Церковне життя в Україні у XIV — першій половині XVII ст.

У 1347 р. припинила свою діяльність Галицька митрополія, Пра

вославна Церква в Україні потрапила під контроль московських

митрополитів. Після кількох спроб відновлення самостійності у

1458 р. константинопольський патріарх остаточно дозволив ви

ділення Православної церкви Великого Князівства Литовського

в окрему митрополію і призначив київським митрополитом гре

ка Григорія. Під зверхністю київського митрополита було пра

вославне населення України, Білорусі та Литви. Кандидата

у митрополити обирало православне населення, а цей вибір схва

лював король і затверджував константинопольський патріарх.

З XIV ст. церковне життя України характеризувалось пос

тійним зростанням наступу Римо Католицької церкви і нама

ганням всіляко підпорядкувати Риму Православну церкву. Ці

процеси особливо посилились після Люблінської унії.

Православне духовенство, втративши підтримку світських

можновладців і зазнаючи постійних утисків з боку влади, зне

вірилось у своїх силах і почало шукати допомоги ззовні. У

1590 р. православні українські єпископи Кирило Терлецький

та Іпатій Потій стали ініціаторами переговорів з Римом з метою

об’єднання (унії) Православної та Римо Католицької церков.

До 1594 р. було завершено розроблення проекту унії. Після

тривалої підготовки у 1596 р. у м. Берестя (сучасний Брест у Бі

лорусі) відбувся Церковний Собор, на якому було проголошено

Берестейську церковну унію — об’єднання Православної та Ри

мо Католицької церков. Фактично цей Собор призвів до ство

рення підпорядкованої Папі Греко Католицької або Уніатської

церкви. Одні дослідники (переважно російські) засуджують цю

подію, називаючи її зрадою. Натомість українські та закордон

ні вчені, які підходять до цієї події з меншою упередженістю,

доводять, що унія відбулась за ініціативи самого українського

православного духовенства, яке цим хотіло отримати в особі

Папи захисника перед польським духовенством та магнатами,

а також перейняти прогресивнішу та організованішу церковну

структуру, очищену від вад, які накопичила перед цим Римо

Католицька церква, але змогла позбутися у процесі боротьби

з протестантами. Натомість Православна церква в той час пере

бувала в стані занепаду. Однак замість подолання конфронтації

на релігійному ґрунті Берестейська унія не лише не усунула

церковного розколу, а й призвела до виникнення нової Церкви.

Митрополит Гедеон Балабан, князь Костянтин Острозький,

більшість нижчого духовенства та мирян залишилися вірними

православ’ю. Почалась тривала боротьба між прибічниками

унії та православними.

У 1608 р. помер Костянтин Острозький. Його донька Анна

Алоїза (вихована єзуїтами) була вже католичкою. Вона закрила

Острозьку академію і почала переслідування православних.

Значну роль у захисті прав православних відіграли право

славні братства. Але головною силою у боротьбі за права право

славних стало козацтво, особливо за Петра Сагайдачного. Під

час приїзду патріарха константинопольського у 1620 р. він до

мігся висвячення православних ієрархів і цим відновив Право

славну церкву в Україні. Після Сагайдачного наступні кошові і

гетьмани запорозьких козаків продовжили курс на захист прав

православ’я. Під їх тиском у 1632 р. новий король Владислав IV

визнав рівність вір, православним було повернуто Софійський

собор, Києво Печерську лавру та багато інших культових спо

руд; відновлено православні єпископії у Луцьку, Львові та Пе

ремишлі. Важлива роль у відродженні Православної церкви

в Україні належала новому київському митрополиту Петру Мо

гилі (1632–1647). Він впорядкував православне богослужіння,

ліквідував симонію, сприяв підвищенню культурно освітнього

рівня духовенства.

Р о з д і л

Національно'визвольна

Війна 1648–1657 рр. Україна

У другій половині XVII ст.

Національно'визвольна

Війна (1648–1657)

Причини: посилення національно культурного та релігійно

го гноблення, козацтво опинилось, по суті, поза законом, злов

живання місцевої адміністрації, збільшення економічного ви

зиску населення.

