, яким вони надавали землі та поса

ди, а тому на Волині боярство залежало від князя і — відповід

но — підтримувало його. Тому саме волинські князі виступили

з ініціативою об’єднання регіону.

Син Мстислава ІІ — Роман (засновник династії Романови

чів) у 1187 р. здійснив першу спробу об’єднання Галичини та

Волині, а остаточно це вдалось йому у 1199 р. Після цього він

приєднав до створеного ним Галицько Волинського князівства

Київ (1201), поставив у залежність від себе турово пінських

князів. Роман також здійснив переможні походи на половців та

ятвягів.

У 1204–1205 рр. Роман Мстиславич розпочав війну з Поль

щею (існують версії, що він хотів узяти участь також у боротьбі

за германську імператорську корону). Але у розпал цієї війни

в червні 1205 р. під м. Завихвост у Польщі Роман потрапив у за

сідку і був убитий. Його малолітні діти — Данило (3 роки) і Ва

силько (1,5 року) не могли керувати країною. Цим одразу ж ско

ристались сусіди, які почали війну за Галицько Волинські зем

лі. Ця війна тривала до 1245 р. і призвела до тимчасового

розпаду Галицько Волинської держави. Проте поступово Дани

ло Галицький відновив єдність цієї держави. У 1238 р. він оста

точно підпорядкував Галич, а у 1239 р. — Київ. У 1245 р. в бит

ві під Ярославом зазнав поразки останній претендент на владу

в Галицько Волинській державі.

Діяльність Данила Галицького (1205–1264): 1) відновлення

єдності Галицько Волинської держави; 2) зміцнення князів

ської влади і розправа з боярством; 3) будівництво міст (Холм,

Львів, Данилів та ін.); 4) війни з сусідами (Польща, Угорщина,

Литва, Тевтонський Орден); 5) зміцнення кордонів і розширен

ня території; 6) міжнародні дипломатичні зв’язки (1253 р. отри

мав від Папи Римського королівську корону, сина Лева одру

жив із донькою угорського короля, сина Шварна — з донькою

литовського князя, сина Романа — з австрійською герцогинею,

доньку Предславу віддав за польського князя; у 1246 р. здій

снив поїздку до Золотої Орди і цим убезпечив себе з боку золото

ординців); 7) боротьба з монголо татарами і спроба створити ши

року антимонголо татарську коаліцію (спочатку йому сприяв

успіх, але відсутність підтримки з боку інших держав змусила

припинити боротьбу); 8) культурна діяльність (будівництво цер

ков, сприяння освіті, запрошення іноземних майстрів, підтрим

ка ремесел і торгівлі, свого друкаря Кирила зробив київським

митрополитом).

Таким чином, після татаро монгольської навали Галицько Во

линська держава стала головним осередком розвитку економіки

та культури в Україні, виступила спадкоємицею надбань Київ

ської Русі, продовжила українську державотворчу традицію.

Після смерті Данила Галицько Волинська держава була по

ділена між його синами (Шварно, Лев, Мстислав). Брат Данила

Василько правив на Волині до смерті у 1269 р., а потім волин

ським князем був його син — Володимир Василькович

(1269–1289).

Чергове об’єднання держави здійснив Лев І (1264–1301). Він

успадкував землі після смерті своїх братів та сина Василька,

який помер у 1289 р. бездітним. Лев І також захопив у Угорщи

ни Закарпаття, а в Польщі Люблінську землю. Внаслідок союзу

із Золотою Ордою зміг повернути під владу Галицько Волин

ського князівства Галицьке Пониззя (землі між Прутом та Дніс

тром до узбережжя Чорного моря).

Його син Юрій І (1301–1308 або 1301–1315) домігся створен

ня окремої галицької митрополії. Мав дружні відносини із сусі

дами, заохочував розвиток торгівлі та ремесел, зміцнював кня

зівську владу. Титулував себе “королем Руським”, що могло

свідчити про володіння Києвом.

1308 (1315)–1323 рр. — правління синів Юрія І Андрія та

Лева ІІ. Спираючись на союз із Тевтонським Орденом та Поль

щею, вони вели боротьбу за остаточну ліквідацію залежності від

Золотої Орди та протистояли литовській експансії. Загинули

у боротьбі з татарами (за іншою версією — у боротьбі з литовця

ми), не лишивши дітей, і це призвело до припинення династії

Романовичів.

Галицькі бояри у 1325 р. обрали правителем мазовецького

князя Болеслава, який був одружений із сестрою останніх Рома

новичів. Він прийняв православ’я і правив Галицько Волин

ською державою під ім’ям Юрія ІІ у 1325–1340 рр. Але через те

що він проводив політику, спрямовану на зміцнення князів

ської влади, галицьке боярство вчинило проти нього змову та

отруїло його в 1340 р. (за іншою версією — причиною його отру

єння була політика окатоличення). Після цього волинські бояри

запросили правити Волинню сина литовського князя Гедимі

на — Любарта Гедиміновича, а в Галичині почав правити один

із місцевих бояр Дмитро Дедко, який спирався на союз із тата

рами. У 1340 р. польський король Казимир ІІІ зробив першу

спробу захопити Галичину, а у 1349 р. знову напав і остаточно

підкорив Галицьку землю. Таким чином, Галицько Волинське

князівство було поділене між Литвою та Польщею і припинило

своє існування.

Культура Київської Русі