Іноземними державами у XIV–XVI ст.

Захоплення українських земель Польщею. Відсутність за

конного наступника і розпад Галицько Волинської держави по

новили боротьбу за неї Польщі, Литви та Угорщини. У 1349 р.

поляки захопили Галич. Натомість Волинь лишилась за Лит

вою. До 1366 р. Польща також захопила Західну Волинь, а у

1434 р. — Західне Поділля.

Політика Польщі щодо України не вирізнялась толерантніс

тю. Поляки мали досить розвинену культуру, а тому не потребу

вали будь яких запозичень. До того ж вони були римо католи

ками, а українці — православними. Відповідно вони розпочали

репресії проти української культури і Православної Церкви. Ця

політика дістала назву політики полонізації та окатоличення.

На українські землі масово переселялись поляки.

У 1434 р. в Галичині було повністю ліквідовано рештки авто

номії, впроваджено суд та діловодство польською мовою, поси

лилось окатоличення. Всі державні посади могли обіймати ли

ше римо католики, тобто — переважно поляки.

Захоплення українських земель Угорщиною. У 1370– 1385 рр.

українські землі, що їх захопила Польща, згідно з династичною

угодою, потрапили під владу Угорщини, а з 1385 р. остаточно

перейшли до Польщі. За Угорщиною лишилось тільки Закар

паття (ним угорці володіли з невеликими перервами з другої по

ловини XI ст.). Тут проводилось окатоличення та мадяризація

населення, що полегшувалось через нечисленність українців

Закарпаття порівняно з населенням Угорщини і географічною

відрізаністю Закарпаття від решти етнічних українських зе

мель. Як наслідок, почалась консервація культурних і соціаль

них відносин, оформився особливий етнографічний тип — так

звані русини.

Молдавське князівство, яке виникло у 1359 р., підпорядку

вало собі населену українцями Буковину. Оскільки молдавани

також сповідували православ’я, то українці принаймні не за

знавали під їх владою релігійних утисків. До того ж до середини

XVII ст. офіційною мовою в Молдавському князівстві була дав

ньоруська. Проте з XVI ст. Молдавія потрапила під владу Ос

манської імперії, що посилило її економічну та культурну від

сталість і відрізаність від решти Європи.

Південна Україна. Після монголо татарської навали причор

номорські степи та Крим увійшли до складу Золотої Орди. Це

призвело до їх спустошення та перетворення в зону кочового

скотарства татарських орд. Лише Південний Крим продовжу

вав поступальний економічний розвиток, оскільки він перебу

вав під владою Візантійської імперії. Але в XIII ст. візантійці

були витіснені звідси генуезцями, які перетворили Південний

Крим на свою колонію, створили тут ряд міст (Кафа, Воспоро,

Чембало, Тана та ін.), які виступали головними осередками ре

месла і торгівлі та пов’язували даний регіон із Західною Євро

пою. Наприкінці XV ст. Османська імперія захопила Південний

Крим та чорноморське узбережжя між Дніпром і Дунаєм. Це

спричинило насильницьку ісламізацію населення, на ці землі

переселялись турки та інші народи.

Південна Україна та степовий Крим після розпаду Золотої

Орди увійшли до складу Кримського ханства. Воно існувало з

1440 х років до 1783 р. і перетворилось на джерело постійної

загрози для України. Кримські татари здійснювали напади на

українські землі починаючи з 1482 р., коли було спустошено чи

мало українських міст, зокрема і Київ. Татари здійснювали по

грабування України та забирали в полон місцеве населення.

Безперервність татарських навал призвела до спустошення

значних територій у Центральній Україні і до поступового від

ходу з них основної маси населення. У 1478 р. Кримське ханство

стало васалом Османської імперії.

Українські землі під владою Великого Князівства Литов!

ського. Підкорення українських земель Литвою почалося ще за

часів Гедиміна (1316–1341). Його син Любарт став волинським

князем. На відміну від поляків, литовці не втручались у внут

рішнє життя українців і керувались принципом “ми старовини

не змінюємо, а новини не вводимо”. Вони також переймали ук

раїнську культуру, оскільки в культурній сфері поступались

українцям. “Руська Правда” стала основою законодавства Вели

кого князівства Литовського, а руська (давньоукраїнська)

мова — мовою діловодства. Не зазнавала утисків і Православна

Церква. Натомість литовці захищали українське населення від

нападів татар. Усе це об’єктивно схиляло українське населення

на їх бік і полегшувало входження українських земель до скла

ду Великого князівства Литовського. По суті, цей процес мав

переважно мирний характер. Відповідно під владу Литви перей

шла більшість українських земель.