Характер: національно визвольний (оскільки головним зав

данням було звільнення від іноземного гноблення), релігійний

(захист православної віри супроти наступу католицизму) та бур

жуазний (бо, по суті, відбувалась ліквідація феодальних відно

син і перехід до капіталізму).

Рушійні сили: козацтво і православна шляхта (організато

ри і найдієвіша сила), селянство (найчисельніша сила, але її

дії шкодили своєю стихійністю та анархізмом), православне

духовенство (як організуюча сила, ідеологи повстання), пра

вославні міщани (їх роль була незначною через малу чисель

ність).

Початок національно!визвольної війни (1648–1649). Сі

чень — 17 квітня 1648 р. — Хмельницький захопив Січ, де був

проголошений гетьманом. До квітня вів переговори з Кримом,

накопичував сили, розсилав по Україні своїх агентів для агіта

ції та збору інформації про сили поляків та їх розташування.

17 квітня 1648 р. Хмельницький вирушає із Січі в Україну.

В цей час в Україні перебувало польське військо на чолі з Ми

хайлом Потоцьким. Чисельна перевага була на боці поляків,

проте вони недооцінили Хмельницького. Проти Хмельницького

Михайло Потоцький послав свого сина Стефана, війська якого

Хмельницький під Жовтими Водами оточив і вщент розбив

5–6 травня.

Дізнавшись про Жовтоводську битву і про те, що на допомо

гу Хмельницькому йде кримський хан, М. Потоцький відсту

пає з Корсуня, але 16 травня потрапляє у засідку, і польські вій

ська зазнають повного розгрому.

До того ж 10 травня помер польський король Владислав IV, і

таким чином Польща водночас втратила і короля, і військо, і во

єначальників, тому поляки укладають із Хмельницьким напри

кінці травня 1648 р. перемир’я.

Літо 1648 р. — з обох сторін відбувається накопичення сил.

Хмельницький зупинився у Білій Церкві і тут збирає війська.

Було сформовано 16 козацьких полків (40 тис.) та ополчення

(50–60 тис.). Поляки збирають війська біля Львова (32 тис. по

ляків + 8 тис. німецьких найманців).

23 вересня 1648 р. між військами Б. Хмельницького та но

вою польською армією відбулась Пилявецька битва (на Поділ

лі). В ході кількагодинного бою козацькі війська повністю роз

громили поляків. Після цього Хмельницький рушив на Галичи

ну, а в листопаді українське військо вступило на етнічні

польські землі. Почалась облога Замостя. Тут до Хмельницько

го надійшла звістка про обрання польським королем Яна Кази

мира. Хмельницький бажав обрання саме цієї особи, оскільки

вважав Казимира прихильним до козаків. Наближалась зима,

військо було виснажене. До того ж воювати доводилося вже на

чужій території. Усе це змусило Хмельницького припинити бо

йові дії і повернутися в Україну.

Кінець 1648 р. — квітень 1649 р. — тимчасове припинення

бойових дій. Обидві сторони знову накопичують сили.

У квітні 1649 р. поляки порушили перемир’я і вдерлись в Ук

раїну двома арміями. З Волині просувалась армія на чолі з коро

лем Яном Казимиром (25 тис.), а з Галичини — друга армія під

проводом Яреми Вишневецького (15 тис.). Хмельницький прий

няв мудре рішення не дати польським арміям з’єднатись і розби

ти їх поодинці. Тому він швидким маневром пішов назустріч

польським військам, оточив Вишневецького у Збаражі, а потім

таємно відвів війська від Збаража до Зборова, де оточив польсько

го короля. У битві під Зборовом польські війська були практично

знищені і сам король мало не потрапив у полон, але зрада татар

(які не бажали значного посилення Хмельницького і були підкуп

лені поляками) змусила Хмельницького піти на переговори.

18 серпня 1649 р. між Україною і Польщею був укладений

Зборівський договір. Відповідно до нього: 1) козацький реєстр

встановлено у 40 тис.; 2) польська армія та євреї не могли пере

бувати в Україні; 3) в Брацлавському, Київському та Чернігів

ському воєводствах всі державні посади могли обіймати лише

православні; 4) амністія всім учасникам повстання; 5) скасуван

ня церковної унії; 6) гетьман ставав найвищим правителем Ук

раїни і підтверджувалось право його виборності.

Зборівський договір 1649 р. відновив українську держав

ність. Україна стала фактично незалежною державою — Геть

манщиною на чолі з виборним гетьманом. За основу державного

устрою було взято козацький устрій. Країну поділено на вій

ськово адміністративні одиниці — полки (у різні періоди

Хмельниччини їх було від 16 до 20). Полки поділялись на сотні,

а сотні — на десятки. Столиця — Чигирин. Міста з магдебур

зьким правом зберігали автономію. Було створено регулярну ар

мію, сформовану за територіальним принципом. Із початку

1650 х років почалось також формування найманого війська та

особистої гвардії. Формувалась система судочинства, в основу

якої було покладено ІІІ Литовський статут та звичаєве право.

Бойові дії у 1651–1653 рр. Одразу ж після укладення Зборів

ського договору і Польща, і Україна почали підготовку до нової

війни, оскільки договір не влаштовував жодну зі сторін. Навес

ні 1651 р. відбулись перші сутички, а у травні 1651 р. на терито

рію України вступило головне польське військо. Вирішальна

битва відбулась біля м. Берестечка на Волині 18 червня —

10 липня 1651 р. Польське військо нараховувало 150 тис., укра

їнське — 100 тис. (проте з них половина — селяни) і 50 тис. та

тар. Основні бойові дії розгорнулися 28 червня–10 липня. Ко

зацька армія почала перемагати, але у вирішальний момент

татари почали відступ і зім’яли козацькі ряди. Б. Хмельниць

кого, який поїхав їх зупиняти, татари фактично взяли в полон і

вивезли. Українські війська лишились без керманича. Все це

викликало паніку серед українців і призвело до їхньої поразки.

Лише Богун, який узяв командування над козацькими війська

ми, зміг вивести їх з оточення і таким чином урятував україн

ську армію.

Водночас у червні 1651 р. з півночі на Україну почав наступ

литовський гетьман Радзивілл, який ішов на допомогу поля

кам. Він узяв Київ і наприкінці серпня з’єднався з польською

армією під Васильковом. Але польсько литовська армія була та

кож виснажена, не мала достатньої кількості провіанту і фура

жу. Українське селянство розпочало партизанську боротьбу.

Хмельницький повернувся від татар і під Білою Церквою збира

в нове військо. Все це ускладнювало становище поляків і змуси

ло їх піти на переговори. Хмельницький також змушений був

піти на переговори, оскільки ще не встиг відновити українську

армію після поразки під Берестечком.

28 вересня 1651 р. між Польщею та Україною був укладений

Білоцерківський трактат. Згідно з ним: 1) територія гетьмансько

го правління обмежувалась Київським воєводством; 2) магнати і

шляхта отримували свої маєтки; 3) козацький реєстр зменшував

ся із 40 до 20 тис.; 4) гетьман зобов’язувався розірвати союз із

Кримом і позбавлявся права дипломатичних зносин; 5) Хмель

ницький лишався гетьманом до своєї смерті, а по тому польський

король діставав право призначати і звільняти гетьманів.

Таким чином, Білоцерківський договір істотно обмежував

самостійність України і тому не задовольняв українців. Не були

задоволені ним і поляки, які прагнули повної ліквідації україн

ської незалежності. Польський сейм навіть не ратифікував Бі

лоцерківський трактат, що остаточно роз’єднало Польщу та Ук

раїну. У квітні 1652 р. Б. Хмельницький провів зі старшиною

таємну нараду в Чигирині, на якій було вирішено продовжити

боротьбу з Польщею.

22–23 травня 1652 р. — битва під Батогом (старший син

Богдана Хмельницького Тиміш біля м. Батіг на Поділлі зни

щив 30 тисячне польське військо). Влада Хмельницького знову

поширилась на Брацлавське та Чернігівське воєводства.

Жовтень — початок грудня 1653 р. — битва під Жванцем

(поляки були повністю розгромлені Б. Хмельницьким, але тата

ри знову змусили Хмельницького укласти з Польщею мир на

умовах Зборівського договору). Тому Хмельницький вирішив

остаточно розірвати союз з Кримом і шукати нових союзників.