За правління великого литовського князя Ольгерда

(1345–1377) до Литви було приєднано Чернігово Сіверську зем

лю, Переяславщину та Київщину, а після розгрому татар в

1362 р. у битві на Синіх Водах — Поділля. Як наслідок 90 % на

селення і території Великого князівства Литовського припадало

на Україну і Білорусь. Відповідно і Велике князівство Литов

ське стало фактично Литовсько Руським. Існувала реальна

можливість асиміляції литовців і перетворення руського (тобто

українського) елементу на панівний в усіх сферах життя Вели

кого князівства Литовського.

Проте події почали розвиватися інакше. Наступний литов

ський князь Ягайло (1377–1392) переорієнтувався на союз із

Польщею. Причини: спокуса стати водночас і польським коро

лем, потреба в об’єднанні сил для боротьби із хрестоносцями та

протидія Москві, яка також почала боротьбу за українські зем

лі. У 1385 р. литовський князь уклав із Польщею Кревську

унію, відповідно до якої Ягайло став польським королем під

ім’ям Владислав (1385–1434), відтак планувалось об’єднання

Литви та Польщі в одну державу. Але брат Ягайла Вітовт очо

лив литовську опозицію цьому союзу і в 1392 р. домігся призна

чення себе намісником, а фактично — незалежним князем Ве

ликого князівства Литовського (1392–1430). Він продовжив бо

ротьбу з татарами за вихід до Чорного моря і на деякий час

приєднав чорноморське узбережжя між Дніпром та Дністром.

Але наступні невдачі змусили Вітовта у 1413 р. укласти Горо

дельську унію, за якою католики набували значних прав у Ве

ликому князівстві Литовському, натомість обмежувалися права

православних, хоча і визнавалась політична незалежність Вели

кого князівства Литовського від Польщі.

Вітовт розпочав також знищення удільних українських кня

зівств, зміцнюючи великокнязівську владу. Вже у 1393 р. він

відібрав Новгород Сіверське князівство у місцевого князя

Дмитра Корибута. Водночас з Поділля вигнано Федора Коріято

вича. У 1394 р. позбавлено Київського князівства Володимира

Олельковича.

Українські феодали намагалися запобігти втраті своїх

прав. Із цією метою вони підтримали у 30–40 х роках XV ст.

литовського князя Свидригайла у боротьбі проти Сигізмунда,

оскільки Свидригайло обіцяв зберегти їхні давні привілеї.

Проте Свидригайло програв. Нічого не дало і вбивство україн

ськими князями Чарторийськими у 1440 р. литовського князя

Сигізмунда, щоб передати владу Свидригайлу. Литовським

князем став син Ягайла Казимир IV (1440–1492), який продов

жив курс на зближення Литви та Польщі, а з 1447 р. він став

також і польським королем. Таким чином польсько литовська

унія фактично відновилась. Після смерті Казимира IV (1492)

персональну унію Литви з Польщею знов було розірвано — ве

ликим литовським князем став Олександр Казимирович,

а польським королем його брат Ян Альбрехт. Та вже у 1501 р.

по смерті останнього обидві держави знов об’єдналися під вла

дою Олександра. Ця ситуація повторилась і за його наступни

ків — Сигізмунда І (1506–1548) та Сигізмунда Августа

(1548–1572).

У другій половині XV ст. були ліквідовані останні удільні ук

раїнські князівства — Волинське (1452) та Київське (1470). Ук

раїнські князі зробили ще дві спроби виправити становище. У

1481 р. Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Голь

шанський змовились усунути від влади великого литовського

князя Казимира IV і замінити його Михайлом Олельковичем.

Проте цю змову викрили і змовників стратили. У 1508 р. остан

ня спроба українських князів повернути старі порядки вили

лась у збройний виступ Михайла Глинського, який розрахову

вав на допомогу Москви, проте був зраджений, зазнав поразки і

втік до Москви, де й помер в ув’язненні. Після цього українські

феодали припинили опір і змушені були підкоритись поневолю

вачам задля збереження своїх привілеїв і володінь, переймаючи

їхню культуру та віру.

Українські землі під владою Московського царства. Москов

ські князі у XV ст. прибрали титул “государя всея Русі”, що

свідчило про їх претензію на право володіти всіма землями, які

входили до складу Київської Русі. Відповідно Велике Князівс

тво Московське з кінця XV ст. починає боротьбу за українські

землі і в перебігу московсько литовських війн на початку

XVI ст. захоплює у Литви Чернігівщину. Москва також почала

колонізацію території сучасної Східної України, яка дістала

назву Слобожанщини.