Ця політика мала два напрями: створення антипольської коалі

ції за участю України, Валахії, Молдови, Семигороду та Тран

сільванії; союз із Москвою.

Перший напрям зазнав невдачі через різність інтересів союз

ників і загибель у Молдавії сина Хмельницького Тиміша (серпень

1653 р.). Тому з осені 1653 р. пожвавились переговори з Москвою.

Московський цар після тривалих вагань погодився на укладення

союзу з Хмельницьким. 9 жовтня до Хмельницького вирушило

московське посольство. 1–8 січня 1654 р. у Переяславі відбулись

переговори представників цього посольства з Хмельницьким та

козацькою старшиною. Ці переговори мало не закінчились про

валом через відмову московських послів присягати на вірність

цьому договору, але потреба у союзниках змусила Б. Хмельниць

кого змиритись із цим, і 8 січня 1654 р. в Переяславі Б. Хмель

ницький та козацтво присягнули на вірність царю. Зазначимо,

що чимало представників козацької старшини, зокрема І. Богун,

а також українське православне духовенство на чолі з митропо

литом С. Косовим та чимало простих козаків і міщан, відмовили

ся присягати на вірність московському царю.

З метою визначення чітких рамок союзницьких відносин

між Гетьманщиною та Московським царством козацьке по

сольство вирушило до Москви. У процесі московсько україн

ських переговорів у Москві в березні 1654 р. було укладено так

звані Березневі статті, зміст яких полягав у такому: 1) Гетьман

щина — добровільний васал Москви; 2) цар має зберігати недо

торканність і цілісність України та її суспільного устрою та не

укладати мир з Польщею до повного звільнення України;

3) Гетьманщина має свого окремого правителя, якого обирають

козаки, а цар лише затверджує його; 4) козацьке військо мож

на використовувати лише для оборони України; 5) козацький

реєстр — 60 тис. + 10 тис. гетьманська гвардія; 6) у Києві роз

міщено гарнізон московитів; 6) всі податки з України йшли до

Москви, а звідти їх частина поверталась до України; 7) гетьма

ну заборонялись переговори з Польщею і Туреччиною.

Бойові дії у 1654–1657 рр. Згідно з московсько українським

договором 1654 р. Московське царство мало надати Гетьманщи

ні, як своєму васалу, військову допомогу у боротьбі проти Поль

щі. Таким чином, у квітні 1654 р. Московське царство оголо

сило війну Польщі і московські війська почали бойові дії про

ти поляків під Смоленськом. Їм на допомогу рушили козаки

(20 тисячний корпус на чолі з полковником Золотаренком), які

звільнили Південну Білорусь і приєднали її до України. Моско

вити зайняли Східну та Центральну Білорусь.

Жовтень 1654 р. — весна 1655 р. — польські війська і тата

ри, які тепер перейшли на бік Польщі, захопили Брацлавщину.

9 липня 1655 р. проти Польщі почала війну Швеція. Швед

ський король Карл X Густав розбив польські війська у Прибал

тиці і переніс бойові дії на територію етнічної Польщі. До кінця

1655 р. він розгромив основні сили поляків. Водночас стає деда

лі очевиднішим, що Москва не збирається дбати про інтереси

України, а переслідує власні цілі. Московський цар Олексій

Михайлович з другої половини 1655 р. навіть почав переговори

про перемир’я з Польщею (поляки підкупили його обіцянкою,

що після смерті польського короля Яна Казимира він може бути

обраний наступним польським королем), а це означало пору

шення ним Березневих статей. За таких обставин цілком логіч

ним було переорієнтування України на союз зі Швецією. Відпо

відно вже влітку 1655 р. між Гетьманщиною та Швецією була

досягнута домовленість про спільні бойові дії проти Польщі.

Згідно з цією домовленістю у другій половині 1655 р.

Б. Хмельницький послав на допомогу союзникам війська, які

розбили поляків під Городком та зайняли все Поділля і Галичи

ну. Таким чином, майже всі етнічні українські землі опинились

під владою Хмельницького. Водночас шведи захопили більшу

частину території Польщі. 12 листопада 1655 р. під м. Озерною

було зупинено наступ татар (останні зобов’язались не нападати

на Україну).