Українські землі у складі

Речі Посполитої (1569–1647)

1569 р. — Люблінська унія (остаточне об’єднання Литви і

Польщі в одну державу — Річ Посполиту). Литва зберігала авто

номію в межах етнічних литовських земель та Білорусі, а укра

їнські землі, що входили до складу Великого князівства Литов

ського, перейшли під владу Польщі. З них було створено Волин

ське, Брацлавське та Київське воєводства. У 1619 р. Польща

також захопила у Московського царства Чернігівщину, з якої

було створено Чернігівське воєводство.

Наслідки Люблінської унії для України: позитивом було

об’єднання більшості українських земель в межах однієї (хоча і

чужої) держави та ознайомлення із здобутками західноєвропей

ської цивілізації через посередництво польської культури, ін

теграція до європейського цивілізаційного простору; негативні

наслідки — політика полонізації та окатоличення охопила нові

українські території і набула ще більшого розмаху, посилився

економічний визиск та закріпачення, українські феодали до

сить швидко зрадили власну націю задля збереження свого ста

новища і полонізувались та окатоличились.

Це загрожувало українцям повною асиміляцією. Проте сфор

мувалася сила, що стала на захист української нації та звільни

ла її з під польського панування. Нею стало козацтво.

Причини виникнення козацтва. Кожен, хто йшов у козаки,

мав свої причини, до яких належали: втеча від кріпацтва, праг

нення збагачення, намагання самореалізуватись, пошуки при

год. Козацтво стало єдиною силою, яка могла захистити Украї

ну від поневолення іншими державами. Зауважимо, що і в ін

ших поневолених народів Європи у XV–XVII ст. сформувалися

військові організації, подібні до українського козацтва: гайду

ки — у болгар, ускоки — у сербів, граничари — у хорватів та

угорців; певною мірою — таборити у Чехії та гези — у Голлан

дії. Але особливістю українського козацтва була його практич

но повна незалежність від будь якої держави, тривале існуван

ня та масовий характер.

Теорії походження козацтва: від черкесів (за однієї з версій,

татари переселили в Україну частину черкесів з Північного Кав

казу для несення прикордонної служби); чорноклобуцька (чорні

клобуки — це печеніги та половці, які перебували на службі

в руських князів, а після припинення існування Київської Русі

почали вести незалежне життя); від бродників та берладників

(бродники та берладники — це слов’янське населення причор

номорських степів ще за часів Київської Русі); від болоховців

(болоховцями називали групи людей, які жили на прикордон

них зі степом землях Русі і з приходом татар визнали їх владу,

натомість не визнавали влади князів і мали самоврядування,

назва болоховців походить від одного із центрів цього руху —

міста Болохов), від давньоруських дружинників; уходницька

(внаслідок втечі людей від польського гноблення) та ін.

Вперше термін “козак” згадується в італійсько половецько

му словнику 1301 р. та чеських хроніках XIV ст. Проте власне

українські козаки вперше згадуються у джерелах кінця XV ст.:

в 1489 р. у “Польській хроніці” Бєльських, у привілеї князя

Олександра місту Києву 1499 р. та інших документах.

Особою, яка об’єднала українських козаків і створила чітку

військову організацію, був Дмитро Вишневецький (Байда) —

український князь, черкаський та канівський староста. У

1554–1555 рр. він заснував Запорозьку Січ. У 1556–1561 рр.

брав участь у походах на Крим. У 1563 р. взяв участь у боротьбі

за молдавській престол, але був підступно схоплений і виданий

туркам, які його стратили. Проте козацтво продовжувало роз

виватися та чисельно зростало.

З метою контролю за українським козацтвом польська влада

намагалася підпорядкувати його собі, взявши на службу, але

відсутність коштів змусила обмежитися взяттям лише невели

кої частини козаків. До того ж поляки намагались штучно

стримати зростання чисельності українського козацтва, яке

могло стати загрозою для самої Польщі. У 1572 р. за наказом

польського короля Сигізмунда Августа коронний гетьман Яз

ловецький взяв на військову службу 300 козаків. Остаточно

цей крок було узаконено у 1578 р. польським королем Стефа

ном Баторієм. Було створено козацький підрозділ у 600 осіб

для несення прикордонної служби. Ці козаки були включені до

спеціального списку — реєстру, звідси їх назва — реєстрові. Ре

єстрові козаки підкорялись лише своїм командирам, не зале

жали від місцевої адміністрації, не сплачували податків і отри

мували від держави плату й амуніцію. Їм дозволялося вільно

жити у містах України й вести торгівлю. Їхнім центром було м.

Трахтемирів, в якому зберігались зброя, боєприпаси та містив

ся шпиталь реєстровців.

Запровадження реєстру призвело до поділу українського ко

зацтва на привілейовану частину — реєстровців та решту коза

ків — низових. Назва останніх пов’язана з тим, що їхнім цен

тром була розташована в нижній течії Дніпра Запорозька Січ (їх

також називали запорозькими).