Натомість Москва у травні 1656 р. оголосила війну Швеції,

а в серпні уклала з Польщею Віленське перемир’я (українську

сторону на переговори не допустили). У відповідь Хмельниць

кий вирішує остаточно розірвати з Москвою. Посилились пере

говори зі Швецією про протекторат. 8 жовтня 1656 р. був укла

дений військовий союз із правителем Трансільванії Юрієм ІІ

Ракоці. На початку 1657 р. проти Польщі Хмельницький напра

вив 30 тисячний корпус під командуванням полковника Жда

новича, який зайняв Галичину і вступив на етнічні польські

землі, але відсутність допомоги з боку союзників поставила ко

заків у скрутне становище. У липні 1657 р. Трансільванія капі

тулювала. Згорнула бойові дії і Швеція. Козаки збунтувались

і повернули в Україну. Похід проти Польщі провалився. Хмель

ницький не міг витримати потрясіння від цих невдач і 27 липня

(6 серпня) 1657 р. помер.

Смерть Б. Хмельницького стала надзвичайною трагедією для

України, оскільки він помер у самий розпал боротьби за її неза

лежність і жодна особа не могла зрівнятися з ним за авторитетом

серед козацтва. А це означало початок міжусобної боротьби за вла

ду в Україні. Остання справді почалася фактично одразу ж після

смерті Хмельницького і призвела спочатку до повного занепаду

України і врешті решт — до втрати нею політичної незалежності.

Україна у 1657–1663 рр.

Гетьманування І. Виговського (1657–1659). Іван Виговський

(? — 1664 р.) походив із сім’ї православного шляхтича з Пів

нічної Київщини, закінчив Києво Могилянський колегіум.

З 1648 р. перебував на службі у Б. Хмельницького, який зробив

його генеральним писарем.

Перед смертю Б. Хмельницького гетьманом обрали його си

на Юрія, але вже на старшинській раді в Чигирині (23–26 серп

ня 1657 р.) було вирішено, що до повноліття Юрія гетьманська

влада передавалась Виговському. Таким чином, Виговський

ставав тимчасово виконуючим обов’язки гетьмана (наказний

гетьман). Остаточно був обраний гетьманом на раді у Корсуні

25 жовтня 1657 р.

Березень 1658 р. — початок виступів проти Виговського (За

порожжя, а також полковники Золотаренко та Пушкар, які

претендували на гетьманську владу і за якими стояла Москва).

10 червня 1658 р. під Полтавою Виговський розбив війська

Пушкаря. З обох боків загинуло до 50 тис. осіб, що знекровило

українські сили. Щоб не опинитись у цілковитому ворожому

оточенні, Виговський розпочав переговори з Польщею.

16 вересня 1658 р. між Гетьманщиною та Польщею був укла

дений Гадяцький трактат. Його зміст: 1) Україна в межах воє

водств Київського, Чернігівського та Брацлавського ставала не

залежною державою під назвою Велике князівство Руське і вхо

дила як рівноправний суб’єкт до федерації з Польщею та Лит

вою; 2) ця федерація мала спільного короля, який обирався

спільно трьома державами; 3) всі три держави мали спільно

приєднати Північне Причорномор’я; 4) взаємодопомога у ви

падку зовнішнього нападу; 5) на чолі Великого князівства Русь

кого стояв обраний українцями гетьман, який правив довічно і

затверджувався королем; 6) гетьман був верховним головноко

мандувачем і першим сенатором від України до загального сей

му федерації; 7) діловодство в Україні мало вестись українською

мовою; 8) в Україні дозволялось карбування власної монети;

9) козацький реєстр мав становити 30 тис. козаків плюс 10 ти

сячна гвардія; 10) польські і литовські війська не мали права пе

ребувати в Україні; 11) козацька старшина набувала шляхет

ських прав; 12) церковна унія скасовувалась у всіх трьох держа

вах, православні і католики зрівнювались у правах; 13) в Україні

мали бути засновані два університети; 14) проголошувалась сво

бода друку, слова.

Гадяцький договір не був втілений у життя, його неоднознач

но сприйняли в Україні, хоча польський сейм і ратифікував цей

договір. Московські агенти почали переконувати населення, що

переговори Виговського з поляками мають на меті знову підпо

рядкувати Україну Польщі. Нарешті, Московське царство, не

бажаючи втратити Україну, на початку 1659 р. вдалось до від

критої інтервенції проти України.

У березні 1659 р. на Україну почала наступ 100 тисячна мос

ковська армія. У квітні московські війська підійшли до Коното

па і почали його облогу, яка затяглась до червня завдяки вдалій

обороні, організованій українським полковником Гуляниць

ким, хоча у розпорядженні останнього і було всього 5 тис. коза

ків. Наприкінці червня під Конотоп прибув з армією Вигов

ський, і 28–29 червня 1659 р. відбулась генеральна битва. Мос

ковські війська були вщент розбиті. Але скористатися цим

успіхом Виговський не зміг, бо проти нього виступили запорож

ці і частина генеральної старшини. Щоб не загострювати про

тистояння, І. Виговський зрікся влади, і гетьманом на Чорній

раді у жовтні 1659 р. обрали Ю. Хмельницького.

Друге гетьманування Ю. Хмельницького (1659–1663). Ско

риставшись зміною ситуації, нова московська армія, яка всту

пила в Україну, оточила Ю. Хмельницького у Переяславі і

17 жовтня 1659 р. змусила його укласти з Московським царс

твом новий договір — так звані Переяславські статті.

Відповідно до них: 1) гетьмана не можна було міняти без згоди

царя; 2) московські війська, окрім Києва, розміщувались та

кож у Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані; 3) Південна Бі

лорусь відходила до Москви; 4) московітам поверталися тро

феї, взяті під Конотопом; 5) уся родина Виговського мала бути

видана Москві; 6) гетьману заборонялося вести війни і дипло

матичні зносини.

Влітку 1660 р. відновились бойові дії між Польщею та Мос

квою. Московські війська рушили у Правобережну Україну,

а Ю. Хмельницькому було наказано йти їм на допомогу. У ве

ресні 1660 р. поляки оточили московитів на Волині, а під Слобо

дищами — козаків Ю. Хмельницького. Останній уклав з поля

ками Слободищенський трактат (повторював умови Гадяцького

трактату, але в урізаному вигляді): 1) вилучено статтю про Ве

лике князівство Руське; 2) гетьман повністю втрачав права зов

нішньополітичних зносин і повинен був надавати військову до

помогу Польщі; 3) польській шляхті поверталися всі маєтності

в Україні. Ю. Хмельницький також розірвав союз із Москвою і

визнав зверхність Польщі.

Кінець 1660 — початок 1663 р. — Ю. Хмельницький фор

мально єдиний гетьман. Але фактично Лівобережною Україною

управляв наказний гетьман Яким Сомко, а на Правобережній

Україні хазяйнували поляки.

На початку 1663 р. Ю. Хмельницький вдруге зрікся влади і

постригся в Києві в ченці (під ім’ям Гедеона), а гетьманом у Чи

гирині обрали Павла Тетерю (1663–1665). Його влада поширю

валася лише на Правобережну Україну. Водночас у червні

1663 р. Івана Брюховецького обрали гетьманом Лівобережної

України.

Так єдина Гетьманщина розкололася на дві держави — Ліво

бережну (залежала від Москви) та Правобережну (залежала від

Польщі) Гетьманщину. Кордоном між ними був Дніпро. Розпо

чався період, який в українській історії дістав назву “Руїна”

(з 1657 або 1663 р. і до 1687 р.). Цей період характеризувався

міжусобною боротьбою правобережних і лівобережних гетьма

нів, постійними заколотами старшини проти гетьманів, втру

чанням сусідів у внутрішні справи України і прагненням захо

пити її, існуванням поділу України на дві частини, постійними

бойовими діями на її території, занепадом економіки та посту

повою втратою незалежності.

Правобережна Гетьманщина

У 1663–1683 рр.