З другої половини XVI ст. козацтво перетворюється на помітну

силу в Україні і стає на захист інтересів українського народу, ор

ганізуючи народні маси на збройну боротьбу з поневолювачами.

Перше козацьке повстання відбулось у 1591–1593 рр. під

проводом Кшиштофа Косинського. Воно охопило Київщину,

Волинь, Брацлавщину і Поділля. 1 лютого 1593 р. повстанців

розбили під П’яткою на Житомирщині. Косинський зібрав нове

військо і знов рушив на Україну, але під час переговорів у Чер

касах його підступно вбили.

Фактичним продовженням повстання Косинського було пов!

стання 1594–1596 рр. — під проводом Северина Наливайка. Во

но охопило більшу частину українських земель, що перебували

у складі Речі Посполитої. Наприкінці 1595 р. повстанці вступи

ли у Білорусь, проте відірваність від основних баз, непідготовле

ність до зимової кампанії змусили їх почати відступ на Україну.

Біля урочища Солониці (поблизу м. Лубни на Полтавщині) пов

станців оточили і 6 червня 1596 р. вони капітулювали.

Козацтво було послаблене цією поразкою і тимчасово припи

нило боротьбу проти Польщі. Це обумовилось також розгортан

ням боротьби українського козацтва проти турецько татарської

експансії, яка особливо посилилась на початку XVII ст. і вима

гала зосередження всіх сил. У цій боротьбі відзначилися кошо

ві запорожців кінця XVI — початку XVII ст. Самійло Кішка і

особливо Петро Сагайдачний.

Петро Конашевич!Сагайдачний (1560 або 1570–1622) — ук

раїнський православний шляхтич з Волині. Випускник Ост

розької академії. Був обраний кошовим у 1605 або 1610 р. Здій

снив близько 15 морських походів на Крим і Туреччину. У

1607 р. здобув Очаків та Перекоп, у 1616 р. — Кафу, а також

вперше здійснив напади на турецькі міста у Малій Азії — Си

ноп, Трапезунд і Стамбул. Брав участь у війні Польщі з Мос

квою (1612–1618). У 1621 р. врятував Східну Європу від турець

кої навали, розбивши 200 тисячну турецько татарську армію

у Хотинській битві. У цій битві сам Сагайдачний був тяжко по

ранений і навесні 1622 р. помер (похований у Києво Братському

монастирі). Після його смерті на Січі знову перемогли прибічни

ки боротьби з Польщею.

У 1625 р. відбулось чергове козацьке повстання, яке очо!

лив новий запорозький кошовий Марко Жмайло. Причина:

посилення соціально економічного визиску України. Привід:

на Україну направлено гетьмана Станіслава Конецпольського

для проведення політики “твердої руки”. Хід: після кількох

невдалих сутичок з переважаючими польськими силами коза

ки обрали кошовим поміркованого Дорошенка, котрий розпо

чав переговори з поляками і домігся збільшення реєстру до

6 тис. Козаки припинили боротьбу проти польського гноблен

ня і знову зосередились на боротьбі з татарами. Проте заги

бель Дорошенка під час невдалого походу на Крим призвела

до зміни настроїв та влади на Січі, а отже — і до чергового

повстання.

У 1630–1631 рр. нове повстання очолив досвідчений козаць

кий ватажок Тарас Федорович (Трясило). Тарас Федорович ре

тельно підготувався до повстання, зокрема направив в Україну

свою агентуру, отримував інформацію про переміщення поль

ської армії і, йдучи слідом за нею, вичікував зручного моменту

для нападу. 25 травня 1630 р. козаки вночі напали на польський

табір і знищили все польське військо. Козаки також вдало ви

тримали облогу свого табору під Переяславом, але через супе

речки між різними козацькими угрупованнями їм не вдалося

домогтись переваги на переговорах. Хоча реєстр збільшили до

8 тис. і всім учасникам повстання дарувалась амністія, однак

окремі виступи тривали до літа 1631 р.

Щоб перекрити шлях втікачам з України на Січ, поляки дору

чили французькому військовому інженеру Боплану збудувати

фортецю на Дніпрі вище Запорозької Січі. Ця фортеця — Ко

дак — була збудована до 1635 р. за останнім словом фортифіка

ційного мистецтва і вважалась неприступною. У 1635 р. козаць!

кий ватажок Іван Сулима захопив і зруйнував Кодак, але ця по

дія не переросла у загальне повстання, оскільки реєстрові

козаки, побоюючись помсти поляків, підступно схопили Сулиму

і видали його полякам, а останні стратили його у Варшаві.

Проте вже через рік, у 1637 р. в Україні вибухнуло нове вели!