Першим гетьманом Правобережної України був Павло Тете

ря. Він походив з родини українського православного шляхти

ча, здобув добру освіту. Розпочав службу в козаків писарем на

початку Хмельниччини. Був прибічником союзу з Польщею і

тому, ставши гетьманом, почав проводити пропольську політи

ку: повертав маєтки польським панам в Україні, спільно з по

ляками здійснював походи в Лівобережну Україну, але не зміг

підкорити її. Ці війни виснажили Правобережну Україну. Та

кож негативним моментом політики П. Тетері була розправа

з визнаними лідерами козацтва І. Виговським, І. Богуном та

Г. Гуляницьким. Усе це налаштувало проти Тетері населення

Правобережної України, яке у 1664 р. піднялось на повстання.

Проти Тетері виступили також запорозькі козаки. Відчуваючи

безперспективність подальшої боротьби, Тетеря у жовтні

1665 р. втік до Польщі (прихопивши із собою гетьманську

скарбницю).

Наступним Правобережним гетьманом обрали Петра Доро

шенка. П. Дорошенко (1627–1698) походив з давнього козаць

кого роду. Його дід Михайло Дорошенко був кошовим на Запо

розькій Січі у 1625–1628 рр. П. Дорошенко також обрав вій

ськову кар’єру і з 1650 р. став на службу до Б. Хмельницького.

Був обраний гетьманом на козацькій раді у Чигирині в січні

1666 р. Дорошенко інтереси України ставив вище за свої особис

ті амбіції. Йому одразу ж довелось вступити у боротьбу з інши

ми претендентами на гетьманську булаву, а також з лівобереж

ними гетьманами, Польщею та Москвою. Вже наприкінці

1665 р. гетьманом проголосив себе Медведівський сотник Сте

пан Опара, але Дорошенку за допомогою татар вдалося швидко

придушити цей виступ.

Дорошенко взяв курс на об’єднання українських земель та

зміцнення гетьманської влади. Шукаючи союзників у цій бо

ротьбі, він спочатку почав переговори з Польщею. Але поль

ський король відхилив пропозиції Дорошенка щодо розширен

ня автономії Правобережної Гетьманщини. Тоді Дорошенко ук

лав союз з Кримським ханством. У середині 1666 р. він отримав

татарську допомогу і почав витісняти з Правобережної України

представників польської адміністрації та прибічників Польщі.

Для посилення своєї влади він створив особисту гвардію з най

манців — так звані сердюки. Він також підтримав повстанців,

які виступили на Лівобережжі проти Івана Брюховецького.

Значною подією в історії України, яка розколола українські

землі по Дніпру, став Андрусівський договір (перемир’я). Він

був укладений 30 січня 1667 р. між Москвою та Польщею на

13,5 року (українських представників на його підписання не до

пустили). Цим договором Україну розподілили на дві частини:

Правобережна Україна переходила до Польщі, Лівобережна —

до Москви; Запорожжя потрапляло під спільне управління Мос

ковського царства та Речі Посполитої (фактично ж — залиша

лось незалежним); Київ на два роки переходив до Москви, а по

тім мав повернутись до Польщі.

Дорошенко, дізнавшись про укладення Андрусівського дого

вору, 11 березня 1667 р. звернувся до населення України з уні

версалом, у якому повідомляв українців про згубні наслідки цьо

го договору для України. Українців закликали підійматися на

повстання. Дорошенко також намагався укласти союз із Запо

рожжям, але невдало. Водночас він висунув ініціативу провести

чорну раду задля обрання єдиного гетьмана для всієї України,

але через відмову лівобережної старшини та Брюховецького ця

рада не відбулась. Отримавши допомогу від татар, Дорошенко

в серпні 1667 р. почав наступ на Західну Україну. 6 жовтня

1667 р. він оточив під Підгайцями на Поділлі польську армію,

але напад запорожців на татарські володіння призвів до відходу

татар, і Дорошенко був змушений 19 жовтня укласти мир із по

ляками, за яким він визнавав васальну залежність від Польщі,

а польська шляхта могла повернути собі маєтки в Україні.

За таких обставин Дорошенко спробував укласти союз із

Москвою, але московський цар не пішов на переговори. Тоді До

рошенко переорієнтувався на Османську імперію.

На старшинській раді у Чигирині на початку 1668 р. Доро

шенко відкрито проголосив курс на союз із Туреччиною і об’єд

нання всіх українських земель в одній державі. Зібравши вій

ська, він у червні 1668 р. переправився на лівий берег Дніпра.

У Лівобережній Україні ще навесні 1668 р. спалахнуло повстан

ня, спрямоване проти Брюховецького та Москви, яке полегши

ло Дорошенку її звільнення. Московські гарнізони були знище

ні (за винятком Києва), самого Брюховецького 8 (18) червня

вбили власні козаки, а Дорошенка проголосили гетьманом обох

боків Дніпра. Дорошенка підтримали всі верстви українського

суспільства. Проте ейфорія була недовгою. На початку липня

1668 р. польська армія вдерлась на Брацлавщину, а на Запоріж

жі було висунуто нового претендента на гетьманську булаву —

писаря Петра Суховія, якого підтримало також Кримське ханс

тво. Тому Дорошенко змушений був залишити у Лівобережній

Україні замість себе наказним гетьманом Дем’яна Многогріш

ного з невеликим військом, а сам з основними силами повернув

ся у Правобережну Україну. Цим одразу ж скористалася Мос

ква. Ужовтні 1668 р. московська армія з півночі вступила на Лі

вобережну Україну. Її підтримала частина промосковськи

налаштованої лівобережної старшини, і Многогрішний був зму

шений визнати зверхність Москви.

Таким чином, під владою Дорошенка залишилась тільки

Правобережна Україна. Але й тут був запорозький претендент

на гетьманську булаву Петро Суховій та постійно нападали по

ляки. Війська Суховія Дорошенку вдалося розбити у 1668 та

1669 рр. Але Запорожжя у 1669 р. висунуло іншого претенден

та на посаду правобережного гетьмана — уманського полковни

ка Михайла Ханенка. Війська цього претендента Дорошенку та

кож вдалось розбити у 1669 та 1671 рр.

Усвідомлюючи небажання Москви та Польщі враховувати

інтереси України, Дорошенко знову повертається до союзу з Ос

манською імперією, але тепер наповнює цей союз реальним

змістом. У 1671 р. велика польська армія знову вдерлась на те

риторію Правобережної Гетьманщини. Тому Дорошенко визнав

васальну залежність від турецького султана, натомість Осман

ська імперія надіслала на допомогу Дорошенку у травні

1672 р. 150 тисячну армію. Річ Посполита не мала сил для про

тистояння цій коаліції і 18 жовтня 1672 р. уклала з Османською

імперією Бучацький мирний договір. Згідно з ним: Річ Поспо

лита передавала Османській імперії Поділля, а Брацлавщина та

Південна Київщина залишались під владою Дорошенка, як ва

сала Туреччини. Під владою Польщі перебувала Північна Київ

щина, Волинь та Галичина. Проте Польща не збиралась відмов

лятись від своїх претензій на Правобережну Україну, тому й на

далі була постійною загрозою для Дорошенка, а турки почали

грабувати українське населення, перетворювали церкви на ме

четі. Як наслідок, населення звинувачує в усьому Дорошенка.

Цим звинуваченням сприяла і московська агентура в Україні,

поширюючи чутки, що Дорошенко прийняв мусульманство і хо

че навернути у нього також усіх українців. Нарешті Москва ви

рішила відновити боротьбу за Правобережну Україну, вважаю

чи укладення Польщею Бучацького договору ознакою її відмови

від Правобережної України. Почалися так звані Чигиринські

походи московських військ та армії лівобережного гетьмана

І. Самойловича, які тривали до 1678 р. і призвели до повного

спустошення Правобережної України. За наказом Самойлови

ча, населення Правобережної України масово переселялось

у Лівобережну Україну. Врешті решт Дорошенко втратив енер

гію та бажання продовжувати боротьбу і на початку 1676 р. пе

редав гетьманування над Правобережною Україною лівобереж

ному гетьману Самойловичу. Після цього Дорошенка поселили

на Чернігівщині, але невдовзі вивезли вглиб Росії до с. Яропол

че Волоколамського повіту під Москвою. У 1679–1682 рр. він

був в’ятським воєводою, а потім — проживав у власному маєт

ку, де і помер у 1698 р.